КВИТОК ДО КИЄВА

1.

Зазвичай, транзит проходив о третій ранку, але нерідко траплялися збої – диспетчери теж люди, теж хочуть спати. Цієї ночі саме так і вийшло – головний диспетчер товарного вагона закуняв.
Андрій змушений був о пів на третю, поспіхом протерши очі наслиненими пальцями, пересувати своє ліжко, щоб, не дай Боже, транзит не пройшов через нього. Одного разу він так міцно заснув, що ледь у живих залишився, навіть койку довелося потім рихтувати, що там вже казати про зламані ребра й вивихнуту ногу.
– Паб-бєрєгісь! – прокотився по вагону до болю знайомий голос начальника транзиту.
– Ахтунг, ахтунг! – почувся не менш знайомий голос експедитора.
В очікуванні команд від диспетчера у вагоні здійнявся галас, розгублена метушня. Та, як на зло, диспетчер куняв на робочому місці. Пасажирам довелося приймати відповідальність на себе. У терміновому порядку вони почали «катапультуватися» з ліжок і хаотично совати койки – хто-куди. Цей безлад тривав десь дві хвилини, поки, нарешті, диспетчер не позбувся сонного змору. Коли з мегафона пролунали його перші, більш-менш зрозумілі команди – перенапруженим мозкам пасажирів стало трохи легше. Відповідно до команд, ліжка були здвигнуті з середини товарного вагона: деякі поставили одна на одну, деякі взагалі порозпадалися на складові під час хаотичного совання, і тому легко були засунуті під інші ліжка.
За три хвилини диспетчер, як то кажуть, розрулив ситуацію – і транзит пішов.
– Паб-бєрєгісь! – командував начальник транзиту.
–Ахтунг, ахтунг! – чеканив експедитор.
– Обережно! – сонним голосом дублював їхні команди диспетчер за допомогою мегафона.
Поверх Андрієвого ліжка стояло ліжко його сусіда Коляна, і вони разом з Коляном підтримували його за бильця, щоб воно не випало на транзитний прохід.
Транзит із купейного вагона ішов потужним потоком через весь товарний вагон і зупинити його не змогли б навіть козак Мамай разом із Дон Кіхотом і Робіном із Локслі.
– Паб-бєрєгісь!
–Ахтунг, ахтунг!
– Обережно!
Контейнери з коробками йшли нерозривним потоком через весь товарний вагон до сусіднього – плацкартного. Їх штовхали поперед себе вантажники у яскравих комбінезонах з емблемами «Герхард-гас».
– Герхард-гас! – процідив крізь зуби Колян, звертаючись до Андрія. – Та серед них жодного Герхарда чи навіть Ганса немає. Герхард-гас! – Колян сплюнув на підлогу, але потрапив собі на великий палець ноги. Витер ногу об ногу. – Цікаво, скільки їм платять?
– Слухай, – сказав Андрій, – не починай знову. Краще тримай ліжко, бо впаде – така халепа буде.
– Халепа-халепа, – процідив Колян. – А це не халепа?
Він трусонув койку і її ніжки зіскочили з бильця Андрієвого ліжка. Андрій насилу втримав койку у висячому положенні й обережно встановив її на місце. Він збирався вкотре вже висказати Колянові все, що про нього думає, але в цю мить начальник транзиту витяг з одного з контейнерів коробку з надписом «осторожно – газ!» і з лукавою посмішкою на обличчі замахнувся коробкою, наче збирався кинути її навмання.
Пасажири товарного вагона відреагували на його понти напруженням і затамували подих: «Невже пофартить саме мені?!» – подумав у ту мить кожен з них.
А начальник транзиту, пред’явивши напруженій публіці напівзігнилі зуби, єхидно кинув коробку на підлогу.
В Андрія аж око зачухалося від схвилювання – коробка валялася прямо біля його ніг, і вона була нашпигована балончиками з гасом!
– Йопрст! – вражено вигукнув Колян. – Нарешті!
– Ти, краще, не тринди, а міцніше тримай койку, – беззлобно сказав йому Андрій.
Крізь тамбур із плацкартного вагона почувся обурено-істеричний голос:
– Цо то є, цо то є?
Транзит на якусь мить загальмував, потім почувся розсерджений голос начальника транзиту:
– Пшел вон, нє мєшай!
І транзит знову рушив.
– Паб-бєрєгісь!
– Ахтунг, ахтунг!
– Обережно!
– Прошу бардзо пана...
Останній контейнер розтанув у тамбурі, а напруження у товарному вагоні тривало ще якихось півхвилини. Основна маса пасажирів, затаївши подих, констатувала свою сьогоденну невдачу: «О, Господи! Знову я в прольоті!»
А потім, за командою диспетчера, почали совати койки, розставляючи їх по місцях.
Андрієві дуже кортіло наступити ногою на коробку з балончиками, але його гордість, як завжди, зіграла з ним злий жарт. Поки він корчив із себе характерного мужа, мимо пробіг якийсь парубійко і, як то кажуть, увів з під носу коробку з балончиками. Колян аж упустив собі на ногу ліжко від обурення; загарчав од болю й кинувся наздоганяти нахабу.
– Та облиш, – сказав йому в спину Андрій.
Але Колян, не обертаючись, лише сердито махнув на нього рукою.
Андрій порозставляв свою й Колянову койки по місцях, і ліг під ковдру. Він намагався якомога скоріше забути про існування тієї клятої коробки з балончиками, бо її образ не дав би йому заснути. Незважаючи на всеосяжний гомін у вагоні, він потроху занурювався у сон, аж раптом щось важке вдарило його в груди. Андрій, реактивно сів у ліжку і на його ноги впала коробка з балончиками.
– На, тримай, – сказав Колян, – інтелігент ти наш задрипаний. У тебе нирки будуть вирізати, а ти їм ще й дякуватимеш. Інтелігент.
У розумінні Коляна інтелігенти, взагалі, були зайвим прошарком населення товарного вагона. Навіть само слово «інтелігент» він вимовляв таким тоном, наче інтелігенти були винні в усіх його життєвих невдачах.
– Ну, щодо нирок, то це ти вже загнув, – миролюбно сказав Андрій.
– Загнув, загнув, – буркнув Колян. – А нє фік корчити з себе мати Терезу, коли в самого шматка хліба немає.
– Та заспокойся ти, – намагався вгамувати його Андрій. – На хліб треба заробляти сумлінною працею, а не радіти з чиїхось подачок.
– Ця подачка, – ткнув він пальцем у коробку, – дозволить нам започаткувати якесь діло. Це ж, можна сказати, первинний капітал. Дай сюди, бо в тебе знову відберуть.
Колян прибрав до рук коробку і запхав її під свій матрац.
– Роби, як знаєш, – махнув рукою Андрій, накрився ковдрою і відвернувся від Коляна.
Утім, заснути йому так і не пощастило. Почувся наростаючий гомін і дуже скоро біля ліжка Коляна виросла юрба пасажирів.
– Оцей, – ткнув у Коляна пальцем хлопець, що поцупив коробку і в якого ту коробку відібрав Колян.
Юрба чоловіків, котрі прийшли на розбірки, оживилася – назрівав невеличкий скандал. Уперед протиснувся найкремезніший з пасажирів і демонстративно грайнув м’язами. Колян у відповідь демонстративно склав руки на грудях і всівся на коробку, вірніше, на бугорок, що випирав з матрацу. М’язи у Коляна теж грали, не менш красномовно, але він був один і розв’язку можна було передбачити дуже просто.
Андрій хоч і не бачив сцени, що відбувалася за його спиною, але без проблем уявив собі усю картину. «От засранці, – подумав, – таки не дадуть заснути». Він тяжко зітхнув, навмисно привертаючи до себе увагу, потому відкинув ковдру й піднявся з ліжка.
– Доброї ночі, добродії, – звернувся він до юрби. – Що, безсоння задовбало? Так ви звечора підходьте, я вам ліки видаватиму, а вночі, дуже прошу, не заважайте добрим людям відпочивати.
Андрія в цій юрбі дехто добре знав. За ним закріпилася слава людини, яку дражнити не слід. Років дванадцять тому на нього зробили спробу «наїзду», причому, не по справедливості, а по безмежу. Він серед ночі зняв бильце з койки, прийшов, розбудив одного, і наодмаш перетягнув по рилу, потім другого розбудив тощо. З тих пір ніхто його не чіпав і він не чіпав нікого – такий собі нейтралітет. У крутії не ліз, проте власні інтереси вмів захищати. Про це більшості пасажирів добре було відомо.
– Та ми, пане Андрію, власне-е-е, – прошамкав один із юрби на ім’я Карпо.
– Що, власне-е-е? – передражнив його Андрій.
– Ми тут хочемо справедливість встановити.
– Тобто відібрати у мого друга те, що по справедливості належить мені?
– Тобі?! Пане Андрію, ми ж не знали, перепрошую. – Карпо повернувся до хлопця і ляпнув його по маківці наодмаш. – От шмаркач! – прошипів він. – Ану, геть з очей моїх, – і видав йому піддупника.
– Я сподіваюся, розмову закінчено? – спитав у юрби Андрій.
– Перепрошуємо за непорозуміння, пане Андрію, – сказав Карпо.
Юрба незадоволено загомоніла і почала розбрідатися по своїх закутках, але Андрій окликнув їх. Юрба завмерла.
– Стривайте, – сказав Андрій. – Не по-людські якось вийшло. Треба розділити гас.
– Ну ти й дурко! – обернувся до нього Колян. – З тобою хоч раз хтось із них поділився?
– Кожен вчиняє так, як вважає за потрібне. Я вчиняю саме так.
Андрій залишив собі й Коляну по два балончики, решту ж віддав Карпові.
– Розділи на весь вагон, пане Карпе.
– Хм! Це важкувато буде зробити, – похитав той головою. – Ну, добре, я спробую.
– Спробуй, спробуй…

2.

Прокинувшись вранці, Андрій першим ділом відзначив відсутність Коляна. Постіль була застелена вимазаним у солідол листом фольги, що кріпився до ліжка чотирма навісними замками. Андрій наслинив пальці й умився. Потому застелив постіль і дістав з-під подушки скручений лист фольги, аж тут з’явився Колян. Він ніс на спині величезного мішка й пихтів. Його кишені випирали, наче там знаходилися маленькі козацькі гарматки.
– Не бачу радості, друже! – сказав Колян, пристроюючи мішок на Андрієвому ліжку.
– А що, є привід?
– Ні фіга собі! А це хіба не привід?! – розкрив мішка Колян. – Диви, який капітал. Виміняв на гас. Скоро під нами усі ходитимуть.
Мішок був нашпигований брикетами пресованої соломи.
– Це що, замість хліба? – скептично запитав Андрій.
– Хліба, хліба! – передражнив його Колян. – Це дорожче за хліб, це – наше майбутнє.
Він почав вивалювати на ліжко з кишень різну всячину, серед якої був пакет з галетами.
– На от тобі хліба й не псуй мені настрій, – сказав Колян, всовуючи в руку Андрія галети.
– І все ж-таки, може поясниш, навіщо нам солома?
Колян змовницьки озирнувся по сторонах, потому, перейшовши на шепіт, мовив Андрієві у вухо:
– Ти чув, що в сусідніх вагонах усіх нелегалів збираються об’явити персонами нон грата?
– Ну?
– Ну-ну, лоба гну! Метикуй!
– Та що ти мені голову пудриш?! – почав заводитись Андрій. – Солома тут до чого?!
– Тьхут-ти! Людина не розуміє! – Колян знову озирнувся. – Ти хоч уявляєш, скільки нашого брата вештається по сусідніх вагонах?
– Ну?
– Не нукай. Краще, подумай, де вони мешкатимуть, поки знову не знайдуть шляхи проникнення?
– Де-де? Серед нас.
– Правильно. А де серед нас? На наших койках?
В очах Андрія з’явилося розуміння проблеми.
– То ти пропонуєш…
– Так, я пропонуватиму їм оселитися під нашими койками, і зверни увагу, спатимуть вони не на підлозі, а як нормальні пересічні громадяни – на соломі. Нормально я придумав?
– Хм! – скептично посміхнувся Андрій. – Тобто ми з тобою вже не пересічні?
– Поки-що пересічні, проте станемо бізнесменами – вершками суспільства! Це тобі не хухри-мухри!
– Вершками суспільства? – усміхнувся Андрій і скуйовдив Колянову чуприну. – Хто тобі таку фігню в голову вбив?
– То ти проти? – образився Колян. – Ні, якщо ти проти, то так і скажи.
– Друже, роби, як знаєш. Хто зна, може, з тебе дійсно вершок вийде.
– Вийде, вийде, – продовжив опорожнювати кишені Колян, – ти не сумнівайся. З мене вийде, – потім подумав і додав: – І з тебе теж зробимо.
Серед добра, що витягалося на світ Божий з Колянових кишень, знайшлася навіть печатка якогось ТОВ «Дубрава». Колян розкрив було вже рота, щоб пояснити Андрієві, чому замість кільки в томатному соусі виміняв печатку, та тут як раз настав час перевірки квитків.
Головний кондуктор купейного вагона подав із тамбуру сигнал на шикування, продуднівши так-сяк у піонерський горн марш «Слов’янки», і йому услужливо відчинив двері кондуктор товарного вагона, зустрівши начальника з хлібом-сіллю. Головний кондуктор увійшов важливою ходою, показав пальцем на сільничку з сіллю і скривився. Кондуктор товарного вагона миттєво прибрав сільничку з короваю і начальник недбало запхав хліб у свою кондукторську торбу, навіть не подякувавши підлеглого.
І в ту ж мить кондуктор товарного вагона гаркнув у мегафон:
– Шикуйсь, струнко! Білети до перевірки гтуй!
Пасажири завмерли біля своїх ліжок з білетами в руках, а кондуктор пішов по рядах, вишукуючи «зайців». Зазвичай, ця процедура тривала щоранку у межах півгодини з урахуванням обов’язкового інцидента, пов’язаного з непристойною поведінкою одного чи іншого любителя гри «У міста». Щоранку, обов’язково, хтось з тих, хто звечора програвся, задавав головному кондукторові тривіальне запитання типу: «Скільки років ще до Києва їхати?» Кондуктор такому нахабі обов’язково колов просічку у білеті спеціальним компостером. За наявності трьох таких просічок, пасажира викидали з вагона на ходу. Проте ті, хто не був азартним гравцем, мали неабиякий зиск з цієї процедури, бо в них з’являлася нагода хоч на коротку мить роздивитися навколишній світ через двері власного вагона.
– Ну що ти телишся? – чулися тихі голоси у вагоні, поки кондуктор перевіряв білети. – Уміла програвати, то вмій і базар тримати. Ну, давай, не тягни.
Цього разу у програші залишилася азартна жінка. Вона мала уже дві просічки, тому не поспішала. Нарешті зібралася з духом і на одному диханні поставила запитання головному кондукторові. Щоправда це було не стандартне запитання, до якого звикли вже всі пасажири товарного вагона. На цей раз запитання пролунало в такому змісті:
– Пане головний кондуктор, а Київ, узагалі, існує?»
Пасажирів аж пересмикнуло від такої сміливості азартного гравця, що граничила навіть з зухвалістю. А втім, на те він і азартний гравець…
Як не дивно, але головний кондуктор чомусь відреагував теж нестандартно. Замість проколоти квиток нахабі, він в’їдливо посміхнувся і відповів:
– Уж повір мені, існує, тільки ти рилом не вийшла.
Андрій вкотре вже подивився на свій квиток. Він потріпався ще років сімнадцять тому і його довелося запакувати у целофанову обгортку. Там ясно було визначено місце призначення: місто Київ. Але, де той Київ, і взагалі, чи існує насправді той Київ – для Андрія було загадкою. Як, власне, і для всіх пасажирів товарного вагона.
Цього разу пасажирку, що програла, помилували і вона залишилася у вагоні. Таким чином, краєвид за дверима вагона так і не набув матеріального оздоблення. Це сказалося на настрої багатьох пасажирів. Наче в них украли щоденну кружку води. Лише Колян висловився з цього приводу позитивно.
– Треба її койку перетягти до нашого куреню – вона фартова.
– Хто? Койка? – лукаво запитав Андрій.
– У-у! Сильний мені розумник! – скривився Колян. – Візьми пиріжок з-під подушки.
Ранкова перевірка закінчилася і Колян виявив бажання поспілкуватися з жінкою, яку помилували. Хотів прощупати щодо перспектив її переселення. Проте втілення цього задуму довелося відкласти на потім, оскільки поїзд зробив зупинку. Двері відчинили.
– Знову Варшава, – тяжко зітхнув Андрій.
– Та-ак, – без жодних емоцій в голосі підтвердив Колян, – знову Варшава.
Це була одна з двох стандартних зупинок. Варшава та Орел – це все, що вони бачили за дверима свого вагона протягом, майже, сімнадцяти років подорожі до Києва. Орел і Варшава – як у фільмі «День бабака» – в залежності від того, на Захід чи на Схід просувався поїзд.
Цього разу це був Захід, а значить, зупинка обов’язково мала бути в польській столиці Варшаві.
Чомусь, обов’язково. Чому саме?
Серед пасажирів товарного вагона був один дідуган, який знався на всій інформації про зупинки, проте чи то німим давно зробився, чи то перейшов на роботу до Федеральної Служби Безпеки Купейного Вагона… В усякому разі, за очі його звали Агентом-1991, а значить, хтось таки знався на цьому питанні – люди даремно язиками не метуть.
– Знову Варшава, – тяжко зітхнув Андрій.
– Та-ак, – без жодних емоцій в голосі підтвердив Колян, – знову Варшава.
– Ну що, кинемо жереб?
– Та ну тебе! Який жереб?! Знову тебе обдурять і ми голодними залишимось. Краще вже стережи койки – більше толку буде.
Андрій знизав плечима, мовляв, як скажеш. А говорив Колян істину. Якщо треба було щось виміняти, виграти чи своєчасно запобігти ситуації, в який тебе можуть «кинути», як лоха, то це – Колян. Однозначно. Натомість Андрій у Варшаві асоціювався саме як лох. Варшав’яни, з якими він намагався зав’язати ділові відносини, інакше як фраєром його не називали. «Фраєр, фраєр» – вигукував один, той, з яким він про що-небудь домовлявся, і тут, за звичним сценарієм, налітала така кількість шантрапи, що Андрієві доводилося відступатися. А вони, користаючись моментом, штовхали його у плечі, у спину, пшекали обов’язково щось незрозуміле, щоб відволікти увагу, затуркати, спантеличити, і виривали з рук товар чи гроші зі стиснутих кулаків. На ньому було тавро фраєра і він це знав. Колян теж знав, тому намагався не відпускати друзяку-фраєра у Варшавську публіку.
– Краще вже стережи койки – більше толку буде, – сказав Колян і поліз під ліжко за товаром, який можна було б виміняти на картоплю чи славнозвісний польський консервований паштет, що його виробляли для тварин і для експорту в товарний вагон на спеціальному заводі на околиці Варшави.
Колян зіскочив з вагона, сказав: «Тримайся», – і розтанув у гущі перонного натовпу. А Андрій відкинув матрац і замислився над своєю бібліотекою. На сітці ліжка були розкладені книжки улюблених письменників: Булгакова, Стругацьких, Пєлєвіна тощо. Він довго вибирав книжку для читання і, нарешті, узявся за Пєлєвіна; дуже захотілося перечитати про «Жовту стрілу» – потяг, що мчить по життю у напрямку зруйнованого мосту. Щось схоже було у життєвих шляхах Пєлєвінського героя і самого Андрія.
До вечора він читав, навіть забув з’їсти галету – так захопився. А коли вже у Варшаві почало смеркатися, і у вагоні почулися приглушені голоси пасажирів, котрі тишком-нишком наспівували «Знову цвітуть каштани, хвиля Дніпровська б’є...», заховав книжку під матрац і почав потроху нервувати, бо до відходу потягу лишалося десять хвилин, а Колян ще й досі не повернувся.
У принципі, за Коляна можна було не хвилюватися – раз його не було, значить, знайшов, як то кажуть, жирну дірку, у яку можна встромити носа і винюхати дивіденди. Однозначно. Колян – це Колян. Він запросто міг залишитись у Варшаві й повернутися до вагона, коли потяг на зворотному шляху зробить у тій же Варшаві обов’язкову зупинку. Проте Андрієві такий сценарій не дуже б сподобався, вірніше, взагалі б не сподобався, бо тоді йому довелося б з однією галетою витримати подорож на Схід і повернутися назад, до Варшави, не втративши ні свого, ні Колянового права на прописку, по-простому кажучи, витримати боротьбу за територію, тобто за ліжка. За допомогою однієї галети утримувати бастіон із двох койок – смерті подібно. Андрій потрапляв у подібні ситуації вже двічі, але тоді він був молодший, сильніший, та й з їжею проблем не було.
Колян ускочив до вагона перед самим відправленням поїзду, на третьому гудку. Незважаючи на задишку, він був у доброму гуморі.
– Слухай, я тут таке надибав, – радісно прохекав він. – Знайшов два будиночки мало не задарма. Щоправда, ремонту потребують усередині, зате зовні виглядають, як іграшки. Майже за дарма. Може, візьмемо?
– Кого, будиночки? – скептично подивився на нього Андрій.
– Еге ж, будиночки! Сусідами будемо, тільки не по ліжках, а як справжні пани поряд заживемо – галявинки з фасаду, арочні віконця – коротше, ховайся. І головне, задарма. Спочатку зробимо в одній хаті ремонт, хочеш, у твоїй, а житимемо поки у мене. Можна навпаки, мені байдуже. А повітря яке чисте – не повіриш. За вікнами сосновий бор… – Колян узяв маленьку паузу, щоб врівноважити дихавку, але вже за якусь мить продовжив: – Значить так, слухай уважно. Нам доведеться, як то кажуть, зав’язати міцніше ремінці на пузах. Але не бійся – це не надовго, я вже все прорахував. Бачив, як наші носять у тамбур плацкарти Варшавські сувеніри? Так от. Знаєш на що їх міняють? А міняють їх на Київські сувеніри. Тільки уяви собі, пшекам з плацкарти не вистачає польських сувенірів – нонсенс! Але це реальність і треба цю реальність враховувати. Я пропоную не займатися бартером, а трошки погратися у бізнес. Якщо полякам конче необхідні польські сувеніри, то хай купляють у нас за ЄВРО. Я тут прикинув: місяць покататися зі Сходу на Захід чи з Заходу на Схід, неважливо, – і хатинки наші. Я от тільки, на жаль, не ризикнув заплатити завдаток, бо не знав, чи ти погодишся. Але наступного разу, коли з Орла до Варшави повернемося, треба буде терміново зайнятися цим питанням. Поки їздитимемо туди-сюди, все остаточно прорахуємо, складемо бізнес-план…
– А як же Київ? – сумно перебив його Андрій.
– Слухай, не нудь. Київ-Київ! Я вже й не вірю, що таке місто взагалі існує. Натомість я впевнений, що Варшава й Орел – це реальність, бо я їх бачив на власні очі. Київ-Київ, – буркнув Колян роздратовано наостанок.
– Якщо ти кажеш, що поляки полюють на варшавські сувеніри, значить, їхня плацкарта не має зупинки у Варшаві? Так? Ну, подумай логічно. А ще подумай, чому з купейного вагона нам доставляють гуманітарну допомогу з маркуванням «Виготовлено в Києві»? Значить, і купейники зупиняються на Київському вокзалі. Якщо добре поміркувати, то можна скласти реальну картинку. Я думаю, що купейний вагон зупиняється у Москві та Києві, наш, товарняк, у Варшаві та Орлі, плацкартний, у Києві й якому-небудь Лейпцигу, а СВ – у Варшаві й Бонні.
Колян подивився на приятеля з докором.
– Гівно ти собаче, – сказав він. – Як завжди, все спаплюжив, – він почухав у потилиці, позіхнув і неохоче мовив: – Гаразд, не будемо чубитись, бо істина таки у твоїх доводах є. Краще, подумаємо, як дістати інфу про зупинки. Може трохи подушкою придушити того довбаного Агента-1991? Зробити йому, так сказати, допит з пристрастями?
– Він старий – не витримає.
Колян блиснув очима, ляпнув себе долонею по лобі й поліз рукою під матрац. Через хвилину витяг і показав Андрієві шприц з ампулою.
– Диви, що в нас є! – азартно сказав він. – Це глюкоза. Вколемо дідуганові, що б не помер під час допиту. Чи, у крайньому випадку, скажемо, що це сироватка правди.


3.

Андрій стояв у черзі до купейного тамбуру. Людей було, як завжди, багато, всі штовхалися, гнівалися і стікали потом у три струмки. Митники, що стояли збоку товарного тамбуру, впізнали Андрія й один з них розсердився.
– Знову прешся! – гаркнув він. – Якого біса?! Тебе ж все одно розвернуть назад! Йо-майо! Тільки й умієш, що створювати товкотнечу. Повертай назад!
– Я маю право, – твердо сказав Андрій і пробуравив митника очима.
– Та хай іде, – заступився за нього другий митник, – мазохісти теж люди, теж мають права.
Митники товарного вагона завжди поводилися з ним однаково. Навіть насміхалися однаково, використовуючи щоразу завчені фрази. Ось уже майже сімнадцять років Андрій періодично, хоча б раз на тиждень, ішов до митниці купейного вагона і проводив експеримент – пропустять чи не пропустять? Свої митники сприймали впертість, з якою він постійно пер на рожен, як бажання отримати задоволення від приниження його гідності. Митники ж купейного вагона ненавиділи його лютою ненавистю і сприймали, як провокатора. Кожного разу, коли вони йому пропонували офіційно харкнути на синьо-жовтий прапор товарного вагона, с тим, щоби отримати дозвіл на тимчасове перебування у купейному вагоні, він харкав їм на блискучі чоботи, за що отримував обов’язкового тумака і видворявся на Батьківщину, тобто у товарний вагон. Сам же Андрій вбачав у своїх діях два аспекти: по-перше, іспит на власну вшивість, по-друге, він вважав за свій обов’язок постійно доводити купейникам, що у товарному вагоні ще не всі перетворилися на підлабузників, ще залишилися характерники. Втім, останні кілька років дійшов висновку, що таки недарма його називають мазохістом.
– Та хай іде, – заступився за нього другий митник, – мазохісти теж люди, теж мають права.
Андрій насупився і мовчки ступив у тамбур, як завжди, не подякувавши митників. Пропускати – це їхній обов’язок, робота.
Як тільки він ступив на територію купейного вагона й помітив розвішаний на двері вбиральні синьо-жовтий прапор, з нього попер адреналін. Митники аж почервоніли від люті, дивлячись на його безкомпромісний вираз обличчя.
– Чьо, знову?! – вигукнув один з них. – Тільки спробуй, я тебе по стінці розмажу! – І він про всяк випадок поліз у кишеню кітеля за носовичком.
– Діставай-діставай, він тобі знадобиться, – сказав Андрій, слідкуючи за рухами руки митника.
Проте митник довго тримав руку в кишені й поступово вираз його обличчя наповнювався єхидним змістом. А потім він, наче фокусник у цирку, замість носовичка витяг з кишені електрошокера.
– Ну чьо, – в’їдливо усміхнувся він, – пограємо у гру по отриманню візи?
Андрій зрозумів, що вляпався. Без електрошокуючого удару під ребра йому звідси не вийти однозначно, бо йому залишили єдиний вихід – втративши своє обличчя, харкнути на прапор Батьківщини. Однак цей вихід був узагалі виходом з гри під назвою ЖИТТЯ. Втративши обличчя, можна було лише якийсь час проіснувати, а не жити.
Андрій демонстративно назбирав у роті якомога більше слини й прицілився у блискучий чобіт митника, аж раптом по коридору купейного вагона прокотився владний голос і митники завмерли на якусь мить. Потому вони розвернулися на голос, виструнчились і взяли під козирок. А Андрій тим часом не роздумував довго – харкнув на блискучий чобіт митника.
Коридором важливою ходою йшов чоловік при строгому костюмі з краваткою і ніс поперед себе великого живота. Мабуть, він був дуже високопосадовою особою, бо митники мало не бриніли від натягу.
– Так, швидше трьох виродків сюди! Швидше, я сказав! – командним тоном гаркнув високопосадовець.
Митники зовсім заклякли. Чоловік підійшов до Андрія, критично оглянув його з ніг до голови, задрав йому верхню губу, а потім, ляпнувши по плечі долонею, задоволено мовив:
– Нормальок.
Потім він вибрав ще двох чоловіків, з тих, що стояли у черзі за візами, й усіх трьох повів коридором у протилежний край вагона, весь час підганяючи окриками: «Швидше! Швидше, я сказав!» Хвилин через двадцять він зупинився біля купе з табличкою «Турбюро «РІКША»», спробував трохи віддихатися, проте ще більше засопів. Махнув рукою і, відчинивши двері, ввалився до купе, де тихо-мирно попивав чай у прикуску суб’єкт невиразної зовнішності. Високопосадовець рухнув на диван і через задишку мовив:
– Приймай товар.
Суб’єкт невиразної зовнішності поставив підстаканник на стіл, витер серветкою губи й мовчки піднявся з канапи.
– Ну-с, подивимось, подивимось, – проспівав він.
Першим ділом він перевірив зуби в усіх трьох туристів, помацав м’язи й виніс вердикт: «Нормально». Далі, «відслинив» високопосадовцеві прес у рубльовому еквіваленті й повернувся до чаю. Високопосадовець мовчки перерахував гроші й так само, мовчки, розтанув у коридорному просторі.
Хвилин через п’ять Андрій вже мчав по коридорі в супроводі якогось молодика, якому суб’єкт невиразної зовнішності доручив доставити туристів на місце призначення. Як виглядало теє місце призначення – Андрієві було невідомо; він взагалі не розумів, у якості кого перебуває на території купейного вагона. Могло вийти й так, що він, маючи намір заробити гроші на чужій території в якості найманого робітника, буде змушений сам комусь сплатити певну суму за турпослуги. Він намагався з’ясувати у молодика свій статус, але той лише прикрикував: «Давай-давай!», і з рішучістю криголама розштовхуючи зустрічних і попутних пасажирів, просувався коридором купейного вагона на Схід. Подорож, що тривала, майже, цілу добу, виснажила Андрія; його ж супутники трималися більш впевненіше на ногах, видимо, для них цей довгий перехід коридором не був новиною.
Нарешті, вдалині показався довгоочікуваний котел для кип’яченої води. Зі свого купе вийшла провідниця і подала захеканим туристам три стакани гарячого чаю, а молодикові пляшку мінеральної води. Молодик осушив пляшку, як то кажуть, в один присід, вилив залишки води на долоню, і змочив шию. Андрій намагався пояснити провідниці, що гарячий чай йому зараз потрібен, як зайцеві стоп-сигнал, однак вона його не зрозуміла чи, може, не мала бажання розуміти. У будь-якому разі вона не збиралася відмовлятися від платні за чай. Тоді Андрій привів їй, здавалося б, незламного аргументу, сказавши, що не має грошей, але її такі дрібниці не цікавили. Вона витребувала гроші за три стакани чаю в молодика. Той без зайвої балаканини заплатив, лише попередивши Андрія і двох його супутників про те, що вирахує цю суму з їхньої зарплатні. Це вже було хоча б щось: нарешті Андрій зрозумів, що у нього є перспектива заробити гроші, однак до чого тут турбюро – так і не зметикував.
У тамбурі молодик построїв команду, перерахував: раз-два-три, і наказав чекати. А зрештою вагон зупинився.
– Ма-асква! – наче осанну проспівала провідниця й відчинила двері вагона.
Молодик вивів туристів на перон величезного мегаполісного вокзалу. Нарешті Андрієві випала нагода розгледіти агрегат, який тягав вагони – це був чорний паровоз із червоною зіркою на «носі», червоною паровою трубою та червоними колесами. Він стояв у тупику, на якому закінчувалися рейки. Молодик підвів їх до стовпа з ліхтарем, метрах у трьох від вагона. На стовпі висіла стандартна табличка з трафаретом: «ОСТАНОВКА ТАКСИ»; маленькими цифрами на ній було натрафаречено розклад руху таксі.
– Значить, слухаємо мене уважно, – попередив молодик.
Андрій нагострив вуха й почав усмоктувати у себе інформацію, наче поролон – раз уже йому всміхнулася доля, то конче необхідно було заробити якомога більше грошей. Молодик пояснив, що потяг відходить на Захід о дев’ятнадцятій годині вечора і чим більше вони зроблять ходок, тим більше зароблять грошей. Андрій хотів уточнити, по-перше, яких таких ходок і, взагалі, що воно таке – ці ходки, а, по-друге, за яким тарифом їм нараховуватимуть зарплатню, однак не встиг, бо з вагона вийшли чоловік з жінкою представницького виду з двома великими валізами. Чоловік поставив валізи на перон, роздивився по сторонах і вигукнув: «Таксі!»
– Перший пішов! Другий пішов! – віддав команди молодик і штовхнув двох з туристів у напрямку пасажирів.
Мабуть, вони вже зналися на цій роботі, тому що беззаперечно підкорилися. Підбігши до пасажирів, вони стали на коліна. Пасажири всілися їм на плечі й чоловік представницького виду назвав адресу: «Волжскій бульвар». Таксисти підхопили кожен по валізі, й побігли по перону.
– Таксі! – вигукнув наступний пасажир, який тільки-но вийшов із вагона.
– Третій пішов! – миттєво відреагував молодик і штовхнув Андрія у напрямку пасажира.
Пасажир був відгодований, лощений і валізу мав необ’ємного вигляду. Андрій по інерції підбіг до нього і став, наче вкопаний. Він уже розумів, що на кін поставлено умовний кусень хліба й, відповідно, його власна гідність. Він прекрасно знав власні здібності, знав, що витримає випробування голодом, якщо прийме рішення (як це часто з ним бувало) «залізти у пляшку». Енергетика його гонору була настільки калорійною, і вже настільки перевіреною, що перспектива голодування на противагу перспективі збереження власної гідності для нього навіть не підлягала розгляду – він нізащо не підкориться своєму шлункові, він у будь-якому разі збереже своє обличчя.
Проте, складність ситуації полягала у тому, що зараз він не належав лише собі любимому й дорогому. «А що скаже Колян, якщо я й надалі корчитиму з себе характерника?» – подумав Андрій. І це було слушне запитання, бо за останній місяць він жодного разу не поповнив їхні спільні з Коляном активи. Це вже ставало схожим на халявницьтво.
Андрій тяжко зітхнув… і став на коліна перед пасажиром. Той посміхнувся якось загадково і всівся Андрієві на шию.
– Чьо, гонор спокою не дає? – запитав він тоном, що не потребував відповіді. – А ти дави його, гонор свій. Москва гонористих не любить. Валізу не забудь узяти.
Андрій піднявся з колін, підхопивши попутно валізу.
– А кого вона любить? – через силу прокректав він, поступово набираючи біговий темп.
– Снобів любить.
– А ти сноб?
– Ще раз тикнеш – оштрафую на третину суми.
– Значить, теж сноб, – зробив висновок Андрій.
– А тут інакше не можна. Це ж Москва! Ти, краще, дивись під ноги. До речі, а чьо це ти не цікавишся маршрутом?
– Який сенс? Я все одно не знаю місто.
– Чьо, вперше у Москві?
Андрій лише мугикнув у відповідь.
– Чудово! – зрадів пасажир. – Одну третину з суми проїзду зекономлю. Тут направо. До речі, за незнання російської – ще третину.
Андрій зупинився і поставив валізу на асфальт. Він приклав до цієї суми ще суму, яку заборгував молодикові за стакан чаю, і вийшло, що він задарма катає на своїй шиї пасажира.
– Сам злізеш чи тебе скинути? – запитав.
– Не дуркуй, це тобі не Київ, – весело відповів пасажир. – Наші менти – не іграшка. Тільки-но свисну – й тобі хана. Зрозуміло?
Андрієві очі налилися кров’ю, але йому довелося таки прикласти неймовірних зусиль, щоб, як то кажуть, узяти себе в руки. І на те була причина – кодове слово «Київ». Невже, нарешті, йому пощастило зустріти людину, яка щось знає про таємничий Київ?! А може, ця людина не просто щось знає, а ще й безпосередньо відвідувала той таємничий Київ?!
– Я ж задарма тебе везтиму, ти це хоч розумієш? – тяжко зітхнувши, мовив Андрій.
– Назвався груздем – лізь у кузов, – розсміявся пасажир. – Ладно, розслабся, я не корінний москвич.
– Тобто? – запитав Андрій, прикидаючись «валянком» заради продовження розмови.
– Тобто. Тобто у тебе є шанс. Все у твоїх руках. Нам наліво, перелаштовуйся у третій ряд.
Андрій перехопив валізу правицею, а лівою рукою зробив відмахування, показуючи напрямок шляху. Перелаштувавшись у третій ряд, зупинився на рівні світлофора. У другому ряді, порівнявшись з Андрієм, загальмував таксист з двома величезними валізами в обох руках. Голова його була покрита безкозиркою, що давно вже потріпалася. На плечах та обшлагах бушлату і на мариманських кльошах флуоресцентною фарбою великими цифрами було виведено номер телефону диспетчера по викликах таксі «001». Андрій звернув увагу на те, що ноги таксиста були взуті у ликові постоли. На його шиї сидів пасажир з подвійним значком Леніна та Сталіна на лацкані жакета чи то від Армані, чи то від Гуччо. Під пахвою він міцно тримав портфель-дипломат і, розвернувши на безкозирці таксиста замащений аркуш формату А4 з бутербродами, уплітав бутерброд з паюсною ікрою. Таксист обережно, щоб з безкозирки не впали бутерброди, присів, поставив валізи на асфальт і витер спітнілого лоба рукавом бушлата.
Андрій подивився на свої подерті пантофлі і з сумом відзначив, що надовго їх не вистачить. Заздрість до протекторів таксиста-личакаря кольнула Андрія у печінку, але одразу ж відступила за задній план, бо наразі його увагою заволоділа розмова двох пасажирів.
– Перепрошую, гублюся у здогадках, звідки ви? – запитав пасажир, що сидів на шиї в Андрія.
Пасажир з бутербродом подивився на нього так, наче хотів спитати, чого ти причепився до мене?! Але відповів культурно, а головне, ємко:
– З Києва.
– Гм! – мотнув головою пасажир Андрія. – Ви великий оригінал! Я теж подорожував до Києва, тільки я, як водиться, їм бутерброди з салом, а у вас вони чомусь з ікрою. Гм!
– Ви подорожували до Києва, а я подорожую у Білокам’яну, – засовуючи залишки бутерброду в рота, прошамкав турист із Києва.
– От я ж і кажу, що ви оригінал – у Москву не за ікрою, а з ікрою.
– Це – сухий пайок з буфету Верховної Ради.
– Бачте! А буфет нашої Думи бутербродами з салом не озброєний.
– Головне, щоб Дума озброювала буфет нашої Ради бутербродами з ікрою. Тоді й мир в усьому мирі буде.
– А-а. Зрозуміло.
Що було зрозуміло його пасажирові Андрій так і не второпав. Одне було ясно: Київ – це не вимисел, не легенда для пересічних пасажирів; Київ таки насправді існує.
Світлофор видав дозвіл на рух. Андрій зробив відмахування рукою і звернув на перехресті проїжджої частини наліво, щоб у наступну мить влитися у шалений транспортний потік. Пробігши два квартали риссю, він здобув неабиякого досвіду. Ликові постоли миготіли в його очах, наче двадцять чотири кадри. Інколи очі фотографували стоптані тухлі чи пантофлі й тоді Андрій відзначав про себе – новачки; такі ж, як і він сам. Ще траплялися кросівки, підошви яких миготіли в очах натрафареченими номерами типу «МОС234567/RUS». Як зрозумів Андрій, це були приватні засоби пересування, от тільки одна деталь збивала з пантелику: майже усі приватні засоби належали жінкам, на плечах у яких сиділо по кілька дітей і обов’язково чоловік, а то і двоє одразу. А ще на великій швидкості обганяли Андрія майже новенькі тухлі, що проїжджали на самокатах. На водійських чорних жакетах таких засобів пересування красувалися золоті двобезголові орли. Їхні пасажири відзначалися неймовірно поважним виглядом і сиділи не просто на шиях своїх водіїв, а були зручно умощені в сідла, що вони кріпилися на водійських плечах.
Пасажир Андрія вправно кермував своїм засобом пересування, вчасно натягуючи то ліве, то праве Андрієве вухо, а якщо треба було зупинитись, то гахкав кулаком по голові й тоді Андрій ставав, як вкопаний, хіба що не іржав. Тричі Андрій потрапляв у «пробки». Це, як з’ясувалося, були найважчі хвилини у роботі таксиста – під час стоянок пасажир нервово цокотів по голові Андрія пальцями й поскубував волосся.
Під час однієї з таких вимушених зупинок пасажир, видимо, обмірковуючи свої шанси на вчасне прибуття до пункту призначення, мало не продовбав своїми пальцями Андрієві голову. Аж раптом він із силою потяг Андрія за праве вухо. Андрій зойкнув від болю і ступив з крайнього ряду проїжджої частини на тротуар. Одразу ж почулися сердиті голоси перехожих, але пасажир увімкнув сирену й перехожі одразу ж замовкли й з виразами поваги на обличчях почали розступатися на Андрієвому шляху.
– Уі-уі-уі, – завивав пасажир, аж поки Андрій не підвіз його до входу у будівлю, на фасаді якої красувалася велика літера «М».
Спустившись фунікулером глибоко під місто, Андрій здогадався, що це і є, скоріш за все, столичне метро, про яке він чув від друга Коляна.
Керуючись командами пасажира, Андрій зіскочив з перону на шпали й помчав тусклим тунелем у Підмосков’я…
Він виринув з метро на станції «Сталинская» і знову поринув у дорожню товкотнечу. Його пантофлі залишилися на шпалах у тунелі, вірніше, одна пантофля зіскочила з ноги, а іншу він просто був змушений скинути, щоб не втратити рівновагу. Коли ж він під’їжджав до під’їзду, в якому мешкав його вершник, то ступні в Андрія горіли так, наче потрапили на розпечену пательню. Та, власне, хіба тільки ступні? А вуха!..
Пасажир зліз з шиї Андрія і протягнув йому купюру. Андрій взяв її, повертів у руках і сором’язливо спитав:
– А це скільки?
– Це немало, – усміхнувся пасажир. – Вистачить одразу на два новеньких протектори.
Андрій проводив його поглядом до дверей під’їзду, а потім сів на бордюр і заходився розглядати свої скривавлені ступні. Аж раптом на його плечі всівся хтось, навіть не спитавши дозволу.
– Єлісєєвскій, – пролунало над головою Андрія.
Він важко зітхнув і підняв долоню над своїм плечем.
– Гроші вперед, – сказав.
Того ж дня він купив собі ремінного гаманця і новенькі ликові протектори, проте гаманець до ночі так і не встиг наповнитись грошима, а ступні ніг були вже настільки стерті, що особливого полегшення від постолів Андрій не відчув. Утім, знайшовши собі нічліг у парку, він цілу годину просидів на ослоні, лікуючи ступні нічною росою, якою вкривалася трава. Потому натягнув ликові постоли на мокрі ноги й заснув під ослоном. А зранку – о, диво! – ноги зажили.
За кілька днів він об’їздив половину Москви; тричі маршрут його слідування пролягав через перон вокзалу, але тупик, у якому припарковувався чорний паровоз із червоною зіркою на «носі», того часу був порожній. Натомість молодик, котрий був його роботодавцем, незмінно чатував під стовпом з табличкою «ОСТАНОВКА ТАКСИ» і незмінно конфісковував у Андрія дві третини зароблених грошей.
Тільки через місяць Андрій, нарешті, второпав, що треба було з самого початку купувати два гаманця і в одному з них зберігати чистий прибуток, а то виходило, що він щоразу відраховує роботодавцеві дві третини з усієї готівки, а не лише з добового заробітку. За цей місяць він п’ять разів бачив потяг у тупику, але жодного разу в нього не виникло бажання повернутися до товарного вагона.
Як істинний таксист, за півроку Андрій почув і запам’ятав безліч корисної інформації щодо устрою Світобудови взагалі, й про Київ зокрема. Це, звичайно ж, не означало, що він осягнув цілковиту Істину. Чим більше аспектів реальності він розкривав – тим більших об’ємів набувала сама реальність. Проте його голова із-за суто фізіологічних причин не була здатна розширюватися пропорційно об’ємів реальності, і тому весь тягар лягав на бідний мозок, котрому доводилося постійно обробляти й архівувати гігабайтно-кілотонні ланцюги інформації, а потому дефрагментувати кластери своєї сірої речовини. Від постійної потужної роботи мозку голова Андрія просто ціпеніла.
Зрідка, під час очікування на пасажирів, Андрієві траплялося пообідати чи повечеряти на території вокзалу. У цьому разі він купував у буфеті кефір з маковою булочкою і, якщо потяг стояв у тупику, йшов уздовж вагона; за його ж відсутності, орієнтуючись по рейках і шпалах, діставався краю вокзалу. Доходячи до того місця, де цегляний паркан перегороджував перон, залізав на верхівку паркану, звішував ноги по обидва його боки й приступав до трапези. Булочку він уплітав, майже, одразу, а от кефіру вистачало на те, щоб посидіти хвилин десять на паркані й посмакувати кисломолочний продукт, уявляючи собі, що ласує коктейлем чи, принаймні, пивом, сорти якого у безмежній кількості перепробував на Варшавському вокзалі. Тут, на Московському, сортів пива було не менше, однак витрачати потом зароблені гроші на забавки в Андрія рука не піднімалася.
«Знову цвітуть каштани, хвиля Дніпровська б’є...» – закривши очі та посмоктуючи кефір, тужливо мугикав Андрій пісню, яку пасажири товарного вагона часто тишком-нишком співали перед відбоєм.
Молодик, котрий незмінно чатував біля стовпа з табличкою «ОСТАНОВКА ТАКСИ», і який незмінно відраховував данину з Андрієвого щоденного заробітку, якось помітив, що трудовий запал підлеглого затухає в міру того, як повнішає його ремінний гаман. Виходячи з цього, три дні тому він трошки розкрив Андрієві очі щодо реального стану речей. В реалі виходило, що Андрій може дістатися Києва трьома способами: по-перше, спробувати завдяки сумлінній праці протягом п’яти років на благо Москви отримати Московське громадянство. Шанси мізерні, однак, якщо він раптом витягне такого потужного бонуса, тоді йому без будь-яких зайвих запитань і проблем видадуть квиток до Києва в касі вокзалу. По-друге, можна через біржу труда найнятися у якості паровозного чи вагонного колеса, але це найдурніший спосіб, до того ж, там велика черга, бо регламентні роботи проводяться неакуратно. Але ж є й коротший шлях. Молодик натякнув Андрієві, що може допомогти дістатися Києва, прокомпостувавши в касі вокзалу його Київського квитка, мовляв, у нього там кума чи сестра працює касиркою. Коротше, по блату. Однак попередив, що Андрієві за це доведеться ще півроку добросовісно виконувати обов’язки таксиста й підвищити щоденні відрахування на двадцять відсотків.
Андрій не дав молодикові одразу ж виразної відповіді на таку пропозицію. Сказав, що подумає. А сам зрадів, наче дитя. Він отримав чергову дозу дорогоцінної інформації, від якої міг тепер відштовхнутися. Знаючи, хоча б приблизно, напрямок, можна намацати вихід… Виходило, що таки існує шанс дістатися Києва.
Того ж дня він спробував особисто прокомпостувати свого квитка у касі вокзалу. Проте його спроба виявилася невдалою. Касирка, глянувши на квиток, миттєво виштовхнула його назад через віконце зі словами:
– Це не наш.
– Перепрошую, – схилився Андрій біля віконця каси.
– Це не наш квиток.
– Правильно, це мій квиток.
– Ну от самі його і компостуйте чи хай це робить той, хто вам його видав! – нервово знизала плечима касирка.
– Він, що, несправжній? – у свою чергу знизав плечима Андрій.
Касирка недобре пробуравила його поглядом поверх окулярів і крізь зуби рикнула:
– Наступний!
Андрій ще раз спробував було отримати бодай-якусь аргументовану відповідь на її дивну поведінку, але касирка відмовилася від коментарів і черга тут же відтіснила його від віконця каси. Він мало не побився з чергою, намагаючись знову протиснутись до віконця, навіть вивихнув руку одному з хитрунів, котрий, користуючись товкотнечею, спробував зрізати в нього ремінного гамана з грошима.
– Я тут стояв! – волав Андрій, соваючи ліктями.
Але пробитися до каси так і не зміг. Побачивши вокзальних міліціонерів, котрі змушені були відреагувати на гомін юрби та його вигуки, Андрій шмигнув з приміщення вокзалу на перон. Він уже знав, що з московськими міліціонерами краще не зв’язуватись, бо замість Києва, у кращому випадку, потрапиш знову до товарняка.
Упродовж цілого дня Андрій возив пасажирів по всій Москві й по ходу аналізував карколомну ситуацію, у яку потрапив біля віконця. Його уява запрацювала на повну потужність, висмоктуючи з нього всі сили.
Пізно ввечері, відвізши додому останнього пасажира, Андрій просто валився з ніг, тому вирішив припаркуватися на нічліг у парку Трудових резервів – це було неподалік. Буквально «на автопілоті» він дістався дерев'яного ослону і почав умощуватись. Аж раптом відчув, що його ноги вткнулися у щось м’яке. Тільки тоді він помітив на іншому кінці ослону дядечка інтелігентної зовнішності. Той тихесенько сидів, склавши руки одна на одну на рукояті парасолі й упершись в них підборіддям.
Андрій опустив ноги з ослону, тупо вперся поглядом в асфальт і змучено вимовив:
– Навіть якщо ти запропонуєш кинути жереб, я все одно нікуди не піду. На цю ніч це моє ліжко.
– Вам що, немає де переночувати? – запитав дядечко з парасолькою.
Андрій, почувши його голос, зрозумів, що має справу не з конкурентом. Поряд з ним сидів старенький чоловік у добротному, але застарілому одязі, з парасолькою старого зразка, та ще й з професорською борідкою.
– Чому ж – немає де? Ось моя постіль, – легенько ляпнув Андрій долонею по дошці ослону і важко зітхнув.
– Ми з вами обоє знаємо, що це не так, – відповів дядечко.
– Таке враження, наче ви прагнете нарватися на грубість, – буркнув Андрій. – Вибачте, але в цю пору доби я, зазвичай, рідко буваю налаштований на філософську хвилю.
– На жаль, – зітхнув у свою чергу дядечко. – На жаль, у людей відібрали право на мислення.
– Я просто валюся з ніг. Ідіть собі додому, займіть себе чимось, книжок розумних почитайте чи що ви там звикли робити у такий час…
– У такий час я звик розмірковувати над питаннями буття, – люб’язно посміхнувся дядечко.
– Жахливого буття, – зітхнув Андрій.
– Власне кажучи, так. Жахливого буття. Саме тому, побачивши вас, юначе, я подумав, що варто було би перейти від міркувань до реального виправлення цього жахливого буття. Пропоную вам переночувати у мене вдома.
– Дякую вам на доброму слові, ви хороша людина. Я навіть уже, грішним ділом, подумав, що москвичі усі однакові, а ви он як… Проте, знаєте, не хочу я ночувати у чиємусь домі, бо в мене є свій дім.
– Розумію, – похитав головою дядечко. – І далеко ваш дім?
Андрій замислився, покусав губи... А згодом крізь зуби сердито прошипів:
– У дупі.
І, не звертаючи більше уваги на дядечка, повалився на ослін.
Перш ніж заснути, він образно скомпілював із різних картинок одне велике полотно з зображенням дикої, потворної, жахливої реальності…
Сімнадцять років тому, повертаючись у плацкартному вагоні додому, з Херсона до Миколаєва, Андрій несподівано отримав злощасного квитка від провідника. Тоді всі пасажири, котрі їхали у вагоні, отримали бонусних квитків. Господи, як же усі раділи! Тим більше, що квиток до Києва був купейний – це не плацкарта якась там! На радостях пасажири розгулялися так, що кожен проїхав свою станцію. Горілка лилася рікою, а сало навіть не різали – відкушували прямо від здоровенних кусків, заїдаючи нечищеною цибулею. Хтось рвав гармошку, корчачи з себе віртуоза, хтось бринькав на банджо, а в когось од цих звуків очі наливалися кров’ю і він намагався викинути їх у вікно, вимагаючи продовження бенкету під супровід бандури. Йому сказали, що він погана людина, якщо його слух милують виключно звуки бандури; та й яка може бути бандура, якщо вона змушує людей замислюватись, на відміну від гармошки чи банджо, під які можна класно погорланити з доброю чаркою горілки. А він казав, що вони його неправильно зрозуміли, що він іноді не проти й сам погорланити з чаркою горілки не тільки під гармошку чи банджо, а й під шарманку чи навіть під звуки табуретки, однак бачить несправедливість у тому, що жодної бандури у вагоні немає. Йому зв’язали руки, влили в рота повний гранчак горілки й закинули на третю поличку. Однак він звідти впав їм на голови, бо на той час треті полички у вагоні чомусь уже були відсутні. Його віддубасили й запхали у рундук. Втім він все одно не зміг би позбутися гармошки з банджо, оскільки виявилося, що поки гульня тривала та набирала обертів, у вагоні встигли щезнути всі вікна, а на місці отворів з’явилися дошки. Хтось сказав, що бачив – це провідники під шумок чудять. А хтось заспокоїв усіх, типу, провідники свої, не чужі, тобто з нашого вагона, а для своїх добра не шкода, хай беруть, бо гірше буде, якщо якісь залітні провідники розтягнуть добро по своїх вагонах. Тим більше, протягу немає – отвори дошками забито. І всі погодилися і продовжили бенкет. Аж раптом до Андрія таки дійшло, що той, хто тужив за звуками рідної бандури і вимагав позбутися гармошки з банджо, мав рацію. І Андрій поставив гранчак на стіл, підвівся й офіційно заявив, що усі вони бевзі й він у тому числі, що провідники їхнього вагона не можуть бути своїми апріорі, що вони взагалі нічиї, що вони взагалі з окремої касти, оскільки взагалі позбавлені слуху і їхні душі насправді не здатні шарпати ані звуки гармошки, ані звуки банджо, що вже казати про бандуру. Тоді вони і його запхали в сусідній рундук. А він з рундука намагався докричатися до них, волав, що передбачає у перспективі ситуацію, при якій провідники відберуть у них не тільки гармошку з банджо, а навіть останню сорочку. Вони згребли зі столу сміття, висипали в рундук, щоб не гавкав багато, і продовжили бенкет. А згодом хтось помітив, що кудись ділася уся вагонна обшивка разом з перегородками, другими поличками тощо. А ще згодом почали пхати у рундуки, що їх перетворили на смітники, усіх тих, хто багато помічає і заважає відтягуватися по повній програмі. Це тривало доти, поки не з’явився один з провідників і офіційно не заявив, що він нарешті приватизував вагон і їм тепер житиметься щодалі краще й краще. Пасажири підняли гранчаки во здравіє хазяїна, а той, що бринькав на банджо підвівся і поставив питання, типу, а кому житиметься, їм разом з ним, чи їм окремо, а йому окремо? Ну таку собі фігню запитав – дурко. Його хотіли теж у смітник запхати, але вільних смітників не залишилось, а туалет на той час уже був платний. Його добряче налупили, зламали три ребра, щоб здачі не дав, і заштовхали у дальній кут разом з банджо. Мамо-помалу у вагоні організувався цілий оркестр гармоністів, балалаєчників і ложкарів. Цей оркестр задавав тональність, а всі, хто ще міг тримати у руках наповнені до країв гранчаки, підспівували, щоправда, вже зірваними, хрипкими голосами. І тим не менше. А тих, хто у тональність не потрапляв, тобто фальшивив, скидали у дальній кут, попередньо ламаючи кожному ребра. За кілька років оркестр з хором настільки зспівалися, що на найпрофесійнішому рівні постійно виконували одну й ту ж пісню, в якій ішлося про шарманку-чужостранку. Однак вони так захопилися співом, що не помітили дуже суттєвої деталі: тих, кого вони скидали у дальньому куті, набралась уже половина вагона. Та вони не зважали на це – співали. Одночасно з цим робилися вперті спроби розучити пісню про бандуру-чужостранку, але постійно цьому щось заважало: то слова з рими випадали, то хутра на гармошках рвалися, то струни на балалайках лопалися, то ложки ламалися, тобто яскраво відчувалась фатальність фальші цієї витівки. Навіть прийняли рішення порадитись із бунтівником, котрого першим запхали у рундук, найти спільну мову з ним, хабара запропонувати у вигляді звільнення зі смітника тощо, аби тільки всі тайни про бандуру рознюхати, дізнатися про слабкі місця. Та, піднявши кришку, замість нього знайшли усередині мумію у вигляді бандури. У когось у той момент з сигарети попіл упав на мумію – і все. Як почала вона бриніти, то вже сховатися від того брину можливості не було. Кришку смітника захлопнули – а бандура знай собі бринить. Останнім матрацом, що залишився у вагоні, кришку накрили – а вона бринить, хоч ти їй що; і таке тепло йде від того брину, таке рідне, жадане, що аж не віриться. І зламані ребра від того брину у декого зростаються, бо рідний він генетично, а не тому, що хтось сказав так. Зібралися ті, у кого ребра загоїлися і почали раду тримати: що робити з цією силою генетичною, котра спала-спала і нарешті несподівано прокинулася в кожному з них?! Аж тут у вагоні з’явилася друга провідниця і заявила, що її напарник не легітимно приватизував вагон в одноосібному порядку і що вона краща за нього, бо красивіша, розумніша та чесніша тощо. І говорила вона у такт бринінню струн бандурних, і резонували звуки голосу її з бринінням струн бандурних, і досягали слова її кожної вушної раковини. Кожної. Тільки ті раковини вушні, яким був чужорідний спів бандури, увійшли у дисонанс з голосовими потоками провідниці й перетворили слова її на скреготню зубовну і розтривожили, і налякали, і розсердили мозки їхніх хазяїв. Вони підхопилися з кришок смітників, а з-під кришок полізли назовні всі, кого вони туди свого часу запроторили. І додалась кількість їхня до тих, хто голос провідниці сприймав як голос струн бандурних, і стало їх більше за оркестр з хором разом узятих. І витягли вони зі смітника мумію, і причепили її у покутті, і бриніла Вона на весь вагон. Тоді навіть ті, у кого ребра не хотіли загоюватися, зрозуміли, що їх разом з їхнім банджо перекинуть на іншу половину вагона і там на них однозначно чекає перспектива, що їх просто-на-просто балалайками заб’ють, тому вони прийняли рішення до пори-до часу зробити вигляд, що звуки струн бандурних і для них теж такі рідні, такі рідні, що рідніше не буває. Почали вони робити вигляд, буцімто звуки струн бандурних зачіпають їхні душі, наповнюють їх оптимізмом та радістю, і взялися співати пісень і танці танцювати, збиваючи з пантелику навіть тих, душі кого ці пісні з танцями насправді зачіпали. І утворився такий хаос, що не приведи господи – раду було тимчасово відкладено, бо пісні з танцями дуже заважали серйозній справі. Виліз тоді ж із-під кришки смітника і Андрій – худющий, беззубий, брудний, зарослий, обірваний і голодний. Оглядівся на різні боки і питає, мовляв, а ми що, вже до Києва під’їжджаємо? А вони сміються з нього і говорять, типу, ти що тупий?, до Києва рачки ще повзти і повзти. То чому ж тоді ви, питає він, розважаєтеся?; чи думаєте, що провідники вас туди доставлять?; невже ви не розумієте, що бандура у покутті – це ще не все, це тільки півділа і все залежатиме від того, як довго вона висітиме саме у правому покутті. Ви оно, каже, розважаєтеся, а навіть не помічаєте, як підступно зиркають на неї з іншої половини вагона; ви хоч уявляєте собі, що з того буде, якщо вони її перетягнуть у своє ліве покуття?.. На нього образилися і пред’являють, мовляв, а ти хто такий, типу, подивися на себе, ані виду, ані пейзажу, тобто худющий, беззубий, брудний, зарослий, обірваний і голодний. Ти нам не указ, кажуть, і, тим більше, від тебе сміттям смердить, ти не нашого десятку, геть з очей наших. Подивився він на себе їхніми очима і раптом зламалося щось у нього всередині, засоромився Андрій свого вигляду, закомплексував і самостійно поліз назад до смітника. Закрився кришкою і лежав собі – комплексував аж доти, поки його не витягли звідти, коли почали у вагоні встановлювати койки. Виліз Андрій, такий само: худющий, беззубий, брудний, зарослий, обірваний і голодний. Глянув, а більшість з тих, хто його заганяли до смітника, причому, що з одного боку, що з іншого – худющі, беззубі, брудні, зарослі, обірвані й голодні. І ще він побачив посеред вагона новеньке п’ятизіркове купе із золотої обшивки у діамантовому оздобленні, і на дверях купе дві таблички з надписами: 1). «ПРОВІДНИКИ», 2). «ВНИМАНИЕ, АХТУНГ! НЕ ПІДХОДЬ, БО ВБ’Є». Тоді зрозумів Андрій свою помилку: не треба було мітингувати перед бидлом проти провідників, треба було самому у провідники вибиватися, бо бидло є бидло, воно невдячне й підступне, далі свого носа не бачить і крім повного шлунку йому нічого не потрібно. Така правда життя. На те, щоб вибитись у провідники, час було втрачено – спалив себе вхолосту. Йому нічого не залишалося, як тільки відмовитися приймати участь у безглуздій метушні бидла. Воно тягало койки, перетягувало з одного боку вагона на інший рундуки, а він уперто сидів на койці, спостерігав за дійством і приймав у ньому участь лише у тих випадках, коли через його койку з одного боку на інший намагалися перетягти сміття. Тоді він, як то кажуть, показував ікла…
Він прекрасно розумів, що обрана ним позиція не базується ані на героїзмі, ані на зраді і навіть на хитрості. Він просто не мав реальної змоги змінити позицію, в яку його поставила Світобудова, бо не володів головним чинником для зміни позицій – достовірною інформацією щодо істинної позиції жодної з дискутуючих сторін, м’яко кажучи. Єдине, що йому залишалося в даній ситуації – пливти за течією, поки Світобудова не винесе його на один з берегів чи не втопить у вирі потоку. От він і плив собі. Проте Світобудова розпорядилася так, що він і потонути не потонув, і до жодного з двох берегів не пристав, натомість течією його віднесло до острова під назвою Москва. Андрій зрозумів, що таким чином Світобудова розкриває перед ним істину, яка вказує на те, що шлях до Києва лежить виключно через Москву, що його квитком без дозволу Москви можна, м’яко кажучи, підтертися…
Андрій все частіше над цим замислювався, особливо, коли чергового разу намагався розгадати одну з таємничих особливостей Москви, про яку від своїх пасажирів ніколи не чув жодного зауваження. Навряд чи вони навмисно замовчували відповідь на питання, що воно зацікавило Андрія. Будучи москвичами, вони просто були неспроможні уявити собі існування даної проблеми чи, принаймні, не бачили в цьому питанні проблеми. Для них Москва існувала виключно у вигляді Пупу землі і, зрозуміло ж, не мала кордонів.
«Знову цвітуть каштани, хвиля Дніпровська б’є… – закривши очі та посмоктуючи кефір на паркані, сумно мугикав Андрій пісню, яку пасажири товарного вагона часто тишком-нишком співали перед відбоєм.
Допивши кефір, він зібгав пакета і вже вкотре провів експеримент, тобто кинув пакета на перон з одного боку паркану, а сам спостерігав за іншим боком. І цього разу сталося так само: пакет упав на заасфальтований перон з того боку, на який він його не кидав. Андрій замислено мугикнув: – Н-н-да, просто портал якийсь, – і перекинув погляд за інший бік загорожі. Там, на такому самому пероні, а точніше сказати, на тому самому, лежав той самий пакет. Вже вкотре було проведено експеримент, а рішення на поставлене питання так і не активувалося в якомусь, бодай мало-мальськи, зрозумілому образі. Можна було робити що завгодно, тобто кидати пакети, шмаркати, плювати тощо: результат був однаковий – усі експериментальні підручні засоби опинялися по обидва боки паркану. Та й сам Андрій дублювався наче в дзеркалі, коли залізав наверх чи злізав долу. Наприклад, підстрибуючи, він хватався пальцями за верхівку, потому підтягувався до поясу і тут зустрічався сам із собою. Власне, нічого б страшного в цьому не було, хіба що загадка: як воно таке може бути?! Та неприємність містилася в тому, що огидно було дивитися на свої монструваті руки, які при цьому зливалися з руками його двійника на рівні зап’ясть – неестетичне й дуже неприємне видовище. Щоб уникнути зайвих переживань з цього приводу, він віддавав перевагу простому зістрибуванню з огорожі. Втім це не впливало на вирішення самої проблеми, бо з якого боку б він не зістрибував – потрапляв на одну й ту саму платформу з тим самим молодиком, котрий вдалині перону чатував під стовпом, з тим самим паровозом, що вдалині перону стояв у тупику…
«Куди не плюнь – кругом Москва!» – обалділо знизував плечима Андрій.
Під час таких експериментів йому на згадку чомусь приходили рядки поета-пророка Дмитра Креміня. Якось одного разу Дмитро Дмитрович проходив через товарний вагон (Андрій не міг пригадати, з купейного в плацкартний чи навпаки) і штатний місцевий журналіст, всунувши йому під носа мегафона, запитав, щось типу, а яку думку мають пророки щодо тривалості подорожі пасажирів товарного вагону до міста Київ? Кремінь якось загадково посміхнувся у свої пишні вуса і так само загадково відповів римованими рядками:

таке історичне тло
від Києва до Полтави
як українське село
то й город руської слави

Зміст цих рядків не давав спокою Андрієві з того часу, як він їх почув. За час подорожі у товарному вагоні він устиг забути про існування інших міст, крім Києва. Однак, почувши про Полтаву, почав щось пригадувати з минулого, навіть промайнула згадка про існування рідного Миколаєва, але дуже скоро розтаяла, наче цукор у роті. Іноді в його мозку раптово активувалися назви інших міст-примар. Образів не було, лише суха інформація щодо назв. Україну він ототожнив з Києвом, це якось легко далося, а от що таке історичне тло, село та руська слава і з чим це все їдять, так і не пригадав жодного разу, хоча й вертілося щось таке в голові й на язику. Коротше, повний сумбур…
Коли вперше він побачив прибуття поїзду на станцію, то з переляку мало не впав з огорожі. Він так само, як і цього разу, осідлавши паркан, сидів майже біля його торця і дегустував кефір. При цьому він понуреним поглядом тупо вперся в одну шпалу, замкнуту поміж рейками, й мугикав собі під носа: «Знову цвітуть каштани...» Навкруги було тихо, лише поодинокі столичні птахи зрідка насмілювалися подати голос.
Аж раптом з пустоти виринув клуб пари й обдав Андрія з ніг до голови. Тієї ж миті по вухах садонув паровозний гудок і пролунали звичні звуки гуркоту коліс: тудун-тудун, тудун-тудун… Андрій не одразу насмілився відкрити очі, а коли відкрив, то побачив як мимо нього на відстані, приблизно, півметра на різні боки дзеркально роз’їжджається вагон. Пара потроху розсіялася. Він обалділо глянув по один бік паркану, потому перевів погляд на інший бік – два паровози розтягували вагон на різні сторони, і місце порталу знаходилося прямо перед очима Андрія. Вдалині, на інших кінцях перонів, паровози уперлися в тупики і вагон зупинився. Тепер він виглядав, як одне ціле, тільки з обох боків був прикутий до паровозів.
Це був шок!
Втім Андрій недовго перебував у ступорі. Хвилин через п’ять, витерши рукавом з лоба перлинки холодного поту, він перемістився ближче до торця паркану; простягнувши руку вперед, обережно помацав обшивку вагона і знайшов місце порталу. Це була не видима окові вузенька щілина, у простір якої ледь-ледь проходили пальці.
Будучи людиною допитливою, Андрій поставив собі за мету обов’язково підкараулити час відправлення потягу з вокзалу. І таки він досяг своєї мети: вже двічі на власні очі спостерігав з висоти паркану за відправленням поїзду. Ця процедура майже нічим не відрізнялася від його прибуття на станцію, хіба тим, що він не витікав з порталу, а, навпаки, затікав, так би мовити, зхлопувався; і ще тим, що обидва паровози при цьому не розводили парів. Андрій зробив припущення, що у вир іншого простору їх разом з вагоном затягують паровози, які знаходяться по той бік порталу чи, принаймні, один паровоз… а може, й не паровоз, а дизель-електровоз який-небудь чи щось у цьому роді.
Обидва рази Андрієві доводилося долати в собі спокусу всунути пальці в отвір порталу під час телепортації поїзду. Він не боявся, що його разом з поїздом затягне до іншого простору; навпаки, його Допитливість навіть наполягала на цьому, але його Здоровийглузд був проти, виправдовуючи свою обережність тим, що невідомо, яких механічних ушкоджень може завдати його фізіології залізнична телепортація. Причому, наголос тут ставився саме на слові «залізнична».
Андрій зістрибнув з паркану, підібрав кефірного пакета і, кинувши його у смітник, пішов уздовж вагона. Деякі вагонні колеса віталися з ним, як зі старим знайомим, деякі зверхньо дивилися йому вслід, деякі не звертали на нього увагу, а деякі прагнули в його особі знайти співрозмовника, типу, Андрію, а чи ти чув новий анекдот про стукіт коліс? Андрій майже завжди відгукувався на пропозиції послухати чи самому розповісти анекдота, тому що до спілкування з вагонними й паровозними колесами його спонукало бажання отримати якомога більше інформації про Київ. Хто ще міг знатися на цьому питанні краще, ніж вагонні й паровозні колеса?! Утім, поки що це спілкування зводилося, в основному, до обміну загальними біоенергетичними зарядами, в яких частка інформації, що вона більш за все цікавила Андрія, була мізерною. За весь час спілкування з ними Андрій отримав лише загальне уявлення про їхнє справжнє життя-буття. А саме: щоб потрапити до касти залізних коліс, треба зареєструватися у службі зайнятості й чекати. Здавалося, простіше простого. Проте черга там велика й рухається вона дуже повільно, бо ремонтні служби рідко проводять регламентні роботи й подають заявки на обновлення обладнання. Тобто шлях цей неперспективний. До того ж існувала ще одна проблема. Андрій не наважувався реєструватися, бо інтуїтивно відчував підступність цього кроку, кроку в невідоме. «А що, якщо потрапити до касти легше, ніж позбутися приналежності до неї, тобто взяти на плечі вагон чи паровоз легше, ніж вилізти з під нього там, де тобі заманеться», – думав Андрій. І дійсно, не було жодної гарантії того, що у Києві колеса взагалі мінятимуть і, тим більше, що у разі заміни поміняють саме тебе. Виходило так, що можна дарма витратити сили на дорогу, подивитися на сміття під Київським пероном і повернутися знову до Москви. Та й то, не факт, що по поверненні тебе замінять. Їздитимеш туди-сюди, поки не спишуть – рабська праця одним словом. І знову ж таки, жодної гарантії, що спишуть саме у Києві. «Ну, гаразд, а якщо, припустимо, мене таки спишуть у Києві, то що це означатиме? – намагався дізнатися Андрій. – Мене у цьому разі випустять з вокзалу до міста?» Однак жодне з коліс відповіді на це питання Андрієві досі не дало: може, не знало відповіді, а може...
– Андрію, відгадай загадку, – окликнули Андрія з-під вагона.
Він зупинився біля колеса на ім’я Сидір і дружньо посміхнувся.
– Тільки швидко, – попрохав, – бо час на обідню перерву вже вичерпано. Бач, як мій працедавець нервує?
Дійсно, молодик, котрий незмінно чатував біля стовпа, вже кидав убік Андрія колючі погляди.
– А ти чого нервуєш? – запитав Сидір і красномовно поводив очима з боку на бік – не маючи змоги вільно поворухнутись під тягарем своєї ноші, цей жест вагонні й паровозні колеса використовували щось на кшталт знизування плечима. – Нехай він нервує, а тобі чого нервувати?
– Не хочу без роботи залишитись.
– Прям-таки, робота! Знайшов роботу! Пхе!
– Та вже ж яка є, – пробурмотів Андрій. – В тебе, хіба, краща?
– Принаймні, з такою роботою я маю змогу відвідувати Київ, – зрадів Сидір можливості піддіти людину з іншої касти; весь час стукати один на одного в низці тобі подібних – набридає, скучно.
Андрій же, в свою чергу, незважаючи на те, що сам не любив розкидатися наліво й направо надбаннями особистого життєвого досвіду і саме з цієї причини з розумінням ставився до собі подібних, все ж таки ризикнув розговорити Сидора, зачепившись за кодове слово «Київ».
– Київ чи Київський вокзал? – напускним буденним тоном запитав Андрій.
Хто зна, яка відповідь пролунала би з вуст Сидора. Можливо, втративши пильність, він би розкрив хоча би частку своїх професійних таємниць. Але в цей час обхідник з молоточком у руці, котрий тестував колеса перед відправкою поїзду, зупинився біля колеса на ім’я Макар – метрах у п’яти від Сидора – і почав простукувати Макарові коліна. Сидір, втративши інтерес до Андрія, повністю переключив свою увагу на молоточок обхідника. Пожував губами. Мукнув.
– То ж Київ чи вокзал? – перепитав Андрій.
Сидір подивився на нього так, наче Андрій був нав’язливим ініціатором їхньої розмови, і поставив питання зовсім на іншу тему:
– Знаєш, чим відрізняються вагонні колеса від коліс таксі?
Андрій подивився на Сидорові обіддя. На ногах у нього були залізні червоні черевики.
– Покришками? – непевно відповів Андрій.
– Здається, зараз тобі випаде шанс дізнатися про це, – сказав Сидір, не відриваючи погляду від молоточка обхідника.
Обхідник тим часом перевіряв сусіднє колесо на ім’я Грицько. Він легенько стукнув його під одне коліно, і Грицько мужньо переніс цей тест. Однак такий самий легенький стук під інше коліно підкосив Грицька і, з виразом болю на обличчі, він обперся на шпалу здоровим коліном.
– Все, приїхали! – жорстко констатував обхідник.
– Та ні, пане обхіднику, я ще можу працювати за десятьох, – намагався підвестися на обидві ноги Грицько. – Зжальтеся, у мене сім’я велика, годувати треба… – молив його Грицько.
– Пшьол геть! – гаркнув обхідник і замахнувся молоточком.
Грицько, шмигаючи носом, виліз на перон, і, за наказом обхідника, почав стягувати з ніг залізні червоні обіддя.
Обхідник дістав з кишені рацію і, зв’язуючись з диспетчером по вокзалу, прискіпливо подивився на Андрія.


4.

По великому рахунку, в буденному житті різниця зросту поміж людей не має особового значення. Двометрові велетні запросто можуть водити дружбу з півтораметровими коротунами на інтелектуальному рівні. Однак все набагато складніше, якщо їм випаде, наприклад, на похоронах підставити свої плечі під труну з покійником, щоб віднести його до могили. Важко буде в цьому випадку визначити більш постраждалу сторону, бо на велетнів ляже фізичний тягар, а на коротунів моральний. Покійник, зрозуміло ж, поза рахунком. Велетні нестимуть труну і подумки заздритимуть коротунам, а коротуни намагатимуться дотягнутися плечима до труни, щоб їх не запідозрили в симулянтстві. Різниця лише в тому, що велетні, як би їм не було фізично важко, йтимуть на прямих, а коротуни навшпиньках, ще й з перекошеною спиною. Причому реальної допомоги від їхніх вивертів не буде жодної, тільки й того, що під ногами у велетнів плутатимуться.
Андрій ще не зрозумів, на біду чи на щастя, але його зріст підпав під критерії, за якими відбирали претендентів на заміщення вакантних місць поміж рейками й вагонами. Викликати з центру зайнятості чергового претендента на місце зіпсованого колеса у диспетчера по вокзалу часу не було, тому що поїзд через п’ять хвилин повинен був рушити у подорож. Скоріш за все, саме ця обставина і послужила причиною того, що Андрій позачергово зайняв місце бідолахи Грицька.
Андрій віддав Грицькові свої личані постоли, замість них натягнув на ноги червоні металеві черевики, і поліз під вагон, розмірковуючи при цьому над питанням, типу, коли я вже навчуся самостійно приймати рішення?!
Не встиг він ще, так би мовити, вжитися в нове взуття, примірятися як слід до ваги тягаря на спині та звикнути до наявності перед його обличчям сідниць колеса, що знаходилось попереду, як паровоз пронизливо загудів. Сідниці переднього колеса плавно подалися назустріч Андрієвому носу, і Андрій, важко пересуваючи обіддя, зробив крок назад.
– Тпру! – почув він за спиною голос колеса на ім’я Сидір. – Не газуй.
– В якому сенсі? – запитав Андрій.
– Підлаштовуйся під загальний рух, не рви на пуп, що тут незрозумілого?!
– А-а, – зрозумів Андрій. – Слухай, а чому ми задом наперед їдемо?
– Щоб не бачити вхід у портал.
– Це що, заборонене видовище?
– Ні, просто воно карколомне, особливо з незвички.
– А-а, – зрозумів Андрій і його охопив страх перед невидимим, невідомим входом у портал.
Поїзд потроху набирав швидкість. Андрієві все важче ставало перебирати залізними обіддями, щоби потрапити, як то кажуть, в ногу. А тут ще весь час доводилося думати про портал, про його карколомність і, головне, про відстань до нього – коли ж уже той клятий портал, хай би йому грець?! Жодних орієнтирів не було. Краєм ока Андрій хіба що встиг сфотографувати дві чи три урни, одначе визначити місце останньої урни на пероні, в яку він укинув кефірного пакета, був не в змозі.
«Ех, шкода, що я влучив пакетом усередину смітника!» – подумав Андрій, гупаючи обіддями по рейках.
Аж раптом він провалився у прірву – так йому принаймні здалося. В очах на якусь мить блимнуло сяйво, потім стало темно-темно і падіння у прірву припинилося. Він стояв обіддями на твердій поверхні, але визначити її характер у повній темряві було неможливо. Вагон з тією ж силою давив на спину, натомість самого вагона начебто й не було. Андрій поводив руками над собою, і не намацавши вагона, спробував розігнути спину. Однак його спроба потерпіла фіаско. Щось дуже важке й невидиме тримало його, так би мовити, у стійлі. Єдине, що реально існувало у цьому дивному просторі – то це людське сопіння. Проте було незрозуміло, чи реально існували поряд з Андрієм люди, котрим належали важкі подихи.
– Сидоре, ти тут? – звернувся він до приятеля.
– Де ж мені ще бути? – пролунало в Андрія позаду.
– А де це ми?
– Де-де, – буркнув Сидір, – за Москву виїхали. Хіба не зрозуміло?!
– А-а, – зрозумів Андрій. – Слухай, а в Києві теж так само?
Відповіді Андрій не почув, тому що в цю мить попереду зі скрипом відчинилися двері й у той простір, де він знаходився, увірвалися звуки народної московської пісні про батяню комбата і одночасно неохоче просочилася дещиця тусклого світла. Дякуючи цьому світлу, в Андрія з’явилася можливість з’ясувати, принаймні, своє місце розташування – у шерензі вагонних коліс. Це легко піддавалося логічному осмисленню, бо перед його носом, незмінно, маячили сідниці заднього колеса. Проте місцезнаходження було невідомим. Цей простір, однозначно, не мав відношення до московського вокзалу, тому що знаходився у напівтемних сінях якогось дерев’яного зрубу. Андрій прикинув на око і зробив висновок, що до цих сіней потрапили виключно колеса одного вагона, мало того, лише один ряд, той, що був збоку перону.
В отворі дверей стояла жінка в розшитому сарафані з кокошником на голові, а за її спиною мужики у косоворотках, сидячи за довгим дерев’яним столом, гучно прославляли батяню комбата.
– Ай-люлі, ай-люлі! – сплеснула руками жінка. – До нас гості!
І вона гостинно запросила гостей до світлиці. А вони, подякувавши за гостинність, рядком увійшли. А потім ведуче колесо скомандувало: «Напра-го!» – і шерега розвернулася обличчям до столу. А потому шерега переступила через ослін, і, за командою, опустила на нього сідниці, не розгинаючи при цьому своїх підвагонних спин.
– Пригощайтеся, гості дорогії, – сказала хазяйка.
– Красно дякуємо, – відповіли колеса і почали наколювати виделками капусту й огірки.
А один з чоловіків, котрий голосніше за інших горланив пісню про батяню комбата, розпорядився, щоб усім гостям налили, як того вимагають традиції, по повній чарці. А коли всім було налито, промовив тост, щось типу, за братню дружбу. Андрій одразу зметикував, хто тут, так би мовити, комбат.
Усі підтримали тост і всі, крім Андрія, хильнули по цілому гранчаку, а він відпив половину й поставив стакан на стіл.
– Ти чьо, проти братньої дружби? – набичачись, запитав комбат.
– Однозначно, за дружбу, – мирно відповів Андрій і усміхнувся: – Однак мій організм не звик до таких стандартів.
– Чьо, хворий? – налягаючи грудьми на стіл, і, настирно дивлячись Андрієві в очі, проричав комбат.
– Ні. Але, якщо перехилю повного гранчака, то обов’язково захворію.
– Та й хрін з тобою, хворій. Головне, не порушуй уставу в нашому батальйоні.
– От то ж то й воно, – тяжко зітхнув Андрій. – Якщо я доп’ю, то керуватимусь власним уставом. Натомість, мені б дуже не хотілося відповідати хамством на ваш хліб-сіль.
Комбат налитими кров’ю очима вилупився на Андрія. Було видно, що він намагається второпати зміст слів, сказаних Андрієм. І, в принципі, він не був схожий на людину з низьким коефіцієнтом ай-кью, просто градус після перекинутого стаканюри ще не встиг остаточно розчинитися у крові.
Пісня ставала голоснішою, обличчя батальйонних заспівувачів злішими. Андрія уже штовхали ліктями в бік сусідні колеса і, насилу ворочаючи язиками, шикали на нього, типу, не підіймай бузу – випий, як усі нормальні люди! А Андрій знав прекрасно, що, допивши чарку до дна, втратить залишки почуття самозбереження. Він запросто міг випити два літри горілки, але під добру закуску, під цікаву довгу розмову, під красивих дівчат та народних пісень тощо. Випити таким чином, щоб, принаймні, можна було пригадати декілька розумних цитат з розмови, а не просто упертися рогами у землю, обблюватися та начистити комусь пику чи самому налізти на кулак й таке інше.
Комбат не зводив очей з Андрія, наче намагався просвердлити його наскрізь. Аж раптом мотнув головою і поставив питання ребром:
– Не поняв, ти чьо, дуже грамотний?!
«Ну все, починається», – подумав Андрій і відповів:
– Ну, може, й не дуже, але неуком себе не вважаю.
Комбат не був оригінальний. Він відповів тим, що згріб у жменю солону капусту з тарілки, перехилився через стіл і розмазав капусту по обличчю Андрія. Той спробував ухилитися, але вагонний тягар, що давив йому на спину, обмежив Андрія у рухах. Що йому залишалося? Андрій витер обличчя рукавом, мовчки допив горілку зі свого стакану, а потім донцем стакану запечатав комбатового лоба.
На Андрія накинулися всі: і підручні комбата, і колеса. Після нетривалого опору його повалили на підлогу в одному з кутів зрубу і били, чим попало: і ногами, і навіть ослоном. Били довго. Потому відпочивали трохи, перехиляли гранчаки, і знову приймалися за екзекуцію. Андрій втрачав свідомість, а коли опритомнював, намагався згадати причину, яка призвела до таких плачевних наслідків. Одного разу, опритомнівши, він побачив над собою постать колеса на ім’я Сидір.
– Ну ти й падло! – злобно шипів Сидір. – Задумав пересварити нас із одвічними братами?!
Андрій спробував угадати, хто такі ці одвічні брати? І, що взагалі означає слово «брат»? Однак заплутався і знепритомнів знову. А коли оклигав наступного разу, то почув віддалене звучання пісні. Спочатку він подумав, що пісня звучить в його голові; що це його мозок увімкнув імунну систему на повну потужність і в якості противаги на прославлення імперського комбата обрав для захисту організму пісню «Хата моя, біла хата». А наступної миті все прояснилося. Двері відчинилися і з сіней до світлиці увірвалися звуки хорового співу:

Хата моя, біла хата,
Рідна моя сторона.
Пахне любисток і м’ята,
Мальви цвітуть край вікна.

До сірого зрубу почали проходити жінки й чоловіки у вишиваному вбранні. Перша з них тримала в руках хліб-сіль на рушнику. По мірі того, як вони проходили в середину, сірі стінні колоди й вікна поступово переформатовувалися на інший лад. У хаті з білими стінами запахло любистком і м’ятою, а в вікно крізь цвітіння мальв прорвалися сонячні промені й залили всю кімнату.

Хата моя, біла хата,
Казка тепла й доброти…
Стежка від тебе хрещата
В’ється в далекі світи.

Андрій відчув, як хата дійсно наповнюється казково-добрим теплом. І хоч решти звуків пісні про комбата ще лунали на задньому плані, вони вже не врізалися ножем у серце Андрія. Новоприбулі почали накривати на стіл. Постелили білу, вишивану скатертину і позаставляли все тарілками з варениками, сальтисоном, холодцем і, звичайно ж, виставили горілку.
До Андрія підійшли дівчата й молодиці, склонилися над ним і, мовчки зітхаючи, почали гладити по голові, приліпили на місце Андрієву брову, яка звисала майже на рівні кінчика носу; спідницями повтирали кров з обличчя, обережно підняли його з підлоги і відвели, майже віднесли, до столу. Вони всадовили його на місце, поряд з колесом на ім’я Сидір. Андрій не в змозі був сидіти за столом прямо, бо всі його кістки боліли страшним болем. Він одсунув тарілку й ліг грудьми на стіл. А напроти нього – губи в сметані – сидів комбат й уплітав вареники. На його почервонілому лобі майорів відтиск від донця гранчака – і все. Ні тобі крові, ні тобі подряпини…
І тут хтось із коліс підвівся з ослону й проголосив тост за братерство. І знову гранчаки були наповнені до країв. А потім один мужик у косоворотці спробував знову затягнути пісню про батяню комбата. Натомість одна з жінок попросила заспівати щось таке, щоб душу погріло. І тут один з наймолодших мужиків, червоніючи лицем, і, ховаючи від сорому очі, спробував заспівати пісню на слова Константіна Батюшкова:

Ах, чєм красавіцу мнє должно,
Как нє цвєточком, подаріть?
Єйо, бєз всякой лєсті, можно
С пріятной розою сравніть…

Однак його безцеремонно обірвали.
– Чьо ти шмарклі розмазуєш?! – гаркнув комбат. – Нормальних пісень не знаєш?!
І тоді хлопець затягнув нову пісню, на слова Алєксандра Блока:

Русь моя, жізнь моя, вмєстє ль нам маяться?
Царь, да Сібірь, да Єрмак, да тюрьма!
Ех, нє пора ль разлучіться, раскаяться…
Вольному сєрдцу на что твоя тьма?..

– Ма-алчать! – вдарив кулаком по столу комбат. – Я тобі покажу вільне серце! Я тобі покажу тьму! Цар тобі наш не подобається?!
Видимо, на хлопця чекало покарання за ліричність і вільнодумство. Проте його виручив один із собутильників, який заліз на стіл чоботями й, наступивши на хліб-сіль, загорлав пісню «Владімірскій централ». Розчепіривши пальці, він топтав чоботями тарілки і вимагав справедливості від життя. П’яні чоловіки з обох боків столу почали підспівувати йому і ніхто не зважав на жінок, які, понуривши голови, приймали в такий оригінальний спосіб подяку за хліб-сіль.
Андрій, незважаючи на травми від нещодавнього побиття, все ж таки намірився зробити зауваження нахабам. Однак не встиг.
Раптом пролунав паровозний гудок.
Колеса дисципліновано піднялися з-за столу і шерегою попленталися з хати в коридор. Андрій насилу підвівся. Він хитався з боку на бік і кректав – усе тіло боліло.
У коридорі він пробув недовго. Через хвилину, наче то була дуга від електрозварювального електроду, в очах блимнуло світло. Андрій інтуїтивно зрозумів, що зараз упаде на шпали й буде розчавлений задніми колесами. Про те, щоб нести на собі вагон, не могло бути й мови – тіло не слухалось, його тягнуло донизу. Він ненавмисно, аби не встромитися головою в шпали, прошкрябав нігтями по сідницях переднього колеса. Але цей прийом не допоміг – переднє колесо вильнуло задом, і він, втрачаючи рівновагу, почав клонитися вбік перону. «Зараз впаду поперек шляху – і мені гаплик» – приречено подумав Андрій. Аж раптом ззаду він отримав рятівного піддупника від заднього колеса, і, будучи випханим з-під вагона, мало не «рибкою» полетів під засмічений перон. Він проїхався боком по щебеню, обідрав плече й гахнувся головою об бетонну перемичку…
Андрій отямився, відчуваючи страшний біль у ногах – наче хтось відпилював їх ножівкою. Він смикнувся і відчинив очі. Проте з одним оком щось трапилось – щось велике й важке прилипло до вік і заважало оглядові.
Він лежав на спині уздовж перону, а вдалині, на фасаді будівлі вокзалу великими літерами було написано «КИЇВ». Навіть одним оком він прочитав такі дорогі, жадані літери.
– Киїів, Ки-їв, К-и-ї-в, – заворожено прошепотів Андрій запеченими губами, пробуючи слово на смак.
– Ти диви, живий! – почулося поруч.
Над Андрієм стояв якийсь начальник у залізничній формі, а двоє бомжуватих, брудних чоловіків зривали з Андрія червоні металеві черевики.
– Та розстібніть же ж, недолюдки, – хотів крикнути, натомість слабо прошепотів Андрій.
– Чьо, голос прорізався?! – пирснув залізничний начальник.
Андрій нічого не відповів, йому на очі накотилися сльози від болю й принижень.
«І тут чьокають! Чого ж кругом усі чьокають?! Чьокають і чьокають, чокають і чьокають, чьокають і чьокають, чьокають...» – Андрія наче заклинило.
На нього накочувалася істерика безвиході, приреченості, а двоє бомжів під керівництвом київського залізничного начальника зривали по живому з його ніг обіддя. А коли їм це вдалося, начальник відібрав у них черевики й холодно ткнув пальцем у напрямку, який був поза Андрієвим кутом зору. Андрія взяли за руки-ноги й головою вперед поволокли сідницями по перону. Він не пручався – не було сил.
«Добре, що хоч не ногами вперед», – подумав Андрій.
Несли недовго. Дуже скоро по ходу до нього долинули звуки страшенного ґвалту. Андрій змусив себе зібратися, напружився й, відірвавши зад від платформи, чимдуж закинув голову назад. Навіть відчув, як кінчики волосся торкнулися перону. Такий виверт тривав кілька митей – на більше сил не вистачило, проте навіть за цей короткий час він устиг сфотографувати перевернуту догори дригом картинку. Він побачив височенний кам'яний мур у якому була решітчаста брама. Її охороняли екіпіровані бійці якогось правоохоронного спецпідрозділу. А за брамою, на фоні брудно-темного неба, гомоніла юрба брудних, обірваних, беззубих людей. Таких самих, в принципі, як і сам Андрій. І ті двоє чоловіків, що за руки-ноги тягли його у напрямку брами, стовідсотково, належали до тієї юрби. Юрба налягала на браму, смикала решітку, хоча не зігнути її, не зламати в неї все одно не вистачило би сил. Юрба, як заяложена пластинка, ритмічно вигукувала одне-єдине слово «ганьба!»… В той же час екіпіровані бійці спецпідрозділу, наче настирних мух, відганяли людей від решітки. Робили вони це ліниво – періодично постукували кийками по решітці й по руках.
Андрія принесли до брами й кинули, наче мішок з дустом, на захарканий асфальт платформи. Він вкотре вже гупнувся головою і вкотре знепритомнів.


5.

Натовп емоційно реагував на будь-які події, що відбувалися як усередині самого себе, так і поза решітчастою брамою. Хтось когось ліктем штовхнув, комусь на ногу наступили, хтось знепритомнів – «Ганьба!». Когось вивели з території вокзалу й приплюсували до натовпу – «Ганьба!». Хтось отримав кийком по пальцях – «Ганьба!».
Перші півгодини, поки Андрій спромігся зорієнтуватися, його перебування за межами Києва було дуже складним. Його винесли з вокзалу за огорожу через охоронюваний прохід і натовп вибухнув – «Ганьба!». Його кинули у брудну калюжу позаду збудженої юрби – знову «Ганьба!».
І раптом – все. Про нього забули.
Забули, бо хтось когось ліктем штовхнув, комусь на ногу наступили, хтось знепритомнів – все та ж «Ганьба!».
Енергетика навколишнього простору була до такої міри насичена вібраціями ганьби, що навіть у калюжі, в якій валявся Андрій, періодично підіймалося невеличке Цунамі й брудна вода накатами затікала у вуха. Андрій через силу кілька разів примудрявся витягати потилицю з калюжі, щоб позбутися води у вухах. Це була дуже складна операція, оскільки кожен м'яз, кожна кістка, кожна клітинка його тіла вибухала тупим болем при будь-якій спробі поворухнутися. Проте, одного разу, йому навіть поталанило майже півхвилини протримати голову над калюжею. Щоправда, сам би він на такий геройський вчинок навряд чи спромігся. Сил би не вистачило. Та хтось з юрби у розпалі загального ганьблення чи то випадково, чи то свідомо став йому на груди і босою п'яткою мало не зупинив серце. Андрій смикнувся, напружив усе тіло до нестями й захрипів: – «Ганьба-а-а...»
З нього зійшли.
Трохи згодом Андрій обачно вибрався з калюжі та, з горем попалам, доповз до найближчого сміттєвого контейнера. Він умостився поруч з контейнером, обпершись на нього спиною.
Звідси він міг обдивитися.
Та не пройшло і хвилини, як до нього підбіг бомж із натовпу і, з ганьбленням, почав босими ногами відштовхувати його від смітника – навіть ця убога територія була помічена й розмежована.
Андрій переповз до іншого контейнера, але й на нього знайшовся свій хазяїн. Інший бомж так само шпиняв Андрія ногами, супроводжуючи свої дії вигуками: – «Ганьба!». Тому подальші переміщення від контейнера до контейнера не мали сенсу. Андрієві конче необхідно було якомога швидше знайти нерозпайовану ділянку землі для релаксації.
Приблизно, у півсотні метрів од контейнерів із землі стирчали декілька стовбурів обгорілих дерев. Андрій зібрав рештки сил… і поплазував у їхньому напрямку, підлаштовуючи свої рухи під ритм вигуків «ганьба!» Таким чином легше було рухатись. Юрба вигукувала – він рухався; вигук – рух, вигук – рух...
«Невже, це гіперслово тутешньої мови? – подумав Андрій, нарешті влаштувавшись біля обгорілого стовбура. – Сумно. Якщо я тут затримаюсь, хоча б ненадовго, то й сам опущуся до алфавіту з п'яти літер».
Втім, на щастя чи на біду, в цьому просторі класичний алфавіт таки котирувався. Андрій усвідомив це, почувши із невидимих міцних динаміків, що знаходилися десь за дальнім бугром, гучну об'яву:
– Вніманіє! Увага! Вельмишановні громадяни без визначеного місця проживання, запрошуємо вас прийняти участь у будівництві міста європейського зразку. Кожному гарантуємо бонусні ваучери на миску супу, двісті грамів хліба й стакан джерельної води.
Заклики тривали протягом години – в Андрія мало голова не луснула.
Деякі люди, котрі юрмилися біля решітчастої брами, облишили спроби прорватися в Київ і прийняли пропозицію. Однак Андрій помітив дуже суттєву різницю між тими, хто побіг за мискою супу і тими, хто від безвиході, лише за миску супу пішов на будівництво нового міста європейського зразку.
А через годину, піднімаючи пилюку з битого шляху, з-за бугра примчався джип. З нього вийшли троє чоловіків представницького вигляду, один полковник у к[а]зацьких строях і один священик.
– Вам чьо, казлам, каждому пєрсональноє пріглашеніє заказним пісьмом отсилать?! – гаркнув один з них і врізав піддупника найближчому з юрби.
– Равняйсь! Сірна-а! – підтримав його к[а]зачий полковник, роздаючи піддупники юрбі.
– Ара, нехарашьо так, да? Я тєбья карміль, паіль, а ти... – не відставав від перших третій.
– Шо, мля, страх потєрялі?! – підспівував їм четвертий, найзавзятіший.
– Братія! – викликнув священик. – До колі дух нєсмірєнія прєбиватімє в ваших душах нєчєстівих?! Вєдь одін простор насєляєм, простор Божий, простор правєдний! Одному Богу молімся! Потому надлєжит нам проявіть совмєстноє упорство на путі построєнія благого общєства і коммунікацій общєствєнних... – віщав священик.
Андрій бачив, як відчинилася брама, і спецпідрозділ, що забезпечував охорону Київського вокзалу, прикриваючись щитами й орудуючи кийками, врізався в юрбу. Андрій на якусь мить аж закляк. А потім, і де тільки сили взялися, звалився на живіт і почав зариватися у попіл.
А тим часом люди щодуху бігли битим шляхом на будівництво міста європейського зразку. Трохи позаду на невеличкій швидкості котив джип. З його відчиненого люку стирчала постать священика, який мокав віник у горщик зі святою водою, і ритмічно й натхненно окропляв шлях перед джипом.


6.

Чотири доби Андрій відлежувався у попелі серед обгорілих стовбурів дерев. Про рекреативний вплив навколишнього середовища на його організм не могло бути й мови, бо смердючий попіл пробрався у кожну шпоринку тіла й, здавалося, цілими кілограмами набився в легені. Від голоду шлунок прилип до хребта і важко було визначити, чи то живота крутить чи то спину. Та попри все це, одсічена брова потроху приживалася на старому місці й підсихала, а поламані ребра почали зростатися.
В нього було доста часу, щоби зі свого пункту спостереження устигнути розібратися у способі життя людей, котрих цілими пачками видворяли з Києва. Кілька разів на день щодня події розвивалися за одним сценарієм. В міру прибуття, люди скупчувалися біля брами, вигукували: – «Ганьба», – і не полишали спроб узяти браму штурмом. А потім з динаміків лунали призови до роботи на благо суспільства та обіцянки щодо бонусного харчування. Через годину приїздив джип... Єдине, що в цьому кіно перетерплювало змін, то це – фізіономії пасажирів та марки джипів.
Їсти хотілося страшенно. Але заради бонусного ваучера на миску супу Андрій не збирався втрапити у нову халепу; він мав уже досвід – бонусний квиток до Києва завіз його до прірви.
Весь цей час Андрій підживлював свій організм енергією пісні, яку пасажири товарного вагону часто тишком-нишком співали перед відбоєм. Він їв смажені каштани, запивав їх дніпровською водичкою, а вітерець, який наганяв хвилі, допомагав йому вільно дихати. «Знову цвітуть каштани, хвиля Дніпровська б’є…» – закривши очі, вперто медитував Андрій.
Однак на п'яту добу голод таки вигнав його зі схованки.
Він не пішов ані до брами Київського вокзалу, ані у напрямку нового міста. Він спрямував свою невпевнену в рухах ходу вздовж муру з мрією, знайти в ньому прохід до перонів Миколаївського вокзалу.
Якось так сталося, що він з самого дитинства був байдужий до свого міста – ніколи не вважав його рідним, не пишався ним і тим, що народився й жив саме в Миколаєві. Натомість, обожнював Київ. Але зараз в ньому проснулася якась інша людина – більш зріла, мудра.
Щодалі він рухався уздовж огорожі, тим яскравіших рис набували образи, пов'язані з життям у цьому унікальному місті.
«Знов акації цвітом буяють», – замуркотів Андрій, пригадуючи миколаївську весну і солодкий смак акацій... І очерети річки Інгул пригадав, де карась із коропом самі на порожній гачок чіплялися за доби його дитинства. І непередбачувані води загадкового Дніпро-Бузького лиману спливли із спогадів про власний причал в Широкій Балці з «Казанкою-5М»; про судаків, лящів, піскарів; розкопки древньої Ольвії та Дикого Саду; Радсадівське вино, яхт-клуб, яхти «Косатка», «Айстра» і «Сінтія», мальовничу природу заповідних просторів Кінбурнської коси, принади курортів Коблевого, казкові краєвиди Гранітно-степового Побужжя з його бурхливими Південно-Бузькими порогами, водограями та водоспадами серед залишків прадавніх архейських гір, де колись січовики-низовики заснували Буго-Гардівську паланку – адміністративний центр Бузької Січі...
«Господи! Та невже я був сліпий?! – піднявши голову до неба, заволав Андрій. – Розкрий мені очі, Господи! Молю тебе!»
А коли опустив голову, то раптом побачив, що йде по бруківці вгору. Він зупинився, розгледівся навкруги – позаду нього був старий Інгульський міст, а те, що мить тому являло собою кам'яний мур, перетворилося на міцну будову височенного парапету набережної. В цьому місці парапет дійсно був схожий на кам'яний мур.
Андрій піднявся бруківкою вгору і опинився у центрі міста святого Миколая.
«Господи, як красиво!». Це було його рідне місто. От тільки шкрябали кішки на серці, бо куди не кинь оком, зачепитися за щось українське було неможливо. Зліва – московський патріархат відхапав собі під забудову церкви місце на самій набережній, з правого боку – величезний пам`ятник катові всіх українців Леніну на однойменній площі, та міськрада з символікою СРСР на шпилі.
На нього одразу ж звернули увагу правоохоронці, але розсудливо не стали зв'язуватися з вимазаним у золу бродяжкою.
Він ішов центральною вулицею, лякаючи чистеньких миколаївців своїм закіптюженим виглядом, але був щасливий, як ніколи – він любив це місто! А щодо радянської символіки і московських забудов, то він був упевнений, що цьому край настане дуже скоро, бо Україна вже відбулася і вже сьогодні Миколаїв не менше український, ніж Київ.
Він іще відвідає дорогий його серцю Київ, і не один раз. Одначе для цього він однозначно користатиметься квитками, купленими в касі вокзалу, а не якимись там бонусними. Й обов'язково оплачуватиме проїзд одразу в обидва боки.

16.08.07 – 03.05.08