Парадокс.
Якось мені (років 17 тому) вирізали півспини і треба було оформити інвалідність, я запротестував. Погодитись на статус інваліда? Ні, бракувало сили зізнатись у своїй неспроможності жити і працювати у подібній іпостасі. Коли наступив вік на п’яти, і треба було оформити пенсію, я відмовився. У цієї держави брати нічого не буду, вважав я.
Тільки через два роки через умовини своєї половинки погодився. Згодом здало збій праве коліно, а до цього лезо болгарки пройшлося по лівому коліну. Дрібниці. А до колін електропила "шліфанула" шию лівого передпліччя. І як тільки не зачепила сонну артерію при згадці - і досі дивуюсь. З приводу цієї події мав сон. І навіть добрячого вірша написав:
/ Відгуки сну... /
Тихо. Підозріло тихо...

Лихо. Прилетіло лихо.

Небо. Спохмурніло небо.

Треба. Затремтіти треба...

Лю-ди! Озовіться, люди!

Буде. Довго-довго буде...

Може. Помолитись може?

Боже,чи не Ти це, Боже?!

Води. Почорніли води...

Годі! Не лякай нас! Годі!

Гори. Похитнулись гори.

Горе. Ти ж - не наше, Горе?!

Очі. Розтулились очі...
З ночі.
Упізнав я Злочин...
У файному місті Тернопіль при затримані мене дружинниками на початку 80-тих (маленька побутова бійка) стався поріз лівого зап’ястя… заштопали вену у якійсь лікарні. А вже у цьому році, кілька місяців тому вирізали апендецит. То таке. Різаний весь уздовж і впоперек…
Учора вечором я дізнався, що раніше випущений мною на волю кролик все таки помер… Воля не допомогла. Їх у нас двоє. Подарунок від знайомого. Один ще бігає по садочку. Кролика схоронив. Кобзона теж схоронять… Вчорашній день був завантажений фізично по самі вінця. За ніч віддійшов. Замовник розрахувася як годиться, що радувало і радує… Вирішили скупитись у Вишгороді. Ціни різняться від нашої Фори. Огірки у нас трохи більш як 20 гривень за один кг, у Вишгороді - 14гр… А тут ще й простуда. Ломить, крутить. Моя знається на різних порошках, але у Вишгороді їх зась, а от у Форі аптечний кіоск, там вони є. Паркуємось на єдиному вільному місті, що ближче вхідних дверей. Моє місце. Шкутиляти ближче і охорона вся знайома… Від болю в коліні спочатку скривлюсь, випрямлюсь і вже менш-більш рухаюсь. Моя вже у Форі. Закриваю дверцята ключем, брилок глючить… сигналізація не спрацьовує. Кожен раз почуваюсь ніяково, мерс - мерсом, та ще й джип… водії поглядають часто скептично. Мені по барабану, пройшли ті часи, коли я здував пилинку з автівок… тут трохи інше, на номерах одні нулі. Пофіґ, головне здоров’я.
Підходить поліцейський, потім ще один. Перший щось ввічливе пробелькотів і питає: - Шо, інвалід? Відповідаю на його привітання: - Ну, так… трохи є. Оглядаю поліцейського, а сам думаю: «Все таки приємно, співчувають…» - А посвідчення є? - Та яке там посвідчення, хіба не видно, - відповідаю і спрацьовує інстинкт настовбучення. І тут згадую, що пішов би у Фору без кошеля, а там і посвідчення водія, і техпаспорт, і вчорашній чималий заробіток. З півоберта одкриваю дверцята, дістаю шкіряний потертий мінібанк і чую: - А ви знаєте, що порушили і за це стягується штраф? - За що, хлопці, штраф? Яке порушення? Коли?.. - Ну, ви припаркувались на місті інваліда, а посвідчення у вас немає, знай, ви і є той самий порушник, про якого я вам щойно сказав… У секунду знову оглядаю поліцейських. Один - типічний селюк, невеличкого росту, інший кругленький, гостроносий… повна відсутність інтелегента… У них є зачепка. Треба тільки розхитити водія, тобіш - мене. - Хлопці, яке порушення? Ви підійшли до мене із співчуттям, глядячи як я висовуюсь із мерса. Мені навіть лягло на душу… А де мені було припаркувати авто, якщо це єдине місце із маломість у Фори.
Треба сказати,що тут взагалі не розминутись, не припаркуватись. Трасу Вишгород - Чернігів розділяє півтораметрова доріжка від Фори… заїзд, на так зване паркування, в один ряд… і те все зайняте.
- Я - інвалід, посвідчення не маю, мені треба всього одну хвилину, щоб придбати… - я не встиг домовити, як поліцейський перебиває: - Було б у вас посвідчення - проблем нема, а так…
Я добре знаю, що як виїду з цього козирка, то метрів зі сто треба буде вертатись до Фори. Те, що не продумали для автівок, і відкрили Фору майже на самій трасі - абсурд, повний абсурд. Роблю поліцейським зауваження на недоцільню їхню привзятість до своїх обов’язків…. переходжу на ти. Зриваю із себе футболку, оголюю спину і розвертаюсь: - Глянь, Іване, а це тобі не посвідчення? А це тобі що, не посвідчення?… - і підняв штанину правої ноги. Та розпухше коліно, і вирізаний спиний торс видно не дуже вразив хлопців-поліцейських, але рвіння стражів поубавилось.
І тут вже поруч нас, на вільне місце, щойно відїхавшої автівки припаркувалась іномарка. І теж на місце інваліда. Один із поліцейських попрямував до неї. Тачка супер. Кидається в очі… блищить і сяє. Боже, так це ж наш голова сільської ради. Йому можна паркуватись. Він очільник. Поліцейський відходить. І знову насідають на мене. Я ніяк не заспокоюсь… Раптом наш голова підходить до одного із поліцейських і тиче своє посвідчення інваліда другої групи. Я стою поруч… - Бачиш? - сказав голова, і пішов геть. Я згадав, як колись при розмові із ним про мою мізерну пенсію, він сказав: - Я знаю як зробити хорошу пенсію, але… якби ж то ти (це до мене) вів себе по - другому. На сільських зборах при всіх я просто сказав - хто він такий і подібні йому, і звідки всі біди в Україні…
- Він такий інвалід, як я китайський розвідник, - сказав я на прощання поліцейським. Хоча була якась операція на серці, і руку ламав. Був ще третій поліцейський. який попав під мої матюки... матюки і шрами зробили свою справу. Третій був зайвий. А посвідчення ніколи зайвим не буває. Буду думати. Поліцейські у нас без праці ніколи не залишаться. Країна посвідчень і довідок... треба знати тільки місця, де їх насипають...

Шановні друзі - однодумці! Вибачайте, це мій останій допис в Поетичні Майстерні. Маю вам зізнатись, що був інколи нестримний до ваших зауважень щодо моєї писанини… Огризався на гризотню де-яких… Але я горжусь тим, що прожив свій час, Богом даним, у пошуках свого «Я» достойно. Нікого ніколи не зраджував, допомагав чим міг. І на видавництво книг, на пам’ятник, на підтримку сайта, на церкву… комусь пересилав кошти, щоб дібратись додому ( когось були обікрали )… А перевидаши своїх три збірки, плюс добавлених сотні книг знайомих, на одному із заходів волонтерства, зібравши чималеньку суму, віддав на підтримку нашим Збройним Силам…
Про що я тут… Почуваюсь не дуже… Сьогодні переслав своєму редактору — більш 300 віршів на щосту збірку. Людина знана, авторитетна.

Мрію видати щосту збірку, мрію перевидати свої книги по 20 примірників, мрію стати на ноги і переслати все це у своє село Хролін Шепетівського р-н для школи. 9 травня буде 76. Я своє при пенсії 4050гр. до-жи-ваю… Допоможіть. Хто як може…
ПРИВАТ: 5168 7456 1062 7702 - Дудар М.М.

Шановні друзі - однодумці! Вибачайте, це мій останій допис в Поетичні Майстерні. Маю вам зізнатись, що був інколи нестримний до ваших зауважень щодо моєї писанини… Огризався на гризотню де-яких… Але я горжусь тим, що прожив свій час, Богом даним, у пошуках свого «Я» достойно. Нікого ніколи не зраджував, допомагав чим міг. І на видавництво книг, на пам’ятник, на підтримку сайта, на церкву… комусь пересилав кошти, щоб дібратись додому ( когось були обікрали )… А перевидаши своїх три збірки, плюс добавлених сотні книг знайомих, на одному із заходів волонтерства, зібравши чималеньку суму, віддав на підтримку нашим Збройним Силам…
Про що я тут… Почуваюсь не дуже… Сьогодні переслав своєму редактору — більш 300 віршів на щосту збірку. Людина знана, авторитетна.

Мрію видати щосту збірку, мрію перевидати свої книги по 20 примірників, мрію стати на ноги і переслати все це у своє село Хролін Шепетівського р-н для школи. 9 травня буде 76. Я своє до-жи-ваю… Допоможіть. Хто як може…
ПРИВАТ: 5168 7456 1062 7702 - Дудар М.М.

Микола Дудар
23 января 2014 г. ·

Смерти - не избежать, главное встретить Её с достоинством... Достоинство - приоритет избранных! Майдан предложил право выбора: отстраниться, спрятаться, отсидеться иль встретить неизбежность сию - на больничной койке, в полной изоляции своей беспомощности ( в лучшем случаи ), быть подкарауленным госпожой "Смерть" в самый не подходящий момент своего ореола: на пику власти, денег, амбиций… а то и холодным - голодным в подвале живущим… или же стать в один ряд достойных Мира сего. Своим именем войти в историю: в Песню, в Стих… Этим именем будут восторгаться Века, Города, Улицы… Ибо поступок - пожертвовать собой во имя спасения Веры, Надежды и Любви, и есть главный Источник и Вдохновитель достойной жизни, любого гражданина, любой страны. На Сегодня нам предложили единственный путь -- выживать. И это происходит на грани звериного инстинкта - мы пожираем друга взглядом, словом, не желанием понимать, уступить, пожертвовать -- всё как в Жунглях. Теория о том, что человек произошел от обезъяны может и действительно имеет право быть?! человеку стало тесно там и он вышел на равнины, сохранив за собой "лесные" черты?! Мне ближе к сердцу: "спочатку було Слово…" Мнение разделилось - одни живут понятием: здесь всё моё, и все должны работать на меня, другие терпят и молятся, надеются и верят, что когда - нибудь придет время - зверь насытится, успокоится… Тут то не было! Век технологий - мы можем наблюдать "их" быт, роскошь, вседозволенность. Их фамильную принадлежность к благам цивилизации, к ресурсам и т.д. Но им этого мало, подавай не только рабский труд -- Души подавай!!! А кто и когда владел Украинской Душой??? Момент истинны рядом, на Майдане… Жаль не прозревших, слепых… жаль отдаюших себя на прокат за гречку, за 200-300гр в сутки… Жаль. Вечная Слава ребятам, павшим за Веру, Надежду, Любовь!!! Ибо это и есть " Спочатку було Слово…"
И помните:
Неважно кто вы: мизантроп
иль закадычный обыватель --
вас все равно уложит в гроб
безликий жизни Знаменатель…
!!!!!!!!!!!! - используйте свой шанс, мне старику, физически тяжело. Добрым словом поддержу.
***

Два дні тому.
О девятій ранку одвіз сина до Вишгорода. Йому до Києва… у нього прослуховування. Групу «Драма Квін» - відберуть на фестиваль. Приємна новина. ( Пісні на мої слова. ) Повернувся додому. Трохи кави... пора на працю, заодно і
доцю підвезти на автобусну зупинку, що на трасі до Вишгорода. Від нашої хатинки до зупинки майже кілька кілометрів. Вирулюю з двору, а тут сусідка раз, і вийшла із свого двору… - Доцю, давай Вєру підвеземо. - Давай, давай..
Вєра хороша сусідка. До Майдану виїхала в Саратов… Вона давно без чоловіка, а тут трапилась любов з приїзджим… не побоялась, ризикнула... Навряд чи Вєрці хтось би із місцевих піддійшов для совмєстной жизні. Хороших мужчин мало і ті зайняті. Сини вже дорослі, порядні, самостоятельні хлопці. Старший Володька пройшов АТО, повернувся з кількома дірками... А Вєра саме в соку: і симпатична, і при фігурі. І хата добряча. І Десна через пастовень… За ці роки не часто, але відвідує рідні місця. Мені дуже кортіло Вєрку побачити, порозмовляти що там і як?.. А вчора пряма трансляція росіян з Кремлем… СМС на табло… Моя рідна, старша сестра десь там під Москвою… Для неї Пу - хороший президент… І щоби в кінець не розісратись з рідною сестрою — про політику ні слова. Про квіточки там, про розсаду - так, а за політику - боронь Боже. Наш позашляховик привітливо пригальмував, Вєрка забралась в салон, привіталась з нами, і ми крізь вузенькі вулички Хотянівки, поперлись на трасу. Їду повільнувато. - Вєр, ну шо там? Як там у вас, Саратов стоїть на старому місці? - А шо йому буде, стоїть, де стояв… Вєрка не дивилась телек, як той Пу відповідав на запитання, і як заїкався Пу, Вєрка не знає. Але в Саратові на її роботі, у робочому колективі, усі, усі без вийнятку Його ненавидять.
Вєра в жизні неохоча до розмов там всіляких... а тут поперло... Я почув те, що хотів, хоча й не очікував… Це друга приємна новина. По тілу приємне тепло. Настрій зразу поліпшився. Я ж тільки згодився було підвезти доцю з сусідкою на зупинку… Мені було по дорозі. Сьогодні треба докосити хорошій знайомій дачу і прилеглу територію. Трави і бур’яну на них - по пояс. Важкувато, але я пообіцяв, значить треба... Впіймав себе на думці, що готовий Вєру з доцею відвезти в центр Вишгорода, та що там Вишгород, до Києва… і навіть дочекаюсь, коли вони закінчать справи, доставлю додому… А те, що їм там, у Саратові, показують нашого президента на підпитку, якоби з наших (ТСН)… я пропустив мимо своїх вух…
На дачі один. Жара, духота… через кілька годин «косивки» сік якоїсь трави попадає в очі. Перетерпів, справився. Бо при мені були дві приємні новини: 1. - групу сина (з 50 груп віддібрали 14 груп) благословив музичний канал М-2 на фестиваль, 2.- Пу в Саратові - порядні люди НЕНАВИДЯТЬ!!!
Побільше б таких днів...

...топчу цей світ 64 рік і пересвідчився, тато був правий… щоби в голову на ніч не лізла різна хрєнь, треба днем випрацюватися до нулика. Усі думки повині збігтись до купи, зосередитися навколо праці, і включиться друга передача - азарт! ( а в кого це буде і третя, а то й четверта передача, головне не з"їхати на зустрічну, по якій з такою ж швидкістю преться та сама "хрєнь". і вагон негативу із життя зникне сам собою. Зверніть увагу на своє місце і свою роль у цілющому процесу. Кайф. На рівні сім"ї, родини, інтересів, друзів, середовища... і Країни. Ніхто і ніколи на любий майдан вас не зможе заманити, під любими гаслами. Ви створите власний, незалежний, заможний світ. Формулу в спадок. Ми не обговорюємо аспект моральності на предмет доцільних способів процесу. Кожному - за інтелектом. Хто буде заперечувати присутній у світі механізм "засмоктування" долучитися до стадності, в якому ніби - то Особистість не тільки віддіграє провідну роль, але і впливає на подальшу інерцію?… Зась. Зірвана обставинами автівка летить у прірву… водію лишається тільки разом приземлитися… Інші будуть шукати причину, одне одного звинувачувати. автослюсар… дорожні служби… слідчі… Оминути за життя чиновника при любому устрію неможливо. Але спробувати треба, тоді і Воно, - Життя в радість. І все через думки. Працюйте побільше. Кожне середовище з"їдає себе з середини через незгоду, зраду. В єпіцетрі вибуху шансів мало. До вибуху інші цінності. Завчасно зміщуватись може не тільки людина… менші наші друзі теж. Природа. ----- щось подібне мій тато колись давно мені у різній формі пропонував. Але ж я весь при гонорі, у власній значимості... хоча і старався триматись подібного, але...

І було в мене два діда… по мамі ( Лозовий ) на початку 30-тих вбили бандити. Дід чотири роки працював в Америці. Справно пересилав кровні. Баба Вірка виховувала двох дочок ( одна з них моя мама… і двох синів ) Повернувся дід, коня придбав, земельну ділянку панську. Звели хатинку. і все було б нічого, але дід завжди говорив те, що думав, і відстоював те, в що вірив… А банд ( шайок) розвелось, як в нинішні часи: на любий смак, любого профілю… Когось задів, десь ляпнув не те, не тому, і попав в поле "інтересів" одних із шайок. Підстерегли коли вертався з базару Грицівського. Забили до смерті. В горло встромили кілок, живіт розчахли і засипали пшеницею. Коня не чіпали. На другий день Орлик дібрався до села, а це майже 30-40км ( а може й більше ) Отож, забіг Орлик у двір, б'є передніми, гребе землю і стає на диби, і до воріт… І так кілька разів. Бабця мовила: - Всьо, нема Миколи… Орлик довів до "місця" того… А по татові діда звали Парфен. Працьовитий був. Любив землю, родину… Чотири сина і одна дочка… і мав Дудар - фамілію. Перший в селі покрив хату черепицею. Після, щоб не переселили в більш далекі, холодні краї - баба Катерина вмовила ту черепицю "подарувати" сільсовєту на вимого того ж таки совєту… перед війною став комірником в колгоспі. І це хороша посада. Бух - війна! Старший син Григорій на фронт, танкіст. І горів і вмирав, але до Праги дійшов… Вже й офіцером і командиром танка… Зупинився на якійсь посаді (підполковник ) в Ташкенті ( Марія Дудар його внучка з Нью-Йорка ) Повернемось до Парфена: Німці в селі… З-під Вінниці партизани пробираються до Ковельських лісів… шукали зв'язок з Великою Землею. Зупинились у Парфена. Баба Катерина раз в неділю пекла хліб місцевим партизанам… село невеличке, менше як 150 дворів, і все усі бачать... Отож стара Кедзиха донесла. Діда за Шепетівкою, і ще таких до 400 неблагодійних - розстріляли. Місцеві партизани на другу ніч зайшли в село і повбивали усіх поліцейських ( правда, хтось і встиг утекти ), а коли наші зайшли в село Кедзиху теж, того… Коли написали в Германію моєму татові, що його батька розстріляли ( мого діда ) - він двічі втікав. Ловили в Польші і вертали… І було в мене два діда, і з жодним на розмовляв, але "діставав" і маму, і тата, щоб розповіли ще щось нове про них… Ось вам і Війна… і розбій на дорозі… повернулися до наших домівок.

Було якось, що вистачало ледь - ледь… а до ледь-ледь - добре жилось. Думав усе життя так буде і ненапрягався сильно: то в ресторані грали, то відеосалон… то бар… і раптом - бабах, як відрізав хто… сів, подумав… переосмислив. І таксував, і будував... падіння униз спинолося коли сів знову до книг, відвідував церкви різні… знайшов свої (на горищі) перші давні вірші 1972-73 рр… наляпав ще подібних до 700… і незуздрив, як у Літфорум ( Кухарук Роман) попав… познайомився - Слава Богу!!! з Більченко, вдруге зустрів Крижанівського (царство йому небесне) Скибу Романа, Валерію Борисівну… Пантюка Сергія, Антоніну Цвід… і багато багато інших чудових поетів… Наталку Пасічник… середовище - важлива річ!!!! До чого це все… Мрія заробляти, займатися своєю справою ( будь якою) без зусиль - нуль без палички... навіть доводилося тринькати… там подаси, то на церкву, то друзям на збірку… Про себе все рідше і рідше.

У суботу, 11 травня 2013 року о 12:00 відбудеться 238 засідання Всеукраїнської творчої спілки ЛІТЕРАТУРНИЙ ФОРУМ.

Веде голова правління Літфоруму Олександер ДРАНДАР.
У програмі виступи митців та письменників, дебюти і розбори. літературно-мистецькі дискусії.
Огранізатори :
товариство "УКРАЇНСЬКИЙ КЛУБ", видавництво Український клуб. Всеукраїнська творча спілка ЛІТЕРАТУРНИЙ ФОРУМ, журнал УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ, .
Адреса: вул. Харківське шосе, 160, 2 поверх, конференц-зал .
Телефони: (044)2374440, (067)3207700