КВИТОК ДО КИЄВА

1.

Зазвичай, транзит проходив о третій ранку, але нерідко траплялися збої – диспетчери теж люди, теж хочуть спати. Цієї ночі саме так і вийшло – головний диспетчер товарного вагона закуняв.
Андрій змушений був о пів на третю, поспіхом протерши очі наслиненими пальцями, пересувати своє ліжко, щоб, не дай Боже, транзит не пройшов через нього. Одного разу він так міцно заснув, що ледь у живих залишився, навіть койку довелося потім рихтувати, що там вже казати про зламані ребра й вивихнуту ногу.
– Паб-бєрєгісь! – прокотився по вагону до болю знайомий голос начальника транзиту.
– Ахтунг, ахтунг! – почувся не менш знайомий голос експедитора.
В очікуванні команд від диспетчера у вагоні здійнявся галас, розгублена метушня. Та, як на зло, диспетчер куняв на робочому місці. Пасажирам довелося приймати відповідальність на себе. У терміновому порядку вони почали «катапультуватися» з ліжок і хаотично совати койки – хто-куди. Цей безлад тривав десь дві хвилини, поки, нарешті, диспетчер не позбувся сонного змору. Коли з мегафона пролунали його перші, більш-менш зрозумілі команди – перенапруженим мозкам пасажирів стало трохи легше. Відповідно до команд, ліжка були здвигнуті з середини товарного вагона: деякі поставили одна на одну, деякі взагалі порозпадалися на складові під час хаотичного совання, і тому легко були засунуті під інші ліжка.
За три хвилини диспетчер, як то кажуть, розрулив ситуацію – і транзит пішов.
– Паб-бєрєгісь! – командував начальник транзиту.
–Ахтунг, ахтунг! – чеканив експедитор.
– Обережно! – сонним голосом дублював їхні команди диспетчер за допомогою мегафона.
Поверх Андрієвого ліжка стояло ліжко його сусіда Коляна, і вони разом з Коляном підтримували його за бильця, щоб воно не випало на транзитний прохід.
Транзит із купейного вагона ішов потужним потоком через весь товарний вагон і зупинити його не змогли б навіть козак Мамай разом із Дон Кіхотом і Робіном із Локслі.
– Паб-бєрєгісь!
–Ахтунг, ахтунг!
– Обережно!
Контейнери з коробками йшли нерозривним потоком через весь товарний вагон до сусіднього – плацкартного. Їх штовхали поперед себе вантажники у яскравих комбінезонах з емблемами «Герхард-гас».
– Герхард-гас! – процідив крізь зуби Колян, звертаючись до Андрія. – Та серед них жодного Герхарда чи навіть Ганса немає. Герхард-гас! – Колян сплюнув на підлогу, але потрапив собі на великий палець ноги. Витер ногу об ногу. – Цікаво, скільки їм платять?
– Слухай, – сказав Андрій, – не починай знову. Краще тримай ліжко, бо впаде – така халепа буде.
– Халепа-халепа, – процідив Колян. – А це не халепа?
Він трусонув койку і її ніжки зіскочили з бильця Андрієвого ліжка. Андрій насилу втримав койку у висячому положенні й обережно встановив її на місце. Він збирався вкотре вже висказати Колянові все, що про нього думає, але в цю мить начальник транзиту витяг з одного з контейнерів коробку з надписом «осторожно – газ!» і з лукавою посмішкою на обличчі замахнувся коробкою, наче збирався кинути її навмання.
Пасажири товарного вагона відреагували на його понти напруженням і затамували подих: «Невже пофартить саме мені?!» – подумав у ту мить кожен з них.
А начальник транзиту, пред’явивши напруженій публіці напівзігнилі зуби, єхидно кинув коробку на підлогу.
В Андрія аж око зачухалося від схвилювання – коробка валялася прямо біля його ніг, і вона була нашпигована балончиками з гасом!
– Йопрст! – вражено вигукнув Колян. – Нарешті!
– Ти, краще, не тринди, а міцніше тримай койку, – беззлобно сказав йому Андрій.
Крізь тамбур із плацкартного вагона почувся обурено-істеричний голос:
– Цо то є, цо то є?
Транзит на якусь мить загальмував, потім почувся розсерджений голос начальника транзиту:
– Пшел вон, нє мєшай!
І транзит знову рушив.
– Паб-бєрєгісь!
– Ахтунг, ахтунг!
– Обережно!
– Прошу бардзо пана...
Останній контейнер розтанув у тамбурі, а напруження у товарному вагоні тривало ще якихось півхвилини. Основна маса пасажирів, затаївши подих, констатувала свою сьогоденну невдачу: «О, Господи! Знову я в прольоті!»
А потім, за командою диспетчера, почали совати койки, розставляючи їх по місцях.
Андрієві дуже кортіло наступити ногою на коробку з балончиками, але його гордість, як завжди, зіграла з ним злий жарт. Поки він корчив із себе характерного мужа, мимо пробіг якийсь парубійко і, як то кажуть, увів з під носу коробку з балончиками. Колян аж упустив собі на ногу ліжко від обурення; загарчав од болю й кинувся наздоганяти нахабу.
– Та облиш, – сказав йому в спину Андрій.
Але Колян, не обертаючись, лише сердито махнув на нього рукою.
Андрій порозставляв свою й Колянову койки по місцях, і ліг під ковдру. Він намагався якомога скоріше забути про існування тієї клятої коробки з балончиками, бо її образ не дав би йому заснути. Незважаючи на всеосяжний гомін у вагоні, він потроху занурювався у сон, аж раптом щось важке вдарило його в груди. Андрій, реактивно сів у ліжку і на його ноги впала коробка з балончиками.
– На, тримай, – сказав Колян, – інтелігент ти наш задрипаний. У тебе нирки будуть вирізати, а ти їм ще й дякуватимеш. Інтелігент.
У розумінні Коляна інтелігенти, взагалі, були зайвим прошарком населення товарного вагона. Навіть само слово «інтелігент» він вимовляв таким тоном, наче інтелігенти були винні в усіх його життєвих невдачах.
– Ну, щодо нирок, то це ти вже загнув, – миролюбно сказав Андрій.
– Загнув, загнув, – буркнув Колян. – А нє фік корчити з себе мати Терезу, коли в самого шматка хліба немає.
– Та заспокойся ти, – намагався вгамувати його Андрій. – На хліб треба заробляти сумлінною працею, а не радіти з чиїхось подачок.
– Ця подачка, – ткнув він пальцем у коробку, – дозволить нам започаткувати якесь діло. Це ж, можна сказати, первинний капітал. Дай сюди, бо в тебе знову відберуть.
Колян прибрав до рук коробку і запхав її під свій матрац.
– Роби, як знаєш, – махнув рукою Андрій, накрився ковдрою і відвернувся від Коляна.
Утім, заснути йому так і не пощастило. Почувся наростаючий гомін і дуже скоро біля ліжка Коляна виросла юрба пасажирів.
– Оцей, – ткнув у Коляна пальцем хлопець, що поцупив коробку і в якого ту коробку відібрав Колян.
Юрба чоловіків, котрі прийшли на розбірки, оживилася – назрівав невеличкий скандал. Уперед протиснувся найкремезніший з пасажирів і демонстративно грайнув м’язами. Колян у відповідь демонстративно склав руки на грудях і всівся на коробку, вірніше, на бугорок, що випирав з матрацу. М’язи у Коляна теж грали, не менш красномовно, але він був один і розв’язку можна було передбачити дуже просто.
Андрій хоч і не бачив сцени, що відбувалася за його спиною, але без проблем уявив собі усю картину. «От засранці, – подумав, – таки не дадуть заснути». Він тяжко зітхнув, навмисно привертаючи до себе увагу, потому відкинув ковдру й піднявся з ліжка.
– Доброї ночі, добродії, – звернувся він до юрби. – Що, безсоння задовбало? Так ви звечора підходьте, я вам ліки видаватиму, а вночі, дуже прошу, не заважайте добрим людям відпочивати.
Андрія в цій юрбі дехто добре знав. За ним закріпилася слава людини, яку дражнити не слід. Років дванадцять тому на нього зробили спробу «наїзду», причому, не по справедливості, а по безмежу. Він серед ночі зняв бильце з койки, прийшов, розбудив одного, і наодмаш перетягнув по рилу, потім другого розбудив тощо. З тих пір ніхто його не чіпав і він не чіпав нікого – такий собі нейтралітет. У крутії не ліз, проте власні інтереси вмів захищати. Про це більшості пасажирів добре було відомо.
– Та ми, пане Андрію, власне-е-е, – прошамкав один із юрби на ім’я Карпо.
– Що, власне-е-е? – передражнив його Андрій.
– Ми тут хочемо справедливість встановити.
– Тобто відібрати у мого друга те, що по справедливості належить мені?
– Тобі?! Пане Андрію, ми ж не знали, перепрошую. – Карпо повернувся до хлопця і ляпнув його по маківці наодмаш. – От шмаркач! – прошипів він. – Ану, геть з очей моїх, – і видав йому піддупника.
– Я сподіваюся, розмову закінчено? – спитав у юрби Андрій.
– Перепрошуємо за непорозуміння, пане Андрію, – сказав Карпо.
Юрба незадоволено загомоніла і почала розбрідатися по своїх закутках, але Андрій окликнув їх. Юрба завмерла.
– Стривайте, – сказав Андрій. – Не по-людські якось вийшло. Треба розділити гас.
– Ну ти й дурко! – обернувся до нього Колян. – З тобою хоч раз хтось із них поділився?
– Кожен вчиняє так, як вважає за потрібне. Я вчиняю саме так.
Андрій залишив собі й Коляну по два балончики, решту ж віддав Карпові.
– Розділи на весь вагон, пане Карпе.
– Хм! Це важкувато буде зробити, – похитав той головою. – Ну, добре, я спробую.
– Спробуй, спробуй…

2.

Прокинувшись вранці, Андрій першим ділом відзначив відсутність Коляна. Постіль була застелена вимазаним у солідол листом фольги, що кріпився до ліжка чотирма навісними замками. Андрій наслинив пальці й умився. Потому застелив постіль і дістав з-під подушки скручений лист фольги, аж тут з’явився Колян. Він ніс на спині величезного мішка й пихтів. Його кишені випирали, наче там знаходилися маленькі козацькі гарматки.
– Не бачу радості, друже! – сказав Колян, пристроюючи мішок на Андрієвому ліжку.
– А що, є привід?
– Ні фіга собі! А це хіба не привід?! – розкрив мішка Колян. – Диви, який капітал. Виміняв на гас. Скоро під нами усі ходитимуть.
Мішок був нашпигований брикетами пресованої соломи.
– Це що, замість хліба? – скептично запитав Андрій.
– Хліба, хліба! – передражнив його Колян. – Це дорожче за хліб, це – наше майбутнє.
Він почав вивалювати на ліжко з кишень різну всячину, серед якої був пакет з галетами.
– На от тобі хліба й не псуй мені настрій, – сказав Колян, всовуючи в руку Андрія галети.
– І все ж-таки, може поясниш, навіщо нам солома?
Колян змовницьки озирнувся по сторонах, потому, перейшовши на шепіт, мовив Андрієві у вухо:
– Ти чув, що в сусідніх вагонах усіх нелегалів збираються об’явити персонами нон грата?
– Ну?
– Ну-ну, лоба гну! Метикуй!
– Та що ти мені голову пудриш?! – почав заводитись Андрій. – Солома тут до чого?!
– Тьхут-ти! Людина не розуміє! – Колян знову озирнувся. – Ти хоч уявляєш, скільки нашого брата вештається по сусідніх вагонах?
– Ну?
– Не нукай. Краще, подумай, де вони мешкатимуть, поки знову не знайдуть шляхи проникнення?
– Де-де? Серед нас.
– Правильно. А де серед нас? На наших койках?
В очах Андрія з’явилося розуміння проблеми.
– То ти пропонуєш…
– Так, я пропонуватиму їм оселитися під нашими койками, і зверни увагу, спатимуть вони не на підлозі, а як нормальні пересічні громадяни – на соломі. Нормально я придумав?
– Хм! – скептично посміхнувся Андрій. – Тобто ми з тобою вже не пересічні?
– Поки-що пересічні, проте станемо бізнесменами – вершками суспільства! Це тобі не хухри-мухри!
– Вершками суспільства? – усміхнувся Андрій і скуйовдив Колянову чуприну. – Хто тобі таку фігню в голову вбив?
– То ти проти? – образився Колян. – Ні, якщо ти проти, то так і скажи.
– Друже, роби, як знаєш. Хто зна, може, з тебе дійсно вершок вийде.
– Вийде, вийде, – продовжив опорожнювати кишені Колян, – ти не сумнівайся. З мене вийде, – потім подумав і додав: – І з тебе теж зробимо.
Серед добра, що витягалося на світ Божий з Колянових кишень, знайшлася навіть печатка якогось ТОВ «Дубрава». Колян розкрив було вже рота, щоб пояснити Андрієві, чому замість кільки в томатному соусі виміняв печатку, та тут як раз настав час перевірки квитків.
Головний кондуктор купейного вагона подав із тамбуру сигнал на шикування, продуднівши так-сяк у піонерський горн марш «Слов’янки», і йому услужливо відчинив двері кондуктор товарного вагона, зустрівши начальника з хлібом-сіллю. Головний кондуктор увійшов важливою ходою, показав пальцем на сільничку з сіллю і скривився. Кондуктор товарного вагона миттєво прибрав сільничку з короваю і начальник недбало запхав хліб у свою кондукторську торбу, навіть не подякувавши підлеглого.
І в ту ж мить кондуктор товарного вагона гаркнув у мегафон:
– Шикуйсь, струнко! Білети до перевірки гтуй!
Пасажири завмерли біля своїх ліжок з білетами в руках, а кондуктор пішов по рядах, вишукуючи «зайців». Зазвичай, ця процедура тривала щоранку у межах півгодини з урахуванням обов’язкового інцидента, пов’язаного з непристойною поведінкою одного чи іншого любителя гри «У міста». Щоранку, обов’язково, хтось з тих, хто звечора програвся, задавав головному кондукторові тривіальне запитання типу: «Скільки років ще до Києва їхати?» Кондуктор такому нахабі обов’язково колов просічку у білеті спеціальним компостером. За наявності трьох таких просічок, пасажира викидали з вагона на ходу. Проте ті, хто не був азартним гравцем, мали неабиякий зиск з цієї процедури, бо в них з’являлася нагода хоч на коротку мить роздивитися навколишній світ через двері власного вагона.
– Ну що ти телишся? – чулися тихі голоси у вагоні, поки кондуктор перевіряв білети. – Уміла програвати, то вмій і базар тримати. Ну, давай, не тягни.
Цього разу у програші залишилася азартна жінка. Вона мала уже дві просічки, тому не поспішала. Нарешті зібралася з духом і на одному диханні поставила запитання головному кондукторові. Щоправда це було не стандартне запитання, до якого звикли вже всі пасажири товарного вагона. На цей раз запитання пролунало в такому змісті:
– Пане головний кондуктор, а Київ, узагалі, існує?»
Пасажирів аж пересмикнуло від такої сміливості азартного гравця, що граничила навіть з зухвалістю. А втім, на те він і азартний гравець…
Як не дивно, але головний кондуктор чомусь відреагував теж нестандартно. Замість проколоти квиток нахабі, він в’їдливо посміхнувся і відповів:
– Уж повір мені, існує, тільки ти рилом не вийшла.
Андрій вкотре вже подивився на свій квиток. Він потріпався ще років сімнадцять тому і його довелося запакувати у целофанову обгортку. Там ясно було визначено місце призначення: місто Київ. Але, де той Київ, і взагалі, чи існує насправді той Київ – для Андрія було загадкою. Як, власне, і для всіх пасажирів товарного вагона.
Цього разу пасажирку, що програла, помилували і вона залишилася у вагоні. Таким чином, краєвид за дверима вагона так і не набув матеріального оздоблення. Це сказалося на настрої багатьох пасажирів. Наче в них украли щоденну кружку води. Лише Колян висловився з цього приводу позитивно.
– Треба її койку перетягти до нашого куреню – вона фартова.
– Хто? Койка? – лукаво запитав Андрій.
– У-у! Сильний мені розумник! – скривився Колян. – Візьми пиріжок з-під подушки.
Ранкова перевірка закінчилася і Колян виявив бажання поспілкуватися з жінкою, яку помилували. Хотів прощупати щодо перспектив її переселення. Проте втілення цього задуму довелося відкласти на потім, оскільки поїзд зробив зупинку. Двері відчинили.
– Знову Варшава, – тяжко зітхнув Андрій.
– Та-ак, – без жодних емоцій в голосі підтвердив Колян, – знову Варшава.
Це була одна з двох стандартних зупинок. Варшава та Орел – це все, що вони бачили за дверима свого вагона протягом, майже, сімнадцяти років подорожі до Києва. Орел і Варшава – як у фільмі «День бабака» – в залежності від того, на Захід чи на Схід просувався поїзд.
Цього разу це був Захід, а значить, зупинка обов’язково мала бути в польській столиці Варшаві.
Чомусь, обов’язково. Чому саме?
Серед пасажирів товарного вагона був один дідуган, який знався на всій інформації про зупинки, проте чи то німим давно зробився, чи то перейшов на роботу до Федеральної Служби Безпеки Купейного Вагона… В усякому разі, за очі його звали Агентом-1991, а значить, хтось таки знався на цьому питанні – люди даремно язиками не метуть.
– Знову Варшава, – тяжко зітхнув Андрій.
– Та-ак, – без жодних емоцій в голосі підтвердив Колян, – знову Варшава.
– Ну що, кинемо жереб?
– Та ну тебе! Який жереб?! Знову тебе обдурять і ми голодними залишимось. Краще вже стережи койки – більше толку буде.
Андрій знизав плечима, мовляв, як скажеш. А говорив Колян істину. Якщо треба було щось виміняти, виграти чи своєчасно запобігти ситуації, в який тебе можуть «кинути», як лоха, то це – Колян. Однозначно. Натомість Андрій у Варшаві асоціювався саме як лох. Варшав’яни, з якими він намагався зав’язати ділові відносини, інакше як фраєром його не називали. «Фраєр, фраєр» – вигукував один, той, з яким він про що-небудь домовлявся, і тут, за звичним сценарієм, налітала така кількість шантрапи, що Андрієві доводилося відступатися. А вони, користаючись моментом, штовхали його у плечі, у спину, пшекали обов’язково щось незрозуміле, щоб відволікти увагу, затуркати, спантеличити, і виривали з рук товар чи гроші зі стиснутих кулаків. На ньому було тавро фраєра і він це знав. Колян теж знав, тому намагався не відпускати друзяку-фраєра у Варшавську публіку.
– Краще вже стережи койки – більше толку буде, – сказав Колян і поліз під ліжко за товаром, який можна було б виміняти на картоплю чи славнозвісний польський консервований паштет, що його виробляли для тварин і для експорту в товарний вагон на спеціальному заводі на околиці Варшави.
Колян зіскочив з вагона, сказав: «Тримайся», – і розтанув у гущі перонного натовпу. А Андрій відкинув матрац і замислився над своєю бібліотекою. На сітці ліжка були розкладені книжки улюблених письменників: Булгакова, Стругацьких, Пєлєвіна тощо. Він довго вибирав книжку для читання і, нарешті, узявся за Пєлєвіна; дуже захотілося перечитати про «Жовту стрілу» – потяг, що мчить по життю у напрямку зруйнованого мосту. Щось схоже було у життєвих шляхах Пєлєвінського героя і самого Андрія.
До вечора він читав, навіть забув з’їсти галету – так захопився. А коли вже у Варшаві почало смеркатися, і у вагоні почулися приглушені голоси пасажирів, котрі тишком-нишком наспівували «Знову цвітуть каштани, хвиля Дніпровська б’є...», заховав книжку під матрац і почав потроху нервувати, бо до відходу потягу лишалося десять хвилин, а Колян ще й досі не повернувся.
У принципі, за Коляна можна було не хвилюватися – раз його не було, значить, знайшов, як то кажуть, жирну дірку, у яку можна встромити носа і винюхати дивіденди. Однозначно. Колян – це Колян. Він запросто міг залишитись у Варшаві й повернутися до вагона, коли потяг на зворотному шляху зробить у тій же Варшаві обов’язкову зупинку. Проте Андрієві такий сценарій не дуже б сподобався, вірніше, взагалі б не сподобався, бо тоді йому довелося б з однією галетою витримати подорож на Схід і повернутися назад, до Варшави, не втративши ні свого, ні Колянового права на прописку, по-простому кажучи, витримати боротьбу за територію, тобто за ліжка. За допомогою однієї галети утримувати бастіон із двох койок – смерті подібно. Андрій потрапляв у подібні ситуації вже двічі, але тоді він був молодший, сильніший, та й з їжею проблем не було.
Колян ускочив до вагона перед самим відправленням поїзду, на третьому гудку. Незважаючи на задишку, він був у доброму гуморі.
– Слухай, я тут таке надибав, – радісно прохекав він. – Знайшов два будиночки мало не задарма. Щоправда, ремонту потребують усередині, зате зовні виглядають, як іграшки. Майже за дарма. Може, візьмемо?
– Кого, будиночки? – скептично подивився на нього Андрій.
– Еге ж, будиночки! Сусідами будемо, тільки не по ліжках, а як справжні пани поряд заживемо – галявинки з фасаду, арочні віконця – коротше, ховайся. І головне, задарма. Спочатку зробимо в одній хаті ремонт, хочеш, у твоїй, а житимемо поки у мене. Можна навпаки, мені байдуже. А повітря яке чисте – не повіриш. За вікнами сосновий бор… – Колян узяв маленьку паузу, щоб врівноважити дихавку, але вже за якусь мить продовжив: – Значить так, слухай уважно. Нам доведеться, як то кажуть, зав’язати міцніше ремінці на пузах. Але не бійся – це не надовго, я вже все прорахував. Бачив, як наші носять у тамбур плацкарти Варшавські сувеніри? Так от. Знаєш на що їх міняють? А міняють їх на Київські сувеніри. Тільки уяви собі, пшекам з плацкарти не вистачає польських сувенірів – нонсенс! Але це реальність і треба цю реальність враховувати. Я пропоную не займатися бартером, а трошки погратися у бізнес. Якщо полякам конче необхідні польські сувеніри, то хай купляють у нас за ЄВРО. Я тут прикинув: місяць покататися зі Сходу на Захід чи з Заходу на Схід, неважливо, – і хатинки наші. Я от тільки, на жаль, не ризикнув заплатити завдаток, бо не знав, чи ти погодишся. Але наступного разу, коли з Орла до Варшави повернемося, треба буде терміново зайнятися цим питанням. Поки їздитимемо туди-сюди, все остаточно прорахуємо, складемо бізнес-план…
– А як же Київ? – сумно перебив його Андрій.
– Слухай, не нудь. Київ-Київ! Я вже й не вірю, що таке місто взагалі існує. Натомість я впевнений, що Варшава й Орел – це реальність, бо я їх бачив на власні очі. Київ-Київ, – буркнув Колян роздратовано наостанок.
– Якщо ти кажеш, що поляки полюють на варшавські сувеніри, значить, їхня плацкарта не має зупинки у Варшаві? Так? Ну, подумай логічно. А ще подумай, чому з купейного вагона нам доставляють гуманітарну допомогу з маркуванням «Виготовлено в Києві»? Значить, і купейники зупиняються на Київському вокзалі. Якщо добре поміркувати, то можна скласти реальну картинку. Я думаю, що купейний вагон зупиняється у Москві та Києві, наш, товарняк, у Варшаві та Орлі, плацкартний, у Києві й якому-небудь Лейпцигу, а СВ – у Варшаві й Бонні.
Колян подивився на приятеля з докором.
– Гівно ти собаче, – сказав він. – Як завжди, все спаплюжив, – він почухав у потилиці, позіхнув і неохоче мовив: – Гаразд, не будемо чубитись, бо істина таки у твоїх доводах є. Краще, подумаємо, як дістати інфу про зупинки. Може трохи подушкою придушити того довбаного Агента-1991? Зробити йому, так сказати, допит з пристрастями?
– Він старий – не витримає.
Колян блиснув очима, ляпнув себе долонею по лобі й поліз рукою під матрац. Через хвилину витяг і показав Андрієві шприц з ампулою.
– Диви, що в нас є! – азартно сказав він. – Це глюкоза. Вколемо дідуганові, що б не помер під час допиту. Чи, у крайньому випадку, скажемо, що це сироватка правди.


3.

Андрій стояв у черзі до купейного тамбуру. Людей було, як завжди, багато, всі штовхалися, гнівалися і стікали потом у три струмки. Митники, що стояли збоку товарного тамбуру, впізнали Андрія й один з них розсердився.
– Знову прешся! – гаркнув він. – Якого біса?! Тебе ж все одно розвернуть назад! Йо-майо! Тільки й умієш, що створювати товкотнечу. Повертай назад!
– Я маю право, – твердо сказав Андрій і пробуравив митника очима.
– Та хай іде, – заступився за нього другий митник, – мазохісти теж люди, теж мають права.
Митники товарного вагона завжди поводилися з ним однаково. Навіть насміхалися однаково, використовуючи щоразу завчені фрази. Ось уже майже сімнадцять років Андрій періодично, хоча б раз на тиждень, ішов до митниці купейного вагона і проводив експеримент – пропустять чи не пропустять? Свої митники сприймали впертість, з якою він постійно пер на рожен, як бажання отримати задоволення від приниження його гідності. Митники ж купейного вагона ненавиділи його лютою ненавистю і сприймали, як провокатора. Кожного разу, коли вони йому пропонували офіційно харкнути на синьо-жовтий прапор товарного вагона, с тим, щоби отримати дозвіл на тимчасове перебування у купейному вагоні, він харкав їм на блискучі чоботи, за що отримував обов’язкового тумака і видворявся на Батьківщину, тобто у товарний вагон. Сам же Андрій вбачав у своїх діях два аспекти: по-перше, іспит на власну вшивість, по-друге, він вважав за свій обов’язок постійно доводити купейникам, що у товарному вагоні ще не всі перетворилися на підлабузників, ще залишилися характерники. Втім, останні кілька років дійшов висновку, що таки недарма його називають мазохістом.
– Та хай іде, – заступився за нього другий митник, – мазохісти теж люди, теж мають права.
Андрій насупився і мовчки ступив у тамбур, як завжди, не подякувавши митників. Пропускати – це їхній обов’язок, робота.
Як тільки він ступив на територію купейного вагона й помітив розвішаний на двері вбиральні синьо-жовтий прапор, з нього попер адреналін. Митники аж почервоніли від люті, дивлячись на його безкомпромісний вираз обличчя.
– Чьо, знову?! – вигукнув один з них. – Тільки спробуй, я тебе по стінці розмажу! – І він про всяк випадок поліз у кишеню кітеля за носовичком.
– Діставай-діставай, він тобі знадобиться, – сказав Андрій, слідкуючи за рухами руки митника.
Проте митник довго тримав руку в кишені й поступово вираз його обличчя наповнювався єхидним змістом. А потім він, наче фокусник у цирку, замість носовичка витяг з кишені електрошокера.
– Ну чьо, – в’їдливо усміхнувся він, – пограємо у гру по отриманню візи?
Андрій зрозумів, що вляпався. Без електрошокуючого удару під ребра йому звідси не вийти однозначно, бо йому залишили єдиний вихід – втративши своє обличчя, харкнути на прапор Батьківщини. Однак цей вихід був узагалі виходом з гри під назвою ЖИТТЯ. Втративши обличчя, можна було лише якийсь час проіснувати, а не жити.
Андрій демонстративно назбирав у роті якомога більше слини й прицілився у блискучий чобіт митника, аж раптом по коридору купейного вагона прокотився владний голос і митники завмерли на якусь мить. Потому вони розвернулися на голос, виструнчились і взяли під козирок. А Андрій тим часом не роздумував довго – харкнув на блискучий чобіт митника.
Коридором важливою ходою йшов чоловік при строгому костюмі з краваткою і ніс поперед себе великого живота. Мабуть, він був дуже високопосадовою особою, бо митники мало не бриніли від натягу.
– Так, швидше трьох виродків сюди! Швидше, я сказав! – командним тоном гаркнув високопосадовець.
Митники зовсім заклякли. Чоловік підійшов до Андрія, критично оглянув його з ніг до голови, задрав йому верхню губу, а потім, ляпнувши по плечі долонею, задоволено мовив:
– Нормальок.
Потім він вибрав ще двох чоловіків, з тих, що стояли у черзі за візами, й усіх трьох повів коридором у протилежний край вагона, весь час підганяючи окриками: «Швидше! Швидше, я сказав!» Хвилин через двадцять він зупинився біля купе з табличкою «Турбюро «РІКША»», спробував трохи віддихатися, проте ще більше засопів. Махнув рукою і, відчинивши двері, ввалився до купе, де тихо-мирно попивав чай у прикуску суб’єкт невиразної зовнішності. Високопосадовець рухнув на диван і через задишку мовив:
– Приймай товар.
Суб’єкт невиразної зовнішності поставив підстаканник на стіл, витер серветкою губи й мовчки піднявся з канапи.
– Ну-с, подивимось, подивимось, – проспівав він.
Першим ділом він перевірив зуби в усіх трьох туристів, помацав м’язи й виніс вердикт: «Нормально». Далі, «відслинив» високопосадовцеві прес у рубльовому еквіваленті й повернувся до чаю. Високопосадовець мовчки перерахував гроші й так само, мовчки, розтанув у коридорному просторі.
Хвилин через п’ять Андрій вже мчав по коридорі в супроводі якогось молодика, якому суб’єкт невиразної зовнішності доручив доставити туристів на місце призначення. Як виглядало теє місце призначення – Андрієві було невідомо; він взагалі не розумів, у якості кого перебуває на території купейного вагона. Могло вийти й так, що він, маючи намір заробити гроші на чужій території в якості найманого робітника, буде змушений сам комусь сплатити певну суму за турпослуги. Він намагався з’ясувати у молодика свій статус, але той лише прикрикував: «Давай-давай!», і з рішучістю криголама розштовхуючи зустрічних і попутних пасажирів, просувався коридором купейного вагона на Схід. Подорож, що тривала, майже, цілу добу, виснажила Андрія; його ж супутники трималися більш впевненіше на ногах, видимо, для них цей довгий перехід коридором не був новиною.
Нарешті, вдалині показався довгоочікуваний котел для кип’яченої води. Зі свого купе вийшла провідниця і подала захеканим туристам три стакани гарячого чаю, а молодикові пляшку мінеральної води. Молодик осушив пляшку, як то кажуть, в один присід, вилив залишки води на долоню, і змочив шию. Андрій намагався пояснити провідниці, що гарячий чай йому зараз потрібен, як зайцеві стоп-сигнал, однак вона його не зрозуміла чи, може, не мала бажання розуміти. У будь-якому разі вона не збиралася відмовлятися від платні за чай. Тоді Андрій привів їй, здавалося б, незламного аргументу, сказавши, що не має грошей, але її такі дрібниці не цікавили. Вона витребувала гроші за три стакани чаю в молодика. Той без зайвої балаканини заплатив, лише попередивши Андрія і двох його супутників про те, що вирахує цю суму з їхньої зарплатні. Це вже було хоча б щось: нарешті Андрій зрозумів, що у нього є перспектива заробити гроші, однак до чого тут турбюро – так і не зметикував.
У тамбурі молодик построїв команду, перерахував: раз-два-три, і наказав чекати. А зрештою вагон зупинився.
– Ма-асква! – наче осанну проспівала провідниця й відчинила двері вагона.
Молодик вивів туристів на перон величезного мегаполісного вокзалу. Нарешті Андрієві випала нагода розгледіти агрегат, який тягав вагони – це був чорний паровоз із червоною зіркою на «носі», червоною паровою трубою та червоними колесами. Він стояв у тупику, на якому закінчувалися рейки. Молодик підвів їх до стовпа з ліхтарем, метрах у трьох від вагона. На стовпі висіла стандартна табличка з трафаретом: «ОСТАНОВКА ТАКСИ»; маленькими цифрами на ній було натрафаречено розклад руху таксі.
– Значить, слухаємо мене уважно, – попередив молодик.
Андрій нагострив вуха й почав усмоктувати у себе інформацію, наче поролон – раз уже йому всміхнулася доля, то конче необхідно було заробити якомога більше грошей. Молодик пояснив, що потяг відходить на Захід о дев’ятнадцятій годині вечора і чим більше вони зроблять ходок, тим більше зароблять грошей. Андрій хотів уточнити, по-перше, яких таких ходок і, взагалі, що воно таке – ці ходки, а, по-друге, за яким тарифом їм нараховуватимуть зарплатню, однак не встиг, бо з вагона вийшли чоловік з жінкою представницького виду з двома великими валізами. Чоловік поставив валізи на перон, роздивився по сторонах і вигукнув: «Таксі!»
– Перший пішов! Другий пішов! – віддав команди молодик і штовхнув двох з туристів у напрямку пасажирів.
Мабуть, вони вже зналися на цій роботі, тому що беззаперечно підкорилися. Підбігши до пасажирів, вони стали на коліна. Пасажири всілися їм на плечі й чоловік представницького виду назвав адресу: «Волжскій бульвар». Таксисти підхопили кожен по валізі, й побігли по перону.
– Таксі! – вигукнув наступний пасажир, який тільки-но вийшов із вагона.
– Третій пішов! – миттєво відреагував молодик і штовхнув Андрія у напрямку пасажира.
Пасажир був відгодований, лощений і валізу мав необ’ємного вигляду. Андрій по інерції підбіг до нього і став, наче вкопаний. Він уже розумів, що на кін поставлено умовний кусень хліба й, відповідно, його власна гідність. Він прекрасно знав власні здібності, знав, що витримає випробування голодом, якщо прийме рішення (як це часто з ним бувало) «залізти у пляшку». Енергетика його гонору була настільки калорійною, і вже настільки перевіреною, що перспектива голодування на противагу перспективі збереження власної гідності для нього навіть не підлягала розгляду – він нізащо не підкориться своєму шлункові, він у будь-якому разі збереже своє обличчя.
Проте, складність ситуації полягала у тому, що зараз він не належав лише собі любимому й дорогому. «А що скаже Колян, якщо я й надалі корчитиму з себе характерника?» – подумав Андрій. І це було слушне запитання, бо за останній місяць він жодного разу не поповнив їхні спільні з Коляном активи. Це вже ставало схожим на халявницьтво.
Андрій тяжко зітхнув… і став на коліна перед пасажиром. Той посміхнувся якось загадково і всівся Андрієві на шию.
– Чьо, гонор спокою не дає? – запитав він тоном, що не потребував відповіді. – А ти дави його, гонор свій. Москва гонористих не любить. Валізу не забудь узяти.
Андрій піднявся з колін, підхопивши попутно валізу.
– А кого вона любить? – через силу прокректав він, поступово набираючи біговий темп.
– Снобів любить.
– А ти сноб?
– Ще раз тикнеш – оштрафую на третину суми.
– Значить, теж сноб, – зробив висновок Андрій.
– А тут інакше не можна. Це ж Москва! Ти, краще, дивись під ноги. До речі, а чьо це ти не цікавишся маршрутом?
– Який сенс? Я все одно не знаю місто.
– Чьо, вперше у Москві?
Андрій лише мугикнув у відповідь.
– Чудово! – зрадів пасажир. – Одну третину з суми проїзду зекономлю. Тут направо. До речі, за незнання російської – ще третину.
Андрій зупинився і поставив валізу на асфальт. Він приклав до цієї суми ще суму, яку заборгував молодикові за стакан чаю, і вийшло, що він задарма катає на своїй шиї пасажира.
– Сам злізеш чи тебе скинути? – запитав.
– Не дуркуй, це тобі не Київ, – весело відповів пасажир. – Наші менти – не іграшка. Тільки-но свисну – й тобі хана. Зрозуміло?
Андрієві очі налилися кров’ю, але йому довелося таки прикласти неймовірних зусиль, щоб, як то кажуть, узяти себе в руки. І на те була причина – кодове слово «Київ». Невже, нарешті, йому пощастило зустріти людину, яка щось знає про таємничий Київ?! А може, ця людина не просто щось знає, а ще й безпосередньо відвідувала той таємничий Київ?!
– Я ж задарма тебе везтиму, ти це хоч розумієш? – тяжко зітхнувши, мовив Андрій.
– Назвався груздем – лізь у кузов, – розсміявся пасажир. – Ладно, розслабся, я не корінний москвич.
– Тобто? – запитав Андрій, прикидаючись «валянком» заради продовження розмови.
– Тобто. Тобто у тебе є шанс. Все у твоїх руках. Нам наліво, перелаштовуйся у третій ряд.
Андрій перехопив валізу правицею, а лівою рукою зробив відмахування, показуючи напрямок шляху. Перелаштувавшись у третій ряд, зупинився на рівні світлофора. У другому ряді, порівнявшись з Андрієм, загальмував таксист з двома величезними валізами в обох руках. Голова його була покрита безкозиркою, що давно вже потріпалася. На плечах та обшлагах бушлату і на мариманських кльошах флуоресцентною фарбою великими цифрами було виведено номер телефону диспетчера по викликах таксі «001». Андрій звернув увагу на те, що ноги таксиста були взуті у ликові постоли. На його шиї сидів пасажир з подвійним значком Леніна та Сталіна на лацкані жакета чи то від Армані, чи то від Гуччо. Під пахвою він міцно тримав портфель-дипломат і, розвернувши на безкозирці таксиста замащений аркуш формату А4 з бутербродами, уплітав бутерброд з паюсною ікрою. Таксист обережно, щоб з безкозирки не впали бутерброди, присів, поставив валізи на асфальт і витер спітнілого лоба рукавом бушлата.
Андрій подивився на свої подерті пантофлі і з сумом відзначив, що надовго їх не вистачить. Заздрість до протекторів таксиста-личакаря кольнула Андрія у печінку, але одразу ж відступила за задній план, бо наразі його увагою заволоділа розмова двох пасажирів.
– Перепрошую, гублюся у здогадках, звідки ви? – запитав пасажир, що сидів на шиї в Андрія.
Пасажир з бутербродом подивився на нього так, наче хотів спитати, чого ти причепився до мене?! Але відповів культурно, а головне, ємко:
– З Києва.
– Гм! – мотнув головою пасажир Андрія. – Ви великий оригінал! Я теж подорожував до Києва, тільки я, як водиться, їм бутерброди з салом, а у вас вони чомусь з ікрою. Гм!
– Ви подорожували до Києва, а я подорожую у Білокам’яну, – засовуючи залишки бутерброду в рота, прошамкав турист із Києва.
– От я ж і кажу, що ви оригінал – у Москву не за ікрою, а з ікрою.
– Це – сухий пайок з буфету Верховної Ради.
– Бачте! А буфет нашої Думи бутербродами з салом не озброєний.
– Головне, щоб Дума озброювала буфет нашої Ради бутербродами з ікрою. Тоді й мир в усьому мирі буде.
– А-а. Зрозуміло.
Що було зрозуміло його пасажирові Андрій так і не второпав. Одне було ясно: Київ – це не вимисел, не легенда для пересічних пасажирів; Київ таки насправді існує.
Світлофор видав дозвіл на рух. Андрій зробив відмахування рукою і звернув на перехресті проїжджої частини наліво, щоб у наступну мить влитися у шалений транспортний потік. Пробігши два квартали риссю, він здобув неабиякого досвіду. Ликові постоли миготіли в його очах, наче двадцять чотири кадри. Інколи очі фотографували стоптані тухлі чи пантофлі й тоді Андрій відзначав про себе – новачки; такі ж, як і він сам. Ще траплялися кросівки, підошви яких миготіли в очах натрафареченими номерами типу «МОС234567/RUS». Як зрозумів Андрій, це були приватні засоби пересування, от тільки одна деталь збивала з пантелику: майже усі приватні засоби належали жінкам, на плечах у яких сиділо по кілька дітей і обов’язково чоловік, а то і двоє одразу. А ще на великій швидкості обганяли Андрія майже новенькі тухлі, що проїжджали на самокатах. На водійських чорних жакетах таких засобів пересування красувалися золоті двобезголові орли. Їхні пасажири відзначалися неймовірно поважним виглядом і сиділи не просто на шиях своїх водіїв, а були зручно умощені в сідла, що вони кріпилися на водійських плечах.
Пасажир Андрія вправно кермував своїм засобом пересування, вчасно натягуючи то ліве, то праве Андрієве вухо, а якщо треба було зупинитись, то гахкав кулаком по голові й тоді Андрій ставав, як вкопаний, хіба що не іржав. Тричі Андрій потрапляв у «пробки». Це, як з’ясувалося, були найважчі хвилини у роботі таксиста – під час стоянок пасажир нервово цокотів по голові Андрія пальцями й поскубував волосся.
Під час однієї з таких вимушених зупинок пасажир, видимо, обмірковуючи свої шанси на вчасне прибуття до пункту призначення, мало не продовбав своїми пальцями Андрієві голову. Аж раптом він із силою потяг Андрія за праве вухо. Андрій зойкнув від болю і ступив з крайнього ряду проїжджої частини на тротуар. Одразу ж почулися сердиті голоси перехожих, але пасажир увімкнув сирену й перехожі одразу ж замовкли й з виразами поваги на обличчях почали розступатися на Андрієвому шляху.
– Уі-уі-уі, – завивав пасажир, аж поки Андрій не підвіз його до входу у будівлю, на фасаді якої красувалася велика літера «М».
Спустившись фунікулером глибоко під місто, Андрій здогадався, що це і є, скоріш за все, столичне метро, про яке він чув від друга Коляна.
Керуючись командами пасажира, Андрій зіскочив з перону на шпали й помчав тусклим тунелем у Підмосков’я…
Він виринув з метро на станції «Сталинская» і знову поринув у дорожню товкотнечу. Його пантофлі залишилися на шпалах у тунелі, вірніше, одна пантофля зіскочила з ноги, а іншу він просто був змушений скинути, щоб не втратити рівновагу. Коли ж він під’їжджав до під’їзду, в якому мешкав його вершник, то ступні в Андрія горіли так, наче потрапили на розпечену пательню. Та, власне, хіба тільки ступні? А вуха!..
Пасажир зліз з шиї Андрія і протягнув йому купюру. Андрій взяв її, повертів у руках і сором’язливо спитав:
– А це скільки?
– Це немало, – усміхнувся пасажир. – Вистачить одразу на два новеньких протектори.
Андрій проводив його поглядом до дверей під’їзду, а потім сів на бордюр і заходився розглядати свої скривавлені ступні. Аж раптом на його плечі всівся хтось, навіть не спитавши дозволу.
– Єлісєєвскій, – пролунало над головою Андрія.
Він важко зітхнув і підняв долоню над своїм плечем.
– Гроші вперед, – сказав.
Того ж дня він купив собі ремінного гаманця і новенькі ликові протектори, проте гаманець до ночі так і не встиг наповнитись грошима, а ступні ніг були вже настільки стерті, що особливого полегшення від постолів Андрій не відчув. Утім, знайшовши собі нічліг у парку, він цілу годину просидів на ослоні, лікуючи ступні нічною росою, якою вкривалася трава. Потому натягнув ликові постоли на мокрі ноги й заснув під ослоном. А зранку – о, диво! – ноги зажили.
За кілька днів він об’їздив половину Москви; тричі маршрут його слідування пролягав через перон вокзалу, але тупик, у якому припарковувався чорний паровоз із червоною зіркою на «носі», того часу був порожній. Натомість молодик, котрий був його роботодавцем, незмінно чатував під стовпом з табличкою «ОСТАНОВКА ТАКСИ» і незмінно конфісковував у Андрія дві третини зароблених грошей.
Тільки через місяць Андрій, нарешті, второпав, що треба було з самого початку купувати два гаманця і в одному з них зберігати чистий прибуток, а то виходило, що він щоразу відраховує роботодавцеві дві третини з усієї готівки, а не лише з добового заробітку. За цей місяць він п’ять разів бачив потяг у тупику, але жодного разу в нього не виникло бажання повернутися до товарного вагона.
Як істинний таксист, за півроку Андрій почув і запам’ятав безліч корисної інформації щодо устрою Світобудови взагалі, й про Київ зокрема. Це, звичайно ж, не означало, що він осягнув цілковиту Істину. Чим більше аспектів реальності він розкривав – тим більших об’ємів набувала сама реальність. Проте його голова із-за суто фізіологічних причин не була здатна розширюватися пропорційно об’ємів реальності, і тому весь тягар лягав на бідний мозок, котрому доводилося постійно обробляти й архівувати гігабайтно-кілотонні ланцюги інформації, а потому дефрагментувати кластери своєї сірої речовини. Від постійної потужної роботи мозку голова Андрія просто ціпеніла.
Зрідка, під час очікування на пасажирів, Андрієві траплялося пообідати чи повечеряти на території вокзалу. У цьому разі він купував у буфеті кефір з маковою булочкою і, якщо потяг стояв у тупику, йшов уздовж вагона; за його ж відсутності, орієнтуючись по рейках і шпалах, діставався краю вокзалу. Доходячи до того місця, де цегляний паркан перегороджував перон, залізав на верхівку паркану, звішував ноги по обидва його боки й приступав до трапези. Булочку він уплітав, майже, одразу, а от кефіру вистачало на те, щоб посидіти хвилин десять на паркані й посмакувати кисломолочний продукт, уявляючи собі, що ласує коктейлем чи, принаймні, пивом, сорти якого у безмежній кількості перепробував на Варшавському вокзалі. Тут, на Московському, сортів пива було не менше, однак витрачати потом зароблені гроші на забавки в Андрія рука не піднімалася.
«Знову цвітуть каштани, хвиля Дніпровська б’є...» – закривши очі та посмоктуючи кефір, тужливо мугикав Андрій пісню, яку пасажири товарного вагона часто тишком-нишком співали перед відбоєм.
Молодик, котрий незмінно чатував біля стовпа з табличкою «ОСТАНОВКА ТАКСИ», і який незмінно відраховував данину з Андрієвого щоденного заробітку, якось помітив, що трудовий запал підлеглого затухає в міру того, як повнішає його ремінний гаман. Виходячи з цього, три дні тому він трошки розкрив Андрієві очі щодо реального стану речей. В реалі виходило, що Андрій може дістатися Києва трьома способами: по-перше, спробувати завдяки сумлінній праці протягом п’яти років на благо Москви отримати Московське громадянство. Шанси мізерні, однак, якщо він раптом витягне такого потужного бонуса, тоді йому без будь-яких зайвих запитань і проблем видадуть квиток до Києва в касі вокзалу. По-друге, можна через біржу труда найнятися у якості паровозного чи вагонного колеса, але це найдурніший спосіб, до того ж, там велика черга, бо регламентні роботи проводяться неакуратно. Але ж є й коротший шлях. Молодик натякнув Андрієві, що може допомогти дістатися Києва, прокомпостувавши в касі вокзалу його Київського квитка, мовляв, у нього там кума чи сестра працює касиркою. Коротше, по блату. Однак попередив, що Андрієві за це доведеться ще півроку добросовісно виконувати обов’язки таксиста й підвищити щоденні відрахування на двадцять відсотків.
Андрій не дав молодикові одразу ж виразної відповіді на таку пропозицію. Сказав, що подумає. А сам зрадів, наче дитя. Він отримав чергову дозу дорогоцінної інформації, від якої міг тепер відштовхнутися. Знаючи, хоча б приблизно, напрямок, можна намацати вихід… Виходило, що таки існує шанс дістатися Києва.
Того ж дня він спробував особисто прокомпостувати свого квитка у касі вокзалу. Проте його спроба виявилася невдалою. Касирка, глянувши на квиток, миттєво виштовхнула його назад через віконце зі словами:
– Це не наш.
– Перепрошую, – схилився Андрій біля віконця каси.
– Це не наш квиток.
– Правильно, це мій квиток.
– Ну от самі його і компостуйте чи хай це робить той, хто вам його видав! – нервово знизала плечима касирка.
– Він, що, несправжній? – у свою чергу знизав плечима Андрій.
Касирка недобре пробуравила його поглядом поверх окулярів і крізь зуби рикнула:
– Наступний!
Андрій ще раз спробував було отримати бодай-якусь аргументовану відповідь на її дивну поведінку, але касирка відмовилася від коментарів і черга тут же відтіснила його від віконця каси. Він мало не побився з чергою, намагаючись знову протиснутись до віконця, навіть вивихнув руку одному з хитрунів, котрий, користуючись товкотнечею, спробував зрізати в нього ремінного гамана з грошима.
– Я тут стояв! – волав Андрій, соваючи ліктями.
Але пробитися до каси так і не зміг. Побачивши вокзальних міліціонерів, котрі змушені були відреагувати на гомін юрби та його вигуки, Андрій шмигнув з приміщення вокзалу на перон. Він уже знав, що з московськими міліціонерами краще не зв’язуватись, бо замість Києва, у кращому випадку, потрапиш знову до товарняка.
Упродовж цілого дня Андрій возив пасажирів по всій Москві й по ходу аналізував карколомну ситуацію, у яку потрапив біля віконця. Його уява запрацювала на повну потужність, висмоктуючи з нього всі сили.
Пізно ввечері, відвізши додому останнього пасажира, Андрій просто валився з ніг, тому вирішив припаркуватися на нічліг у парку Трудових резервів – це було неподалік. Буквально «на автопілоті» він дістався дерев'яного ослону і почав умощуватись. Аж раптом відчув, що його ноги вткнулися у щось м’яке. Тільки тоді він помітив на іншому кінці ослону дядечка інтелігентної зовнішності. Той тихесенько сидів, склавши руки одна на одну на рукояті парасолі й упершись в них підборіддям.
Андрій опустив ноги з ослону, тупо вперся поглядом в асфальт і змучено вимовив:
– Навіть якщо ти запропонуєш кинути жереб, я все одно нікуди не піду. На цю ніч це моє ліжко.
– Вам що, немає де переночувати? – запитав дядечко з парасолькою.
Андрій, почувши його голос, зрозумів, що має справу не з конкурентом. Поряд з ним сидів старенький чоловік у добротному, але застарілому одязі, з парасолькою старого зразка, та ще й з професорською борідкою.
– Чому ж – немає де? Ось моя постіль, – легенько ляпнув Андрій долонею по дошці ослону і важко зітхнув.
– Ми з вами обоє знаємо, що це не так, – відповів дядечко.
– Таке враження, наче ви прагнете нарватися на грубість, – буркнув Андрій. – Вибачте, але в цю пору доби я, зазвичай, рідко буваю налаштований на філософську хвилю.
– На жаль, – зітхнув у свою чергу дядечко. – На жаль, у людей відібрали право на мислення.
– Я просто валюся з ніг. Ідіть собі додому, займіть себе чимось, книжок розумних почитайте чи що ви там звикли робити у такий час…
– У такий час я звик розмірковувати над питаннями буття, – люб’язно посміхнувся дядечко.
– Жахливого буття, – зітхнув Андрій.
– Власне кажучи, так. Жахливого буття. Саме тому, побачивши вас, юначе, я подумав, що варто було би перейти від міркувань до реального виправлення цього жахливого буття. Пропоную вам переночувати у мене вдома.
– Дякую вам на доброму слові, ви хороша людина. Я навіть уже, грішним ділом, подумав, що москвичі усі однакові, а ви он як… Проте, знаєте, не хочу я ночувати у чиємусь домі, бо в мене є свій дім.
– Розумію, – похитав головою дядечко. – І далеко ваш дім?
Андрій замислився, покусав губи... А згодом крізь зуби сердито прошипів:
– У дупі.
І, не звертаючи більше уваги на дядечка, повалився на ослін.
Перш ніж заснути, він образно скомпілював із різних картинок одне велике полотно з зображенням дикої, потворної, жахливої реальності…
Сімнадцять років тому, повертаючись у плацкартному вагоні додому, з Херсона до Миколаєва, Андрій несподівано отримав злощасного квитка від провідника. Тоді всі пасажири, котрі їхали у вагоні, отримали бонусних квитків. Господи, як же усі раділи! Тим більше, що квиток до Києва був купейний – це не плацкарта якась там! На радостях пасажири розгулялися так, що кожен проїхав свою станцію. Горілка лилася рікою, а сало навіть не різали – відкушували прямо від здоровенних кусків, заїдаючи нечищеною цибулею. Хтось рвав гармошку, корчачи з себе віртуоза, хтось бринькав на банджо, а в когось од цих звуків очі наливалися кров’ю і він намагався викинути їх у вікно, вимагаючи продовження бенкету під супровід бандури. Йому сказали, що він погана людина, якщо його слух милують виключно звуки бандури; та й яка може бути бандура, якщо вона змушує людей замислюватись, на відміну від гармошки чи банджо, під які можна класно погорланити з доброю чаркою горілки. А він казав, що вони його неправильно зрозуміли, що він іноді не проти й сам погорланити з чаркою горілки не тільки під гармошку чи банджо, а й під шарманку чи навіть під звуки табуретки, однак бачить несправедливість у тому, що жодної бандури у вагоні немає. Йому зв’язали руки, влили в рота повний гранчак горілки й закинули на третю поличку. Однак він звідти впав їм на голови, бо на той час треті полички у вагоні чомусь уже були відсутні. Його віддубасили й запхали у рундук. Втім він все одно не зміг би позбутися гармошки з банджо, оскільки виявилося, що поки гульня тривала та набирала обертів, у вагоні встигли щезнути всі вікна, а на місці отворів з’явилися дошки. Хтось сказав, що бачив – це провідники під шумок чудять. А хтось заспокоїв усіх, типу, провідники свої, не чужі, тобто з нашого вагона, а для своїх добра не шкода, хай беруть, бо гірше буде, якщо якісь залітні провідники розтягнуть добро по своїх вагонах. Тим більше, протягу немає – отвори дошками забито. І всі погодилися і продовжили бенкет. Аж раптом до Андрія таки дійшло, що той, хто тужив за звуками рідної бандури і вимагав позбутися гармошки з банджо, мав рацію. І Андрій поставив гранчак на стіл, підвівся й офіційно заявив, що усі вони бевзі й він у тому числі, що провідники їхнього вагона не можуть бути своїми апріорі, що вони взагалі нічиї, що вони взагалі з окремої касти, оскільки взагалі позбавлені слуху і їхні душі насправді не здатні шарпати ані звуки гармошки, ані звуки банджо, що вже казати про бандуру. Тоді вони і його запхали в сусідній рундук. А він з рундука намагався докричатися до них, волав, що передбачає у перспективі ситуацію, при якій провідники відберуть у них не тільки гармошку з банджо, а навіть останню сорочку. Вони згребли зі столу сміття, висипали в рундук, щоб не гавкав багато, і продовжили бенкет. А згодом хтось помітив, що кудись ділася уся вагонна обшивка разом з перегородками, другими поличками тощо. А ще згодом почали пхати у рундуки, що їх перетворили на смітники, усіх тих, хто багато помічає і заважає відтягуватися по повній програмі. Це тривало доти, поки не з’явився один з провідників і офіційно не заявив, що він нарешті приватизував вагон і їм тепер житиметься щодалі краще й краще. Пасажири підняли гранчаки во здравіє хазяїна, а той, що бринькав на банджо підвівся і поставив питання, типу, а кому житиметься, їм разом з ним, чи їм окремо, а йому окремо? Ну таку собі фігню запитав – дурко. Його хотіли теж у смітник запхати, але вільних смітників не залишилось, а туалет на той час уже був платний. Його добряче налупили, зламали три ребра, щоб здачі не дав, і заштовхали у дальній кут разом з банджо. Мамо-помалу у вагоні організувався цілий оркестр гармоністів, балалаєчників і ложкарів. Цей оркестр задавав тональність, а всі, хто ще міг тримати у руках наповнені до країв гранчаки, підспівували, щоправда, вже зірваними, хрипкими голосами. І тим не менше. А тих, хто у тональність не потрапляв, тобто фальшивив, скидали у дальній кут, попередньо ламаючи кожному ребра. За кілька років оркестр з хором настільки зспівалися, що на найпрофесійнішому рівні постійно виконували одну й ту ж пісню, в якій ішлося про шарманку-чужостранку. Однак вони так захопилися співом, що не помітили дуже суттєвої деталі: тих, кого вони скидали у дальньому куті, набралась уже половина вагона. Та вони не зважали на це – співали. Одночасно з цим робилися вперті спроби розучити пісню про бандуру-чужостранку, але постійно цьому щось заважало: то слова з рими випадали, то хутра на гармошках рвалися, то струни на балалайках лопалися, то ложки ламалися, тобто яскраво відчувалась фатальність фальші цієї витівки. Навіть прийняли рішення порадитись із бунтівником, котрого першим запхали у рундук, найти спільну мову з ним, хабара запропонувати у вигляді звільнення зі смітника тощо, аби тільки всі тайни про бандуру рознюхати, дізнатися про слабкі місця. Та, піднявши кришку, замість нього знайшли усередині мумію у вигляді бандури. У когось у той момент з сигарети попіл упав на мумію – і все. Як почала вона бриніти, то вже сховатися від того брину можливості не було. Кришку смітника захлопнули – а бандура знай собі бринить. Останнім матрацом, що залишився у вагоні, кришку накрили – а вона бринить, хоч ти їй що; і таке тепло йде від того брину, таке рідне, жадане, що аж не віриться. І зламані ребра від того брину у декого зростаються, бо рідний він генетично, а не тому, що хтось сказав так. Зібралися ті, у кого ребра загоїлися і почали раду тримати: що робити з цією силою генетичною, котра спала-спала і нарешті несподівано прокинулася в кожному з них?! Аж тут у вагоні з’явилася друга провідниця і заявила, що її напарник не легітимно приватизував вагон в одноосібному порядку і що вона краща за нього, бо красивіша, розумніша та чесніша тощо. І говорила вона у такт бринінню струн бандурних, і резонували звуки голосу її з бринінням струн бандурних, і досягали слова її кожної вушної раковини. Кожної. Тільки ті раковини вушні, яким був чужорідний спів бандури, увійшли у дисонанс з голосовими потоками провідниці й перетворили слова її на скреготню зубовну і розтривожили, і налякали, і розсердили мозки їхніх хазяїв. Вони підхопилися з кришок смітників, а з-під кришок полізли назовні всі, кого вони туди свого часу запроторили. І додалась кількість їхня до тих, хто голос провідниці сприймав як голос струн бандурних, і стало їх більше за оркестр з хором разом узятих. І витягли вони зі смітника мумію, і причепили її у покутті, і бриніла Вона на весь вагон. Тоді навіть ті, у кого ребра не хотіли загоюватися, зрозуміли, що їх разом з їхнім банджо перекинуть на іншу половину вагона і там на них однозначно чекає перспектива, що їх просто-на-просто балалайками заб’ють, тому вони прийняли рішення до пори-до часу зробити вигляд, що звуки струн бандурних і для них теж такі рідні, такі рідні, що рідніше не буває. Почали вони робити вигляд, буцімто звуки струн бандурних зачіпають їхні душі, наповнюють їх оптимізмом та радістю, і взялися співати пісень і танці танцювати, збиваючи з пантелику навіть тих, душі кого ці пісні з танцями насправді зачіпали. І утворився такий хаос, що не приведи господи – раду було тимчасово відкладено, бо пісні з танцями дуже заважали серйозній справі. Виліз тоді ж із-під кришки смітника і Андрій – худющий, беззубий, брудний, зарослий, обірваний і голодний. Оглядівся на різні боки і питає, мовляв, а ми що, вже до Києва під’їжджаємо? А вони сміються з нього і говорять, типу, ти що тупий?, до Києва рачки ще повзти і повзти. То чому ж тоді ви, питає він, розважаєтеся?; чи думаєте, що провідники вас туди доставлять?; невже ви не розумієте, що бандура у покутті – це ще не все, це тільки півділа і все залежатиме від того, як довго вона висітиме саме у правому покутті. Ви оно, каже, розважаєтеся, а навіть не помічаєте, як підступно зиркають на неї з іншої половини вагона; ви хоч уявляєте собі, що з того буде, якщо вони її перетягнуть у своє ліве покуття?.. На нього образилися і пред’являють, мовляв, а ти хто такий, типу, подивися на себе, ані виду, ані пейзажу, тобто худющий, беззубий, брудний, зарослий, обірваний і голодний. Ти нам не указ, кажуть, і, тим більше, від тебе сміттям смердить, ти не нашого десятку, геть з очей наших. Подивився він на себе їхніми очима і раптом зламалося щось у нього всередині, засоромився Андрій свого вигляду, закомплексував і самостійно поліз назад до смітника. Закрився кришкою і лежав собі – комплексував аж доти, поки його не витягли звідти, коли почали у вагоні встановлювати койки. Виліз Андрій, такий само: худющий, беззубий, брудний, зарослий, обірваний і голодний. Глянув, а більшість з тих, хто його заганяли до смітника, причому, що з одного боку, що з іншого – худющі, беззубі, брудні, зарослі, обірвані й голодні. І ще він побачив посеред вагона новеньке п’ятизіркове купе із золотої обшивки у діамантовому оздобленні, і на дверях купе дві таблички з надписами: 1). «ПРОВІДНИКИ», 2). «ВНИМАНИЕ, АХТУНГ! НЕ ПІДХОДЬ, БО ВБ’Є». Тоді зрозумів Андрій свою помилку: не треба було мітингувати перед бидлом проти провідників, треба було самому у провідники вибиватися, бо бидло є бидло, воно невдячне й підступне, далі свого носа не бачить і крім повного шлунку йому нічого не потрібно. Така правда життя. На те, щоб вибитись у провідники, час було втрачено – спалив себе вхолосту. Йому нічого не залишалося, як тільки відмовитися приймати участь у безглуздій метушні бидла. Воно тягало койки, перетягувало з одного боку вагона на інший рундуки, а він уперто сидів на койці, спостерігав за дійством і приймав у ньому участь лише у тих випадках, коли через його койку з одного боку на інший намагалися перетягти сміття. Тоді він, як то кажуть, показував ікла…
Він прекрасно розумів, що обрана ним позиція не базується ані на героїзмі, ані на зраді і навіть на хитрості. Він просто не мав реальної змоги змінити позицію, в яку його поставила Світобудова, бо не володів головним чинником для зміни позицій – достовірною інформацією щодо істинної позиції жодної з дискутуючих сторін, м’яко кажучи. Єдине, що йому залишалося в даній ситуації – пливти за течією, поки Світобудова не винесе його на один з берегів чи не втопить у вирі потоку. От він і плив собі. Проте Світобудова розпорядилася так, що він і потонути не потонув, і до жодного з двох берегів не пристав, натомість течією його віднесло до острова під назвою Москва. Андрій зрозумів, що таким чином Світобудова розкриває перед ним істину, яка вказує на те, що шлях до Києва лежить виключно через Москву, що його квитком без дозволу Москви можна, м’яко кажучи, підтертися…
Андрій все частіше над цим замислювався, особливо, коли чергового разу намагався розгадати одну з таємничих особливостей Москви, про яку від своїх пасажирів ніколи не чув жодного зауваження. Навряд чи вони навмисно замовчували відповідь на питання, що воно зацікавило Андрія. Будучи москвичами, вони просто були неспроможні уявити собі існування даної проблеми чи, принаймні, не бачили в цьому питанні проблеми. Для них Москва існувала виключно у вигляді Пупу землі і, зрозуміло ж, не мала кордонів.
«Знову цвітуть каштани, хвиля Дніпровська б’є… – закривши очі та посмоктуючи кефір на паркані, сумно мугикав Андрій пісню, яку пасажири товарного вагона часто тишком-нишком співали перед відбоєм.
Допивши кефір, він зібгав пакета і вже вкотре провів експеримент, тобто кинув пакета на перон з одного боку паркану, а сам спостерігав за іншим боком. І цього разу сталося так само: пакет упав на заасфальтований перон з того боку, на який він його не кидав. Андрій замислено мугикнув: – Н-н-да, просто портал якийсь, – і перекинув погляд за інший бік загорожі. Там, на такому самому пероні, а точніше сказати, на тому самому, лежав той самий пакет. Вже вкотре було проведено експеримент, а рішення на поставлене питання так і не активувалося в якомусь, бодай мало-мальськи, зрозумілому образі. Можна було робити що завгодно, тобто кидати пакети, шмаркати, плювати тощо: результат був однаковий – усі експериментальні підручні засоби опинялися по обидва боки паркану. Та й сам Андрій дублювався наче в дзеркалі, коли залізав наверх чи злізав долу. Наприклад, підстрибуючи, він хватався пальцями за верхівку, потому підтягувався до поясу і тут зустрічався сам із собою. Власне, нічого б страшного в цьому не було, хіба що загадка: як воно таке може бути?! Та неприємність містилася в тому, що огидно було дивитися на свої монструваті руки, які при цьому зливалися з руками його двійника на рівні зап’ясть – неестетичне й дуже неприємне видовище. Щоб уникнути зайвих переживань з цього приводу, він віддавав перевагу простому зістрибуванню з огорожі. Втім це не впливало на вирішення самої проблеми, бо з якого боку б він не зістрибував – потрапляв на одну й ту саму платформу з тим самим молодиком, котрий вдалині перону чатував під стовпом, з тим самим паровозом, що вдалині перону стояв у тупику…
«Куди не плюнь – кругом Москва!» – обалділо знизував плечима Андрій.
Під час таких експериментів йому на згадку чомусь приходили рядки поета-пророка Дмитра Креміня. Якось одного разу Дмитро Дмитрович проходив через товарний вагон (Андрій не міг пригадати, з купейного в плацкартний чи навпаки) і штатний місцевий журналіст, всунувши йому під носа мегафона, запитав, щось типу, а яку думку мають пророки щодо тривалості подорожі пасажирів товарного вагону до міста Київ? Кремінь якось загадково посміхнувся у свої пишні вуса і так само загадково відповів римованими рядками:

таке історичне тло
від Києва до Полтави
як українське село
то й город руської слави

Зміст цих рядків не давав спокою Андрієві з того часу, як він їх почув. За час подорожі у товарному вагоні він устиг забути про існування інших міст, крім Києва. Однак, почувши про Полтаву, почав щось пригадувати з минулого, навіть промайнула згадка про існування рідного Миколаєва, але дуже скоро розтаяла, наче цукор у роті. Іноді в його мозку раптово активувалися назви інших міст-примар. Образів не було, лише суха інформація щодо назв. Україну він ототожнив з Києвом, це якось легко далося, а от що таке історичне тло, село та руська слава і з чим це все їдять, так і не пригадав жодного разу, хоча й вертілося щось таке в голові й на язику. Коротше, повний сумбур…
Коли вперше він побачив прибуття поїзду на станцію, то з переляку мало не впав з огорожі. Він так само, як і цього разу, осідлавши паркан, сидів майже біля його торця і дегустував кефір. При цьому він понуреним поглядом тупо вперся в одну шпалу, замкнуту поміж рейками, й мугикав собі під носа: «Знову цвітуть каштани...» Навкруги було тихо, лише поодинокі столичні птахи зрідка насмілювалися подати голос.
Аж раптом з пустоти виринув клуб пари й обдав Андрія з ніг до голови. Тієї ж миті по вухах садонув паровозний гудок і пролунали звичні звуки гуркоту коліс: тудун-тудун, тудун-тудун… Андрій не одразу насмілився відкрити очі, а коли відкрив, то побачив як мимо нього на відстані, приблизно, півметра на різні боки дзеркально роз’їжджається вагон. Пара потроху розсіялася. Він обалділо глянув по один бік паркану, потому перевів погляд на інший бік – два паровози розтягували вагон на різні сторони, і місце порталу знаходилося прямо перед очима Андрія. Вдалині, на інших кінцях перонів, паровози уперлися в тупики і вагон зупинився. Тепер він виглядав, як одне ціле, тільки з обох боків був прикутий до паровозів.
Це був шок!
Втім Андрій недовго перебував у ступорі. Хвилин через п’ять, витерши рукавом з лоба перлинки холодного поту, він перемістився ближче до торця паркану; простягнувши руку вперед, обережно помацав обшивку вагона і знайшов місце порталу. Це була не видима окові вузенька щілина, у простір якої ледь-ледь проходили пальці.
Будучи людиною допитливою, Андрій поставив собі за мету обов’язково підкараулити час відправлення потягу з вокзалу. І таки він досяг своєї мети: вже двічі на власні очі спостерігав з висоти паркану за відправленням поїзду. Ця процедура майже нічим не відрізнялася від його прибуття на станцію, хіба тим, що він не витікав з порталу, а, навпаки, затікав, так би мовити, зхлопувався; і ще тим, що обидва паровози при цьому не розводили парів. Андрій зробив припущення, що у вир іншого простору їх разом з вагоном затягують паровози, які знаходяться по той бік порталу чи, принаймні, один паровоз… а може, й не паровоз, а дизель-електровоз який-небудь чи щось у цьому роді.
Обидва рази Андрієві доводилося долати в собі спокусу всунути пальці в отвір порталу під час телепортації поїзду. Він не боявся, що його разом з поїздом затягне до іншого простору; навпаки, його Допитливість навіть наполягала на цьому, але його Здоровийглузд був проти, виправдовуючи свою обережність тим, що невідомо, яких механічних ушкоджень може завдати його фізіології залізнична телепортація. Причому, наголос тут ставився саме на слові «залізнична».
Андрій зістрибнув з паркану, підібрав кефірного пакета і, кинувши його у смітник, пішов уздовж вагона. Деякі вагонні колеса віталися з ним, як зі старим знайомим, деякі зверхньо дивилися йому вслід, деякі не звертали на нього увагу, а деякі прагнули в його особі знайти співрозмовника, типу, Андрію, а чи ти чув новий анекдот про стукіт коліс? Андрій майже завжди відгукувався на пропозиції послухати чи самому розповісти анекдота, тому що до спілкування з вагонними й паровозними колесами його спонукало бажання отримати якомога більше інформації про Київ. Хто ще міг знатися на цьому питанні краще, ніж вагонні й паровозні колеса?! Утім, поки що це спілкування зводилося, в основному, до обміну загальними біоенергетичними зарядами, в яких частка інформації, що вона більш за все цікавила Андрія, була мізерною. За весь час спілкування з ними Андрій отримав лише загальне уявлення про їхнє справжнє життя-буття. А саме: щоб потрапити до касти залізних коліс, треба зареєструватися у службі зайнятості й чекати. Здавалося, простіше простого. Проте черга там велика й рухається вона дуже повільно, бо ремонтні служби рідко проводять регламентні роботи й подають заявки на обновлення обладнання. Тобто шлях цей неперспективний. До того ж існувала ще одна проблема. Андрій не наважувався реєструватися, бо інтуїтивно відчував підступність цього кроку, кроку в невідоме. «А що, якщо потрапити до касти легше, ніж позбутися приналежності до неї, тобто взяти на плечі вагон чи паровоз легше, ніж вилізти з під нього там, де тобі заманеться», – думав Андрій. І дійсно, не було жодної гарантії того, що у Києві колеса взагалі мінятимуть і, тим більше, що у разі заміни поміняють саме тебе. Виходило так, що можна дарма витратити сили на дорогу, подивитися на сміття під Київським пероном і повернутися знову до Москви. Та й то, не факт, що по поверненні тебе замінять. Їздитимеш туди-сюди, поки не спишуть – рабська праця одним словом. І знову ж таки, жодної гарантії, що спишуть саме у Києві. «Ну, гаразд, а якщо, припустимо, мене таки спишуть у Києві, то що це означатиме? – намагався дізнатися Андрій. – Мене у цьому разі випустять з вокзалу до міста?» Однак жодне з коліс відповіді на це питання Андрієві досі не дало: може, не знало відповіді, а може...
– Андрію, відгадай загадку, – окликнули Андрія з-під вагона.
Він зупинився біля колеса на ім’я Сидір і дружньо посміхнувся.
– Тільки швидко, – попрохав, – бо час на обідню перерву вже вичерпано. Бач, як мій працедавець нервує?
Дійсно, молодик, котрий незмінно чатував біля стовпа, вже кидав убік Андрія колючі погляди.
– А ти чого нервуєш? – запитав Сидір і красномовно поводив очима з боку на бік – не маючи змоги вільно поворухнутись під тягарем своєї ноші, цей жест вагонні й паровозні колеса використовували щось на кшталт знизування плечима. – Нехай він нервує, а тобі чого нервувати?
– Не хочу без роботи залишитись.
– Прям-таки, робота! Знайшов роботу! Пхе!
– Та вже ж яка є, – пробурмотів Андрій. – В тебе, хіба, краща?
– Принаймні, з такою роботою я маю змогу відвідувати Київ, – зрадів Сидір можливості піддіти людину з іншої касти; весь час стукати один на одного в низці тобі подібних – набридає, скучно.
Андрій же, в свою чергу, незважаючи на те, що сам не любив розкидатися наліво й направо надбаннями особистого життєвого досвіду і саме з цієї причини з розумінням ставився до собі подібних, все ж таки ризикнув розговорити Сидора, зачепившись за кодове слово «Київ».
– Київ чи Київський вокзал? – напускним буденним тоном запитав Андрій.
Хто зна, яка відповідь пролунала би з вуст Сидора. Можливо, втративши пильність, він би розкрив хоча би частку своїх професійних таємниць. Але в цей час обхідник з молоточком у руці, котрий тестував колеса перед відправкою поїзду, зупинився біля колеса на ім’я Макар – метрах у п’яти від Сидора – і почав простукувати Макарові коліна. Сидір, втративши інтерес до Андрія, повністю переключив свою увагу на молоточок обхідника. Пожував губами. Мукнув.
– То ж Київ чи вокзал? – перепитав Андрій.
Сидір подивився на нього так, наче Андрій був нав’язливим ініціатором їхньої розмови, і поставив питання зовсім на іншу тему:
– Знаєш, чим відрізняються вагонні колеса від коліс таксі?
Андрій подивився на Сидорові обіддя. На ногах у нього були залізні червоні черевики.
– Покришками? – непевно відповів Андрій.
– Здається, зараз тобі випаде шанс дізнатися про це, – сказав Сидір, не відриваючи погляду від молоточка обхідника.
Обхідник тим часом перевіряв сусіднє колесо на ім’я Грицько. Він легенько стукнув його під одне коліно, і Грицько мужньо переніс цей тест. Однак такий самий легенький стук під інше коліно підкосив Грицька і, з виразом болю на обличчі, він обперся на шпалу здоровим коліном.
– Все, приїхали! – жорстко констатував обхідник.
– Та ні, пане обхіднику, я ще можу працювати за десятьох, – намагався підвестися на обидві ноги Грицько. – Зжальтеся, у мене сім’я велика, годувати треба… – молив його Грицько.
– Пшьол геть! – гаркнув обхідник і замахнувся молоточком.
Грицько, шмигаючи носом, виліз на перон, і, за наказом обхідника, почав стягувати з ніг залізні червоні обіддя.
Обхідник дістав з кишені рацію і, зв’язуючись з диспетчером по вокзалу, прискіпливо подивився на Андрія.


4.

По великому рахунку, в буденному житті різниця зросту поміж людей не має особового значення. Двометрові велетні запросто можуть водити дружбу з півтораметровими коротунами на інтелектуальному рівні. Однак все набагато складніше, якщо їм випаде, наприклад, на похоронах підставити свої плечі під труну з покійником, щоб віднести його до могили. Важко буде в цьому випадку визначити більш постраждалу сторону, бо на велетнів ляже фізичний тягар, а на коротунів моральний. Покійник, зрозуміло ж, поза рахунком. Велетні нестимуть труну і подумки заздритимуть коротунам, а коротуни намагатимуться дотягнутися плечима до труни, щоб їх не запідозрили в симулянтстві. Різниця лише в тому, що велетні, як би їм не було фізично важко, йтимуть на прямих, а коротуни навшпиньках, ще й з перекошеною спиною. Причому реальної допомоги від їхніх вивертів не буде жодної, тільки й того, що під ногами у велетнів плутатимуться.
Андрій ще не зрозумів, на біду чи на щастя, але його зріст підпав під критерії, за якими відбирали претендентів на заміщення вакантних місць поміж рейками й вагонами. Викликати з центру зайнятості чергового претендента на місце зіпсованого колеса у диспетчера по вокзалу часу не було, тому що поїзд через п’ять хвилин повинен був рушити у подорож. Скоріш за все, саме ця обставина і послужила причиною того, що Андрій позачергово зайняв місце бідолахи Грицька.
Андрій віддав Грицькові свої личані постоли, замість них натягнув на ноги червоні металеві черевики, і поліз під вагон, розмірковуючи при цьому над питанням, типу, коли я вже навчуся самостійно приймати рішення?!
Не встиг він ще, так би мовити, вжитися в нове взуття, примірятися як слід до ваги тягаря на спині та звикнути до наявності перед його обличчям сідниць колеса, що знаходилось попереду, як паровоз пронизливо загудів. Сідниці переднього колеса плавно подалися назустріч Андрієвому носу, і Андрій, важко пересуваючи обіддя, зробив крок назад.
– Тпру! – почув він за спиною голос колеса на ім’я Сидір. – Не газуй.
– В якому сенсі? – запитав Андрій.
– Підлаштовуйся під загальний рух, не рви на пуп, що тут незрозумілого?!
– А-а, – зрозумів Андрій. – Слухай, а чому ми задом наперед їдемо?
– Щоб не бачити вхід у портал.
– Це що, заборонене видовище?
– Ні, просто воно карколомне, особливо з незвички.
– А-а, – зрозумів Андрій і його охопив страх перед невидимим, невідомим входом у портал.
Поїзд потроху набирав швидкість. Андрієві все важче ставало перебирати залізними обіддями, щоби потрапити, як то кажуть, в ногу. А тут ще весь час доводилося думати про портал, про його карколомність і, головне, про відстань до нього – коли ж уже той клятий портал, хай би йому грець?! Жодних орієнтирів не було. Краєм ока Андрій хіба що встиг сфотографувати дві чи три урни, одначе визначити місце останньої урни на пероні, в яку він укинув кефірного пакета, був не в змозі.
«Ех, шкода, що я влучив пакетом усередину смітника!» – подумав Андрій, гупаючи обіддями по рейках.
Аж раптом він провалився у прірву – так йому принаймні здалося. В очах на якусь мить блимнуло сяйво, потім стало темно-темно і падіння у прірву припинилося. Він стояв обіддями на твердій поверхні, але визначити її характер у повній темряві було неможливо. Вагон з тією ж силою давив на спину, натомість самого вагона начебто й не було. Андрій поводив руками над собою, і не намацавши вагона, спробував розігнути спину. Однак його спроба потерпіла фіаско. Щось дуже важке й невидиме тримало його, так би мовити, у стійлі. Єдине, що реально існувало у цьому дивному просторі – то це людське сопіння. Проте було незрозуміло, чи реально існували поряд з Андрієм люди, котрим належали важкі подихи.
– Сидоре, ти тут? – звернувся він до приятеля.
– Де ж мені ще бути? – пролунало в Андрія позаду.
– А де це ми?
– Де-де, – буркнув Сидір, – за Москву виїхали. Хіба не зрозуміло?!
– А-а, – зрозумів Андрій. – Слухай, а в Києві теж так само?
Відповіді Андрій не почув, тому що в цю мить попереду зі скрипом відчинилися двері й у той простір, де він знаходився, увірвалися звуки народної московської пісні про батяню комбата і одночасно неохоче просочилася дещиця тусклого світла. Дякуючи цьому світлу, в Андрія з’явилася можливість з’ясувати, принаймні, своє місце розташування – у шерензі вагонних коліс. Це легко піддавалося логічному осмисленню, бо перед його носом, незмінно, маячили сідниці заднього колеса. Проте місцезнаходження було невідомим. Цей простір, однозначно, не мав відношення до московського вокзалу, тому що знаходився у напівтемних сінях якогось дерев’яного зрубу. Андрій прикинув на око і зробив висновок, що до цих сіней потрапили виключно колеса одного вагона, мало того, лише один ряд, той, що був збоку перону.
В отворі дверей стояла жінка в розшитому сарафані з кокошником на голові, а за її спиною мужики у косоворотках, сидячи за довгим дерев’яним столом, гучно прославляли батяню комбата.
– Ай-люлі, ай-люлі! – сплеснула руками жінка. – До нас гості!
І вона гостинно запросила гостей до світлиці. А вони, подякувавши за гостинність, рядком увійшли. А потім ведуче колесо скомандувало: «Напра-го!» – і шерега розвернулася обличчям до столу. А потому шерега переступила через ослін, і, за командою, опустила на нього сідниці, не розгинаючи при цьому своїх підвагонних спин.
– Пригощайтеся, гості дорогії, – сказала хазяйка.
– Красно дякуємо, – відповіли колеса і почали наколювати виделками капусту й огірки.
А один з чоловіків, котрий голосніше за інших горланив пісню про батяню комбата, розпорядився, щоб усім гостям налили, як того вимагають традиції, по повній чарці. А коли всім було налито, промовив тост, щось типу, за братню дружбу. Андрій одразу зметикував, хто тут, так би мовити, комбат.
Усі підтримали тост і всі, крім Андрія, хильнули по цілому гранчаку, а він відпив половину й поставив стакан на стіл.
– Ти чьо, проти братньої дружби? – набичачись, запитав комбат.
– Однозначно, за дружбу, – мирно відповів Андрій і усміхнувся: – Однак мій організм не звик до таких стандартів.
– Чьо, хворий? – налягаючи грудьми на стіл, і, настирно дивлячись Андрієві в очі, проричав комбат.
– Ні. Але, якщо перехилю повного гранчака, то обов’язково захворію.
– Та й хрін з тобою, хворій. Головне, не порушуй уставу в нашому батальйоні.
– От то ж то й воно, – тяжко зітхнув Андрій. – Якщо я доп’ю, то керуватимусь власним уставом. Натомість, мені б дуже не хотілося відповідати хамством на ваш хліб-сіль.
Комбат налитими кров’ю очима вилупився на Андрія. Було видно, що він намагається второпати зміст слів, сказаних Андрієм. І, в принципі, він не був схожий на людину з низьким коефіцієнтом ай-кью, просто градус після перекинутого стаканюри ще не встиг остаточно розчинитися у крові.
Пісня ставала голоснішою, обличчя батальйонних заспівувачів злішими. Андрія уже штовхали ліктями в бік сусідні колеса і, насилу ворочаючи язиками, шикали на нього, типу, не підіймай бузу – випий, як усі нормальні люди! А Андрій знав прекрасно, що, допивши чарку до дна, втратить залишки почуття самозбереження. Він запросто міг випити два літри горілки, але під добру закуску, під цікаву довгу розмову, під красивих дівчат та народних пісень тощо. Випити таким чином, щоб, принаймні, можна було пригадати декілька розумних цитат з розмови, а не просто упертися рогами у землю, обблюватися та начистити комусь пику чи самому налізти на кулак й таке інше.
Комбат не зводив очей з Андрія, наче намагався просвердлити його наскрізь. Аж раптом мотнув головою і поставив питання ребром:
– Не поняв, ти чьо, дуже грамотний?!
«Ну все, починається», – подумав Андрій і відповів:
– Ну, може, й не дуже, але неуком себе не вважаю.
Комбат не був оригінальний. Він відповів тим, що згріб у жменю солону капусту з тарілки, перехилився через стіл і розмазав капусту по обличчю Андрія. Той спробував ухилитися, але вагонний тягар, що давив йому на спину, обмежив Андрія у рухах. Що йому залишалося? Андрій витер обличчя рукавом, мовчки допив горілку зі свого стакану, а потім донцем стакану запечатав комбатового лоба.
На Андрія накинулися всі: і підручні комбата, і колеса. Після нетривалого опору його повалили на підлогу в одному з кутів зрубу і били, чим попало: і ногами, і навіть ослоном. Били довго. Потому відпочивали трохи, перехиляли гранчаки, і знову приймалися за екзекуцію. Андрій втрачав свідомість, а коли опритомнював, намагався згадати причину, яка призвела до таких плачевних наслідків. Одного разу, опритомнівши, він побачив над собою постать колеса на ім’я Сидір.
– Ну ти й падло! – злобно шипів Сидір. – Задумав пересварити нас із одвічними братами?!
Андрій спробував угадати, хто такі ці одвічні брати? І, що взагалі означає слово «брат»? Однак заплутався і знепритомнів знову. А коли оклигав наступного разу, то почув віддалене звучання пісні. Спочатку він подумав, що пісня звучить в його голові; що це його мозок увімкнув імунну систему на повну потужність і в якості противаги на прославлення імперського комбата обрав для захисту організму пісню «Хата моя, біла хата». А наступної миті все прояснилося. Двері відчинилися і з сіней до світлиці увірвалися звуки хорового співу:

Хата моя, біла хата,
Рідна моя сторона.
Пахне любисток і м’ята,
Мальви цвітуть край вікна.

До сірого зрубу почали проходити жінки й чоловіки у вишиваному вбранні. Перша з них тримала в руках хліб-сіль на рушнику. По мірі того, як вони проходили в середину, сірі стінні колоди й вікна поступово переформатовувалися на інший лад. У хаті з білими стінами запахло любистком і м’ятою, а в вікно крізь цвітіння мальв прорвалися сонячні промені й залили всю кімнату.

Хата моя, біла хата,
Казка тепла й доброти…
Стежка від тебе хрещата
В’ється в далекі світи.

Андрій відчув, як хата дійсно наповнюється казково-добрим теплом. І хоч решти звуків пісні про комбата ще лунали на задньому плані, вони вже не врізалися ножем у серце Андрія. Новоприбулі почали накривати на стіл. Постелили білу, вишивану скатертину і позаставляли все тарілками з варениками, сальтисоном, холодцем і, звичайно ж, виставили горілку.
До Андрія підійшли дівчата й молодиці, склонилися над ним і, мовчки зітхаючи, почали гладити по голові, приліпили на місце Андрієву брову, яка звисала майже на рівні кінчика носу; спідницями повтирали кров з обличчя, обережно підняли його з підлоги і відвели, майже віднесли, до столу. Вони всадовили його на місце, поряд з колесом на ім’я Сидір. Андрій не в змозі був сидіти за столом прямо, бо всі його кістки боліли страшним болем. Він одсунув тарілку й ліг грудьми на стіл. А напроти нього – губи в сметані – сидів комбат й уплітав вареники. На його почервонілому лобі майорів відтиск від донця гранчака – і все. Ні тобі крові, ні тобі подряпини…
І тут хтось із коліс підвівся з ослону й проголосив тост за братерство. І знову гранчаки були наповнені до країв. А потім один мужик у косоворотці спробував знову затягнути пісню про батяню комбата. Натомість одна з жінок попросила заспівати щось таке, щоб душу погріло. І тут один з наймолодших мужиків, червоніючи лицем, і, ховаючи від сорому очі, спробував заспівати пісню на слова Константіна Батюшкова:

Ах, чєм красавіцу мнє должно,
Как нє цвєточком, подаріть?
Єйо, бєз всякой лєсті, можно
С пріятной розою сравніть…

Однак його безцеремонно обірвали.
– Чьо ти шмарклі розмазуєш?! – гаркнув комбат. – Нормальних пісень не знаєш?!
І тоді хлопець затягнув нову пісню, на слова Алєксандра Блока:

Русь моя, жізнь моя, вмєстє ль нам маяться?
Царь, да Сібірь, да Єрмак, да тюрьма!
Ех, нє пора ль разлучіться, раскаяться…
Вольному сєрдцу на что твоя тьма?..

– Ма-алчать! – вдарив кулаком по столу комбат. – Я тобі покажу вільне серце! Я тобі покажу тьму! Цар тобі наш не подобається?!
Видимо, на хлопця чекало покарання за ліричність і вільнодумство. Проте його виручив один із собутильників, який заліз на стіл чоботями й, наступивши на хліб-сіль, загорлав пісню «Владімірскій централ». Розчепіривши пальці, він топтав чоботями тарілки і вимагав справедливості від життя. П’яні чоловіки з обох боків столу почали підспівувати йому і ніхто не зважав на жінок, які, понуривши голови, приймали в такий оригінальний спосіб подяку за хліб-сіль.
Андрій, незважаючи на травми від нещодавнього побиття, все ж таки намірився зробити зауваження нахабам. Однак не встиг.
Раптом пролунав паровозний гудок.
Колеса дисципліновано піднялися з-за столу і шерегою попленталися з хати в коридор. Андрій насилу підвівся. Він хитався з боку на бік і кректав – усе тіло боліло.
У коридорі він пробув недовго. Через хвилину, наче то була дуга від електрозварювального електроду, в очах блимнуло світло. Андрій інтуїтивно зрозумів, що зараз упаде на шпали й буде розчавлений задніми колесами. Про те, щоб нести на собі вагон, не могло бути й мови – тіло не слухалось, його тягнуло донизу. Він ненавмисно, аби не встромитися головою в шпали, прошкрябав нігтями по сідницях переднього колеса. Але цей прийом не допоміг – переднє колесо вильнуло задом, і він, втрачаючи рівновагу, почав клонитися вбік перону. «Зараз впаду поперек шляху – і мені гаплик» – приречено подумав Андрій. Аж раптом ззаду він отримав рятівного піддупника від заднього колеса, і, будучи випханим з-під вагона, мало не «рибкою» полетів під засмічений перон. Він проїхався боком по щебеню, обідрав плече й гахнувся головою об бетонну перемичку…
Андрій отямився, відчуваючи страшний біль у ногах – наче хтось відпилював їх ножівкою. Він смикнувся і відчинив очі. Проте з одним оком щось трапилось – щось велике й важке прилипло до вік і заважало оглядові.
Він лежав на спині уздовж перону, а вдалині, на фасаді будівлі вокзалу великими літерами було написано «КИЇВ». Навіть одним оком він прочитав такі дорогі, жадані літери.
– Киїів, Ки-їв, К-и-ї-в, – заворожено прошепотів Андрій запеченими губами, пробуючи слово на смак.
– Ти диви, живий! – почулося поруч.
Над Андрієм стояв якийсь начальник у залізничній формі, а двоє бомжуватих, брудних чоловіків зривали з Андрія червоні металеві черевики.
– Та розстібніть же ж, недолюдки, – хотів крикнути, натомість слабо прошепотів Андрій.
– Чьо, голос прорізався?! – пирснув залізничний начальник.
Андрій нічого не відповів, йому на очі накотилися сльози від болю й принижень.
«І тут чьокають! Чого ж кругом усі чьокають?! Чьокають і чьокають, чокають і чьокають, чьокають і чьокають, чьокають...» – Андрія наче заклинило.
На нього накочувалася істерика безвиході, приреченості, а двоє бомжів під керівництвом київського залізничного начальника зривали по живому з його ніг обіддя. А коли їм це вдалося, начальник відібрав у них черевики й холодно ткнув пальцем у напрямку, який був поза Андрієвим кутом зору. Андрія взяли за руки-ноги й головою вперед поволокли сідницями по перону. Він не пручався – не було сил.
«Добре, що хоч не ногами вперед», – подумав Андрій.
Несли недовго. Дуже скоро по ходу до нього долинули звуки страшенного ґвалту. Андрій змусив себе зібратися, напружився й, відірвавши зад від платформи, чимдуж закинув голову назад. Навіть відчув, як кінчики волосся торкнулися перону. Такий виверт тривав кілька митей – на більше сил не вистачило, проте навіть за цей короткий час він устиг сфотографувати перевернуту догори дригом картинку. Він побачив височенний кам'яний мур у якому була решітчаста брама. Її охороняли екіпіровані бійці якогось правоохоронного спецпідрозділу. А за брамою, на фоні брудно-темного неба, гомоніла юрба брудних, обірваних, беззубих людей. Таких самих, в принципі, як і сам Андрій. І ті двоє чоловіків, що за руки-ноги тягли його у напрямку брами, стовідсотково, належали до тієї юрби. Юрба налягала на браму, смикала решітку, хоча не зігнути її, не зламати в неї все одно не вистачило би сил. Юрба, як заяложена пластинка, ритмічно вигукувала одне-єдине слово «ганьба!»… В той же час екіпіровані бійці спецпідрозділу, наче настирних мух, відганяли людей від решітки. Робили вони це ліниво – періодично постукували кийками по решітці й по руках.
Андрія принесли до брами й кинули, наче мішок з дустом, на захарканий асфальт платформи. Він вкотре вже гупнувся головою і вкотре знепритомнів.


5.

Натовп емоційно реагував на будь-які події, що відбувалися як усередині самого себе, так і поза решітчастою брамою. Хтось когось ліктем штовхнув, комусь на ногу наступили, хтось знепритомнів – «Ганьба!». Когось вивели з території вокзалу й приплюсували до натовпу – «Ганьба!». Хтось отримав кийком по пальцях – «Ганьба!».
Перші півгодини, поки Андрій спромігся зорієнтуватися, його перебування за межами Києва було дуже складним. Його винесли з вокзалу за огорожу через охоронюваний прохід і натовп вибухнув – «Ганьба!». Його кинули у брудну калюжу позаду збудженої юрби – знову «Ганьба!».
І раптом – все. Про нього забули.
Забули, бо хтось когось ліктем штовхнув, комусь на ногу наступили, хтось знепритомнів – все та ж «Ганьба!».
Енергетика навколишнього простору була до такої міри насичена вібраціями ганьби, що навіть у калюжі, в якій валявся Андрій, періодично підіймалося невеличке Цунамі й брудна вода накатами затікала у вуха. Андрій через силу кілька разів примудрявся витягати потилицю з калюжі, щоб позбутися води у вухах. Це була дуже складна операція, оскільки кожен м'яз, кожна кістка, кожна клітинка його тіла вибухала тупим болем при будь-якій спробі поворухнутися. Проте, одного разу, йому навіть поталанило майже півхвилини протримати голову над калюжею. Щоправда, сам би він на такий геройський вчинок навряд чи спромігся. Сил би не вистачило. Та хтось з юрби у розпалі загального ганьблення чи то випадково, чи то свідомо став йому на груди і босою п'яткою мало не зупинив серце. Андрій смикнувся, напружив усе тіло до нестями й захрипів: – «Ганьба-а-а...»
З нього зійшли.
Трохи згодом Андрій обачно вибрався з калюжі та, з горем попалам, доповз до найближчого сміттєвого контейнера. Він умостився поруч з контейнером, обпершись на нього спиною.
Звідси він міг обдивитися.
Та не пройшло і хвилини, як до нього підбіг бомж із натовпу і, з ганьбленням, почав босими ногами відштовхувати його від смітника – навіть ця убога територія була помічена й розмежована.
Андрій переповз до іншого контейнера, але й на нього знайшовся свій хазяїн. Інший бомж так само шпиняв Андрія ногами, супроводжуючи свої дії вигуками: – «Ганьба!». Тому подальші переміщення від контейнера до контейнера не мали сенсу. Андрієві конче необхідно було якомога швидше знайти нерозпайовану ділянку землі для релаксації.
Приблизно, у півсотні метрів од контейнерів із землі стирчали декілька стовбурів обгорілих дерев. Андрій зібрав рештки сил… і поплазував у їхньому напрямку, підлаштовуючи свої рухи під ритм вигуків «ганьба!» Таким чином легше було рухатись. Юрба вигукувала – він рухався; вигук – рух, вигук – рух...
«Невже, це гіперслово тутешньої мови? – подумав Андрій, нарешті влаштувавшись біля обгорілого стовбура. – Сумно. Якщо я тут затримаюсь, хоча б ненадовго, то й сам опущуся до алфавіту з п'яти літер».
Втім, на щастя чи на біду, в цьому просторі класичний алфавіт таки котирувався. Андрій усвідомив це, почувши із невидимих міцних динаміків, що знаходилися десь за дальнім бугром, гучну об'яву:
– Вніманіє! Увага! Вельмишановні громадяни без визначеного місця проживання, запрошуємо вас прийняти участь у будівництві міста європейського зразку. Кожному гарантуємо бонусні ваучери на миску супу, двісті грамів хліба й стакан джерельної води.
Заклики тривали протягом години – в Андрія мало голова не луснула.
Деякі люди, котрі юрмилися біля решітчастої брами, облишили спроби прорватися в Київ і прийняли пропозицію. Однак Андрій помітив дуже суттєву різницю між тими, хто побіг за мискою супу і тими, хто від безвиході, лише за миску супу пішов на будівництво нового міста європейського зразку.
А через годину, піднімаючи пилюку з битого шляху, з-за бугра примчався джип. З нього вийшли троє чоловіків представницького вигляду, один полковник у к[а]зацьких строях і один священик.
– Вам чьо, казлам, каждому пєрсональноє пріглашеніє заказним пісьмом отсилать?! – гаркнув один з них і врізав піддупника найближчому з юрби.
– Равняйсь! Сірна-а! – підтримав його к[а]зачий полковник, роздаючи піддупники юрбі.
– Ара, нехарашьо так, да? Я тєбья карміль, паіль, а ти... – не відставав від перших третій.
– Шо, мля, страх потєрялі?! – підспівував їм четвертий, найзавзятіший.
– Братія! – викликнув священик. – До колі дух нєсмірєнія прєбиватімє в ваших душах нєчєстівих?! Вєдь одін простор насєляєм, простор Божий, простор правєдний! Одному Богу молімся! Потому надлєжит нам проявіть совмєстноє упорство на путі построєнія благого общєства і коммунікацій общєствєнних... – віщав священик.
Андрій бачив, як відчинилася брама, і спецпідрозділ, що забезпечував охорону Київського вокзалу, прикриваючись щитами й орудуючи кийками, врізався в юрбу. Андрій на якусь мить аж закляк. А потім, і де тільки сили взялися, звалився на живіт і почав зариватися у попіл.
А тим часом люди щодуху бігли битим шляхом на будівництво міста європейського зразку. Трохи позаду на невеличкій швидкості котив джип. З його відчиненого люку стирчала постать священика, який мокав віник у горщик зі святою водою, і ритмічно й натхненно окропляв шлях перед джипом.


6.

Чотири доби Андрій відлежувався у попелі серед обгорілих стовбурів дерев. Про рекреативний вплив навколишнього середовища на його організм не могло бути й мови, бо смердючий попіл пробрався у кожну шпоринку тіла й, здавалося, цілими кілограмами набився в легені. Від голоду шлунок прилип до хребта і важко було визначити, чи то живота крутить чи то спину. Та попри все це, одсічена брова потроху приживалася на старому місці й підсихала, а поламані ребра почали зростатися.
В нього було доста часу, щоби зі свого пункту спостереження устигнути розібратися у способі життя людей, котрих цілими пачками видворяли з Києва. Кілька разів на день щодня події розвивалися за одним сценарієм. В міру прибуття, люди скупчувалися біля брами, вигукували: – «Ганьба», – і не полишали спроб узяти браму штурмом. А потім з динаміків лунали призови до роботи на благо суспільства та обіцянки щодо бонусного харчування. Через годину приїздив джип... Єдине, що в цьому кіно перетерплювало змін, то це – фізіономії пасажирів та марки джипів.
Їсти хотілося страшенно. Але заради бонусного ваучера на миску супу Андрій не збирався втрапити у нову халепу; він мав уже досвід – бонусний квиток до Києва завіз його до прірви.
Весь цей час Андрій підживлював свій організм енергією пісні, яку пасажири товарного вагону часто тишком-нишком співали перед відбоєм. Він їв смажені каштани, запивав їх дніпровською водичкою, а вітерець, який наганяв хвилі, допомагав йому вільно дихати. «Знову цвітуть каштани, хвиля Дніпровська б’є…» – закривши очі, вперто медитував Андрій.
Однак на п'яту добу голод таки вигнав його зі схованки.
Він не пішов ані до брами Київського вокзалу, ані у напрямку нового міста. Він спрямував свою невпевнену в рухах ходу вздовж муру з мрією, знайти в ньому прохід до перонів Миколаївського вокзалу.
Якось так сталося, що він з самого дитинства був байдужий до свого міста – ніколи не вважав його рідним, не пишався ним і тим, що народився й жив саме в Миколаєві. Натомість, обожнював Київ. Але зараз в ньому проснулася якась інша людина – більш зріла, мудра.
Щодалі він рухався уздовж огорожі, тим яскравіших рис набували образи, пов'язані з життям у цьому унікальному місті.
«Знов акації цвітом буяють», – замуркотів Андрій, пригадуючи миколаївську весну і солодкий смак акацій... І очерети річки Інгул пригадав, де карась із коропом самі на порожній гачок чіплялися за доби його дитинства. І непередбачувані води загадкового Дніпро-Бузького лиману спливли із спогадів про власний причал в Широкій Балці з «Казанкою-5М»; про судаків, лящів, піскарів; розкопки древньої Ольвії та Дикого Саду; Радсадівське вино, яхт-клуб, яхти «Косатка», «Айстра» і «Сінтія», мальовничу природу заповідних просторів Кінбурнської коси, принади курортів Коблевого, казкові краєвиди Гранітно-степового Побужжя з його бурхливими Південно-Бузькими порогами, водограями та водоспадами серед залишків прадавніх архейських гір, де колись січовики-низовики заснували Буго-Гардівську паланку – адміністративний центр Бузької Січі...
«Господи! Та невже я був сліпий?! – піднявши голову до неба, заволав Андрій. – Розкрий мені очі, Господи! Молю тебе!»
А коли опустив голову, то раптом побачив, що йде по бруківці вгору. Він зупинився, розгледівся навкруги – позаду нього був старий Інгульський міст, а те, що мить тому являло собою кам'яний мур, перетворилося на міцну будову височенного парапету набережної. В цьому місці парапет дійсно був схожий на кам'яний мур.
Андрій піднявся бруківкою вгору і опинився у центрі міста святого Миколая.
«Господи, як красиво!». Це було його рідне місто. От тільки шкрябали кішки на серці, бо куди не кинь оком, зачепитися за щось українське було неможливо. Зліва – московський патріархат відхапав собі під забудову церкви місце на самій набережній, з правого боку – величезний пам`ятник катові всіх українців Леніну на однойменній площі, та міськрада з символікою СРСР на шпилі.
На нього одразу ж звернули увагу правоохоронці, але розсудливо не стали зв'язуватися з вимазаним у золу бродяжкою.
Він ішов центральною вулицею, лякаючи чистеньких миколаївців своїм закіптюженим виглядом, але був щасливий, як ніколи – він любив це місто! А щодо радянської символіки і московських забудов, то він був упевнений, що цьому край настане дуже скоро, бо Україна вже відбулася і вже сьогодні Миколаїв не менше український, ніж Київ.
Він іще відвідає дорогий його серцю Київ, і не один раз. Одначе для цього він однозначно користатиметься квитками, купленими в касі вокзалу, а не якимись там бонусними. Й обов'язково оплачуватиме проїзд одразу в обидва боки.

16.08.07 – 03.05.08

ПОМИЛКА СПОКУТИ


1.
Ти не будеш проти, якщо я влізу на тебе? – запитав Вадима верткий хлопець, що стояв поруч. Ні, краще, на нього лізь, у нього шия міцніше, – відмахнувся Вадим, киваючи головою убік іншого свого сусіда. Сьогодні твоя черга, а не його, – наполегливо сказав верткий і поклав руку Вадимові на плече. Може, у мене шия і міцніша, – образився інший сусід, – але черга є черга. Давай, я тобі допоможу, – сказав він і почав підсаджувати верткого. Г господи! – приречено закректав Вадим під вагою верткого, розставляючи ноги на ширину пліч. – Я взагалі не пам'ятаю, щоб хтось установлював чергу, – буркотав він. – Обережніше! Вухо! Пардон, – вибачився верткий, і зістрибнув на землю, вірніше, на траву. – Маю нагоду утішити всіх, – весело сказав він, – попереду рядів десять, не більше. Незабаром і наша черга підійде. Знайшли з чого радіти, – невдоволено буркнули збоку... а може, позаду, але десь зовсім поруч. – Усе одно всі не встигнуть реабілітуватися. Не сумуйте, колись же нам усім підфартить. Комусь раніш, комусь пізніше. А там хреста не видно, часом? – запитав верткого сусід, що підсаджував його Вадимові на плечі. Та ні, звичайно, – махнув верткий рукою. – Як завжди, далі рядів – туман, до того ж, якогось сизого кольору. Минулого разу, здається, був рожевий. Минулого разу я чітко бачив малиновий туман, – сказали збоку... а може, позаду, але десь зовсім близько. Минулого разу тебе тут не було, – відрізав верткий. Це тебе не було! – огризнулися збоку... а може, позаду, але десь зовсім близько.
„Ну, зараз почнеться, – стомлено подумав Вадим. – Колір туману вони ще не обговорювали. Господи!”
Щоб уникнути скандалу, що назрівав, Вадим „перевів стрілки” безглуздої суперечки на іншу тему. До речі, хтось підрахував, скільки вже часу ми в цій паршивій черзі стоїмо? – запитав він. А ви знаєте, дивно, – обернув голову назад чоловік, якому Вадим змушений був увесь час дивитися в потилицю, – я скільки разів намагався підрахувати – не вийшло. Ноги гудуть, спину ломить, а підрахувати не виходить. Тому і не виходить, – знову буркнули збоку... а може, позаду, але десь зовсім близько. Думаю, підрахувати вийшло у тих, хто опустився от на цю... мн мн... соковиту... мн мн... зелену-презелену... мн-мн... – заговорив верткий, зачаровано дивлячись на траву під ногами. Не здавайся, – жорстко тикнув його ліктем у бік Вадим, – а то в кінець черги відволочуть. Сам же говорив, що незабаром наша черга. Який же ви йолоп, – сказали позаду... а може, збоку, але десь зовсім близько. – Адже вам від цього тільки вигода буде, бо ми всі конкуренти. Я от, навпаки, тільки зрадію, якщо вас відправлять у хвіст черги. Знаєте, – сказав верткий, – я підозрюю, що у вас не буде жодного шансу для реабілітації, поки ви не зміните свого ставлення до того, що відбувається.
Раптом пролунав гонг. Це була команда зробити крок уперед.


2.

Плід генетичної любові лимона й апельсина надзвичайно терпкий. Схожою якістю володіє син жигана й інтелігентки. Такі закони природи.
Вадим був із породи грейпфрутів. Як його мама інтелігентка умудрилася вийти заміж за тата жигана? Напевно, у неї просто не було виходу – він поклав на неї око і про це знав увесь район. А він на районі був шановним пацаном. Навіть мамин двоюрідний брат примудрився упасти кілька разів йому на кулак, коли без попередження заявився в гості зі столиці. Він, бідолаха, ще не встиг підійти впритул до воріт двору, як автоматично був зарахований у розряд конкурентів. Але це було прикре й одночасно смішне непорозуміння. Подумаєш – не знала людина, що так усе запущено. А на районі ж то знали.
У мами Вадима був єдиний вихід – утекти до столиці. Але вона не могла кинути напризволяще свою бабусю, що замінила їй батьків.
Отак здаються бастіони.
А тут ще й любов. Обмаль жінок, а тим більше молодих, мають шанс довго протриматись під натиском уваги з боку претендента на їхні руку й серце, особливо, якщо він вольовий, сильний, красивий, авторитетний і весь у дорослих наколках після двох недолітніх ходок.
Вона цілком могла стати королевою на районі, тому що ні в кого б не вистачило нахабства скривдити її навіть словом, навпаки, усі босяки здоровалися з нею, навіть ті, котрі раніш дозволяли собі кидати в її бік нахабні погляди. Однак, у силу природженої шляхетності, вона не гонорувала.
Батько Вадима дійсно мав чималу вагу серед однолітків. У цьому можна було переконатися хоча б із того, як він безстрашно переходив через залізничну полотнину, що розділяла два райони. Обивателі на той бік навіть за світлої години доби боялися переходити, оскільки там мешкали вуркагани, що за час відсидок утратили всі громадянські права, в тому числі і прописку в паспорті. Вони, без дозволу на те владних структур, хаотично забудовували житлом, схожим на голуб'ятники, територію, що прилягала до залізничного вокзалу.
Навіть коли народився Вадим, його батько не відмовився від звички відвідувати той район. А трохи згодом і Вадима залучили до тих походеньок. Як тільки він підріс і навчився самостійно сидіти в татка на плечах, то серед біла дня чи по темряві – не мало значення – почав відвідувати дядьків і тіток із захриплими горлами, незрозумілою мовою і розв'язними манерами. У них не було навіть меблів у їхніх скромних житлах, та зате завжди було вдосталь закуски та горілки. А в одного з таткових друзів – це ж взагалі „дахом поїхати” – мотоцикл був, хоча друг і жив у „голуб'ятнику”.
Це був зовсім інший світ, у якому панували зовсім інші закони життя.
Це життя Вадимові не подобалася своєю злиденністю – удома він почувся набагато затишніше. Папа його на той час перетворився зі звичайного жигана на шановного роботягу-столяра. Будинок був повний різних етажерок, тумбочок, крісел і всіляких інших зручностей – не те що там, за рейками. У Вадима в будинку навіть був телевізор. До того ж його мама була напрочуд чепурною. Простенькі, але завжди чистенькі, накрохмалені занавісочки, серветочки, настільнички, шторочки, не говорячи вже про чисту постільну білизну, ніяк не в'язалися з ватяними затичками у провулках-лабіринтах і двориках вуркаганівського стійбища.
Утім, татко Вадима теж був далеко не засранець у буквальному значенні слова. Він виріс не під забором, його батьки мали квартиру в центрі залізничного району. Дід Вадима на бензовозі працював – по тих часах це не хухри-мухри. Гроші в них були. Бабуся теж, як і його мама, тримала будинок у чистоті, можна сказати навіть у стерильній чистоті. Батько завжди був одягнений з голочки в усе біле і накрохмалене. Зубного порошку не шкодував на свої парусинові туфлі. Тому не можна було сказати, що йому подобалося ходити через рейки, щоб зануритися в атмосферу неохайності. Він просто не звертав уваги на побутову кризу паралельного позарейкового світу, інакше йому довелося б відмовитися від спілкування з друзями. Він був вихований вулицею, що прищепила йому тягу до волі, а, як відомо, воля сама ніколи в кишеню не залітає, її необхідно здобувати винятково жорсткими методами. Він зумів довести навколишнім, що твердість – це невід'ємна частина його натури. Та, власне, так і було – він відчував недостачу в спілкуванні саме із собі подібними, твердими особистостями. Вадим часто чув, як мама докоряла батькові за те, що він ніяк не може остаточно порвати зі своїм старим світом. Тоді він ніжно гладив її по плечу і говорив: „Ти не розумієш, це ж мої кореша, їхнє життя не таке фартове, як моє, хіба я можу їх кинути?”
Він їх не кинув навіть тоді, коли почав просуватися по службових сходах. Він узагалі дуже любив друзів.
А мама не любила його друзів.
Вона любила його.
Узагалі, вони були страшенно різними.
Вадим любив батьків однаково сильно: батька за силу характеру, а маму... Гм!.. Маму теж за силу характеру. Вона все життя билася за те, щоб дотягти чоловіка до свого рівня. І їй це, безумовно, удалося. Він заочно закінчив інститут, вступив у партію, вибився в начальство, одержав у центрі міста упоряджену трикімнатну квартиру... коли Вадим уже нишком почав курити сигарети „Аїда”.
Дивно, але батько Вадима був некурящим. Як говориться, усі сиділи у кінє з цигаркою в зубє, із сопльою у носє, у шкіряному пальтє і так далі; а він, начебто усім у пику, не курив. Тому Вадимові було дуже складно почуватися цілком вільним із таким батьком в одній хаті. Жуйки на той час не було, а якщо і була, то виключно у фарцовщиків за скажені гроші – спробуй, зажуй усе, що накурив.
Свобода Вадимові тільки снилася.
Але ж Вадим був сином волелюбного батька – найчастіше, це передається генетично.
Вадимові передалося.
Він жадав свободи. Він шукав свої „рейки”, за якими б знаходився паралельний світ із мінімальним набором табу. І він знайшов таке місце – крайній будинок біля річки на одній з окраїн міста, куди переїхали жити його бабуся з дідусем.
На той час, коли Вадим почав приміряти до себе дорослі звички, його дідусь устиг звести будинок над рікою. Солідний будинок, із садом-городом, із кролями і курми. Але надихали Вадима не кролі чи кури, а те, що було за парканом будинку – очерети. Очерети, у заростях яких можна було почуватися вільним від вимогливого погляду дорослих. І дорослі спокійні, начебто, хлопчик під доглядом, входить у контакт із природою – рибку з містка ловить. Погано, звичайно, що розгледіти хлопчика крізь буйні зарості очерету неможливо, та зате бабусі варто тільки покликати: „Вадимчику, рибчику!”, – і він відгукнеться: „Я тут, ба!” Головне, можна навіть сигарету не ничкарити, все рівно бабуся його не побачить, навіть якщо з біноклем на дах душової надумає піднятися.
Усі вихідні, святкові дні, а тим більше, канікули Вадим проводив у бабусі, незважаючи на те, що мама завжди була проти. Однак папа завжди був „за”, а це не підлягало обговоренню так само, якщо б він був „проти”, а мама „за”.
Вадим, зазвичай, говорив батькам: „я поїхав до бабусі”, „можна я поїду до бабусі?”... Чомусь, про дідуся мова не йшла, начебто його і не існувало зовсім. Хоча дідусь являв собою настільки колоритну, своєрідну особистість, що його звички часом змушували сусідів збиватися у зграї для обговорення його дивної поведінки.
Наприклад, сусідок турбувало те, із якою завидною пунктуальністю він щодня, „злегка під мухою”, повертався додому з роботи, у той час як їхні чоловіки пиячили до темна по різних забігайлівках. З його двору ніколи не було чутно п'яної лайки і його дружина ніколи не „ловила своєю пикою кулака”, хоча вони прекрасно знали, що він, йдучи додому після роботи, неодмінно купує у місцевому магазині велику пляшку „Портвейну” – і це їх теж турбувало.
А от сусідські чоловіки турбувалися про те, щоб не проспати в ті дні, коли дідусь Вадима виїжджав на риболовлю – ніхто не хотів пропустити безкоштовної вистави. У всіх рибалок були свої підгодовані місця, свої прогалини в очеретах. У нього теж була своя прогалина. Дідусь відв'язував човен від містка, вставляв у кочети весла і робив лише декілька гребків, щоб сховатися в сусідній, їм самим підгодованій прогалині. І тут починалося! Він мав унікальну здатність моделювати кілометрові конструкції з добірного, соковитого мата. Вадим із друзями теж полюбляли слухати дідусеву риболовлю. Можна було спокійно сидіти на містку, метрах у п'ятьох від „бойових дій”, із сигаретами в зубах і насолоджуватися літнім, штильним ранком, що він був насичений свіжим очеретяним запахом ріки, перекликом очеретяних птахів, кваканням жаб, плескотом води від риб'ячого хвоста і... і дідусевою риболовлею. Рибалки-сусіди одержували колосальне задоволення – для них це був просто відпочинок душі. Рибалка із сусідньої вулиці від сміху один раз навіть перевернувся разом із своєю плоскодонкою, прослухавши черговий сеанс вербальної терапії. От так дідусь розслаблювався на відпочинку. А коли його, одного разу, із наривом у вусі поклали в лікарню і зробили трепанацію черепа, то він забув усі слова, крім тих, що допомагали йому приманювати рибу. Легко уявити собі шок медсестер і санітарок. Дідусь був надзвичайно сильною людиною, високою, худорлявою, сутулою, та такою жилавою, що міг собачий ланцюг розірвати руками. Після трепанації його довелося прив'язувати простирадлами до металевого ліжка, однак саме ліжко прибити цвяхами до підлоги не могли і тому воно, підстрибуючи, металося по палаті, а іноді навіть виїжджало в коридор і по всій лікарні лунав клич рибалки – усі інші слова він дійсно забув. Тільки роки через два після виписки з лікарні він поступово почав додавати до свого рибацького сленгу нерибальські слова. Тоді він, нарешті, отямився (пропала дратівливість), знову став таким, як і колись – тихарь-тихарем. І до, і після хвороби він ніколи не вступав у конфлікти із сусідами і взагалі намагався зустрічі з ними зводити до мінімуму, а якщо був змушений спілкуватися, то був небагатослівний. І все ж, ця на вид нічим не видатна людина під час Другої Світової була нагороджена Орденом Червоної Зірки. І хоча його імідж якось не витягував на героя, він просто не міг їм не бути, оскільки всі шофери, що возили під час війни цистерни з бензином, автоматично підпадали до розряду героїв, з тією лише різницею, що більшість з них гинули – а деякі виживали.
Те, що він був онуком дійсно героя, Вадим усвідомив уже в зрілому віці. На дідусевих поминках він пожартував, мовляв, дідусь інститутів не закінчував, а як пречудово володів мистецтвом риторики, коли справа стосувалася риболовлі. На що батько Вадимові відповів, мовляв, а ти уяви себе за кермом бензовоза в момент, коли тобі в чоло заходить „месершміт”.
І Вадим уявив...
Незважаючи на те що половину часу Вадим проводив у бабусі, його очеретяні друзі все одно називали його міським, начебто самі не в місті жили! Це була лише одна з окраїн міста, за межами якої починалися села. Але, видимо, мальовничість річкової природи, присутність поруч овочевої бази, свинарника і цвинтаря і відсутність цивілізації центральних районів міста з їхніми кінотеатрами і кафе, робили цей район особливим. Він був ні міським, ні сільським – прикордонним.
Утім, хоча Вадима і називали міським, це ніяк негативно не позначалося на його відносинах із друзями. Він ні в чому їм не уступав: так само, як і вони, босоніж шастав по очеретах, заганяючи рибу у волокуші, чи тягав волокушу, вгрузаючи босими ногами у мул по коліно. Так само курив, грав у „сєку” і „буру” на сигарети, пірнав рибкою з носа човна на фарватері ріки. Так само брав участь майже в усіх великих боях проти ворожих ополчень із прилеглих сіл чи сусідніх районів міста. Загалом, був таким само нормальним Тарзаном, як і всі місцеві Тарзани.
Тарзани підростали, їхня потреба приміряти до себе дорослі звички все зростала і зростала…
Починали обережно – потроху. Сховавшись в очеретах, одного разу, „роздавили” аж цілу пляшку лікеру на вісьмох – і сміх, і гріх. Але ж було весело. Головне, сподобалося. Правда, сподобалося всім по-різному. Хтось „зацінив” солодкий, можна сказати, нудотний смак продукту, мовляв, ледь у дупі не злиплося. Хтось наступного дня намагався згадати хоч щось, але пам'ятав лише, як матуся зранку хльостала його забльованою сорочкою по губах. А комусь у кайф пішов сам „прихід”, мовляв, ні хуя собі, краще, ніж бабу єбати – начебто зналися на цьому. Ця заява виглядала тим більше смішно, що їхні знання „про це” базувалися на ідентичному досвіді, придбаному, хіба що у ході спілкування з німими пастушками свинарника.
При свинарнику тримали ще й декількох корів, і німі пастушки виганяли їх для випасу на берег ріки. Пастушкам було років по тридцять – баби бабами. Вони нагадували черниць, тому що одягнені були завжди, чомусь, у довжелезні чорні спідниці. Але усі знали, що під спідницями в них немає білизни. Хто перший це з'ясував? Докопатися до правди було занадто складно, оскільки кожний приписував цю заслугу саме собі. Якось раз, прогулюючись повз свинарника, побачили пастушку, що намагалася за допомогою батога напоумити неслухняного молодого бичка. Літо, духота страшенна, карколомний запах із свинарника, комарі дзижчать голосніше, ніж птахи цвірінькають… Нудьга, одним словом. А тут пастушка і бичок! Хоч якась розвага. Зрозуміло, настрій трохи піднявся: „Ги-ги! Га-га!” Хтось згадав кілька слів із рибацького лексикона, хтось пальцем почав тикати убік німої пастушки і бичка: „Ги-ги! Га-га!” А вона, візьми, дурепа, і язика покажи. От тут хтось і здогадався показати їй те, що в штанях теліпається. Правда, ніхто не очікував, що у відповідь на таку нахабну витівку вона задере спідницю і покаже…Господи! Вона таке показала!
Вона таке показала, що й вони зробилися німими!
Тільки десь через годину, уже сидячи в очеретах у своєму курені, очеретяні мачо прийшли до тями. Хтось спробував проявити ерудицію, типа, та якщо б не бик і не батіг у неї у руках, то я б…Так і розбрелися по домівках, не з'ясувавши, що було б, якби…
Вадим того вечора забув навіть натерти руки полином, щоб не смерділи куривом.
От який був у них обсяг знань „про це”.
Та зате вже мався практичний досвід у споживанні алкоголю – а це не хухри-мухри. Саме цей досвід допоміг вийти шмаркачам на наступний рівень розвитку особистостей.
Лікер уже зробив свою підлу справу, прищепивши пацанам імунітет до алкоголю, тому інстинктивний страх перед зеленим змієм був переборений і в хід пішла „важка артилерія”.
Тренувалися спочатку на десертних винах, а потім і „шмурдяк” покотив. А це вже, що не кажи, відчуття дорослості.
Природно, шмаркач, який хлебеснув граньчак кріпленого вина, – уже не шмаркач, а істинний мужчина!
Якось раз мужчини, прогулюючись повз свинарника, зустріли двох зальотних пацанів. У принципі, діло було не у віковій різниці, якої, до речі, зовсім не спостерігалося, просто зальотні виявилися зовсім тверезими, тобто на мужчин не тягли – шмаркачі шмаркачами ще. Слово за слово, те та се, але розмова не клеїлася, тому що, як відомо, тверезий п'яному – гусак, а не товариш. Спільної мови так і не знайшли.
Власне, їх і зальотними-то важко було назвати, тому що район один ділили, в одну школу ходили (усі, крім Вадима, звичайно), просто в різних місцях купкувалися. По-тверезому до них ніхто б і пальцем не доторкнувся, типа, свої все ж таки. Але тут таке діло – вино кріплене кров запекло, тромбами звивини закупорилися і все таке. Тим більше, літо, духота страшенна, карколомний запах із свинарника, комарі дзижчать голосніше, ніж птахи цвірінькають…Нудьга, одним словом. А тут зальотні! Хоч якась розвага.
Зрозуміло, настрій трохи піднявся. Хтось згадав кілька слів із рибацького лексикона, мовляв, ви звідки і куди? А зальотні, мовляв, та ви шо, пацани, не впізнали нас? Ми ж, тіпа, свої. Ну, тут, звичайно, обурення велике, образа несусвітна, тобто це хто – пацани, ми пацани?! Які ми вам пацани?! Ми ж по стаканюрі вже влупили, ми ж тепер уже мужчини!!! І а ну давай дубасити грубіянів, які відмовились визнавати в них істинних мужчин.
Вадим не брав участь у тім мордобої. Він відчував несправедливість даної ситуації. Однак адвокатських повноважень на себе не взяв, не кинувся на захист ні в чому не винних хлопців – його на той момент міцно каламутило після випитого вина. Він просто стояв і тупо дивився...
Зранку він перший прийшов у курінь в очеретах, закурив, сигарету, яку стирив у дідуся і віддався процесу каяття. Соромно було перед зальотними хлопцями і, в першу чергу, перед собою. Він розумів, що нічого не зміг би змінити в тій мерзенній ситуації, але все рівно відчував провину, хоча б за те, що не заявив відкрито про свою позицію – тупо стояв і мовчав, як... як...
Дивно, але його настрій ніхто не розділив. Коли до місця тусовки почали підтягуватися його друзі, він зрозумів, що їхні враження від учорашнього дня були діаметрально протилежними його враженням: „А ти бачив, як я його ногою в живіт?”; „А я йому збоку прямо у вухо зацідив!”
Вадим, мовчки, курив. Він із побоюванням чекав, коли ж його друзі переключать свою увагу на обговорення його вчорашньої, м’яко кажучи, несимпатичної поведінки. Адже він, по суті, зрадив їх своїм невтручанням. Якби він учора кинувся на захист хлопців, сміливо заявивши про свою позицію, то мав би право відстоювати її хоч кулаками, хоч горлом із піною на губах – кожний має право на власну думку. Але зараз йому довелося б виправдуватися, заяви він, що його друзі були не праві. Сьогодні це вже була програшна ситуація – задавлять морально, опустять. Можна, звичайно, сказати, що, мовляв, погано себе почував на той момент, але тоді виникала небезпека потрапити до розряду молокососів, яким, замість вина, краще пити молоко.
Вадим зрозумів, що ситуацію необхідно брати під свій контроль негайно, інакше вона під контроль візьме його, поневолить. Тут уже доводилося думати не про моральну сторону справи, а про те, як виплутатися з дурного становища. Замість пиздіти, краще б подумали, як зустрічати сьогодні гостей! – жорстко сказав Вадим.
Він виплюнув сигарету, сплюнув, як водиться, по-дорослому, через зуби, піднявся на ноги і пішов по стежці до виходу з очеретів. Услід йому не пролунало жодного слова. Вадим усміхнувся – це була маленька перемога над ситуацією.
Він пішов додому й у сараї знайшов якогось важеля, видимо, від трактора. До кінця півметрового важеля був прикріплений передатний ланцюг, сантиметрів двадцять у довжину. Уся конструкція виявилася моторошно важкою, та зате виглядала переконливо.
Повернувшись до куреня, Вадим, мовчки, сів на циновку з очерету, схрестивши ноги, поклав поруч із собою важіль і попросив пригостити його сигаретою.
Йому дали цигарку і прикурити.
Важіль зацінили, – сказали: „Ніштяк!”
І вже через якихось півгодини на циновці в курені було розкладено безліч „зброї”, при наявності якої стало не так страшно чекати часу розплати за тупість.
Сенсу не було чекати гостей в очеретах, треба було виходити на відкритий простір і гарненько підготувати місце майбутнього бою. Таким місцем вибрали пустир за овочевою базою. Сама база від берега ріки була розташована метрах у трьохстах, і весь цей простір був безхазяйним; там, зазвичай, хіба що крили птицю – і все. А десь у метрі від води, на пригірку півметрової висоти стояв ослін, що був уритий у землю і зарослий травою. От саме цю лавку і вибрали як оборонне спорудження. Поховали під ослоном у траві свою зброю, а самі посідали на ньому обличчям до води, даючи в такий спосіб зрозуміти супротивнику, що не бояться показати свої спини, та й узагалі нічого й нікого не бояться. Вони адже й уявити собі не могли, у яку історію вляпалися. Думали, прийдуть чоловік десять, ну, на силу, п'ятнадцять – із такою кількістю вдесятьох цілком реально впоратись, тим більше, при наявності зброї, до того ж, на власній території.
Їх прийшло навіть не п'ятнадцять. Їх було стільки, скільки зазвичай народу збиралося в похід на одне з прилеглих сіл. Вони йшли, як монгольське ярмо, вірніше, не йшли, а текли потоками й уздовж берега по обидва боки пустиря, і по вулицях, хіба що на дельтапланах і повітряних кулях не летіли. Зате з води під'їхали три „Південки” під „Вітерцями”.
Загалом, весь район зібрався, що, до речі, і вплинуло позитивно на подальший хід подій. Якби район – на район, то інша справа, але район – на десять чоловік...
Ослін оточили.
Утім, яким чином весь район міг оточити маленьку лавочку, на якій, спітнівши і зсутулившись від страху, сиділи лише десять пацанів?! Насправді, все виглядало по-іншому: пустир за ослоном заповнився купками ополченців, що нудьгували і травили анекдоти. Однак реально взяти участь у „розбірках” змогли лише чоловік тридцять, та й то, чоловік двадцять з них постали з боків і позаду, а десяток – спереду ослона, на краю пригірка, спиною до води. Тобто реально кожен сидячий на ослоні мав перед собою одного супротивника. Двоє винуватців даної події, побитих напередодні, розташувалися збоку. Про те, щоб вихопити з-під ослона зброю, можна було навіть і не мріяти. Тим більше, це все одно не допомогло б, зате відразу забили б, як мамонтів.
Вадим не виключав варіанта, при якому йому могли завдати удару ззаду, тому весь зжався у пружину, і, не встаючи з ослона і не піднімаючи очей, почав стріляти ними по сторонах, оцінюючи ситуацію. І раптом за ним, майже, над самим вухом роздався вигук: Ні хуя собі!!! – і Вадим почув шерех трави під ослоном і характерний брязкіт передатного ланцюга. – Чиє це?
Вадим зрозумів, що нести відповідальність за учорашню витівку, до того ж чужу витівку, доведеться йому. Зрозуміло, дістанеться всім, але почнуть саме з нього. Моє, – зізнався Вадим, не піднімаючи голови. І відразу, різко підхопившись з ослона, ударив головою в живіт того пацана, що стояв напроти нього.
Вони обоє упали з пригірка на вузьку смужку берега. Вадим по інерції стрімголов перекотився через голову і підхопився на ноги, будучи вже по щиколотку у воді. І, користаючись метушнею, рвонув з усіх ніг через пустир уздовж берега убік свинарника. Праворуч від нього миготіли, начебто у двадцять п'ятому кадрі, здивовані обличчя ополченців, що купчилися на пустирі. Вони дійсно нічого не розуміли в тому, що відбувалося. Вони травили собі анекдоти, чекаючи кінця нудної „розбірки”, і тут раптом повз них пронісся на форсажі той, кого, за ідеєю, повинні були на той момент лупити біля ослону, як сидорову козу. Найкмітливіші зрозуміли, що в центрі „розбірки” відбулася якась накладка, що одна з жертв вирвалася на волю.
Вони кинулися Вадимові навздогін.
Однак він мав величезну перевагу перед ними: їм було лише прикро, а йому – страшно!!!
Кулею промчавшись уздовж берега через пустир, і, вилетівши на гірку, де був розташований свинарник, Вадим лише один раз оглянувся і запам'ятав картину, що її потім без труда відновив у пам'яті. Але це було потім, лише коли він зумів примусити себе зупинитися і віддихатися.
Він отямився лише біля магазина, тобто кілометрах у трьох від місця „бою”. Серце вистрибувало з грудей, губи зрослися, піт лив градом, а в очах стояла картина: він на гірці поруч із стіною свинарника, під гіркою чоловік шість переслідувачів, а метрах у двадцятьох за ними – дев'ятеро його друзів, які взяли з нього приклад, але зазнали невдачі. Їм, видимо, удалося розрідити ряди ополченців біля ослона, але не повезло пробитися через весь пустир – їх піймали…
Вадим не ризикнув повертатися додому наодинці, розуміючи, що після „розбірки” юрба стане розбрідатися по всьому районі і він обов'язково нарветься на когось. Благо, поруч знаходився гараж, у якому працював його дідусь.
Дочекавшись кінця робочого дня, Вадим разом із дідусем відвідав магазин і допоміг йому нести додому сумку з „Портвейном”, хлібом, халвою і зельцем.
Діставшись домівки без пригод, Вадим першим ділом попросив дідуся піднятися на душову і покликати його додому до вечері. Дід був горобець стріляний, тому без зайвих питань, піднявся по сходах на дах душової і покликав Вадима. У відповідь з очерету, у тім місці, де був розташований курінь, пролунала весела відповідь, типа, Вадима немає, ми його в магазин за пивом послали. Подякувавши дідусеві, Вадим сам піднявся на душову і подав умовний сигнал, „крекнувши три рази куркою”. У відповідь роздалося „квоктання качки”.
Вадим не пішов прямо до куреня. Обійшовши три вулиці, спустився до берега, протоптав в очеретах свіжу стежку і, зайшовши у воду по пояс, тихесенько поплив. Він знав у цьому місці кожного очеретика, кожну водорість, кожну тараню, кожного карася, бичка, рака і жабу… До того місця, де був замаскований курінь, він підплив зовсім безшумно під водою. Висунув голову назовні, не струшуючи воду з волосся та вій, і прислухався. У курені йшов диспут на тему „а ти бачив, як я йому?..” Про себе Вадим майже нічого поганого чи нового не почув; як завжди, його поминали як жида хитродупого – ну то й що?!
Повернувшись тією ж дорогою додому, Вадим витер рушником голову, переодягся, стирив у дідуся пару сигарет і пішов у курінь. Він уже, приблизно, знав, яку тактику обрати для спілкування з друзями.
Накульгуючи на одну ногу, він підійшов до куреня і почув: О! Бігун з'явився! Замість дражнитися, краще б самі бігати навчилися! – огризнувся Вадим. – А то кулаками махаєте, а в ногах плутаєтеся! Хто плутається?! Ми плутаємося?! А то ні! А то я не бачив, як ви шкутильгали, як каліки! Поки що ти шкутильгаєш, а не ми! Подивився б я, як ти будеш шкутильгати, коли ногу вивихнеш! А ти не бігай, і ноги цілими будуть! Та вже краще вивихнута нога, чим пика у синцях! Пика що? Пика швидко заживе, а от нога а!
І далі в такому ж дусі…
Не можна сказати, що Вадим вийшов зовсім сухим із води, йому таки щиглів надавали, коли тижні зо два потому довелося йти всім районом на одне з прилеглих сіл. Він зіштовхнувся віч-на-віч із пацаном, якого на тій пам'ятній „розбірці” буцнув головою в живіт. Пацан був із здорованів, міг би Вадимові шию зламати однією рукою. Але все обійшлося, Вадимові дбайливо придавили шию біцепсом і рази три середнім пальцем відтягнули по голові. На цьому інцидент був вичерпаний. Ну, і яким важелем ти цього разу махати зібрався? – запитали у Вадима.
Але Вадим відповів: Навіщо важіль? Поки що кийки на деревах ще ростуть.
Посміялися. А свій важіль Вадим таки запримітив у юрбі в одного пацана на плечі, коли підходили до села…
Той похід коштував Вадимові порваної сорочки, тріснутого зуба і вивихнутої ноги, по-справжньому вивихнутої.
А зранку Вадим вийшов на вулицю із забинтованою ногою і вже збирався пошкутильгати у курінь, але свіжа подія змусила його відмовитися від цієї щоденної звички. Біля сусіднього двору стояла вантажна машина з меблями, і біля машини метушився незнайомий люд. Вадим згадав, що тиждень тому із сусіднього двору поїхали мешканці. Нудні мешканці – там не було його однолітків. Однак нове сусідство, за всіма ознаками, мусило бути цікавим. Пекучо-чорну дівчину з грайливо-котячим поглядом і фігурою гімнастки він помітив у першу чергу. Її важко було не помітити. Вона була роки на три-чотири старша за Вадима і, зрозуміло, її манери уже встигли набути жіночого характеру.
Вадима ляснули ззаду по плечі, він оглянувся й побачив трьох своїх друзів. Ми на тебе в курені чекаємо, – сказав один із них, – а ти тут біксу очима свердлиш. А бікса дійсно класна, – сказав інший ерудит з розумінням діла.
А третій нічого не встиг сказати, тому що поруч намалювався пацан з такими здоровенними ручищами, що на його чолі червоними буквами світилася підказка: „моє майбутнє поганялово – Клішня”. Що ти сказав?! – спитав Клішня. А тобі яке діло? – зарозуміло сплюнув крізь зуби спец по біксах. Це моя сест'я! А вона теж без'язика?
Якби Клішня вдарив розумника, то це б мало банальний вигляд, оскільки ще свіжою була в пам'яті вчорашня бойня в сусідньому селі. Якби порівняти дану ситуацію з пиятикою, то це виглядало б, приблизно, так: усю ніч гуляли, годину поспали, прокинулись і хотіли похмелитися, але вийшла не похмілка, а продовження гулянки. Вона знає т'ї мови: мадяйську, ук'яїнську і ясійську, а ти, мабуть, ок'їм матюків більше нічого і не вивчив, – посміхнувшись, сказав Клішня. Юра! – покликав Клішню батько: здоровенний чолов'яга з такими густими бровами, що Леонід Ілліч Брежнєв міг би йому позаздрити. – Потім познайомишся, йди, допоможи мені тумбу вивантажити.
Той, кого звали Юрою, слухняно пішов допомагати батькові, а місцева шантрапа розсілася біля будинку навпроти, на днищі старого, перевернутого догори дном човна, і прийнялася різатися в „сєку” на сірники. Нічого, – хвалькувато, заявив спец по біксах, – я цього козла без'язикого навчу розмовляти. Ну-ну, – посміхнувся Вадим. – Дивись, як би він тебе своїми клішнями не переламав навпіл. Хто, він?! – Хвалько підхопився з днища човна і здавив кулаки. – Та я його в баранячий ріг зігну!
І так вийшло, що Клішня і його батьки затрималися у дворі, а біля машини залишився лише водій. І раптом із-за машини вийшла пекучо-чорна дівчина з грайливо-котячим поглядом і фігурою гімнастки і, рішучою ходою, направилася до човна. Підійшовши впритул, вона без найменших коливань урізала коліном у пах того, хто грозився навчити її брата розмовляти. Тебе як звуть? – запитала вона, але відповіді не одержала. – Ти що, без'язикий?
Шантрапа попадала з днища човна і зайшлася істеричним сміхом. Водій машини аж димом від сигарети придушився, тому не зміг сміятися. Вам повезло, хлопчики, що це зробила я, – сказала дівчина, – тому що, якщо це зробить Юра, то взагалі жоден з вас ніколи не сміятиметься.
І вона пішла розвантажувати машину. Якби в мене нога не боліла, – сказав Вадим, – я б їй допоміг речі носити. А бікса нічого собі, – сказав один. А буфера, бачив, які? – сказав другий. – Помацати б. Так піди, допоможи, може, дасть, – підказав третій. Це мені-то не дасть! – хвалькувато, хмикнув другий. Дійсно, як можна не дати помацати цицьки мужику з розбитою губою! – з'єхидничав Вадим. Шрами прикрашають чоловіка! – важливо сказав другий і пішов допомагати розвантажувати машину.
А вже через п'ятнадцять хвилин усі були залучені до діла, навіть Вадим. Йому дісталася найвідповідальніша робота – заносити у двір горщики з квітами.
Коли з розвантаженням було покінчено, усі мовчки направилися у свою резиденцію. Однак довго в курені не висиділи – така подія! – і другу половину дня провели на днищі перекинутого човна, напроти двору, де оселилися нові мешканці.
Пізно ввечері, видимо, після того, як Клішня допоміг батькам розібратися з меблями і речами, він вийшов із двору, закурив по-дорослому „Приму” і підійшов до човна, на днищі якого різалися в „сєку”. Те, що він закурив, не таячись батьків, зацінили всі. Дякую за допомогу, мужики, – подякував він. – Мене звуть Юя.
Вадимові він сподобався одразу: і кулаків не застосував, коли на нього бочку покотили, і тримався впевнено. На це здатна лише сильна натура. Витримка – найцінніша якість людини! А мене, Вадим, – простягнув він долоню вперед. Однак Юра конфузливо поморщився і відсунув Вадимову руку.
Повітря зненацька придбало колір! Воно перетворилося з прозорого на бардове! Ще мить і могло відбутися щось непоправне в майбутніх відносинах. Однак Юра встиг розбавити фарби своєю посмішкою. Вибач, але я тобі пальці зламаю, – сказав він, показуючи свою руку, поміж пальцями якої була затиснута тоненька, тендітна сигаретка.
У принципі, рука була як у всіх – із п'ятьма пальцями, але розмір кисті перевищував усі припустимі норми. У його долоні запросто могли поміститися два Вадимових кулачки. Сигарета в його руці виглядала як НЛО, що випадково знайшли в городі і пристосували під водяний насос. Вона стирчала із зімкнутих, негнучких пальців зовсім випрямленої кисті руки. І навіть, коли він підносив сигарету до губ, створювалося враження, начебто кисть виліплена з гіпсу. У тебе шо, протез, чи шо? – запитав Вадим. Ні, я п'йосто силу не відчуваю.
Він, і правда, не відчував силу в руках. Його на гарматний постріл не підпускали до ремонту велосипедів. Зате саме йому доручали сідати на весла, коли Тарзани відправлялися на фарватер ріки, щоб попірнати у воду з бортів човна. При цьому всім було в кайф, що Юра вдягав рятувального жилета. Він не вмів плавати. А коли прийшов час, як то кажуть, освоювати нові меридіани, тобто, коли почали пробувати „дурь смалити”, то присутність Юри виявилася дуже доречною – було з кого поприкалуватись. Зазвичай, пускали по колу „косяк” і так підстроювали, щоб Юрі „п'яточка” дісталася. Хто „п'яточку доб'є”, тому наступну цигарку „застрочувати”. От було сміху, коли він намагався гіпсовими руками „мастирити косяк”! Правда, сміялися не всі. Вадимові, наприклад, було зовсім не до сміху, оскільки саме він привозив з міста „план”, і кожен крапаль, розтертий Юріними пальцями в порошок, лупив Вадима по кишені. Тому Вадим робив вигляд, начебто загальний сміх над кращим його другом Юрою болем відзивався в його чуттєвій душі. Нібито, приходячи на допомогу другові, тобто, застрочуючи цигарки замість нього, Вадим, насправді, захищав власні меркантильні інтереси.
Юра був дивним хлопцем. У гніві бував настільки страшний і непередбачений, що краще було не попадати йому під його гіпсову руку. Однак він володів однією особливістю – ніколи не гнівався на своїх. Свої могли йому залізти на голову і накласти купу, а він у відповідь здатний був, хіба що, когось послати в дупу. Це була єдина лайка, що він її зрідка вживав: „Пішов у дупу!” – говорив він. Вадим без сумління використовував Юріну доброту на повну котушку. Він майже ніколи не сміявся прилюдно над своїм кращим другом, на відміну від інших пацанів. Не дарма його ототожнювали з жидом хитродупим. Він не підтримував „ги-ги, га-га!!!”, призначені Юрі, а, навпаки, приходив йому на допомогу, переводячи стрілки „ги-ги, га га!!!” на когось іншого. За це він одержував свої дивіденди – Юріну відданість. Що може бути корисніше відданості сильної людини!
Перший раз Вадим по-справжньому скористався Юріною добротою в один із святкувань Нового Року. Юріни батьки виїхали на свята в західну Україну, побачитися з родичами. І цілий будинок опинився в розпорядженні Тарзанів.
Це було щось!!!
Юріна сестра запросила своїх подружок перевесниць, цілком зрілих, грудастих дівчат. Правда, спочатку вони розігрівалися в окремому флігелі, але незадовго до бою Курантів перебралися в будинок разом із своїм „Радянським Шампанським”. Вони, зрозуміло, „план” не курили, та ж коли закінчилося шампанське, швиденько переключилися на сухе вино, яким „доганялися” Тарзани після кожного „пихнутого” ними „косяка”.
Усе було в кайф: „шмаль”, „сухар” і грудасті „бікси”. Вадима так „вставило”, що пробило на „ха ха”. А десь біля години ночі хтось додумався вимкнути телевізор і запустити магнітолу.
До тієї миті Вадим вважав, що немає кращої музики в усьому світі, ніж композиція групи „Юрай Хип” за назвою „Липневий ранок”. Коли його батько купив найпрестижніший магнітофон „Юпітер” і прийнявся засмічувати навколишнє середовище вульгарним „блатняком”, Вадим почав збирати гроші на власну бобіну, щоб переписати в однокласника четвертий концерт „Юрайя Хип”. Притому, робити це потрібно було потай від батька. Сміх-сміхом, але проблема дійсно була солідна: батько нормальний мужик, любить нормальну радянську музику, а сина, ти ба, на бугі-вугі потягнуло. Партієць мав повне право, прийшовши з роботи, виставити динаміки від „Юпітера” на балкон і врубати на всю вулицю пісні про злодіїв чи жидів, та ж тільки не пісню про липневий ранок, тим більше, ворожою мовою.
Гроші збиралися занадто повільно, і тоді своєму сусідові Вадим продав три стародавні книги, що дісталися його мамі в спадщину від прабабусі. Грошей вистачило. Але, як на зло, замість того, щоб переписати музику на Вадимову бобіну, вони умудрилися стерти запис з бобіни однокласника – фахівці! Ці, на перший погляд, дріб'язки настільки роздули інтерес Вадима до групи „Юрайя Гип”, що він був змушений насолоджуватися „Липневим ранком”, слухаючи запис по телефону. Може, це комусь і здавалося смішним, однак у такий спосіб Вадим настроював свій внутрішній камертон, що його планомірно розбалансовували Аркаша Північний разом із Льолєй Безпутнєй тощо.
У той пам'ятний Новий рік Вадим зробив ще одне приємне відкриття. Виявилося, що окрім „Липневого ранку” існувала ще одна геніальна композиція, гідна претендувати на звання камертона для настроювання Вадимового внутрішнього світу, щоправда, належала вона творчості групи „Ди Пьорпл” і називалася „Mistreated”. Утім, ці дві композиції мали визначене функціональне розходження. Тож, якщо перша служила камертоном для настроювання всього організму, то друга, як виявилося, конкретно настроювала статевий апарат на увертюру.
На магнітолу встановили бобіну із записом групи „Пьорпл” і бажаючі пішли танцювати. Зрозуміло, що бажаючими були дівчата. Шантрапа ж, розвалившись у кріслах і на дивані, „пихкала косяки” і ловила „ха ха”, тобто реготала над танцюючими, тикаючи в них пальцями. З пацанів танцював тільки Юра. Він по-дорослому однією гіпсовою рукою обіймав свою партнерку, а іншою гладив її сідниці. Партнерка сміялася у хмелю, хоча зрідка і поплескувала долонькою Юру по руці, тіпа, я от тобі покажу, пустунчик! Тоді він переносив свою негнучку лапищу на її груди і починав бгати їх так, що партнерка просто впадала у щось: чи то в екстаз, чи то в істерику.
У кімнаті стояв дикий шум! „Ги-ги, га га!” перемішувалися з музикою та дзенькотом келихів, а Вадим мовчки сидів у кріслі і гіпнотизував танцюючу пару.
Замість того щоб затаїтися в підпіллі і нишком пускати шмарклі, Вадимова піпіська готова була розірвати ширінку штанів і вирватися назовні, щоб теж побачити те, що не давало спокою її хазяїнові. І раптом у найнапруженіший момент, магнітола видала позивні у виді голосу Девіда Кавердейла, що прийнявся демонструвати свою майстерність у мистецтві томного виконання хард-року.
Композиція „Mistreated” миттєво настроїла камертон Вадимової душі. Він кинув „недобиту п'яточку” на підстилку, роздавив її каблуком і рішуче направився до Юри і його партнерки.
Привід був обраний спонтанно. Вадим попросив, притому, наполегливо попросив Юру з'їздити до одного з Вадимових приятелів за „шмаллю”, мовляв, „дурі” залишилося лише на пару „косяків”, а до ранку ще далеко. Юра, як завжди, не зміг відмовити своєму найкращому другові у послузі – одягся й побрів на автобус, що і в будень-то день ходив за одним йому відомим розкладом. І в той час, як Юра розшукував неіснуючого Вадимового приятеля за неіснуючою адресою, Вадим на повну відтягувався з Юріною партнеркою по танцях. Утім, були не тільки танці, а й манці зажиманці. Над ранок Вадим таки оволодів вщент п'яною дівчиною.
Як і припускав Вадим, Юра не став котити на нього бочку, коли повернувся додому, сказав тільки: „Ну їх у дупу ці автобуси!”
А „шмаль” була. Цілий „крапаль”, загорнений у целофан, розміром із більярдну кулю, причаївся у Вадима в кишені пальто.
Наскільки довго Вадим міг би ще використовувати Юріну доброту – одному Богу відомо. Може, п'ять років, може, десять, а може, і все життя. Але цей життєвий експеримент зненацька перервався – Вадим утопив Юру в річці. Ненавмисно, звичайно, однак Юрі від цього не полегшало.
Вадим сказав Юрі: „Сідай на весла”, – і Юра сів. І Юра скерував човна на фарватер ріки, як того зажадав його кращий друг. „Пірнай, – сказав Вадим, – будемо тебе вчити плавати”. І Юра з перекошеним обличчям зліз із човна у воду, вчепившись своїми клішнями в борт. „Відчіпляйся від борта”, – сказав Вадим. І тоді вперше та востаннє у житті Юра сказав своєму кращому другові: „Ні”. Вадим висмикнув із кочета весло і, замахнувшись, крикнув: „Зараз як в'єбу по заготовках!” І Юра розтиснув „заготовки”. Через кілька секунд Вадим, перегнувшись через борт, схопив Юру за волосся і витяг з-під води з криком: „Ти шо, зовсім дебіл?! Руками ворушити треба, руками і ногами, зрозумів?!” Він тримав Юріну голову за волосся і дивувався: навіть маленькі цуцики, навіть кошенята і ті лапами дригають, якщо їх кинути у воду! А в Юри чомусь геть-чисто був відсутній рефлекс самозбереження, він, як сокира, ішов до дна, навіть не намагаючись поворухнути хоча б однією з кінцівок. Його тулуб висів по горло у воді, поруч із човном, а він навіть не намагався схопитися руками за борт. Замість цього він витріщався на Вадима очима, повними жаху. „Так, останній раз пробуємо і на сьогодні досить, – сказав Вадим, витираючи плечем піт із чола. – Тільки слухай мене уважно, Юрчику, не виси, як ліска, смикайся, смикайся, як карась, якого на гачок підсікли. Руками, ногами смикай, греби, зрозумів?”
І він відпустив Юрине волосся.
А схопити його ще раз не зумів. Промахнувся.
Пірнати не став – побоявся, що Юра потягне його за собою на дно ріки. Можливо, це було правильне рішення, інакше, замість одного потопельника, було б відразу двоє. Кому б від цього полегшало?
Ця подія, незважаючи на всю її вагомість, не послужила для Вадима відправною крапкою „А” у довгому життєвому шляху каяття до крапки „Б”. Що ж – потонув друг Юра, так. Однак це можна було списати на що завгодно. Наприклад, на витівки долі. Адже не потонув же Вадим, коли батько, схопивши його за руку та ногу, з усієї сили вперше кинув у воду з одного з пірсів Яхт-клубу! Вадим верещав, як порося, від страху. Але батько, стоячи на пірсі, сказав: „Допливеш до берега – будеш жити”. Звичайно, батько не дозволив би Вадимові піти до дна: він би стрибнув у воду з пірса, він би витяг сина, він би купив йому морозива і сказав би, типа, молодець, так тримати, завтра повторимо. Але назавтра Вадим уже сам стрибав із пірса і гордо гріб до берега по-собачому, доставляючи татові колосальне задоволення. А чому в Юри не вистачило розуму на те, щоб виплисти на поверхню води по-собачому?! Що, у маленького хлопчика було більше сили чи спритності розуму, ніж у дорослого хлопця?!
Загалом, виправдань можна було придумати вагон і маленький візок.
І все ж-таки, смерть Юри боляче ранила душу Вадима. Йому обридли і ріка, і до болю улюблені очерети… Він, майже, перестав їздити в гості до бабусі. Поступово колишні очеретяні друзі відійшли на задній план, перетворившись на, так званих, друзів дитинства. Навіть приїжджаючи разом із батьками відвідати бабусю з дідусем, він не відчував потреби спуститися до ріки, побродити по очеретах – цей світ став йому чужим, гарне дитинство погано скінчилося.
За законами природи, приблизно, років через п'ять-десять Вадим позбувся б остаточно тих деяких сумлінь, що будоражили його при спогадах про Юріну смерть… якби…
Якби він ще раніше, десь за рік до Юріної смерті, не зробив наймерзеннішого з учинків у своєму житті. Настільки мерзенного, що непорядна подія з Юріною смертю мерхнула на його тлі.
Якось одного разу пізно ввечері вони розташувалися за задньою стіною овочевої бази й улаштували п'яну тусню. З матюками, як полагається. Аж тут раптом із воріт, що на пам'яті Тарзанів жодного разу не відчинялися через іржавість петель і замків, з'явився сторож з рушницею. Навіщо знадобилося сторожеві у темряві виходити за межі території бази, та ще і з боку пустиря?! Одному Богу відомо! Швидше за все, саме Богу. Видимо, Господь вирішив показати Вадимові його справжню зрадницьку сутність у юності, даючи у такий спосіб можливість змінитися зсередини, щоб майбутній відрізок життєвого шляху можна було пройти більш гідно
Сторож вийшов із воріт і сміливо послав їх на три букви. Природно, у відповідь на таку ідіотську заяву його самого послали в тім же напрямку. І тоді він підняв рушницю до плеча.
„Зараз сіллю в дупу як в'єбе!” – мигнуло у Вадима в голові.
А далі він себе вже не контролював. Сам не зрозумів, як опинився біля Юри, як учепився мертвою хваткою в сорочку на Юріних плечах і як, ривком розгорнувши Юру обличчям до сторожа, сховався в Юри за спиною…


3.

...Раптом пролунав гонг. Це була команда зробити крок уперед.
Вадим чомусь від хвилювання забув, з якої ноги робити цей крок уперед. „Прокинувся з лівої ноги, – згадав він. – А вставати з лівої ноги недобре. Так, так, так... Виходить, треба з правої”. І тільки коли ззаду його боляче вдарили по гомілці носком черевика, він згадав, що в армії рух починають із лівої ноги. „Дивно, – мигнуло в голові, – усе як в армії, але це не плац, а газон якийсь, може... Ах, так! – зненацька згадав він. – Це ж футбольне поле. Тьху ти, пам'ять як сито! Звідкіль ця блукаюча амнезія?!”
Як тільки він зробив крок уперед, відразу почув далекий звук пострілу.


4.

Перший раз Юра нагадав про себе з „того світу”, коли Вадим став уже майже випускником військового училища. Вадим перебував в інтимних відносинах із дружиною одного прапорщика. Прапорщик був п'яничкою і ця обставина, зрозуміло, негативно відбивалася на стабільності його сімейного життя. А втім, вірніше було б сказати, що його сімейне життя проходило стабільним прочерком. Його дружина – буфетниця при клубі – мала до чоловіка претензії на цей рахунок. Однак висловити претензії у неї не було можливості, оскільки адресат занадто рідко знаходився в стані сприйняття негативної інформації, і тому їй приходилося періодично підшукувати заміну своєму чоловіку, щоб виправляти стабільні прочерки хоча б на хибкі хрестики.
Однією з таких періодичних замін, протягом півтора року, служив Вадим.
Зазвичай, за півгодини до закриття буфета на двері вивішувалася табличка „облік” і Вадим на прилавку чи на столі допомагав буфетниці виправляти звітність у бухгалтерії її сімейного життя. Але іноді йому вдавалося протягом дня визволити малу дещицю часу не для хрестика, а для галочки, тобто винятково для мінета. Він заходив за прилавок і торгував булочками з „пепсі-колою”, а буфетниця, сидячи під прилавком, виводила пікантну галочку. Та ж якось, в один із таких відповідальних моментів до прилавка підійшов прапорщик.
Вадим не вдарився у паніку. Навпаки, така ситуація лише підсилила його інтерес до ситуації – так буває в молодості, коли важливо не тільки досягнення фізичного задоволення, але величезну роль грає ще й спортивний інтерес. Вадимові дуже подобалися всілякі імпровізації, наприклад, щоб його секс-партнерки з надривом чи томно виконували „Інтернаціонал”, чи, роблячи мінет, надягали оправу окулярів без стекол...
Вадим відчув дикий азарт, побачивши прапорщика. Ще б пак! Потиснути руку чоловікові в той момент, коли його дружина робить тобі мінет – що може бути краще?! Бажаю здоров'я, товариш прапорщик, – простягнув Вадим руку через прилавок. – Як служба?
Під прилавком зупинився час, начебто хтось натиснув на клавішу „пауза”.
Рукостискання прапорщика виявилося настільки могутнім, що його можна було порівняти хіба що з рукостисканням Юри. Прапорщик потягнув на себе через прилавок руку Вадима, наблизив своє обличчя до його обличчя і, пильно дивлячись йому в очі, дихнув їдким перегаром: Це в тебе служба, курсант. – І раптом на якусь невловиму мить його обличчя спотворилося, мигнувши Юріною посмішкою.
Прапорщик ударив носком чобота по фанерній стінці прилавка, і Вадим відчув, як здригнулися зуби буфетниці. Пива вдома немає. Зовсім порожній холодильник, – сказав прапорщик і, бадьоро зробивши „кру угом”, пішов до виходу.
Під прилавком час зірвався з місця в кар'єр, а через відкриті двері буфета із зали для глядачів донеслися акорди композиції групи „Ди Пьорпл” „Mistreated”. Біля самих дверей прапорщик озирнувся й остаточно убив наповал Вадима Юріною посмішкою. А коли він зник за дверима, із зали почувся лемент завідувачки клубом: Це що, я вас питаю, за ворожа музика?! Ще раз почую!..
Музиканти, негайно перешикувавшись, заграли „У солдата вихідний”, а під прилавком усе пішло на перекіс...
З того самого моменту Вадим і перетворився на власного інквізитора.


5.

Той самий сон, що снився протягом тривалого часу майже щоночі, уперше зрушився з мертвої точки. Зазвичай, уві сні після гонга Вадим робив крок уперед і просинався після пострілу. Можна було назвати сон загадковим, докучливим і ще Бог знає, яким, але він не заподіював Вадимові великих занепокоєнь, бо невідомо було, до чого йшлося в тому сні.
Зате тепер він перетворився на суцільний кошмар.
Після інциденту в буфеті Вадим із важким серцем ліг спати, передчуваючи лихо. І дійсно, зранку йому довелося прокинутися в холодному поті, тому що після гонга він зробив крок уперед і, почувши звичний-абстрактний звук пострілу, залишився на футбольному полі, начебто провалився в наступну серію кінофільму: Опа! – насторожено вигукнув верткий і відразу виявив бажання знову влізти Вадимові на плечі. – Уже близько. Дозволь? Ні вже, – обурився Вадим. – Тепер моя черга.
І він рішуче вліз на плечі верткому.
Туман спереду був, дійсно, якийсь сизий. І густий. Але крок уперед, зроблений шеренгами після удару гонга, дозволив розгледіти Вадимові хрест. Він був установлений у правому від Вадима куті футбольного поля. Обличчям до протилежного кута, стомлено склавши руки на грудях й схрестивши ноги, спираючись на хрест спиною, стояла людина. Вона дивилася в обличчя Смерті. Так, саме Смерті, яка сиділа в протилежному куті поля, зручно умостившись у кріслі, і недбало цілилася в людину з двостволки. Поруч із Смертю лезом догори з зеленого газону стирчала її знаменита коса. Між нею і хрестом було ціле футбольне поле й туман; рушниця була лише мисливська, але Вадим чомусь був упевнений, що це їй не перешкодить зрешетити дробом людину, що оперлася спиною на хрест.
Незважаючи на далеку відстань і сизий туман, Вадим уловив якісь знайомі риси в образі людини, що притулилася до хреста... Хрест видно? – крекчучи, запитав верткий. Видно, але дуже погано, – відзвітувався Вадим, зісковзуючи з плечей верткого на траву. Не має значення, я і так усе пригадав. Ще крок уперед зробимо і годинника побачимо. Якого годинника? – потираючи скроні пальцями, запитав Вадим, намагаючись зібрати воєдино інформацію, що хаотично метушилася в голові. Якого-якого, – пробурмотів верткий. – Електронне табло. Пам'ятаєш, десять, дев'ять, вісім, сім... О, Господи! Там, біля хреста, моя мама стоїть.
І тут Вадим згадав. До чого тут твоя мама?! – обурився він тупості верткого. – Під хрестом мій друг дитинства Юра Керекеш стоїть! Напевно, не спорю, – спокійно знизав плечима верткий, – з якої радості ти маєш там побачити мою маму? Адже ж я не бачу там твого друга дитинства. Дійсно. Вибач. Видимо, моя оперативна пам'ять, – Вадим постукав себе пальцем по голові, – занадто буксує.
Тепер мозаїка пам'яті цілком лягла.
З кожним ударом гонга шеренги будуть робити крок уперед, до місця старту. І коли його шеренга стане першою, він повинен буде, обігнавши суперників, за десять секунд устигнути добігти до кромки футбольного поля і зайняти місце на траєкторії польоту кулі чи дробинок, призначених другові його дитинства Юрі Керекеш. Він мусить устигнути закрити собою Юру.
Мусить.
Один Господь знає, скільки разів, вистоявши чергу, Вадим буде діставатися до старту, щоб спробувати прийти першим до фінішу. У цій лотереї лише одиницям фартить закрити власним тілом тих, ким вони колись прикрилися для порятунку цього самого тіла. Незначного, тлінного тіла.
Цим щасливчикам більше не потрібно займати чергу до старту – вони встигли до фінішу.


6.

Про зустрічі з буфетницею більше не могло бути й мови, оскільки обличчя і руки Юри Керекеш укупі з мундиром прапорщика негативом вросли в клітковину очей. Не те що буфетницю, а навіть БМП чи автомат неможливо було розгледіти через негатив цілком – тільки окремі фрагменти. Але якщо частини БМП не втрачали при цьому своєї краси, то буфетниця, щонайменше, виглядала безглуздо, незважаючи на те, що вона була жінкою досить привабливою.
Навчання в училищі перетворилося на катування, усе йшло до того, що Вадима повинні були відрахувати за неуспішність. У його голові постійно вертілася іспанська приказка: „На що придатний вол, якщо він не оре? На забій”. Якщо до простих бездар ставилися поблажливо, то стосовно Вадима, навпаки, почали виявляти недоброзичливість. Будучи одним із кращих стрільців на своєму курсі, на останніх показових стрілянинах він не вибив жодного вічка і тим самим поставив у смішне становище своє начальство.
Начальство не любить виглядати смішно.
Вадим прекрасно розумів, що відвідування кабінету окуліста тільки прискорить момент відрахування – хіба в змозі якийсь там окуліст поставити діагноз тіпа: „Проблем із зором не виявлено (зір – 100%). Ймовірно, причиною хвороби могли послужити душевні гріхи”. Жоден окуліст не сказав би: „Люб'язний, вам необхідно взяти в реєстратурі номерок до свого духівника”. Гривня за сто, окуліст навісив би йому ярлик симулянта.
Душа. Хм! Душевнохворому, що мешкав у СРСР, однозначно належало проходити лікування в психіатричній лікарні, але в жодному разі не в церкві, незважаючи на те, що це саме її парафія. Ні, ну, справді, не міг же Вадим, будучи кандидатом у члени компартії, узяти, та й звернутися про допомогу до церковних лікарів!
Життя зробилося для нього просто нестерпним. Та й навряд чи те, у чому відбувалися з ним події, можна було назвати життям. Скоріше, це місце більше походило на днище розпеченої сковороди. Пекельні борошна – просинатися в холодному поті і не відчувати радості від того, що кошмарний сон закінчився, тому що реальність чекає на тебе зі своїм особистим кошмаром: незмінним негативом. Це просто кошмар!
Бувало, що мозок, який ревно взяв на себе функції ката, іноді рятував його від обов'язку бачити негатив, але лише для того, щоб прокрутити відео-ролик:
„„Сторож виходить з воріт і сміливо посилає підлітків на три букви. У відповідь на таку ідіотську заяву його самого посилають у тім же напрямку. І тоді він прикладає рушницю до плеча.
„Зараз сіллю в дупу як в'єбе!” – миготить у Вадима в голові.
А далі він себе вже не контролює. Сам не розуміє, як опиняється біля Юри, як учіплюється мертвою хваткою в сорочку на Юріних плечах і як, ривком розгорнувши Юру обличчям до сторожа, ховається у Юри за спиною”„.
Вадим завів собі індивідуальний нервовий тик і припинив спілкування з однокурсниками. Його навіть замполіт викликав до себе в кабінет і намагався розібратися в тому, що відбувається, але користі від цього не було.
Ситуація розжарювалася: курсант, що замкнувся у собі з якихось незрозумілих причин, небезпечний, оскільки непередбачений. А ще нервовий тик, що дратував оточуючих... Так довго тривати не могло. Замполіт прозондував обстановку в родині курсанта, перевірив наявність нареченої. У родині останнім часом катаклізмів не було виявлено, а нареченої за ним не числилося, тому відпала необхідність у перевірці її вірності.
Усе змінилося зненацька.
В одного з однокурсників намічався день народження і напередодні в гуртожиток із „самоволки” був доставлений повний рюкзак горілки – готувалися до свята ґрунтовно. Але так вийшло, що гонець злегка перебрав на волі і втратив пильність. Старшому за курсом, що чергував того вечора по гуртожитку, подзвонили з КПП і доклали, що один із п'яних курсантів був замічений у той момент, коли перелізав через паркан на територію училища з підозрілим рюкзаком. І саме тоді, коли черговий притискав до вуха слухавку, ляснули вхідні двері гуртожитку; однак повз вікна чергового ніхто не пройшов, зате, якийсь час потому, у коридорі першого поверху задзвеніло потривожене пляшкове скло. Видимо, порушникові, що зумів віртуозно прокрастися під вікном чергового, не пофартило вписатися в поворот на сходовому прольоті, притому, як у тім анекдоті: „Він випадково упав на ніж, і так вісім разів підряд”. Черговий був істинним військовим – міг на звук відрізнити не тільки порожні пляшки від повних, але так само „Лимонад” від „Російської” і кількість із погрішністю в одну пляшку. Безпомилково визначаючи на слух місцезнаходження й напрямок порушника, він кинувся навздогін. Гонець, у свою чергу, виявляючи спритність, ввірвався в першу ж відкриту кімнату поверху, заштовхав рюкзак у шифоньєр і пірнув у розкрите вікно. Він був настільки поглинений у свою справу, що навіть не помітив на одному із двох ліжок Вадима. Той лежав на спині, підклавши кисті рук під потилицю, і тупо дивився в стелю.
Черговий за курсом, ввірвавшись у кімнату, влучним поглядом оцінив ситуацію, безпомилково направився до шифоньєра і витяг звідти рюкзак з горілкою. Природно, він поцікавився: „Це чиє?” – і Вадим відповів: „Моє”. Притому, відповів без коливань, свідомо. Зрозуміло, беручи до уваги тупість гінця, що сп'яну підставив не тільки його, але й усіх своїх колег-курсантів, Вадим легко міг без збитку для свого авторитету відхреститися від рюкзака з горілкою. Тим більше, що черговий був не йолоп – він шукав справжнього гінця, пітного, захеканого після бігу і, ймовірно, п'яного, а не того, у якого на ногах тапочки, а майка на спині зім'ята від довгого контакту з ліжком. І все ж-таки Вадим рішуче взяв провину на себе. На те була вагома причина: у нього відновився зір, коли гонець вистрибував у розкрите вікно. Саме в той момент замість негатива він чітко побачив на обличчі гінця посмішку Юри Керекеш...
Навряд чи, покарання було б строгим, швидше за все, діло зам'яли б. Але черговий за курсом виявив необґрунтовану наполегливість у з'ясуванні істини дріб'язкової події, яка і подією-то не вважалася на останньому курсі навчання. Він, як п'явка, приссався до Вадима з питаннями типа: „Хто? Де? Коли?” Однак одержав досить убогу відповідь, у якій вказувався лише напрямок руху, мовляв, та пішов ти шукати свою істину туди-то!
Негатив більше не маячив перед очима Вадима. І спав він тієї вночі на гауптвахті без кошмарних сновидінь, як убитий, незважаючи на те, що підлога була бетонна, а на „вертольоті” не вистачало однієї дошки. І ще одна немаловажна деталь: ніяких стягнень по партійній лінії не було. Утім, йому все-таки довелося на загальному плаці принести свої вибачення офіцерові, якого він образив словом.
Пройшов місяць. Місяць внутрішньої свободи. Вадим відмінно здав норми ГТО, на його обличчі частіше почала з'являтися посмішка. Анекдоти знову посипалися з його вуст безупинним потоком.
Так пройшов місяць. І за весь цей місяць Юра жодного разу його не потурбував.
Він знову прийшов і приніс із собою кошмарні сновидіння за тиждень до того, як Вадим готувався заступити розводящим на варту. Сім ночей підряд Вадим стояв у шерензі, чекаючи своєї черги на реабілітацію. Сім ночей підряд стартував із шеренги в напрямку крайки футбольного поля, але до фінішу першим так і не прийшов. Сім разів просинався в холодному поті і, відкриваючи очі, незмінно ловив на собі докірливий погляд сусіда по кімнаті.
Сьомого ранку однокурсник не витримав і запитав: У тебе що, неприємності? Чому обов'язково неприємності?! – розлютився Вадим, нервовими рухами витираючи піт рушником. – Хіба тобі дівки по ночах не сняться?! Чому ж – сняться, – мирно відповів сусід по кімнаті. – Тільки в тебе щось інше, дівки тут ні до чого. Психолог мені знайшовся! – буркнув Вадим, натягаючи штани. До чого тут психолог? – знизав плечима сусід. – Просто сни за участю жіночої статі незмінно провокують на ранковий стовбняк. До того ж, стогнеш ти явно не від екстазу, а так, наче тебе ґвалтують.
Вадим схопив із тумбочки графин, відтягнув рукою гумку і вилив у труси пів-графина води. Вважай, що я обкінчався! Тепер ти спокійний?! – із злістю спитав він.
Сусід знову знизав плечима і мовчки вийшов із кімнати. Як тільки за ним закрилися двері, Вадим зірвав із стіни радіоточку і з усієї дурі жбурнув її у вікно. Але цього виявилося недостатньо – ударом ліктя він навпіл розколов відкриті двері шифоньєра, і ногою відбив від ліжка спинку. Він не на жарт розійшовся. І було через що. В цю ніч він уперше був близький до фінішу настільки, що навіть умудрився рукою дотягтися до кулі... Але куля пройшла крізь руку і, влучивши прямо в серце, наповал убила його верткого сусіда, що встиг на частку секунди раніш зайняти місце на траєкторії польоту кулі. Отже верткий нарешті відпокутував свою вину перед мамою і більше не стоятиме в черзі. Фініш.
„Цей мертвяк що, має намір переслідувати мене все життя?! – Молотячи кулаками в залишки шифоньєрної двері, Вадим проклинав Юру. – У хреста, бач ти, собі місце надибав! Месія сраний! Падло без'язике! А ще другом прикидався!”
Однак уже через десять хвилин, остудившись під струменем холодного душу, він ричав у подушку і змочував її наволочку сльозами каяття. Холодний душ допоміг закипілому мозкові переключитися на позитивне сприйняття і проаналізувати зв'язані зі сновидіннями події. Це дозволило уловити в них обриси закономірностей і ототожнити „мертвяка”, „месію сраного” і „падлу без'язикого” із добрим духом, що, незважаючи ані на що, залишився Вадимові відданим другом і „з того світу” допомагав у рішенні життєвих рівнянь. Дійсно, клубна буфетниця, невдовзі після того, як Вадим порвав з нею відносини, заразила сифілісом шістьох курсантів, трьох прапорщиків і прикомандированого майора. А коли Вадим відсиджувався на гауптвахті за чужу тупість, із стелі над його ліжком у гуртожитку серед ночі звалився шар штукатурки...
Вадим заступив на варту, і, цілу добу, знаходячись у стані стиснутої до межі пружини, очікував на негативні події. І дійсно, такі події відбулися, вірніше, одна лише подія, але така, що, не втруться Юра зі своїми кошмарами, ця подія цілком могла б претендувати на звання НП.
У критому кузові автомобіля „Урал” по обох бортах на відкидних ослонах розташувалися дві варти. Один курс уже відтягнув свою лямку і здавав зміну іншому. У кабіні знаходилися розводящі обох курсів, і одним із двох був Вадим. „Урал” шумно під'їхав до воріт складу боєприпасів і водій кілька разів натиснув на сигнал, попереджаючи вартового про прибуття зміни – може, вранці не витримав і заснув. Чого доброго ще спросоння візьме, та й засадить розводящому кулю в чоло, замість: „Стій! Хто йде?!”. Тим більше, на посту саме знаходився один придуркуватий майстер спорту з боксу. Звання своє він придбав ще до вступу в училище. Від нього нікому не було спокою, він до усіх приставав, точніше навіть буде сказати, сікався. Без бійки не міг прожити і дня – такий нервовий був. У нього дійсно добре був поставлений удар з правої, але до нього ніяк не доходило, що за межами рингу можна нарватися на добре поставлений удар стільцем чи прикладом „калаша” по голові, тим більше в загальновійськовому командному училищі, де його однокурсники черпали знання не зі складання художніх композицій на полотні. В іншого за час багаторічного перебування в училищі вистачило б розуму перемінити тактику, а цей – ні, ні в яку, знай собі в груди кулаками б'є і майку рве, мовляв, а ну, удар мене, удар! І природно, його приходилося бити, і природно, від нього теж приходилося отримувати. Але потім зрозуміли, що один псих нав'язує всьому колективу свої правила поведінки, і прийняли рішення ігнорувати його постійні виклики на дуель, а якщо сильно допікав, то йому просто влаштовували вночі темну – зазвичай, на три-чотири дні це допомагало. Останній раз темну йому забезпечили днів п'ять назад, тому Вадим попросив водія, про всяк випадок, попередити сигналом нервового вартового про прибуття зміни.
Найчастіше, вартовий, що відстояв добу на варті, плює на статут і виходить зустрічати останню свою зміну до самих воріт. Він весь у напрузі, він на звук визначає роботу двигуна чергового „Уралу” і, навіть, через яку кількість хвилин і секунд „Урал” під'їде до воріт складів. Однак Вадим із подивом відзначив, що вартовий усе ще знаходився на території. За статутом усе було правильно, але, як говориться, по розуму ситуація виглядала штучною, неправдивою, був у цьому якийсь підступ. Вадим переглянувся з розводящим і вартовим зміни, що заступала, і вони втрьох синхронно знизали плечима. На лементи Вадима вартовий теж не відгукнувся. Залишалося одне розумне припущення – заснув. Однак, за закономірністю, вартовий забувається уві сні вночі, а найвідвертіший пофігіст може і серед біла дня, але ж ніяк не перед безпосередньою зміною варт, коли за плічми доба митарств, а попереду здача зброї і м'яка постіль у гуртожитку. Вадим хоч на майстра спорту і не претендував, але боксом теж займався, з боксерами був знайомий не з чиїхось слів, і сказати, що всі боксери тупі валянки – не міг. Але однозначно з нервовим боксером, що стояв на варті, було щось не так.
Він дійсно заснув. Притому не просто заснув, а – це треба було тільки бачити! Найсправжнісіньке шоу! Він спав у будці, що призначалася для того, щоб вартовий міг у випадку непогоди сховатися від вітру чи дощу. Ну, будка вона і є будка, типу дерев'яної вбиральні, тільки без вічка і дверей; там немає ні ослона, ні столу, узагалі нічого – будка будкою, зайшов, постояв і вийшов. Якщо узимку в кожусі, то і не розгорнешся.
Для того щоб заснути в такій позі, потрібно було спочатку обпертися спиною на задню стінку будки, підняти одну ногу, допустимо, ліву, і уперти її у єдину передню дошку ліворуч, потім проробити те ж із правою ногою і, на закінчення, приставити до паху „калаш” так, щоб магазин виконував функції сідла. Яка була користь від прийняття даної пози, важко було сказати, але одне було напевно-ясно – у вартового не було наміру засинати в такій позі. Однозначно. Про це свідчили тліюча по краях діра на штанях розміром із блюдце і їдкий запах горілої тканини. Права рука вартового сонно лежала на паху, і в її пальцях був затиснутий недокурок сигарети, націлений тліючим кінцем у середину діри. Залишалося усього лише міліметрів п'ять до зіткнення недокурка з трусами.
Вадим, дотримуючись запобіжного заходу, перевірив положення запобіжника на автоматі вартового, і дбайливо потягнув автомат на себе. Зброя опинилась у нього в руці, а вартовий, як не дивно, залишився в колишній позі. Звичайно, не гріх було й пожартувати з вартовим, якби він був нормальним мужиком. Але в цього нервового майстра спорту з гумором був великий напряг. Вадим тихо кашлянув. Вартовий, не змінюючи пози, з'їхав по стінках будки вниз і автоматично вимовив магічну фразу: „Стій! Хто йде?!” Потім різко підхопився на ноги, мутними очима обвів присутніх і запитав: Що це у вас так смердить? Це в тебе смердить, а не в нас, – сказав Вадим і кивком голови вказав на джерело запаху...
Вадим повернув боксерові автомат і наказав іти до „Уралу”, а сам затримався з розводящим зміни, що заступала, і новим вартовим, щоб обговорити умови нерозголошення інформації з даної події.
Домовилися. Зійшлися на тім, що на офіційному рівні обійдуть цю тему стороною. Але на неофіційному – не обіцяли. А він і не наполягав.
„Урал” стояв заднім бортом до воріт і тому Вадим, прямуючи до машини, ще звіддаля побачив, як боксер, сидячи в кузові, розряджає свій автомат. За статутом цю процедуру покладено було провести ще при зміні варти, але в реальному житті приходилося враховувати, що люди військові, дорослі, на останньому курсі училища вчаться, зрослися з автоматами і сплять із статутом, а розводящий не собака, щоб на усіх гавкати, тим більше на однокурсників. Саме тому статут часто порушується – неможливо всі людські відносини переправити на статутні.
Нервовий боксер із пропаленою матнею сидів напроти вартового зміни, що заступає, і, направивши в його сторону стовбур автомата, відстібав магазин. Незважаючи на те що вартовий був молодшим і не був боксером, а тим більше майстром спорту, він усе-таки ризикнув обуритися, тіпа, у тебе шо, дах поїхав?! Але боксер, відстібнувши магазина, не збирався піднімати ствол автомата вгору, навпаки, він ще й ерудитував, мовляв, ах ти салага, ти на кого попіл струшуєш?!
Вадим саме в цей час підходив до машини і мріяв тільки про одне: щоб боксер не зробив контрольного спуску. Вадим був на двісті відсотків упевнений, що один патрон із магазина „загубився” у патроннику – не даремно ж його знову відвідали кошмарні сни! Юра попереджав! Забери автомат, – м'яко, по-дружньому попросив Вадим. – Це не іграшки. Твоє місце в кабіні, а ми тут самі розберемося, – огризнувся боксер.
Тоді Вадим, без різких рухів, поправивши автомат на плечі і, підтягнувшись на руках, вліз у кузов. Він навмисно всівся на коліна хлопцеві, на якого був націлений автомат і сказав: Ми не рушимо з місця, поки ти не порозумнішаєш.
Але боксер не збирався розумнішати. Він, як баран, уперся. Він тримав автомат, направивши ствол у груди Вадима, і свердлив його очима, що налилися кров'ю. Вартовий спробував вибратися з-під Вадима, але був утриманий наказом залишатися на місці. Вартовий, знехотя, підкорився. Шо ти тут розкомандувався?! Сильний начальник, чи шо?! – не вгамовувався боксер. – Йди у кабіну, і поїхали, я жерти і спати хочу! Забери автомат, тоді поїдемо жерти і спати, – якомога спокійніше відповів Вадим, внутрішньо закипаючи. – Ти ж розумієш, прекрасно, шо в стволі може бути патрон, навіщо долю випробовувати? Якби там був патрон, то я б тебе вже давно грохнув, тому шо ти дістав своєю правильністю. Лички начепив і думаєш, блатніш за бога?!
Безперечно, Вадим перебував під владою страху. Він був упевнений, що автомат вистрілить, якщо буде зроблений контрольний спуск. Інші могли ворожити: вистрілить – не вистрілить, а в нього сумнівів не було, та й бути не могло. Але, незважаючи на це, вигляд він мав спокійний, говорив упевнено, рівно.
В усіх буває по-різному: у когось організм починає виділяти надмірні дози адреналіну при першому ж натяку на екстремальну ситуацію, у когось у процесі, а з Вадима адреналін, зазвичай, виходив „на третю добу”, як у тім анекдоті про жирафа. Саме тому йому вдавалося контролювати більшість ситуацій. Аніяких спонтанних дій у відповідальний момент – тільки зважені вчинки. Йому вистачило однієї секунди, щоб сфотографувати ледве помітний рух ліктем і багатозначний погляд єфрейтора, що сидів поруч з майстром спорту. Цього було достатньо, щоб прийняти правильне рішення. Послухай, – звернувся він до боксера, – якщо справа тільки в личках, якщо вони тобі не дають спокійно жити, то я можу з тобою поділитися, у мене в тумбочці є інший комплект, до речі, можу віддати разом із новенькими погонами і майже свіжим підкомірцем.
Боксер висунув свою масивну щелепу вперед і розправив ніздрі, ледь не перетворивши їх на крила. І в цей момент Вадим, чітко визначивши момент кульмінації, ледь помітним кивком голови, подав знак єфрейтору, сусідові боксера. Завдячуючи синхронності дій, їм удалося випередити момент вильоту кулі зі ствола на якісь частки секунди. Єфрейтор різко викинув лікоть убік і вгору, наносячи сусідові по ослону забійний удар передпліччям у підборіддя, а Вадим знизу піддів чоботом ствол автомата.
Хоча луну пострілу і поглинув частково брезент тенту, у стелі якого з'явився свіжий вентиляційний отвір, усе-таки Вадим прекрасно розумів, що обдурити чуйний слух начальника варти надзвичайно важко. Проте, ствол автомата був вичищений за той час, поки „Урал” добирався до вартівні. У „ріжку” якимсь чарівним чином з'явився відсутній патрон, а кульовий отвір у тенті заклеїли чорною ізоляційною стрічкою, замазали солідолом і притрусили жменею пилу. Та ж приховати шило в мішку було практично неможливо. Про те, що трапилося, довідався навіть самий ледачий з курсантів училища. Однак розслідування не пішло, оскільки офіційно ніхто сміття з хати виносити не збирався: обійшлося – і слава Богу! Навіть не довелося робити майстрові спорту „темну”, тому що він і так цілий місяць не міг вийти із шокового стану.
Згодом актуальність події розсмокталася. А от із стріляною гільзою виникла плутанина. Ще тоді, у кузові „Уралу”, Вадим підібрав із підлоги гільзу і вручив її курсантові, у якого ще хвилину назад сидів на колінах. На, бери, – сказав Вадим. – Просвердлиш дірочку і на шию повісиш – пам'ять буде на все життя.
Курсант мовчки взяв гільзу. Мало того, у той же день він просвердлив її наскрізь і всунув капронову нитку.
А вже ввечері того ж дня прийшов у кімнату до Вадима і сказав: Так нечесно. Це твій талісман. Мене брязкітки не цікавлять, – бундючно й роздратовано водночас сказав Вадим, знехотя відриваючи увагу від книги. Але ж це... це адже... – курсант навіть задихнувся від хвилювання і подиву. Слухай, військовий, я зайнятий, бачиш? – Вадим розлючено помахав книгою перед носом курсанта. А-але, я не можу залишити це в себе, це... Можеш. Можеш навіть засунути собі в ніс чи у вухо! Усе, вільний! Пішов ти в дупу! – образився хлопець, і в його голосі Вадимові почулися знайомі нотки...
Виходячи з кімнати, курсант недбало кинув гільзу на ліжко і гримнув дверима. Вадим, чортихаючись, підхопився з ліжка, схопив талісман і жбурнув його у вікно. Потім знову ліг і спробував відновити читання книги.
Однак марно – вечір перестав бути цікавим.
Вранці Вадим у паніці кинувся на пошуки талісмана, але, переоравши всю клумбу під вікном, так і не знайшов тієї злощасної гільзи. Тоді він пересилив своє самолюбство і пішов до хлопця, щоб вибачитися, але виявилося, що годину назад той відбув у відпустку з родинних обставин.
Більше Вадимові не призначено було зустрітися з ним.
Так доля розпорядилася.
І в ту ж ніч Вадима відвідав знайомий сон. Ні, він не був кошмарним... поки що. Він просто починався із самого початку.


7.

Вадим стояв в останній шерензі пліч-о-пліч з незнайомими людьми і крізь пелену тумана намагався намацати зором орієнтири, що допомогли б йому хоч якось розібратися в обстановці. Позаду знаходився невисокий суцільний парканчик, замощений різноманітною рекламою. За парканчиком смутно проглядався ряд дерев'яних ослонів. Під ногами був асфальт, рідко розмічений білими смугами. А попереду – люди. І з боків – теж люди.
І раптом пролунав гонг. Вадим, наче тварина, інстинктивно зробив крок уперед, відзначивши про себе, що проробив це нога в ногу з оточуючими його людьми. Він оглянувся назад і більше не побачив ослонів за забором – вони розчинилися в тумані. Реклама зробилася розмитою, а через мить зовсім пропала з виду, оскільки її заслонила собою шеренга людей. Вадим по-собачому потрусив головою, намагаючись зміркувати, звідкіля взялися ці люди? Не було шеренги, і раптом – є! Просто виникла, начебто за примхою якогось чарівника, що махнув своєю паличкою... чарівною. Що відбувається, зрештою! – обурився сусід праворуч, озираючись по сторонах. Ви не знаєте, що відбувається? – тихесенько запитав у Вадима сусід ліворуч, не повертаючи голови. – Де ми?
Вадим хотів відповісти, що сам тут у перший раз, але замість цього сказав: Якщо у вас виникне думка забратися мені на плечі, я буду проти.
Знову пролунав гонг. І Вадим знову нога в ногу з іншими зробив крок уперед, ступаючи з асфальту на трав'яний газон.

Миколаїв – 11.11.03