ПОМИЛКА СПОКУТИ


1.
Ти не будеш проти, якщо я влізу на тебе? – запитав Вадима верткий хлопець, що стояв поруч. Ні, краще, на нього лізь, у нього шия міцніше, – відмахнувся Вадим, киваючи головою убік іншого свого сусіда. Сьогодні твоя черга, а не його, – наполегливо сказав верткий і поклав руку Вадимові на плече. Може, у мене шия і міцніша, – образився інший сусід, – але черга є черга. Давай, я тобі допоможу, – сказав він і почав підсаджувати верткого. Г господи! – приречено закректав Вадим під вагою верткого, розставляючи ноги на ширину пліч. – Я взагалі не пам'ятаю, щоб хтось установлював чергу, – буркотав він. – Обережніше! Вухо! Пардон, – вибачився верткий, і зістрибнув на землю, вірніше, на траву. – Маю нагоду утішити всіх, – весело сказав він, – попереду рядів десять, не більше. Незабаром і наша черга підійде. Знайшли з чого радіти, – невдоволено буркнули збоку... а може, позаду, але десь зовсім поруч. – Усе одно всі не встигнуть реабілітуватися. Не сумуйте, колись же нам усім підфартить. Комусь раніш, комусь пізніше. А там хреста не видно, часом? – запитав верткого сусід, що підсаджував його Вадимові на плечі. Та ні, звичайно, – махнув верткий рукою. – Як завжди, далі рядів – туман, до того ж, якогось сизого кольору. Минулого разу, здається, був рожевий. Минулого разу я чітко бачив малиновий туман, – сказали збоку... а може, позаду, але десь зовсім близько. Минулого разу тебе тут не було, – відрізав верткий. Це тебе не було! – огризнулися збоку... а може, позаду, але десь зовсім близько.
„Ну, зараз почнеться, – стомлено подумав Вадим. – Колір туману вони ще не обговорювали. Господи!”
Щоб уникнути скандалу, що назрівав, Вадим „перевів стрілки” безглуздої суперечки на іншу тему. До речі, хтось підрахував, скільки вже часу ми в цій паршивій черзі стоїмо? – запитав він. А ви знаєте, дивно, – обернув голову назад чоловік, якому Вадим змушений був увесь час дивитися в потилицю, – я скільки разів намагався підрахувати – не вийшло. Ноги гудуть, спину ломить, а підрахувати не виходить. Тому і не виходить, – знову буркнули збоку... а може, позаду, але десь зовсім близько. Думаю, підрахувати вийшло у тих, хто опустився от на цю... мн мн... соковиту... мн мн... зелену-презелену... мн-мн... – заговорив верткий, зачаровано дивлячись на траву під ногами. Не здавайся, – жорстко тикнув його ліктем у бік Вадим, – а то в кінець черги відволочуть. Сам же говорив, що незабаром наша черга. Який же ви йолоп, – сказали позаду... а може, збоку, але десь зовсім близько. – Адже вам від цього тільки вигода буде, бо ми всі конкуренти. Я от, навпаки, тільки зрадію, якщо вас відправлять у хвіст черги. Знаєте, – сказав верткий, – я підозрюю, що у вас не буде жодного шансу для реабілітації, поки ви не зміните свого ставлення до того, що відбувається.
Раптом пролунав гонг. Це була команда зробити крок уперед.


2.

Плід генетичної любові лимона й апельсина надзвичайно терпкий. Схожою якістю володіє син жигана й інтелігентки. Такі закони природи.
Вадим був із породи грейпфрутів. Як його мама інтелігентка умудрилася вийти заміж за тата жигана? Напевно, у неї просто не було виходу – він поклав на неї око і про це знав увесь район. А він на районі був шановним пацаном. Навіть мамин двоюрідний брат примудрився упасти кілька разів йому на кулак, коли без попередження заявився в гості зі столиці. Він, бідолаха, ще не встиг підійти впритул до воріт двору, як автоматично був зарахований у розряд конкурентів. Але це було прикре й одночасно смішне непорозуміння. Подумаєш – не знала людина, що так усе запущено. А на районі ж то знали.
У мами Вадима був єдиний вихід – утекти до столиці. Але вона не могла кинути напризволяще свою бабусю, що замінила їй батьків.
Отак здаються бастіони.
А тут ще й любов. Обмаль жінок, а тим більше молодих, мають шанс довго протриматись під натиском уваги з боку претендента на їхні руку й серце, особливо, якщо він вольовий, сильний, красивий, авторитетний і весь у дорослих наколках після двох недолітніх ходок.
Вона цілком могла стати королевою на районі, тому що ні в кого б не вистачило нахабства скривдити її навіть словом, навпаки, усі босяки здоровалися з нею, навіть ті, котрі раніш дозволяли собі кидати в її бік нахабні погляди. Однак, у силу природженої шляхетності, вона не гонорувала.
Батько Вадима дійсно мав чималу вагу серед однолітків. У цьому можна було переконатися хоча б із того, як він безстрашно переходив через залізничну полотнину, що розділяла два райони. Обивателі на той бік навіть за світлої години доби боялися переходити, оскільки там мешкали вуркагани, що за час відсидок утратили всі громадянські права, в тому числі і прописку в паспорті. Вони, без дозволу на те владних структур, хаотично забудовували житлом, схожим на голуб'ятники, територію, що прилягала до залізничного вокзалу.
Навіть коли народився Вадим, його батько не відмовився від звички відвідувати той район. А трохи згодом і Вадима залучили до тих походеньок. Як тільки він підріс і навчився самостійно сидіти в татка на плечах, то серед біла дня чи по темряві – не мало значення – почав відвідувати дядьків і тіток із захриплими горлами, незрозумілою мовою і розв'язними манерами. У них не було навіть меблів у їхніх скромних житлах, та зате завжди було вдосталь закуски та горілки. А в одного з таткових друзів – це ж взагалі „дахом поїхати” – мотоцикл був, хоча друг і жив у „голуб'ятнику”.
Це був зовсім інший світ, у якому панували зовсім інші закони життя.
Це життя Вадимові не подобалася своєю злиденністю – удома він почувся набагато затишніше. Папа його на той час перетворився зі звичайного жигана на шановного роботягу-столяра. Будинок був повний різних етажерок, тумбочок, крісел і всіляких інших зручностей – не те що там, за рейками. У Вадима в будинку навіть був телевізор. До того ж його мама була напрочуд чепурною. Простенькі, але завжди чистенькі, накрохмалені занавісочки, серветочки, настільнички, шторочки, не говорячи вже про чисту постільну білизну, ніяк не в'язалися з ватяними затичками у провулках-лабіринтах і двориках вуркаганівського стійбища.
Утім, татко Вадима теж був далеко не засранець у буквальному значенні слова. Він виріс не під забором, його батьки мали квартиру в центрі залізничного району. Дід Вадима на бензовозі працював – по тих часах це не хухри-мухри. Гроші в них були. Бабуся теж, як і його мама, тримала будинок у чистоті, можна сказати навіть у стерильній чистоті. Батько завжди був одягнений з голочки в усе біле і накрохмалене. Зубного порошку не шкодував на свої парусинові туфлі. Тому не можна було сказати, що йому подобалося ходити через рейки, щоб зануритися в атмосферу неохайності. Він просто не звертав уваги на побутову кризу паралельного позарейкового світу, інакше йому довелося б відмовитися від спілкування з друзями. Він був вихований вулицею, що прищепила йому тягу до волі, а, як відомо, воля сама ніколи в кишеню не залітає, її необхідно здобувати винятково жорсткими методами. Він зумів довести навколишнім, що твердість – це невід'ємна частина його натури. Та, власне, так і було – він відчував недостачу в спілкуванні саме із собі подібними, твердими особистостями. Вадим часто чув, як мама докоряла батькові за те, що він ніяк не може остаточно порвати зі своїм старим світом. Тоді він ніжно гладив її по плечу і говорив: „Ти не розумієш, це ж мої кореша, їхнє життя не таке фартове, як моє, хіба я можу їх кинути?”
Він їх не кинув навіть тоді, коли почав просуватися по службових сходах. Він узагалі дуже любив друзів.
А мама не любила його друзів.
Вона любила його.
Узагалі, вони були страшенно різними.
Вадим любив батьків однаково сильно: батька за силу характеру, а маму... Гм!.. Маму теж за силу характеру. Вона все життя билася за те, щоб дотягти чоловіка до свого рівня. І їй це, безумовно, удалося. Він заочно закінчив інститут, вступив у партію, вибився в начальство, одержав у центрі міста упоряджену трикімнатну квартиру... коли Вадим уже нишком почав курити сигарети „Аїда”.
Дивно, але батько Вадима був некурящим. Як говориться, усі сиділи у кінє з цигаркою в зубє, із сопльою у носє, у шкіряному пальтє і так далі; а він, начебто усім у пику, не курив. Тому Вадимові було дуже складно почуватися цілком вільним із таким батьком в одній хаті. Жуйки на той час не було, а якщо і була, то виключно у фарцовщиків за скажені гроші – спробуй, зажуй усе, що накурив.
Свобода Вадимові тільки снилася.
Але ж Вадим був сином волелюбного батька – найчастіше, це передається генетично.
Вадимові передалося.
Він жадав свободи. Він шукав свої „рейки”, за якими б знаходився паралельний світ із мінімальним набором табу. І він знайшов таке місце – крайній будинок біля річки на одній з окраїн міста, куди переїхали жити його бабуся з дідусем.
На той час, коли Вадим почав приміряти до себе дорослі звички, його дідусь устиг звести будинок над рікою. Солідний будинок, із садом-городом, із кролями і курми. Але надихали Вадима не кролі чи кури, а те, що було за парканом будинку – очерети. Очерети, у заростях яких можна було почуватися вільним від вимогливого погляду дорослих. І дорослі спокійні, начебто, хлопчик під доглядом, входить у контакт із природою – рибку з містка ловить. Погано, звичайно, що розгледіти хлопчика крізь буйні зарості очерету неможливо, та зате бабусі варто тільки покликати: „Вадимчику, рибчику!”, – і він відгукнеться: „Я тут, ба!” Головне, можна навіть сигарету не ничкарити, все рівно бабуся його не побачить, навіть якщо з біноклем на дах душової надумає піднятися.
Усі вихідні, святкові дні, а тим більше, канікули Вадим проводив у бабусі, незважаючи на те, що мама завжди була проти. Однак папа завжди був „за”, а це не підлягало обговоренню так само, якщо б він був „проти”, а мама „за”.
Вадим, зазвичай, говорив батькам: „я поїхав до бабусі”, „можна я поїду до бабусі?”... Чомусь, про дідуся мова не йшла, начебто його і не існувало зовсім. Хоча дідусь являв собою настільки колоритну, своєрідну особистість, що його звички часом змушували сусідів збиватися у зграї для обговорення його дивної поведінки.
Наприклад, сусідок турбувало те, із якою завидною пунктуальністю він щодня, „злегка під мухою”, повертався додому з роботи, у той час як їхні чоловіки пиячили до темна по різних забігайлівках. З його двору ніколи не було чутно п'яної лайки і його дружина ніколи не „ловила своєю пикою кулака”, хоча вони прекрасно знали, що він, йдучи додому після роботи, неодмінно купує у місцевому магазині велику пляшку „Портвейну” – і це їх теж турбувало.
А от сусідські чоловіки турбувалися про те, щоб не проспати в ті дні, коли дідусь Вадима виїжджав на риболовлю – ніхто не хотів пропустити безкоштовної вистави. У всіх рибалок були свої підгодовані місця, свої прогалини в очеретах. У нього теж була своя прогалина. Дідусь відв'язував човен від містка, вставляв у кочети весла і робив лише декілька гребків, щоб сховатися в сусідній, їм самим підгодованій прогалині. І тут починалося! Він мав унікальну здатність моделювати кілометрові конструкції з добірного, соковитого мата. Вадим із друзями теж полюбляли слухати дідусеву риболовлю. Можна було спокійно сидіти на містку, метрах у п'ятьох від „бойових дій”, із сигаретами в зубах і насолоджуватися літнім, штильним ранком, що він був насичений свіжим очеретяним запахом ріки, перекликом очеретяних птахів, кваканням жаб, плескотом води від риб'ячого хвоста і... і дідусевою риболовлею. Рибалки-сусіди одержували колосальне задоволення – для них це був просто відпочинок душі. Рибалка із сусідньої вулиці від сміху один раз навіть перевернувся разом із своєю плоскодонкою, прослухавши черговий сеанс вербальної терапії. От так дідусь розслаблювався на відпочинку. А коли його, одного разу, із наривом у вусі поклали в лікарню і зробили трепанацію черепа, то він забув усі слова, крім тих, що допомагали йому приманювати рибу. Легко уявити собі шок медсестер і санітарок. Дідусь був надзвичайно сильною людиною, високою, худорлявою, сутулою, та такою жилавою, що міг собачий ланцюг розірвати руками. Після трепанації його довелося прив'язувати простирадлами до металевого ліжка, однак саме ліжко прибити цвяхами до підлоги не могли і тому воно, підстрибуючи, металося по палаті, а іноді навіть виїжджало в коридор і по всій лікарні лунав клич рибалки – усі інші слова він дійсно забув. Тільки роки через два після виписки з лікарні він поступово почав додавати до свого рибацького сленгу нерибальські слова. Тоді він, нарешті, отямився (пропала дратівливість), знову став таким, як і колись – тихарь-тихарем. І до, і після хвороби він ніколи не вступав у конфлікти із сусідами і взагалі намагався зустрічі з ними зводити до мінімуму, а якщо був змушений спілкуватися, то був небагатослівний. І все ж, ця на вид нічим не видатна людина під час Другої Світової була нагороджена Орденом Червоної Зірки. І хоча його імідж якось не витягував на героя, він просто не міг їм не бути, оскільки всі шофери, що возили під час війни цистерни з бензином, автоматично підпадали до розряду героїв, з тією лише різницею, що більшість з них гинули – а деякі виживали.
Те, що він був онуком дійсно героя, Вадим усвідомив уже в зрілому віці. На дідусевих поминках він пожартував, мовляв, дідусь інститутів не закінчував, а як пречудово володів мистецтвом риторики, коли справа стосувалася риболовлі. На що батько Вадимові відповів, мовляв, а ти уяви себе за кермом бензовоза в момент, коли тобі в чоло заходить „месершміт”.
І Вадим уявив...
Незважаючи на те що половину часу Вадим проводив у бабусі, його очеретяні друзі все одно називали його міським, начебто самі не в місті жили! Це була лише одна з окраїн міста, за межами якої починалися села. Але, видимо, мальовничість річкової природи, присутність поруч овочевої бази, свинарника і цвинтаря і відсутність цивілізації центральних районів міста з їхніми кінотеатрами і кафе, робили цей район особливим. Він був ні міським, ні сільським – прикордонним.
Утім, хоча Вадима і називали міським, це ніяк негативно не позначалося на його відносинах із друзями. Він ні в чому їм не уступав: так само, як і вони, босоніж шастав по очеретах, заганяючи рибу у волокуші, чи тягав волокушу, вгрузаючи босими ногами у мул по коліно. Так само курив, грав у „сєку” і „буру” на сигарети, пірнав рибкою з носа човна на фарватері ріки. Так само брав участь майже в усіх великих боях проти ворожих ополчень із прилеглих сіл чи сусідніх районів міста. Загалом, був таким само нормальним Тарзаном, як і всі місцеві Тарзани.
Тарзани підростали, їхня потреба приміряти до себе дорослі звички все зростала і зростала…
Починали обережно – потроху. Сховавшись в очеретах, одного разу, „роздавили” аж цілу пляшку лікеру на вісьмох – і сміх, і гріх. Але ж було весело. Головне, сподобалося. Правда, сподобалося всім по-різному. Хтось „зацінив” солодкий, можна сказати, нудотний смак продукту, мовляв, ледь у дупі не злиплося. Хтось наступного дня намагався згадати хоч щось, але пам'ятав лише, як матуся зранку хльостала його забльованою сорочкою по губах. А комусь у кайф пішов сам „прихід”, мовляв, ні хуя собі, краще, ніж бабу єбати – начебто зналися на цьому. Ця заява виглядала тим більше смішно, що їхні знання „про це” базувалися на ідентичному досвіді, придбаному, хіба що у ході спілкування з німими пастушками свинарника.
При свинарнику тримали ще й декількох корів, і німі пастушки виганяли їх для випасу на берег ріки. Пастушкам було років по тридцять – баби бабами. Вони нагадували черниць, тому що одягнені були завжди, чомусь, у довжелезні чорні спідниці. Але усі знали, що під спідницями в них немає білизни. Хто перший це з'ясував? Докопатися до правди було занадто складно, оскільки кожний приписував цю заслугу саме собі. Якось раз, прогулюючись повз свинарника, побачили пастушку, що намагалася за допомогою батога напоумити неслухняного молодого бичка. Літо, духота страшенна, карколомний запах із свинарника, комарі дзижчать голосніше, ніж птахи цвірінькають… Нудьга, одним словом. А тут пастушка і бичок! Хоч якась розвага. Зрозуміло, настрій трохи піднявся: „Ги-ги! Га-га!” Хтось згадав кілька слів із рибацького лексикона, хтось пальцем почав тикати убік німої пастушки і бичка: „Ги-ги! Га-га!” А вона, візьми, дурепа, і язика покажи. От тут хтось і здогадався показати їй те, що в штанях теліпається. Правда, ніхто не очікував, що у відповідь на таку нахабну витівку вона задере спідницю і покаже…Господи! Вона таке показала!
Вона таке показала, що й вони зробилися німими!
Тільки десь через годину, уже сидячи в очеретах у своєму курені, очеретяні мачо прийшли до тями. Хтось спробував проявити ерудицію, типа, та якщо б не бик і не батіг у неї у руках, то я б…Так і розбрелися по домівках, не з'ясувавши, що було б, якби…
Вадим того вечора забув навіть натерти руки полином, щоб не смерділи куривом.
От який був у них обсяг знань „про це”.
Та зате вже мався практичний досвід у споживанні алкоголю – а це не хухри-мухри. Саме цей досвід допоміг вийти шмаркачам на наступний рівень розвитку особистостей.
Лікер уже зробив свою підлу справу, прищепивши пацанам імунітет до алкоголю, тому інстинктивний страх перед зеленим змієм був переборений і в хід пішла „важка артилерія”.
Тренувалися спочатку на десертних винах, а потім і „шмурдяк” покотив. А це вже, що не кажи, відчуття дорослості.
Природно, шмаркач, який хлебеснув граньчак кріпленого вина, – уже не шмаркач, а істинний мужчина!
Якось раз мужчини, прогулюючись повз свинарника, зустріли двох зальотних пацанів. У принципі, діло було не у віковій різниці, якої, до речі, зовсім не спостерігалося, просто зальотні виявилися зовсім тверезими, тобто на мужчин не тягли – шмаркачі шмаркачами ще. Слово за слово, те та се, але розмова не клеїлася, тому що, як відомо, тверезий п'яному – гусак, а не товариш. Спільної мови так і не знайшли.
Власне, їх і зальотними-то важко було назвати, тому що район один ділили, в одну школу ходили (усі, крім Вадима, звичайно), просто в різних місцях купкувалися. По-тверезому до них ніхто б і пальцем не доторкнувся, типа, свої все ж таки. Але тут таке діло – вино кріплене кров запекло, тромбами звивини закупорилися і все таке. Тим більше, літо, духота страшенна, карколомний запах із свинарника, комарі дзижчать голосніше, ніж птахи цвірінькають…Нудьга, одним словом. А тут зальотні! Хоч якась розвага.
Зрозуміло, настрій трохи піднявся. Хтось згадав кілька слів із рибацького лексикона, мовляв, ви звідки і куди? А зальотні, мовляв, та ви шо, пацани, не впізнали нас? Ми ж, тіпа, свої. Ну, тут, звичайно, обурення велике, образа несусвітна, тобто це хто – пацани, ми пацани?! Які ми вам пацани?! Ми ж по стаканюрі вже влупили, ми ж тепер уже мужчини!!! І а ну давай дубасити грубіянів, які відмовились визнавати в них істинних мужчин.
Вадим не брав участь у тім мордобої. Він відчував несправедливість даної ситуації. Однак адвокатських повноважень на себе не взяв, не кинувся на захист ні в чому не винних хлопців – його на той момент міцно каламутило після випитого вина. Він просто стояв і тупо дивився...
Зранку він перший прийшов у курінь в очеретах, закурив, сигарету, яку стирив у дідуся і віддався процесу каяття. Соромно було перед зальотними хлопцями і, в першу чергу, перед собою. Він розумів, що нічого не зміг би змінити в тій мерзенній ситуації, але все рівно відчував провину, хоча б за те, що не заявив відкрито про свою позицію – тупо стояв і мовчав, як... як...
Дивно, але його настрій ніхто не розділив. Коли до місця тусовки почали підтягуватися його друзі, він зрозумів, що їхні враження від учорашнього дня були діаметрально протилежними його враженням: „А ти бачив, як я його ногою в живіт?”; „А я йому збоку прямо у вухо зацідив!”
Вадим, мовчки, курив. Він із побоюванням чекав, коли ж його друзі переключать свою увагу на обговорення його вчорашньої, м’яко кажучи, несимпатичної поведінки. Адже він, по суті, зрадив їх своїм невтручанням. Якби він учора кинувся на захист хлопців, сміливо заявивши про свою позицію, то мав би право відстоювати її хоч кулаками, хоч горлом із піною на губах – кожний має право на власну думку. Але зараз йому довелося б виправдуватися, заяви він, що його друзі були не праві. Сьогодні це вже була програшна ситуація – задавлять морально, опустять. Можна, звичайно, сказати, що, мовляв, погано себе почував на той момент, але тоді виникала небезпека потрапити до розряду молокососів, яким, замість вина, краще пити молоко.
Вадим зрозумів, що ситуацію необхідно брати під свій контроль негайно, інакше вона під контроль візьме його, поневолить. Тут уже доводилося думати не про моральну сторону справи, а про те, як виплутатися з дурного становища. Замість пиздіти, краще б подумали, як зустрічати сьогодні гостей! – жорстко сказав Вадим.
Він виплюнув сигарету, сплюнув, як водиться, по-дорослому, через зуби, піднявся на ноги і пішов по стежці до виходу з очеретів. Услід йому не пролунало жодного слова. Вадим усміхнувся – це була маленька перемога над ситуацією.
Він пішов додому й у сараї знайшов якогось важеля, видимо, від трактора. До кінця півметрового важеля був прикріплений передатний ланцюг, сантиметрів двадцять у довжину. Уся конструкція виявилася моторошно важкою, та зате виглядала переконливо.
Повернувшись до куреня, Вадим, мовчки, сів на циновку з очерету, схрестивши ноги, поклав поруч із собою важіль і попросив пригостити його сигаретою.
Йому дали цигарку і прикурити.
Важіль зацінили, – сказали: „Ніштяк!”
І вже через якихось півгодини на циновці в курені було розкладено безліч „зброї”, при наявності якої стало не так страшно чекати часу розплати за тупість.
Сенсу не було чекати гостей в очеретах, треба було виходити на відкритий простір і гарненько підготувати місце майбутнього бою. Таким місцем вибрали пустир за овочевою базою. Сама база від берега ріки була розташована метрах у трьохстах, і весь цей простір був безхазяйним; там, зазвичай, хіба що крили птицю – і все. А десь у метрі від води, на пригірку півметрової висоти стояв ослін, що був уритий у землю і зарослий травою. От саме цю лавку і вибрали як оборонне спорудження. Поховали під ослоном у траві свою зброю, а самі посідали на ньому обличчям до води, даючи в такий спосіб зрозуміти супротивнику, що не бояться показати свої спини, та й узагалі нічого й нікого не бояться. Вони адже й уявити собі не могли, у яку історію вляпалися. Думали, прийдуть чоловік десять, ну, на силу, п'ятнадцять – із такою кількістю вдесятьох цілком реально впоратись, тим більше, при наявності зброї, до того ж, на власній території.
Їх прийшло навіть не п'ятнадцять. Їх було стільки, скільки зазвичай народу збиралося в похід на одне з прилеглих сіл. Вони йшли, як монгольське ярмо, вірніше, не йшли, а текли потоками й уздовж берега по обидва боки пустиря, і по вулицях, хіба що на дельтапланах і повітряних кулях не летіли. Зате з води під'їхали три „Південки” під „Вітерцями”.
Загалом, весь район зібрався, що, до речі, і вплинуло позитивно на подальший хід подій. Якби район – на район, то інша справа, але район – на десять чоловік...
Ослін оточили.
Утім, яким чином весь район міг оточити маленьку лавочку, на якій, спітнівши і зсутулившись від страху, сиділи лише десять пацанів?! Насправді, все виглядало по-іншому: пустир за ослоном заповнився купками ополченців, що нудьгували і травили анекдоти. Однак реально взяти участь у „розбірках” змогли лише чоловік тридцять, та й то, чоловік двадцять з них постали з боків і позаду, а десяток – спереду ослона, на краю пригірка, спиною до води. Тобто реально кожен сидячий на ослоні мав перед собою одного супротивника. Двоє винуватців даної події, побитих напередодні, розташувалися збоку. Про те, щоб вихопити з-під ослона зброю, можна було навіть і не мріяти. Тим більше, це все одно не допомогло б, зате відразу забили б, як мамонтів.
Вадим не виключав варіанта, при якому йому могли завдати удару ззаду, тому весь зжався у пружину, і, не встаючи з ослона і не піднімаючи очей, почав стріляти ними по сторонах, оцінюючи ситуацію. І раптом за ним, майже, над самим вухом роздався вигук: Ні хуя собі!!! – і Вадим почув шерех трави під ослоном і характерний брязкіт передатного ланцюга. – Чиє це?
Вадим зрозумів, що нести відповідальність за учорашню витівку, до того ж чужу витівку, доведеться йому. Зрозуміло, дістанеться всім, але почнуть саме з нього. Моє, – зізнався Вадим, не піднімаючи голови. І відразу, різко підхопившись з ослона, ударив головою в живіт того пацана, що стояв напроти нього.
Вони обоє упали з пригірка на вузьку смужку берега. Вадим по інерції стрімголов перекотився через голову і підхопився на ноги, будучи вже по щиколотку у воді. І, користаючись метушнею, рвонув з усіх ніг через пустир уздовж берега убік свинарника. Праворуч від нього миготіли, начебто у двадцять п'ятому кадрі, здивовані обличчя ополченців, що купчилися на пустирі. Вони дійсно нічого не розуміли в тому, що відбувалося. Вони травили собі анекдоти, чекаючи кінця нудної „розбірки”, і тут раптом повз них пронісся на форсажі той, кого, за ідеєю, повинні були на той момент лупити біля ослону, як сидорову козу. Найкмітливіші зрозуміли, що в центрі „розбірки” відбулася якась накладка, що одна з жертв вирвалася на волю.
Вони кинулися Вадимові навздогін.
Однак він мав величезну перевагу перед ними: їм було лише прикро, а йому – страшно!!!
Кулею промчавшись уздовж берега через пустир, і, вилетівши на гірку, де був розташований свинарник, Вадим лише один раз оглянувся і запам'ятав картину, що її потім без труда відновив у пам'яті. Але це було потім, лише коли він зумів примусити себе зупинитися і віддихатися.
Він отямився лише біля магазина, тобто кілометрах у трьох від місця „бою”. Серце вистрибувало з грудей, губи зрослися, піт лив градом, а в очах стояла картина: він на гірці поруч із стіною свинарника, під гіркою чоловік шість переслідувачів, а метрах у двадцятьох за ними – дев'ятеро його друзів, які взяли з нього приклад, але зазнали невдачі. Їм, видимо, удалося розрідити ряди ополченців біля ослона, але не повезло пробитися через весь пустир – їх піймали…
Вадим не ризикнув повертатися додому наодинці, розуміючи, що після „розбірки” юрба стане розбрідатися по всьому районі і він обов'язково нарветься на когось. Благо, поруч знаходився гараж, у якому працював його дідусь.
Дочекавшись кінця робочого дня, Вадим разом із дідусем відвідав магазин і допоміг йому нести додому сумку з „Портвейном”, хлібом, халвою і зельцем.
Діставшись домівки без пригод, Вадим першим ділом попросив дідуся піднятися на душову і покликати його додому до вечері. Дід був горобець стріляний, тому без зайвих питань, піднявся по сходах на дах душової і покликав Вадима. У відповідь з очерету, у тім місці, де був розташований курінь, пролунала весела відповідь, типа, Вадима немає, ми його в магазин за пивом послали. Подякувавши дідусеві, Вадим сам піднявся на душову і подав умовний сигнал, „крекнувши три рази куркою”. У відповідь роздалося „квоктання качки”.
Вадим не пішов прямо до куреня. Обійшовши три вулиці, спустився до берега, протоптав в очеретах свіжу стежку і, зайшовши у воду по пояс, тихесенько поплив. Він знав у цьому місці кожного очеретика, кожну водорість, кожну тараню, кожного карася, бичка, рака і жабу… До того місця, де був замаскований курінь, він підплив зовсім безшумно під водою. Висунув голову назовні, не струшуючи воду з волосся та вій, і прислухався. У курені йшов диспут на тему „а ти бачив, як я йому?..” Про себе Вадим майже нічого поганого чи нового не почув; як завжди, його поминали як жида хитродупого – ну то й що?!
Повернувшись тією ж дорогою додому, Вадим витер рушником голову, переодягся, стирив у дідуся пару сигарет і пішов у курінь. Він уже, приблизно, знав, яку тактику обрати для спілкування з друзями.
Накульгуючи на одну ногу, він підійшов до куреня і почув: О! Бігун з'явився! Замість дражнитися, краще б самі бігати навчилися! – огризнувся Вадим. – А то кулаками махаєте, а в ногах плутаєтеся! Хто плутається?! Ми плутаємося?! А то ні! А то я не бачив, як ви шкутильгали, як каліки! Поки що ти шкутильгаєш, а не ми! Подивився б я, як ти будеш шкутильгати, коли ногу вивихнеш! А ти не бігай, і ноги цілими будуть! Та вже краще вивихнута нога, чим пика у синцях! Пика що? Пика швидко заживе, а от нога а!
І далі в такому ж дусі…
Не можна сказати, що Вадим вийшов зовсім сухим із води, йому таки щиглів надавали, коли тижні зо два потому довелося йти всім районом на одне з прилеглих сіл. Він зіштовхнувся віч-на-віч із пацаном, якого на тій пам'ятній „розбірці” буцнув головою в живіт. Пацан був із здорованів, міг би Вадимові шию зламати однією рукою. Але все обійшлося, Вадимові дбайливо придавили шию біцепсом і рази три середнім пальцем відтягнули по голові. На цьому інцидент був вичерпаний. Ну, і яким важелем ти цього разу махати зібрався? – запитали у Вадима.
Але Вадим відповів: Навіщо важіль? Поки що кийки на деревах ще ростуть.
Посміялися. А свій важіль Вадим таки запримітив у юрбі в одного пацана на плечі, коли підходили до села…
Той похід коштував Вадимові порваної сорочки, тріснутого зуба і вивихнутої ноги, по-справжньому вивихнутої.
А зранку Вадим вийшов на вулицю із забинтованою ногою і вже збирався пошкутильгати у курінь, але свіжа подія змусила його відмовитися від цієї щоденної звички. Біля сусіднього двору стояла вантажна машина з меблями, і біля машини метушився незнайомий люд. Вадим згадав, що тиждень тому із сусіднього двору поїхали мешканці. Нудні мешканці – там не було його однолітків. Однак нове сусідство, за всіма ознаками, мусило бути цікавим. Пекучо-чорну дівчину з грайливо-котячим поглядом і фігурою гімнастки він помітив у першу чергу. Її важко було не помітити. Вона була роки на три-чотири старша за Вадима і, зрозуміло, її манери уже встигли набути жіночого характеру.
Вадима ляснули ззаду по плечі, він оглянувся й побачив трьох своїх друзів. Ми на тебе в курені чекаємо, – сказав один із них, – а ти тут біксу очима свердлиш. А бікса дійсно класна, – сказав інший ерудит з розумінням діла.
А третій нічого не встиг сказати, тому що поруч намалювався пацан з такими здоровенними ручищами, що на його чолі червоними буквами світилася підказка: „моє майбутнє поганялово – Клішня”. Що ти сказав?! – спитав Клішня. А тобі яке діло? – зарозуміло сплюнув крізь зуби спец по біксах. Це моя сест'я! А вона теж без'язика?
Якби Клішня вдарив розумника, то це б мало банальний вигляд, оскільки ще свіжою була в пам'яті вчорашня бойня в сусідньому селі. Якби порівняти дану ситуацію з пиятикою, то це виглядало б, приблизно, так: усю ніч гуляли, годину поспали, прокинулись і хотіли похмелитися, але вийшла не похмілка, а продовження гулянки. Вона знає т'ї мови: мадяйську, ук'яїнську і ясійську, а ти, мабуть, ок'їм матюків більше нічого і не вивчив, – посміхнувшись, сказав Клішня. Юра! – покликав Клішню батько: здоровенний чолов'яга з такими густими бровами, що Леонід Ілліч Брежнєв міг би йому позаздрити. – Потім познайомишся, йди, допоможи мені тумбу вивантажити.
Той, кого звали Юрою, слухняно пішов допомагати батькові, а місцева шантрапа розсілася біля будинку навпроти, на днищі старого, перевернутого догори дном човна, і прийнялася різатися в „сєку” на сірники. Нічого, – хвалькувато, заявив спец по біксах, – я цього козла без'язикого навчу розмовляти. Ну-ну, – посміхнувся Вадим. – Дивись, як би він тебе своїми клішнями не переламав навпіл. Хто, він?! – Хвалько підхопився з днища човна і здавив кулаки. – Та я його в баранячий ріг зігну!
І так вийшло, що Клішня і його батьки затрималися у дворі, а біля машини залишився лише водій. І раптом із-за машини вийшла пекучо-чорна дівчина з грайливо-котячим поглядом і фігурою гімнастки і, рішучою ходою, направилася до човна. Підійшовши впритул, вона без найменших коливань урізала коліном у пах того, хто грозився навчити її брата розмовляти. Тебе як звуть? – запитала вона, але відповіді не одержала. – Ти що, без'язикий?
Шантрапа попадала з днища човна і зайшлася істеричним сміхом. Водій машини аж димом від сигарети придушився, тому не зміг сміятися. Вам повезло, хлопчики, що це зробила я, – сказала дівчина, – тому що, якщо це зробить Юра, то взагалі жоден з вас ніколи не сміятиметься.
І вона пішла розвантажувати машину. Якби в мене нога не боліла, – сказав Вадим, – я б їй допоміг речі носити. А бікса нічого собі, – сказав один. А буфера, бачив, які? – сказав другий. – Помацати б. Так піди, допоможи, може, дасть, – підказав третій. Це мені-то не дасть! – хвалькувато, хмикнув другий. Дійсно, як можна не дати помацати цицьки мужику з розбитою губою! – з'єхидничав Вадим. Шрами прикрашають чоловіка! – важливо сказав другий і пішов допомагати розвантажувати машину.
А вже через п'ятнадцять хвилин усі були залучені до діла, навіть Вадим. Йому дісталася найвідповідальніша робота – заносити у двір горщики з квітами.
Коли з розвантаженням було покінчено, усі мовчки направилися у свою резиденцію. Однак довго в курені не висиділи – така подія! – і другу половину дня провели на днищі перекинутого човна, напроти двору, де оселилися нові мешканці.
Пізно ввечері, видимо, після того, як Клішня допоміг батькам розібратися з меблями і речами, він вийшов із двору, закурив по-дорослому „Приму” і підійшов до човна, на днищі якого різалися в „сєку”. Те, що він закурив, не таячись батьків, зацінили всі. Дякую за допомогу, мужики, – подякував він. – Мене звуть Юя.
Вадимові він сподобався одразу: і кулаків не застосував, коли на нього бочку покотили, і тримався впевнено. На це здатна лише сильна натура. Витримка – найцінніша якість людини! А мене, Вадим, – простягнув він долоню вперед. Однак Юра конфузливо поморщився і відсунув Вадимову руку.
Повітря зненацька придбало колір! Воно перетворилося з прозорого на бардове! Ще мить і могло відбутися щось непоправне в майбутніх відносинах. Однак Юра встиг розбавити фарби своєю посмішкою. Вибач, але я тобі пальці зламаю, – сказав він, показуючи свою руку, поміж пальцями якої була затиснута тоненька, тендітна сигаретка.
У принципі, рука була як у всіх – із п'ятьма пальцями, але розмір кисті перевищував усі припустимі норми. У його долоні запросто могли поміститися два Вадимових кулачки. Сигарета в його руці виглядала як НЛО, що випадково знайшли в городі і пристосували під водяний насос. Вона стирчала із зімкнутих, негнучких пальців зовсім випрямленої кисті руки. І навіть, коли він підносив сигарету до губ, створювалося враження, начебто кисть виліплена з гіпсу. У тебе шо, протез, чи шо? – запитав Вадим. Ні, я п'йосто силу не відчуваю.
Він, і правда, не відчував силу в руках. Його на гарматний постріл не підпускали до ремонту велосипедів. Зате саме йому доручали сідати на весла, коли Тарзани відправлялися на фарватер ріки, щоб попірнати у воду з бортів човна. При цьому всім було в кайф, що Юра вдягав рятувального жилета. Він не вмів плавати. А коли прийшов час, як то кажуть, освоювати нові меридіани, тобто, коли почали пробувати „дурь смалити”, то присутність Юри виявилася дуже доречною – було з кого поприкалуватись. Зазвичай, пускали по колу „косяк” і так підстроювали, щоб Юрі „п'яточка” дісталася. Хто „п'яточку доб'є”, тому наступну цигарку „застрочувати”. От було сміху, коли він намагався гіпсовими руками „мастирити косяк”! Правда, сміялися не всі. Вадимові, наприклад, було зовсім не до сміху, оскільки саме він привозив з міста „план”, і кожен крапаль, розтертий Юріними пальцями в порошок, лупив Вадима по кишені. Тому Вадим робив вигляд, начебто загальний сміх над кращим його другом Юрою болем відзивався в його чуттєвій душі. Нібито, приходячи на допомогу другові, тобто, застрочуючи цигарки замість нього, Вадим, насправді, захищав власні меркантильні інтереси.
Юра був дивним хлопцем. У гніві бував настільки страшний і непередбачений, що краще було не попадати йому під його гіпсову руку. Однак він володів однією особливістю – ніколи не гнівався на своїх. Свої могли йому залізти на голову і накласти купу, а він у відповідь здатний був, хіба що, когось послати в дупу. Це була єдина лайка, що він її зрідка вживав: „Пішов у дупу!” – говорив він. Вадим без сумління використовував Юріну доброту на повну котушку. Він майже ніколи не сміявся прилюдно над своїм кращим другом, на відміну від інших пацанів. Не дарма його ототожнювали з жидом хитродупим. Він не підтримував „ги-ги, га-га!!!”, призначені Юрі, а, навпаки, приходив йому на допомогу, переводячи стрілки „ги-ги, га га!!!” на когось іншого. За це він одержував свої дивіденди – Юріну відданість. Що може бути корисніше відданості сильної людини!
Перший раз Вадим по-справжньому скористався Юріною добротою в один із святкувань Нового Року. Юріни батьки виїхали на свята в західну Україну, побачитися з родичами. І цілий будинок опинився в розпорядженні Тарзанів.
Це було щось!!!
Юріна сестра запросила своїх подружок перевесниць, цілком зрілих, грудастих дівчат. Правда, спочатку вони розігрівалися в окремому флігелі, але незадовго до бою Курантів перебралися в будинок разом із своїм „Радянським Шампанським”. Вони, зрозуміло, „план” не курили, та ж коли закінчилося шампанське, швиденько переключилися на сухе вино, яким „доганялися” Тарзани після кожного „пихнутого” ними „косяка”.
Усе було в кайф: „шмаль”, „сухар” і грудасті „бікси”. Вадима так „вставило”, що пробило на „ха ха”. А десь біля години ночі хтось додумався вимкнути телевізор і запустити магнітолу.
До тієї миті Вадим вважав, що немає кращої музики в усьому світі, ніж композиція групи „Юрай Хип” за назвою „Липневий ранок”. Коли його батько купив найпрестижніший магнітофон „Юпітер” і прийнявся засмічувати навколишнє середовище вульгарним „блатняком”, Вадим почав збирати гроші на власну бобіну, щоб переписати в однокласника четвертий концерт „Юрайя Хип”. Притому, робити це потрібно було потай від батька. Сміх-сміхом, але проблема дійсно була солідна: батько нормальний мужик, любить нормальну радянську музику, а сина, ти ба, на бугі-вугі потягнуло. Партієць мав повне право, прийшовши з роботи, виставити динаміки від „Юпітера” на балкон і врубати на всю вулицю пісні про злодіїв чи жидів, та ж тільки не пісню про липневий ранок, тим більше, ворожою мовою.
Гроші збиралися занадто повільно, і тоді своєму сусідові Вадим продав три стародавні книги, що дісталися його мамі в спадщину від прабабусі. Грошей вистачило. Але, як на зло, замість того, щоб переписати музику на Вадимову бобіну, вони умудрилися стерти запис з бобіни однокласника – фахівці! Ці, на перший погляд, дріб'язки настільки роздули інтерес Вадима до групи „Юрайя Гип”, що він був змушений насолоджуватися „Липневим ранком”, слухаючи запис по телефону. Може, це комусь і здавалося смішним, однак у такий спосіб Вадим настроював свій внутрішній камертон, що його планомірно розбалансовували Аркаша Північний разом із Льолєй Безпутнєй тощо.
У той пам'ятний Новий рік Вадим зробив ще одне приємне відкриття. Виявилося, що окрім „Липневого ранку” існувала ще одна геніальна композиція, гідна претендувати на звання камертона для настроювання Вадимового внутрішнього світу, щоправда, належала вона творчості групи „Ди Пьорпл” і називалася „Mistreated”. Утім, ці дві композиції мали визначене функціональне розходження. Тож, якщо перша служила камертоном для настроювання всього організму, то друга, як виявилося, конкретно настроювала статевий апарат на увертюру.
На магнітолу встановили бобіну із записом групи „Пьорпл” і бажаючі пішли танцювати. Зрозуміло, що бажаючими були дівчата. Шантрапа ж, розвалившись у кріслах і на дивані, „пихкала косяки” і ловила „ха ха”, тобто реготала над танцюючими, тикаючи в них пальцями. З пацанів танцював тільки Юра. Він по-дорослому однією гіпсовою рукою обіймав свою партнерку, а іншою гладив її сідниці. Партнерка сміялася у хмелю, хоча зрідка і поплескувала долонькою Юру по руці, тіпа, я от тобі покажу, пустунчик! Тоді він переносив свою негнучку лапищу на її груди і починав бгати їх так, що партнерка просто впадала у щось: чи то в екстаз, чи то в істерику.
У кімнаті стояв дикий шум! „Ги-ги, га га!” перемішувалися з музикою та дзенькотом келихів, а Вадим мовчки сидів у кріслі і гіпнотизував танцюючу пару.
Замість того щоб затаїтися в підпіллі і нишком пускати шмарклі, Вадимова піпіська готова була розірвати ширінку штанів і вирватися назовні, щоб теж побачити те, що не давало спокою її хазяїнові. І раптом у найнапруженіший момент, магнітола видала позивні у виді голосу Девіда Кавердейла, що прийнявся демонструвати свою майстерність у мистецтві томного виконання хард-року.
Композиція „Mistreated” миттєво настроїла камертон Вадимової душі. Він кинув „недобиту п'яточку” на підстилку, роздавив її каблуком і рішуче направився до Юри і його партнерки.
Привід був обраний спонтанно. Вадим попросив, притому, наполегливо попросив Юру з'їздити до одного з Вадимових приятелів за „шмаллю”, мовляв, „дурі” залишилося лише на пару „косяків”, а до ранку ще далеко. Юра, як завжди, не зміг відмовити своєму найкращому другові у послузі – одягся й побрів на автобус, що і в будень-то день ходив за одним йому відомим розкладом. І в той час, як Юра розшукував неіснуючого Вадимового приятеля за неіснуючою адресою, Вадим на повну відтягувався з Юріною партнеркою по танцях. Утім, були не тільки танці, а й манці зажиманці. Над ранок Вадим таки оволодів вщент п'яною дівчиною.
Як і припускав Вадим, Юра не став котити на нього бочку, коли повернувся додому, сказав тільки: „Ну їх у дупу ці автобуси!”
А „шмаль” була. Цілий „крапаль”, загорнений у целофан, розміром із більярдну кулю, причаївся у Вадима в кишені пальто.
Наскільки довго Вадим міг би ще використовувати Юріну доброту – одному Богу відомо. Може, п'ять років, може, десять, а може, і все життя. Але цей життєвий експеримент зненацька перервався – Вадим утопив Юру в річці. Ненавмисно, звичайно, однак Юрі від цього не полегшало.
Вадим сказав Юрі: „Сідай на весла”, – і Юра сів. І Юра скерував човна на фарватер ріки, як того зажадав його кращий друг. „Пірнай, – сказав Вадим, – будемо тебе вчити плавати”. І Юра з перекошеним обличчям зліз із човна у воду, вчепившись своїми клішнями в борт. „Відчіпляйся від борта”, – сказав Вадим. І тоді вперше та востаннє у житті Юра сказав своєму кращому другові: „Ні”. Вадим висмикнув із кочета весло і, замахнувшись, крикнув: „Зараз як в'єбу по заготовках!” І Юра розтиснув „заготовки”. Через кілька секунд Вадим, перегнувшись через борт, схопив Юру за волосся і витяг з-під води з криком: „Ти шо, зовсім дебіл?! Руками ворушити треба, руками і ногами, зрозумів?!” Він тримав Юріну голову за волосся і дивувався: навіть маленькі цуцики, навіть кошенята і ті лапами дригають, якщо їх кинути у воду! А в Юри чомусь геть-чисто був відсутній рефлекс самозбереження, він, як сокира, ішов до дна, навіть не намагаючись поворухнути хоча б однією з кінцівок. Його тулуб висів по горло у воді, поруч із човном, а він навіть не намагався схопитися руками за борт. Замість цього він витріщався на Вадима очима, повними жаху. „Так, останній раз пробуємо і на сьогодні досить, – сказав Вадим, витираючи плечем піт із чола. – Тільки слухай мене уважно, Юрчику, не виси, як ліска, смикайся, смикайся, як карась, якого на гачок підсікли. Руками, ногами смикай, греби, зрозумів?”
І він відпустив Юрине волосся.
А схопити його ще раз не зумів. Промахнувся.
Пірнати не став – побоявся, що Юра потягне його за собою на дно ріки. Можливо, це було правильне рішення, інакше, замість одного потопельника, було б відразу двоє. Кому б від цього полегшало?
Ця подія, незважаючи на всю її вагомість, не послужила для Вадима відправною крапкою „А” у довгому життєвому шляху каяття до крапки „Б”. Що ж – потонув друг Юра, так. Однак це можна було списати на що завгодно. Наприклад, на витівки долі. Адже не потонув же Вадим, коли батько, схопивши його за руку та ногу, з усієї сили вперше кинув у воду з одного з пірсів Яхт-клубу! Вадим верещав, як порося, від страху. Але батько, стоячи на пірсі, сказав: „Допливеш до берега – будеш жити”. Звичайно, батько не дозволив би Вадимові піти до дна: він би стрибнув у воду з пірса, він би витяг сина, він би купив йому морозива і сказав би, типа, молодець, так тримати, завтра повторимо. Але назавтра Вадим уже сам стрибав із пірса і гордо гріб до берега по-собачому, доставляючи татові колосальне задоволення. А чому в Юри не вистачило розуму на те, щоб виплисти на поверхню води по-собачому?! Що, у маленького хлопчика було більше сили чи спритності розуму, ніж у дорослого хлопця?!
Загалом, виправдань можна було придумати вагон і маленький візок.
І все ж-таки, смерть Юри боляче ранила душу Вадима. Йому обридли і ріка, і до болю улюблені очерети… Він, майже, перестав їздити в гості до бабусі. Поступово колишні очеретяні друзі відійшли на задній план, перетворившись на, так званих, друзів дитинства. Навіть приїжджаючи разом із батьками відвідати бабусю з дідусем, він не відчував потреби спуститися до ріки, побродити по очеретах – цей світ став йому чужим, гарне дитинство погано скінчилося.
За законами природи, приблизно, років через п'ять-десять Вадим позбувся б остаточно тих деяких сумлінь, що будоражили його при спогадах про Юріну смерть… якби…
Якби він ще раніше, десь за рік до Юріної смерті, не зробив наймерзеннішого з учинків у своєму житті. Настільки мерзенного, що непорядна подія з Юріною смертю мерхнула на його тлі.
Якось одного разу пізно ввечері вони розташувалися за задньою стіною овочевої бази й улаштували п'яну тусню. З матюками, як полагається. Аж тут раптом із воріт, що на пам'яті Тарзанів жодного разу не відчинялися через іржавість петель і замків, з'явився сторож з рушницею. Навіщо знадобилося сторожеві у темряві виходити за межі території бази, та ще і з боку пустиря?! Одному Богу відомо! Швидше за все, саме Богу. Видимо, Господь вирішив показати Вадимові його справжню зрадницьку сутність у юності, даючи у такий спосіб можливість змінитися зсередини, щоб майбутній відрізок життєвого шляху можна було пройти більш гідно
Сторож вийшов із воріт і сміливо послав їх на три букви. Природно, у відповідь на таку ідіотську заяву його самого послали в тім же напрямку. І тоді він підняв рушницю до плеча.
„Зараз сіллю в дупу як в'єбе!” – мигнуло у Вадима в голові.
А далі він себе вже не контролював. Сам не зрозумів, як опинився біля Юри, як учепився мертвою хваткою в сорочку на Юріних плечах і як, ривком розгорнувши Юру обличчям до сторожа, сховався в Юри за спиною…


3.

...Раптом пролунав гонг. Це була команда зробити крок уперед.
Вадим чомусь від хвилювання забув, з якої ноги робити цей крок уперед. „Прокинувся з лівої ноги, – згадав він. – А вставати з лівої ноги недобре. Так, так, так... Виходить, треба з правої”. І тільки коли ззаду його боляче вдарили по гомілці носком черевика, він згадав, що в армії рух починають із лівої ноги. „Дивно, – мигнуло в голові, – усе як в армії, але це не плац, а газон якийсь, може... Ах, так! – зненацька згадав він. – Це ж футбольне поле. Тьху ти, пам'ять як сито! Звідкіль ця блукаюча амнезія?!”
Як тільки він зробив крок уперед, відразу почув далекий звук пострілу.


4.

Перший раз Юра нагадав про себе з „того світу”, коли Вадим став уже майже випускником військового училища. Вадим перебував в інтимних відносинах із дружиною одного прапорщика. Прапорщик був п'яничкою і ця обставина, зрозуміло, негативно відбивалася на стабільності його сімейного життя. А втім, вірніше було б сказати, що його сімейне життя проходило стабільним прочерком. Його дружина – буфетниця при клубі – мала до чоловіка претензії на цей рахунок. Однак висловити претензії у неї не було можливості, оскільки адресат занадто рідко знаходився в стані сприйняття негативної інформації, і тому їй приходилося періодично підшукувати заміну своєму чоловіку, щоб виправляти стабільні прочерки хоча б на хибкі хрестики.
Однією з таких періодичних замін, протягом півтора року, служив Вадим.
Зазвичай, за півгодини до закриття буфета на двері вивішувалася табличка „облік” і Вадим на прилавку чи на столі допомагав буфетниці виправляти звітність у бухгалтерії її сімейного життя. Але іноді йому вдавалося протягом дня визволити малу дещицю часу не для хрестика, а для галочки, тобто винятково для мінета. Він заходив за прилавок і торгував булочками з „пепсі-колою”, а буфетниця, сидячи під прилавком, виводила пікантну галочку. Та ж якось, в один із таких відповідальних моментів до прилавка підійшов прапорщик.
Вадим не вдарився у паніку. Навпаки, така ситуація лише підсилила його інтерес до ситуації – так буває в молодості, коли важливо не тільки досягнення фізичного задоволення, але величезну роль грає ще й спортивний інтерес. Вадимові дуже подобалися всілякі імпровізації, наприклад, щоб його секс-партнерки з надривом чи томно виконували „Інтернаціонал”, чи, роблячи мінет, надягали оправу окулярів без стекол...
Вадим відчув дикий азарт, побачивши прапорщика. Ще б пак! Потиснути руку чоловікові в той момент, коли його дружина робить тобі мінет – що може бути краще?! Бажаю здоров'я, товариш прапорщик, – простягнув Вадим руку через прилавок. – Як служба?
Під прилавком зупинився час, начебто хтось натиснув на клавішу „пауза”.
Рукостискання прапорщика виявилося настільки могутнім, що його можна було порівняти хіба що з рукостисканням Юри. Прапорщик потягнув на себе через прилавок руку Вадима, наблизив своє обличчя до його обличчя і, пильно дивлячись йому в очі, дихнув їдким перегаром: Це в тебе служба, курсант. – І раптом на якусь невловиму мить його обличчя спотворилося, мигнувши Юріною посмішкою.
Прапорщик ударив носком чобота по фанерній стінці прилавка, і Вадим відчув, як здригнулися зуби буфетниці. Пива вдома немає. Зовсім порожній холодильник, – сказав прапорщик і, бадьоро зробивши „кру угом”, пішов до виходу.
Під прилавком час зірвався з місця в кар'єр, а через відкриті двері буфета із зали для глядачів донеслися акорди композиції групи „Ди Пьорпл” „Mistreated”. Біля самих дверей прапорщик озирнувся й остаточно убив наповал Вадима Юріною посмішкою. А коли він зник за дверима, із зали почувся лемент завідувачки клубом: Це що, я вас питаю, за ворожа музика?! Ще раз почую!..
Музиканти, негайно перешикувавшись, заграли „У солдата вихідний”, а під прилавком усе пішло на перекіс...
З того самого моменту Вадим і перетворився на власного інквізитора.


5.

Той самий сон, що снився протягом тривалого часу майже щоночі, уперше зрушився з мертвої точки. Зазвичай, уві сні після гонга Вадим робив крок уперед і просинався після пострілу. Можна було назвати сон загадковим, докучливим і ще Бог знає, яким, але він не заподіював Вадимові великих занепокоєнь, бо невідомо було, до чого йшлося в тому сні.
Зате тепер він перетворився на суцільний кошмар.
Після інциденту в буфеті Вадим із важким серцем ліг спати, передчуваючи лихо. І дійсно, зранку йому довелося прокинутися в холодному поті, тому що після гонга він зробив крок уперед і, почувши звичний-абстрактний звук пострілу, залишився на футбольному полі, начебто провалився в наступну серію кінофільму: Опа! – насторожено вигукнув верткий і відразу виявив бажання знову влізти Вадимові на плечі. – Уже близько. Дозволь? Ні вже, – обурився Вадим. – Тепер моя черга.
І він рішуче вліз на плечі верткому.
Туман спереду був, дійсно, якийсь сизий. І густий. Але крок уперед, зроблений шеренгами після удару гонга, дозволив розгледіти Вадимові хрест. Він був установлений у правому від Вадима куті футбольного поля. Обличчям до протилежного кута, стомлено склавши руки на грудях й схрестивши ноги, спираючись на хрест спиною, стояла людина. Вона дивилася в обличчя Смерті. Так, саме Смерті, яка сиділа в протилежному куті поля, зручно умостившись у кріслі, і недбало цілилася в людину з двостволки. Поруч із Смертю лезом догори з зеленого газону стирчала її знаменита коса. Між нею і хрестом було ціле футбольне поле й туман; рушниця була лише мисливська, але Вадим чомусь був упевнений, що це їй не перешкодить зрешетити дробом людину, що оперлася спиною на хрест.
Незважаючи на далеку відстань і сизий туман, Вадим уловив якісь знайомі риси в образі людини, що притулилася до хреста... Хрест видно? – крекчучи, запитав верткий. Видно, але дуже погано, – відзвітувався Вадим, зісковзуючи з плечей верткого на траву. Не має значення, я і так усе пригадав. Ще крок уперед зробимо і годинника побачимо. Якого годинника? – потираючи скроні пальцями, запитав Вадим, намагаючись зібрати воєдино інформацію, що хаотично метушилася в голові. Якого-якого, – пробурмотів верткий. – Електронне табло. Пам'ятаєш, десять, дев'ять, вісім, сім... О, Господи! Там, біля хреста, моя мама стоїть.
І тут Вадим згадав. До чого тут твоя мама?! – обурився він тупості верткого. – Під хрестом мій друг дитинства Юра Керекеш стоїть! Напевно, не спорю, – спокійно знизав плечима верткий, – з якої радості ти маєш там побачити мою маму? Адже ж я не бачу там твого друга дитинства. Дійсно. Вибач. Видимо, моя оперативна пам'ять, – Вадим постукав себе пальцем по голові, – занадто буксує.
Тепер мозаїка пам'яті цілком лягла.
З кожним ударом гонга шеренги будуть робити крок уперед, до місця старту. І коли його шеренга стане першою, він повинен буде, обігнавши суперників, за десять секунд устигнути добігти до кромки футбольного поля і зайняти місце на траєкторії польоту кулі чи дробинок, призначених другові його дитинства Юрі Керекеш. Він мусить устигнути закрити собою Юру.
Мусить.
Один Господь знає, скільки разів, вистоявши чергу, Вадим буде діставатися до старту, щоб спробувати прийти першим до фінішу. У цій лотереї лише одиницям фартить закрити власним тілом тих, ким вони колись прикрилися для порятунку цього самого тіла. Незначного, тлінного тіла.
Цим щасливчикам більше не потрібно займати чергу до старту – вони встигли до фінішу.


6.

Про зустрічі з буфетницею більше не могло бути й мови, оскільки обличчя і руки Юри Керекеш укупі з мундиром прапорщика негативом вросли в клітковину очей. Не те що буфетницю, а навіть БМП чи автомат неможливо було розгледіти через негатив цілком – тільки окремі фрагменти. Але якщо частини БМП не втрачали при цьому своєї краси, то буфетниця, щонайменше, виглядала безглуздо, незважаючи на те, що вона була жінкою досить привабливою.
Навчання в училищі перетворилося на катування, усе йшло до того, що Вадима повинні були відрахувати за неуспішність. У його голові постійно вертілася іспанська приказка: „На що придатний вол, якщо він не оре? На забій”. Якщо до простих бездар ставилися поблажливо, то стосовно Вадима, навпаки, почали виявляти недоброзичливість. Будучи одним із кращих стрільців на своєму курсі, на останніх показових стрілянинах він не вибив жодного вічка і тим самим поставив у смішне становище своє начальство.
Начальство не любить виглядати смішно.
Вадим прекрасно розумів, що відвідування кабінету окуліста тільки прискорить момент відрахування – хіба в змозі якийсь там окуліст поставити діагноз тіпа: „Проблем із зором не виявлено (зір – 100%). Ймовірно, причиною хвороби могли послужити душевні гріхи”. Жоден окуліст не сказав би: „Люб'язний, вам необхідно взяти в реєстратурі номерок до свого духівника”. Гривня за сто, окуліст навісив би йому ярлик симулянта.
Душа. Хм! Душевнохворому, що мешкав у СРСР, однозначно належало проходити лікування в психіатричній лікарні, але в жодному разі не в церкві, незважаючи на те, що це саме її парафія. Ні, ну, справді, не міг же Вадим, будучи кандидатом у члени компартії, узяти, та й звернутися про допомогу до церковних лікарів!
Життя зробилося для нього просто нестерпним. Та й навряд чи те, у чому відбувалися з ним події, можна було назвати життям. Скоріше, це місце більше походило на днище розпеченої сковороди. Пекельні борошна – просинатися в холодному поті і не відчувати радості від того, що кошмарний сон закінчився, тому що реальність чекає на тебе зі своїм особистим кошмаром: незмінним негативом. Це просто кошмар!
Бувало, що мозок, який ревно взяв на себе функції ката, іноді рятував його від обов'язку бачити негатив, але лише для того, щоб прокрутити відео-ролик:
„„Сторож виходить з воріт і сміливо посилає підлітків на три букви. У відповідь на таку ідіотську заяву його самого посилають у тім же напрямку. І тоді він прикладає рушницю до плеча.
„Зараз сіллю в дупу як в'єбе!” – миготить у Вадима в голові.
А далі він себе вже не контролює. Сам не розуміє, як опиняється біля Юри, як учіплюється мертвою хваткою в сорочку на Юріних плечах і як, ривком розгорнувши Юру обличчям до сторожа, ховається у Юри за спиною”„.
Вадим завів собі індивідуальний нервовий тик і припинив спілкування з однокурсниками. Його навіть замполіт викликав до себе в кабінет і намагався розібратися в тому, що відбувається, але користі від цього не було.
Ситуація розжарювалася: курсант, що замкнувся у собі з якихось незрозумілих причин, небезпечний, оскільки непередбачений. А ще нервовий тик, що дратував оточуючих... Так довго тривати не могло. Замполіт прозондував обстановку в родині курсанта, перевірив наявність нареченої. У родині останнім часом катаклізмів не було виявлено, а нареченої за ним не числилося, тому відпала необхідність у перевірці її вірності.
Усе змінилося зненацька.
В одного з однокурсників намічався день народження і напередодні в гуртожиток із „самоволки” був доставлений повний рюкзак горілки – готувалися до свята ґрунтовно. Але так вийшло, що гонець злегка перебрав на волі і втратив пильність. Старшому за курсом, що чергував того вечора по гуртожитку, подзвонили з КПП і доклали, що один із п'яних курсантів був замічений у той момент, коли перелізав через паркан на територію училища з підозрілим рюкзаком. І саме тоді, коли черговий притискав до вуха слухавку, ляснули вхідні двері гуртожитку; однак повз вікна чергового ніхто не пройшов, зате, якийсь час потому, у коридорі першого поверху задзвеніло потривожене пляшкове скло. Видимо, порушникові, що зумів віртуозно прокрастися під вікном чергового, не пофартило вписатися в поворот на сходовому прольоті, притому, як у тім анекдоті: „Він випадково упав на ніж, і так вісім разів підряд”. Черговий був істинним військовим – міг на звук відрізнити не тільки порожні пляшки від повних, але так само „Лимонад” від „Російської” і кількість із погрішністю в одну пляшку. Безпомилково визначаючи на слух місцезнаходження й напрямок порушника, він кинувся навздогін. Гонець, у свою чергу, виявляючи спритність, ввірвався в першу ж відкриту кімнату поверху, заштовхав рюкзак у шифоньєр і пірнув у розкрите вікно. Він був настільки поглинений у свою справу, що навіть не помітив на одному із двох ліжок Вадима. Той лежав на спині, підклавши кисті рук під потилицю, і тупо дивився в стелю.
Черговий за курсом, ввірвавшись у кімнату, влучним поглядом оцінив ситуацію, безпомилково направився до шифоньєра і витяг звідти рюкзак з горілкою. Природно, він поцікавився: „Це чиє?” – і Вадим відповів: „Моє”. Притому, відповів без коливань, свідомо. Зрозуміло, беручи до уваги тупість гінця, що сп'яну підставив не тільки його, але й усіх своїх колег-курсантів, Вадим легко міг без збитку для свого авторитету відхреститися від рюкзака з горілкою. Тим більше, що черговий був не йолоп – він шукав справжнього гінця, пітного, захеканого після бігу і, ймовірно, п'яного, а не того, у якого на ногах тапочки, а майка на спині зім'ята від довгого контакту з ліжком. І все ж-таки Вадим рішуче взяв провину на себе. На те була вагома причина: у нього відновився зір, коли гонець вистрибував у розкрите вікно. Саме в той момент замість негатива він чітко побачив на обличчі гінця посмішку Юри Керекеш...
Навряд чи, покарання було б строгим, швидше за все, діло зам'яли б. Але черговий за курсом виявив необґрунтовану наполегливість у з'ясуванні істини дріб'язкової події, яка і подією-то не вважалася на останньому курсі навчання. Він, як п'явка, приссався до Вадима з питаннями типа: „Хто? Де? Коли?” Однак одержав досить убогу відповідь, у якій вказувався лише напрямок руху, мовляв, та пішов ти шукати свою істину туди-то!
Негатив більше не маячив перед очима Вадима. І спав він тієї вночі на гауптвахті без кошмарних сновидінь, як убитий, незважаючи на те, що підлога була бетонна, а на „вертольоті” не вистачало однієї дошки. І ще одна немаловажна деталь: ніяких стягнень по партійній лінії не було. Утім, йому все-таки довелося на загальному плаці принести свої вибачення офіцерові, якого він образив словом.
Пройшов місяць. Місяць внутрішньої свободи. Вадим відмінно здав норми ГТО, на його обличчі частіше почала з'являтися посмішка. Анекдоти знову посипалися з його вуст безупинним потоком.
Так пройшов місяць. І за весь цей місяць Юра жодного разу його не потурбував.
Він знову прийшов і приніс із собою кошмарні сновидіння за тиждень до того, як Вадим готувався заступити розводящим на варту. Сім ночей підряд Вадим стояв у шерензі, чекаючи своєї черги на реабілітацію. Сім ночей підряд стартував із шеренги в напрямку крайки футбольного поля, але до фінішу першим так і не прийшов. Сім разів просинався в холодному поті і, відкриваючи очі, незмінно ловив на собі докірливий погляд сусіда по кімнаті.
Сьомого ранку однокурсник не витримав і запитав: У тебе що, неприємності? Чому обов'язково неприємності?! – розлютився Вадим, нервовими рухами витираючи піт рушником. – Хіба тобі дівки по ночах не сняться?! Чому ж – сняться, – мирно відповів сусід по кімнаті. – Тільки в тебе щось інше, дівки тут ні до чого. Психолог мені знайшовся! – буркнув Вадим, натягаючи штани. До чого тут психолог? – знизав плечима сусід. – Просто сни за участю жіночої статі незмінно провокують на ранковий стовбняк. До того ж, стогнеш ти явно не від екстазу, а так, наче тебе ґвалтують.
Вадим схопив із тумбочки графин, відтягнув рукою гумку і вилив у труси пів-графина води. Вважай, що я обкінчався! Тепер ти спокійний?! – із злістю спитав він.
Сусід знову знизав плечима і мовчки вийшов із кімнати. Як тільки за ним закрилися двері, Вадим зірвав із стіни радіоточку і з усієї дурі жбурнув її у вікно. Але цього виявилося недостатньо – ударом ліктя він навпіл розколов відкриті двері шифоньєра, і ногою відбив від ліжка спинку. Він не на жарт розійшовся. І було через що. В цю ніч він уперше був близький до фінішу настільки, що навіть умудрився рукою дотягтися до кулі... Але куля пройшла крізь руку і, влучивши прямо в серце, наповал убила його верткого сусіда, що встиг на частку секунди раніш зайняти місце на траєкторії польоту кулі. Отже верткий нарешті відпокутував свою вину перед мамою і більше не стоятиме в черзі. Фініш.
„Цей мертвяк що, має намір переслідувати мене все життя?! – Молотячи кулаками в залишки шифоньєрної двері, Вадим проклинав Юру. – У хреста, бач ти, собі місце надибав! Месія сраний! Падло без'язике! А ще другом прикидався!”
Однак уже через десять хвилин, остудившись під струменем холодного душу, він ричав у подушку і змочував її наволочку сльозами каяття. Холодний душ допоміг закипілому мозкові переключитися на позитивне сприйняття і проаналізувати зв'язані зі сновидіннями події. Це дозволило уловити в них обриси закономірностей і ототожнити „мертвяка”, „месію сраного” і „падлу без'язикого” із добрим духом, що, незважаючи ані на що, залишився Вадимові відданим другом і „з того світу” допомагав у рішенні життєвих рівнянь. Дійсно, клубна буфетниця, невдовзі після того, як Вадим порвав з нею відносини, заразила сифілісом шістьох курсантів, трьох прапорщиків і прикомандированого майора. А коли Вадим відсиджувався на гауптвахті за чужу тупість, із стелі над його ліжком у гуртожитку серед ночі звалився шар штукатурки...
Вадим заступив на варту, і, цілу добу, знаходячись у стані стиснутої до межі пружини, очікував на негативні події. І дійсно, такі події відбулися, вірніше, одна лише подія, але така, що, не втруться Юра зі своїми кошмарами, ця подія цілком могла б претендувати на звання НП.
У критому кузові автомобіля „Урал” по обох бортах на відкидних ослонах розташувалися дві варти. Один курс уже відтягнув свою лямку і здавав зміну іншому. У кабіні знаходилися розводящі обох курсів, і одним із двох був Вадим. „Урал” шумно під'їхав до воріт складу боєприпасів і водій кілька разів натиснув на сигнал, попереджаючи вартового про прибуття зміни – може, вранці не витримав і заснув. Чого доброго ще спросоння візьме, та й засадить розводящому кулю в чоло, замість: „Стій! Хто йде?!”. Тим більше, на посту саме знаходився один придуркуватий майстер спорту з боксу. Звання своє він придбав ще до вступу в училище. Від нього нікому не було спокою, він до усіх приставав, точніше навіть буде сказати, сікався. Без бійки не міг прожити і дня – такий нервовий був. У нього дійсно добре був поставлений удар з правої, але до нього ніяк не доходило, що за межами рингу можна нарватися на добре поставлений удар стільцем чи прикладом „калаша” по голові, тим більше в загальновійськовому командному училищі, де його однокурсники черпали знання не зі складання художніх композицій на полотні. В іншого за час багаторічного перебування в училищі вистачило б розуму перемінити тактику, а цей – ні, ні в яку, знай собі в груди кулаками б'є і майку рве, мовляв, а ну, удар мене, удар! І природно, його приходилося бити, і природно, від нього теж приходилося отримувати. Але потім зрозуміли, що один псих нав'язує всьому колективу свої правила поведінки, і прийняли рішення ігнорувати його постійні виклики на дуель, а якщо сильно допікав, то йому просто влаштовували вночі темну – зазвичай, на три-чотири дні це допомагало. Останній раз темну йому забезпечили днів п'ять назад, тому Вадим попросив водія, про всяк випадок, попередити сигналом нервового вартового про прибуття зміни.
Найчастіше, вартовий, що відстояв добу на варті, плює на статут і виходить зустрічати останню свою зміну до самих воріт. Він весь у напрузі, він на звук визначає роботу двигуна чергового „Уралу” і, навіть, через яку кількість хвилин і секунд „Урал” під'їде до воріт складів. Однак Вадим із подивом відзначив, що вартовий усе ще знаходився на території. За статутом усе було правильно, але, як говориться, по розуму ситуація виглядала штучною, неправдивою, був у цьому якийсь підступ. Вадим переглянувся з розводящим і вартовим зміни, що заступала, і вони втрьох синхронно знизали плечима. На лементи Вадима вартовий теж не відгукнувся. Залишалося одне розумне припущення – заснув. Однак, за закономірністю, вартовий забувається уві сні вночі, а найвідвертіший пофігіст може і серед біла дня, але ж ніяк не перед безпосередньою зміною варт, коли за плічми доба митарств, а попереду здача зброї і м'яка постіль у гуртожитку. Вадим хоч на майстра спорту і не претендував, але боксом теж займався, з боксерами був знайомий не з чиїхось слів, і сказати, що всі боксери тупі валянки – не міг. Але однозначно з нервовим боксером, що стояв на варті, було щось не так.
Він дійсно заснув. Притому не просто заснув, а – це треба було тільки бачити! Найсправжнісіньке шоу! Він спав у будці, що призначалася для того, щоб вартовий міг у випадку непогоди сховатися від вітру чи дощу. Ну, будка вона і є будка, типу дерев'яної вбиральні, тільки без вічка і дверей; там немає ні ослона, ні столу, узагалі нічого – будка будкою, зайшов, постояв і вийшов. Якщо узимку в кожусі, то і не розгорнешся.
Для того щоб заснути в такій позі, потрібно було спочатку обпертися спиною на задню стінку будки, підняти одну ногу, допустимо, ліву, і уперти її у єдину передню дошку ліворуч, потім проробити те ж із правою ногою і, на закінчення, приставити до паху „калаш” так, щоб магазин виконував функції сідла. Яка була користь від прийняття даної пози, важко було сказати, але одне було напевно-ясно – у вартового не було наміру засинати в такій позі. Однозначно. Про це свідчили тліюча по краях діра на штанях розміром із блюдце і їдкий запах горілої тканини. Права рука вартового сонно лежала на паху, і в її пальцях був затиснутий недокурок сигарети, націлений тліючим кінцем у середину діри. Залишалося усього лише міліметрів п'ять до зіткнення недокурка з трусами.
Вадим, дотримуючись запобіжного заходу, перевірив положення запобіжника на автоматі вартового, і дбайливо потягнув автомат на себе. Зброя опинилась у нього в руці, а вартовий, як не дивно, залишився в колишній позі. Звичайно, не гріх було й пожартувати з вартовим, якби він був нормальним мужиком. Але в цього нервового майстра спорту з гумором був великий напряг. Вадим тихо кашлянув. Вартовий, не змінюючи пози, з'їхав по стінках будки вниз і автоматично вимовив магічну фразу: „Стій! Хто йде?!” Потім різко підхопився на ноги, мутними очима обвів присутніх і запитав: Що це у вас так смердить? Це в тебе смердить, а не в нас, – сказав Вадим і кивком голови вказав на джерело запаху...
Вадим повернув боксерові автомат і наказав іти до „Уралу”, а сам затримався з розводящим зміни, що заступала, і новим вартовим, щоб обговорити умови нерозголошення інформації з даної події.
Домовилися. Зійшлися на тім, що на офіційному рівні обійдуть цю тему стороною. Але на неофіційному – не обіцяли. А він і не наполягав.
„Урал” стояв заднім бортом до воріт і тому Вадим, прямуючи до машини, ще звіддаля побачив, як боксер, сидячи в кузові, розряджає свій автомат. За статутом цю процедуру покладено було провести ще при зміні варти, але в реальному житті приходилося враховувати, що люди військові, дорослі, на останньому курсі училища вчаться, зрослися з автоматами і сплять із статутом, а розводящий не собака, щоб на усіх гавкати, тим більше на однокурсників. Саме тому статут часто порушується – неможливо всі людські відносини переправити на статутні.
Нервовий боксер із пропаленою матнею сидів напроти вартового зміни, що заступає, і, направивши в його сторону стовбур автомата, відстібав магазин. Незважаючи на те що вартовий був молодшим і не був боксером, а тим більше майстром спорту, він усе-таки ризикнув обуритися, тіпа, у тебе шо, дах поїхав?! Але боксер, відстібнувши магазина, не збирався піднімати ствол автомата вгору, навпаки, він ще й ерудитував, мовляв, ах ти салага, ти на кого попіл струшуєш?!
Вадим саме в цей час підходив до машини і мріяв тільки про одне: щоб боксер не зробив контрольного спуску. Вадим був на двісті відсотків упевнений, що один патрон із магазина „загубився” у патроннику – не даремно ж його знову відвідали кошмарні сни! Юра попереджав! Забери автомат, – м'яко, по-дружньому попросив Вадим. – Це не іграшки. Твоє місце в кабіні, а ми тут самі розберемося, – огризнувся боксер.
Тоді Вадим, без різких рухів, поправивши автомат на плечі і, підтягнувшись на руках, вліз у кузов. Він навмисно всівся на коліна хлопцеві, на якого був націлений автомат і сказав: Ми не рушимо з місця, поки ти не порозумнішаєш.
Але боксер не збирався розумнішати. Він, як баран, уперся. Він тримав автомат, направивши ствол у груди Вадима, і свердлив його очима, що налилися кров'ю. Вартовий спробував вибратися з-під Вадима, але був утриманий наказом залишатися на місці. Вартовий, знехотя, підкорився. Шо ти тут розкомандувався?! Сильний начальник, чи шо?! – не вгамовувався боксер. – Йди у кабіну, і поїхали, я жерти і спати хочу! Забери автомат, тоді поїдемо жерти і спати, – якомога спокійніше відповів Вадим, внутрішньо закипаючи. – Ти ж розумієш, прекрасно, шо в стволі може бути патрон, навіщо долю випробовувати? Якби там був патрон, то я б тебе вже давно грохнув, тому шо ти дістав своєю правильністю. Лички начепив і думаєш, блатніш за бога?!
Безперечно, Вадим перебував під владою страху. Він був упевнений, що автомат вистрілить, якщо буде зроблений контрольний спуск. Інші могли ворожити: вистрілить – не вистрілить, а в нього сумнівів не було, та й бути не могло. Але, незважаючи на це, вигляд він мав спокійний, говорив упевнено, рівно.
В усіх буває по-різному: у когось організм починає виділяти надмірні дози адреналіну при першому ж натяку на екстремальну ситуацію, у когось у процесі, а з Вадима адреналін, зазвичай, виходив „на третю добу”, як у тім анекдоті про жирафа. Саме тому йому вдавалося контролювати більшість ситуацій. Аніяких спонтанних дій у відповідальний момент – тільки зважені вчинки. Йому вистачило однієї секунди, щоб сфотографувати ледве помітний рух ліктем і багатозначний погляд єфрейтора, що сидів поруч з майстром спорту. Цього було достатньо, щоб прийняти правильне рішення. Послухай, – звернувся він до боксера, – якщо справа тільки в личках, якщо вони тобі не дають спокійно жити, то я можу з тобою поділитися, у мене в тумбочці є інший комплект, до речі, можу віддати разом із новенькими погонами і майже свіжим підкомірцем.
Боксер висунув свою масивну щелепу вперед і розправив ніздрі, ледь не перетворивши їх на крила. І в цей момент Вадим, чітко визначивши момент кульмінації, ледь помітним кивком голови, подав знак єфрейтору, сусідові боксера. Завдячуючи синхронності дій, їм удалося випередити момент вильоту кулі зі ствола на якісь частки секунди. Єфрейтор різко викинув лікоть убік і вгору, наносячи сусідові по ослону забійний удар передпліччям у підборіддя, а Вадим знизу піддів чоботом ствол автомата.
Хоча луну пострілу і поглинув частково брезент тенту, у стелі якого з'явився свіжий вентиляційний отвір, усе-таки Вадим прекрасно розумів, що обдурити чуйний слух начальника варти надзвичайно важко. Проте, ствол автомата був вичищений за той час, поки „Урал” добирався до вартівні. У „ріжку” якимсь чарівним чином з'явився відсутній патрон, а кульовий отвір у тенті заклеїли чорною ізоляційною стрічкою, замазали солідолом і притрусили жменею пилу. Та ж приховати шило в мішку було практично неможливо. Про те, що трапилося, довідався навіть самий ледачий з курсантів училища. Однак розслідування не пішло, оскільки офіційно ніхто сміття з хати виносити не збирався: обійшлося – і слава Богу! Навіть не довелося робити майстрові спорту „темну”, тому що він і так цілий місяць не міг вийти із шокового стану.
Згодом актуальність події розсмокталася. А от із стріляною гільзою виникла плутанина. Ще тоді, у кузові „Уралу”, Вадим підібрав із підлоги гільзу і вручив її курсантові, у якого ще хвилину назад сидів на колінах. На, бери, – сказав Вадим. – Просвердлиш дірочку і на шию повісиш – пам'ять буде на все життя.
Курсант мовчки взяв гільзу. Мало того, у той же день він просвердлив її наскрізь і всунув капронову нитку.
А вже ввечері того ж дня прийшов у кімнату до Вадима і сказав: Так нечесно. Це твій талісман. Мене брязкітки не цікавлять, – бундючно й роздратовано водночас сказав Вадим, знехотя відриваючи увагу від книги. Але ж це... це адже... – курсант навіть задихнувся від хвилювання і подиву. Слухай, військовий, я зайнятий, бачиш? – Вадим розлючено помахав книгою перед носом курсанта. А-але, я не можу залишити це в себе, це... Можеш. Можеш навіть засунути собі в ніс чи у вухо! Усе, вільний! Пішов ти в дупу! – образився хлопець, і в його голосі Вадимові почулися знайомі нотки...
Виходячи з кімнати, курсант недбало кинув гільзу на ліжко і гримнув дверима. Вадим, чортихаючись, підхопився з ліжка, схопив талісман і жбурнув його у вікно. Потім знову ліг і спробував відновити читання книги.
Однак марно – вечір перестав бути цікавим.
Вранці Вадим у паніці кинувся на пошуки талісмана, але, переоравши всю клумбу під вікном, так і не знайшов тієї злощасної гільзи. Тоді він пересилив своє самолюбство і пішов до хлопця, щоб вибачитися, але виявилося, що годину назад той відбув у відпустку з родинних обставин.
Більше Вадимові не призначено було зустрітися з ним.
Так доля розпорядилася.
І в ту ж ніч Вадима відвідав знайомий сон. Ні, він не був кошмарним... поки що. Він просто починався із самого початку.


7.

Вадим стояв в останній шерензі пліч-о-пліч з незнайомими людьми і крізь пелену тумана намагався намацати зором орієнтири, що допомогли б йому хоч якось розібратися в обстановці. Позаду знаходився невисокий суцільний парканчик, замощений різноманітною рекламою. За парканчиком смутно проглядався ряд дерев'яних ослонів. Під ногами був асфальт, рідко розмічений білими смугами. А попереду – люди. І з боків – теж люди.
І раптом пролунав гонг. Вадим, наче тварина, інстинктивно зробив крок уперед, відзначивши про себе, що проробив це нога в ногу з оточуючими його людьми. Він оглянувся назад і більше не побачив ослонів за забором – вони розчинилися в тумані. Реклама зробилася розмитою, а через мить зовсім пропала з виду, оскільки її заслонила собою шеренга людей. Вадим по-собачому потрусив головою, намагаючись зміркувати, звідкіля взялися ці люди? Не було шеренги, і раптом – є! Просто виникла, начебто за примхою якогось чарівника, що махнув своєю паличкою... чарівною. Що відбувається, зрештою! – обурився сусід праворуч, озираючись по сторонах. Ви не знаєте, що відбувається? – тихесенько запитав у Вадима сусід ліворуч, не повертаючи голови. – Де ми?
Вадим хотів відповісти, що сам тут у перший раз, але замість цього сказав: Якщо у вас виникне думка забратися мені на плечі, я буду проти.
Знову пролунав гонг. І Вадим знову нога в ногу з іншими зробив крок уперед, ступаючи з асфальту на трав'яний газон.

Миколаїв – 11.11.03