Спека, як розталі драглі, дарма що ранок… Дарма й те, що ранок суботній – людно й галасливо – місто (та хоч і на два дні) судомно звільнялося від заробітчан-студентів-перекупників, що чередами поспішали до маленької автостанції на околиці міста з наміром гайнути в заспані села й провінційні містечка, роз’ятрити їх столичними атрибутами й поновити запаси провіанту на наступні пару тижнів. Народ стікався з усюд: зігнуто виповзав з прохолодного метра, спітніло вислизав з чорноротих маршруток, виринав з проваль підземних переходів, вимахуючи кольоровими пакетами і волочачи картаті клейончасті сумки.
Автобус на західний напрямок відбував о дев’ятій. Замовлення приймалися телефоном, але місця не фіксувалися. Тому ще не встиг автобус припаркуватися до тротуару, як натовп уже роєм звився до дверей з жагою здобути місце десь попереду і не на сонячному боці.
Осторонь від натовпу двоє – червонощока дівчина, штучна білявка, висока, грудаста, в декольтованому одязі неприродних кольорів, з татуйованим блакитним вензелем на шиї і блідий астенічний юнак, закляклий півмісяцем, мовби переперезаний чи то болем у шлункові, чи то радикулітом.
Життєві антиподи зайшли останніми, коли вже всі місця були зайняті, відмітились у спискові.
- Ну и где мне тут сесть? – російською і роздратовано виголосила білявка у бік водія.
- Та ось отут і сядете зі своїм хлопцем – водій кивнув на два відкидні стільці праворуч себе, над східцями. Стільці були прикріплені до перших місць, але розташовані значно нижче.
- Мой? Да Господь с вами… – обурливо затріпотіла дівчина усіма своїми кольорами, критично оглянувши хлопця і демонструючи його категоричну несумісність зі своїм еротичним ідеалом.
Всілась біля дверей, юнак ближче до водія. Від’їхали.
Грала якась тихенька попса, у люк зверху струменів такий-сякий вітерець. Автобус газовано зашипів відкоркованими пляшками з водою і приготувався дрімати. Білявка ж дістала з мініатюрного наплічника, увішаного цяцьками, чудернацьке тюльпановидне дзеркальце і, як філателіст улюблену марку, довго й уважно, частинка за частинкою, вивчала власне обличчя. Судячи з переможної усмішки, її влаштувало все. Хазяйновито окинула поглядом простір довкола, ще раз скептично просканувала сусіда-юнака і зрозуміла, що її краси тут ніхто не зацінить – кругом старпери і чмошники… Ну що ж, публіку не обирають – вже яка є: з того ж таки наплічника дістала смартфон, недорогої марки, але блискучий, неймовірного кислотно-салатного окрасу, діловито посовала по ньому райдужними кігтями і… почалося…
- Мам, я еду.
- … (пауза – говорить співрозмовник)
- Да нормально. Обещали встретить на машине.
- …
- Не знаю, как я там без душа и вообще... Но до завтрашнего вечера потерплю…
- …
- Ну что ты, мам, я себе представила. Не буду я там ничего кушать. У меня с собой орешки и курага. Короче, я тебе по приезду перезвоню.
Голос у дівчини був високим і неприємним, як у вокзальних дикторш, слова не текли один за одним у мовленнєвому потоці, а виривалися з нього, щоб бути чітко й правильно артикульованими. Її російська була з ледь відчутним акцентом, зате протяжне московське «ааа» відволікало від роздумів про акцент і про «приезду» і компенсувало будь-які відхилення від норм російської орфоепії.
Дівчина не вщухала. Як тільки було відбуто матір, вона методично в’їдалася в численних подруг і друзів. З першими вона говорила менторськи, з інтонуванням стомленого лідера. З другими – грайливо і комизливо, концертно сміялася і показово ображалася, погрожуючи довічними ігнорами. Проміж усього вона встигла проінформувати половину автобуса, що звати її Крістіною, що вчиться вона в якомусь помпезному університеті на дизайнера і збирається на стажування до Франції, що заміж не вийде ще років з п’ять, а про дітей і чути не хоче. Молода жіночка у другому ряду за водієм притиснула навушники свого плейера до вух, бо, очевидно, що децибели білявки добиралися й туди. На дівчину кидали погрозливі погляди, особливо жінки, сподіваючись, що це змусить її замовкнути, або хоча б применшити звук. Але та нічого кругом себе не бачила, насолоджуючись власними монологами (а переважали саме вони, судячи з нечастих і невеличких пауз). І тут прорвало її виразково-радикулітного сусіда:
- Будь ласка, ви можете не кричати на весь автобус. Ваше особисте життя тут нікого не цікавить, і не треба нікого ним гвалтувати.
Дівчина заплямкала витягненою з води рибою, округлила очі, в яких загорілися ледь помітні зірочки (здається, вона чекала саме на таке продовження дійства), і після «Я перезвоню, тут какой-то сумасшедший» відповіла з найбільш можливим ступенем зверхності:
- Я заплатила за билет так же, как и вы. Не нравится – ездите на собственной машине.
З довколишніх місць одразу ж одночасно полетіло давно виношуване:
- Ти диви, яка розумна! В себе вдома будеш верещати, на свою маму желатєльно, і у своїй машині. А тут люди хочуть спокійно їхати. Хто ж отаке бачив, оце так без кінця тріпатися. І як тільки язик не опухне (огрядна спітніла жінка років сорока).
- Краще б ото заткнулася. Давайте всі подістаємо мобільники й почнемо орати. От вже воспітаніє! Ти ще на той мобільник і не заробила, а вже корчиш із себе чорті-кого (не менш огрядна і не менш спітніла жінка, але років п’ятдесяти).
- Це ж нетактовно, настільки заважати людям. Як так можна? (худорлява в окулярах жінка, років тридцяти п’яти).
- Головне, що вона водітєлю заважає. Я б на його місці давно вже її з автобуса пендельнув би (округлий чоловік років під сорок з вусами і з двома пляшками пива у пузі).
А водій мовчав. Слухав собі свою тихеньку попсу, зосереджено дивився на дорогу й думав про щось, вочевидь, приємне, бо ледь помітна усмішка залягла в куточках очей і губ. А, може, він з цікавістю слухав білявчині теревені, очікуючи, коли ж, нарешті, хтось не витримає і не розів’є до якогось неочікуваного абсурду банальний дорожній сюжет?
Усі бажаючі висловилися. Деякий час білявка мовчала, але мовчала сценічно, напружено, розмірковуючи, як зреагувати на таке ставлення до своєї особи. Однак не придумала нічого, бо знову засвербіло, й вона, розвернувшись усім корпусом до дверей, набрала номер і почала нову розмову, правда, впівголоса, ображено й зверхньо. Але з часом голос набрав сили і знову почав звучати усіма відтінками пошкрябування по склу
І тут раптом: … на черговому противному смішкові дівчини якомусь веселому співрозмовникові, блідий як смерть юнак вихопив з її рук телефон і жбурнув його у бік водія, намагаючись влучити у напіввідчинене вікно. Однак не поцілив – телефон упав за водієм, десь під сидіння. Все якось враз втихло, закотилось за межі часу, уповільнилось, як у розплавленому парафіні. Очі дівчини традиційно округлилися (тепер у них намалювався чи то гнів, чи то страх) і повзали з лиця хлопця на лице водія, який недобре оскалився. Час однак вернувся у звичний темп, навіть прискорився:
- Правильно-правильно! Нехай знає, як людей за бидло тримати (якась з огрядних жінок).
Але більшість стала на захист прав власника:
- Та ну ви що! Хто ж це бачив жбурлятися чужими речами, та ще й дорогущими. Він їх купував? Ну беспрєдєл… (худорлява в окулярах).
- Ти шо, чувак, абарзєл? Захотів сам вилетіти з буса? (пузань з пивом).
Водій дістав з-під ніг зелено-лимонного айфона і простяг дівчині:
- Хароша вєщ, не розбився!
Дівчина схопила телефон, витерла його і відчуваючи підтримку мас, трубно продекламувала:
- Когда будем город проезжать – я на тебя в полицию подам. Жлоб… Лошара конченый… Вы свидетели…
- Ой, я тебе прошу, яка поліція. Та ціла ж твоя мобілка, к сожалєнію. Сядь уже і вспокойся. Довела хлопця до нєрвного зриву. Лічно я його розумію. Хоча, канєшно… (старша з огрядних жінок).
Потроху вгамовувалися. Дівчина сіла, геть відвернувшись від хлопця, притисла палаючу щоку до віконного скла і заплющила очі. Через якихось хвилин п’ять засопіла. Всі полегшено зітхнули й собі почали куняти. Дорога, латана-перелатана, була пустельна, лиш далеко попереду переливався синьо-сірими барвами асфальтовий міраж, набуваючи обрисів то ніби велосипедиста, то ніби поліціянта… Автобус набирав швидкість. Потяглися безкінечні поля зі свіжою стернею…
І сталося... Двері, по вікні яких щасливим равликом повзала щока заснулої білявки, безшумно відчинилися, і дівчина зникла з автобуса – провалилася. На повній швидкості. Самого падіння ніхто не помітив, але водій боковим зором, відчувши біду, різко загальмував.
- Ой Боже, люди, шо ж це таке?! Це ти, скотино, її випхнув?! (якась з огрядних жінок, здається, старша).
- Та ви що! (смертельно блідий юнак).
- Та то вона ричаг ногою нажала, двері й відчинилися… Та шо ж за херня така?!... (водій).
Люди з ляскотом відклеювалися з місць, вистрибували з автобуса і бігли назад, туди, де вже трапилась біда. Бігли на межі сил, ніби ще можна було встигнути підставити руки, плечі, лягти на асфальт, підстелитися, щоби не допустити жаху…
Спочатку на дорозі лежав розцяцькований наплічник дівчини, з якого виглядав і сяяв на сонці цілісінький смартфон. А далі й сама дівчина – навзнак, з вивернутою вбік ногою, права рука під спиною. За класикою жанру, з-під голови витікала й страшно більшала, важка, липка, як переварене вишневе варення, цівка. Очі, повні сліз, бездумно, трохи здивовано, дивилися в небо, крізь небо, кудись…
- Ой Боже! Робіть же шось, людоньки! (хтось).
- Ой ґвалт! Шо ж ти наробииила… Краще б вже верещала у свій телефоооон… (жіночий голос)
- Треба «швидку»! Не вздумайте її чіпати, не руште! Я вас як лікар прошу, вимагаю… Відійдіть від неї… (хтось іще).
Всі відступилися. Хтось скиглив, хтось заціпеніло стояв, не маючи сил відірвати очей від страшного, але таємничого видовища, яке неминуче повинне завершитися ще більшою таємницею.
Пузань побіг за телефоном дівчини – треба ж дзвонити матері, чи кому там ще… Щось тиснув, лаявся, а потім здивовано:
- Та тут же сім-карти нема. А з ким же вона тоді говорила? І як? І… Та що ж це? Та вона тут якийсь цирк розігрувала…
І тільки хлопець, не просто блідий, а сірий з чорними плямами на вилицях, як весняний сніг, стояв збоку, і очима напружено вгвинчуючись в очі дівчині, щось часто-часто шепотів… Важко було второпати слова, але без кінця афірмоване «Господи» і «мене» беззаперечно означало – молився. Не помічаючи нічого, тільки великі нерозхлюпані очі… Всі замовкли, зараз повинна вирішитися доля дівчини. І юнака… І… – переповнені очі звузилися, вилили на скроні два прозорі струмочки, і набрали виразу болю – супутника життя – і побачили (таки побачили!) хлопця… Ледь помітна усмішка мигонула в глибинах страждання і захрипіло тихе «Спасибі»… І вже кудись убік, і знову українською:
- Мамці скажіть. Ми тут близько, в Залужному. Прізвище Дячук.
І зовсім тихо:
- Пробачте мені…
- Ой Боже, та це ж Валі Дячучки донька, Олена, чи то, Оксана. А й не взнати, така розмальована. Вона десь у Києві в універсамі робе, чи то на касі, чи де там…
І вже до дівчини:
- Передам мамі, передам… Ти мовчи, доцю, мовчи, Оксанко… – і жінка, відвернувшись, беззвучно затряслася.
Приїхала «швидка» і дівчину забрали. Народ вертався на свої місця, без розмов, усамітнено й понуро, намагаючись якось укласти в голові те, що не вкладалося, вислизало, глузувало над намаганням піймати себе… Всілися. Рушили. І тут літня жінка з переднього сидіння, яка до цього мовчала:
- Стійте. А хлопчина ж той де?
Хлопцеве місце було порожнє.
Всі обернулися на дорогу.
Ні на самій дорозі, ні на безкрайому полі з обох боків не було – нікого…