І

Мізантрополь – не-місто
у якому
приречено кружляють сирени
затиснуті між обрисами куполів
тривожно сіпається ехо в річці
перекроєній мостами
чужими траєкторіями
не долине ні до кого хто почув би
Цегляним повітрям оббиті тіла
з мертвяків виростають нові будівлі
хмарочоси не плачуть
хмарочоси застигли
на картинах талановитих бомжів
Не-місто вкривається льодом
ноги, руки, голова мерзнуть
очі шукають де пригрітися
вони зустрічають іще тисячу пар очей –
всі шукають де зігрітися
ознобом труситься
шматок заасфальтованої землі

я прискорюю ходу
і йду звідси


ІІ

Мізантрополь – не-країна
з літака схожий на плісняву
тут переслідують божевільні
як оцей у костюмі кажана
підбігає до мене і каже:
Я хочу бачити справедливість!
Я хочу дивитися як люди гинуть
від раку товстої кишки, легенів, мозку,
грудей, простати, шкіри, крові
(він онколог?)
від СНІДу
наймодерніших штамів грипу і так далі
я хочу розглядати їхні патологічні органи
(мабуть, просто медик)
страх в очах
на жаль вони не здатні на більше аніж страх
я хочу годувати круків цими очима
і йти повз вовків яким випала неабияка вечеря
(сам дивиться на мене як вовк)
«будьте обережні, не отруїться» ‒ промовлю я до них
І хай отруйні змії та комахи
лізуть до квартир будинків міст
хай кордони захлинаються піною
і розчиняються в конвульсіях землетрусів
місцевий танок смерті
під музику тиші
Німу та чорну – хоча б таку
я хочу бачити справедливість!

Божевільний хоче йти зі мною
що ж, нехай іде


ІІІ

Мізантрополь – не-острів
на якому час неначе весінній вітер
штурхає в різні боки
змушує мружити очі
і видирає волосся
Тут землю засівають смаженим насінням
а голодні
його викопують і їдять
Тут не впиваються сомою
соматично відхилені
а ми тут ніби боги
ступаємо сонячним килимом
крокуємо гниллям
а потім падаємо від задухи

Нас не понесе ця земля
ми відповзаємо далі


IV

Мізантрополь – не-континент
він не закінчується
не омивається
Тут тіло втрапляє у пастку з волосся землі
погляд не зустрічає облич

немає легкої ходи
поміж кісток
немає легкої думки
коли вона одна

Розмитими веселковими плямами
по тісних печерах
назустріч спалаху
без крапки
ми мусимо йти


V

Мізантрополь – не-планета
лиш уламок Всесвіту






2014

колись мені насниться спокій
такий величний як орел у небі
всеохопний як повітря
теплий як святкове багаття
і темний як катакомби…
він буде дикий як звіриний вопль
і ніжний як домашні квіти
незворотний як знання
і дивний як міф…
одного разу тільки насниться
може вже й завтра






8.03.2014

коли народжуються мертві вірші
ніхто не втішає поета
не допомагає викопати яму
а це ж нелегко
зокрема – взимку
не майструє спеціальної труни –
маленької
не насипає могилу
не насаджає квіти
поет зі своєю втратою
сам на сам:
він
і смітник





3.02.2014

задимлені миттєвості
тягнуться роздертою горлянкою
а потому відлітають кудись
реактивні секунди хвилини години
у них не закінчується паливо
вони стискають усе життя
до одного кроку стрибка оберту
і ховаються
лишаючи тебе наодинці
аби було з чим

улітку тобі виповнилося двадцять
восени вже сорок
зима тебе не застане
а весна вже й не згадає
сонцемісяць недоумкувато кліпає
по-релятивістськи швидко
їм не збагнути
що якийсь поет вирішив
ніби в одного світила
роздвоєння особистості
і кожна з них виявляється
то вдень
то вночі

наввипередки з годинником
на старт
увага
стій
з твоїми задимленими легенями
не виграти цей забіг
топчи траву
розплескуй назбираний дощ
брудни сніг
і знову розплескуй
інакше все зупиниться
все просто стане
а так ніби колами
як стрілка
ніби
без кінця
ті-к-та-к
до найдовшої миті
найбільш болісної миті
коли останній ковток никотину
видихнеш






21.12.2013

Дівчино з чорними квітами у волоссі
досить лежати схрестивши руки
на старенькій канапі
і плакати
чекаючи що світ от-от зникне
ти замість отрути
випила сніг минулорічний
Твій коханий був у захваті від того снігу
дуже хотів зберегти його
і напхав у маленьку скляну пляшечку
до того в ній була отрута вкрай небезпечна
але твій коханий вирішив
що згадка про зиму
значно важливіша
за колись упійману змію

Якби ж він знав
що чергове полювання
буде невдалим
і природа відплатить йому
за всіх змій і не тільки
то він все одно
виміняв би здобич на сніжку
яку ти в нього кинула
Може ти зрозумієш це згодом
коли не діждешся смерті
а потому сходи на цвинтар
і принеси на могилу квіти




13.12.2013

перекажи своїми словами
листопад
хай він заграє
твоїми
не осінніми барвами
хай у ньому цвіте сакура
земля рясніє мурашниками
день триває півдоби
а ніч завжди молода
або такого місяця
нема в календарі

покажи мені своїми очима мене
хай я знайду
щось втрачене
поміж сотень дзеркал
у гардеробі масок
поміж паперу списаного
поміж книжок прочитаних
або
нема мене

розстели над небом постіль
і хай тебе не лякає чудовисько
яке ховається під ліжком
розказуй про листопад
(що таке листопад?)
показуй мені мене
(що таке я?)
нагорі тільки так
або так
або
нема




9.12.2013

Хлопчику для якого самогубство
це занадто просто
піди
до чоловіка на даху
який не зважиться
на перший-і-останній крок
допоможи йому
підштовхни

тобі була б дуже вдячна дівчина
в якої бракує сили
щоб достатньо глибоко
просунути лезо у плоть
допоможи і їй

піди до місцевого наркодилера
якого кинула жінка
і тепер він спустошений не відчуває
курок аби спустити

завітай до митця-аутсайдера
подаруй шматок міцної мотузки
бо він уже по всій квартирі шукав
і бідний ніяк не знайде

Стільком людям потрібна допомога
хлопчику
а ти тут сидиш
перебираєш вміст домашньої аптечки
і думаєш про те
що самогубство це занадто
просто




8.12.2013

Те, що не було сказано
не було відчуто
не було почуто
Все те, з чим ти живеш
не дає відпочинку
наштовхує на думку про суїцид
або вбивство
або витісняє всі ментальні продукти
під диктатурою порожнечі
І ти позачергово влазиш
у сутичку
ковтаєш таблетки
не спиш цілий тиждень
але нічого не змінюється
Ти все одно лишаєшся собою

Те, що було сказано
було почуто
і було відчуто
тривожить не менше
(якщо не більше)
пам’ять сміливо тиранізує
і грається з інстинктами
змушує копирсатися
в купі сміття
де всі твої речі
вчинки ідеї
з кожним днем набувають
гидотного запаху
ступінь якого з часом
зростає або зникає зовсім (рідше)
Все інше не змінюється
Все лишається як є

Мусиш миритися
чи тікати
Частіше на диво обираєш друге
Нехай тобі відкриється ніким не торкнутий шлях
який забере в тебе
все почуте
відчуте
і сказане
і поки ти будеш іти
поки твоїми слідами
дика земля буде грітися
Щось зрушиться
в цегляних облуплених грудях
проб’є зсередини шкіру
і безболісно
під ледь чутний ритм
(що по-мір-ко-ва-но ви-порс-ку-є кров)
ти
напівмертвий і наполовину вільний
втікач і вигнанець
брехун який шукає правди
ти
нарешті
ВТЕЧЕШ



8.12.2013

Будь зі мною, Тінь
доки я дрібними ковтками
помалу
питиму смерть
за нас двох
і не вип'ю всю
і не помру за нас двох

Наповнюй чашу, Тінь
це нам обом потрібно
Не проси напитися
знаю
ти давно страждаєш від спраги
коли тебе випалює день
і нищить ніч

Не бійся, Тінь
у мене є ліхтарик
яким тебе тримаю поряд
і не пускаю

Мабуть це важко
приймати чиюсь форму
коритися примхам законів
і не мати голосу
щоб сказати мені "відпусти"

Ти звільнишся тільки
коли спустошиться чаша
й мене зариють під землю
бо якщо не зариють
то на певний час
ти станеш тінню мертвого тіла
тебе ненавидітимуть
так само як запах трупа
що розкладається
по тобі лазитимуть хробаки
і дзижчатимуть набридливі мухи навкруг

Та я обіцяю, Тінь
коли зостанеться
останній ковток
я розтрощу ліхтарик
заховаюсь
у найтемнішому підземеллі
візьму з собою
одненьку свічку
щоб наостанок
з тобою погрітися
а потім доп'ю
розіб'ю кришталь
і нас не стане
водночас

А до того я тебе прошу
Будь зі мною



7.12.2013

я зотлію до того
як розгориться полум’я
і хто-небудь побачить
куций вогник
в оточенні піщинок
самотність яких змушує
миттю забирати все тепло

вони переймають
увесь жар
усе світло
на нього вже не прийде ніхто

так
це вони
вісники самоти
дрібненькі піщини
розсипані вздовж і впоперек
кілометрами
тоннами хвиль тиснуть
і дуже легко
піддаються вітру

незчисленні багаття на їхній совісті
ще більше
змерзлих людей
то краще зотліти до того
як зігріюсь
лише прикро
що попіл також
стане піском



10.11.2013

ви засинаєте на ліжку острова
в обіймах океану
під наглядом пекучого сонця
слухаючи колискову
мільйонів авто мільйонів людей
у місті котре не спить

ви засинаєте
інакше відірветесь
захлинетеся
займетеся
вас зіб'ють переїдуть розмажуть
сірою-дорогою-з-рожевим-відтінком-
-як-завжди-поспішаючи пройдуться

ви засинаєте
бо це єдиний спосіб вижити
єдина можливість повернутися...
можна (було б) перепливти
можна (було б) перелетіти
та вам уже байдуже

ви засинаєте
тілу просто потрібно спати
у міста немає тіла
воно ніколи не спить

ви засинаєте під "Реквієм" Моцарта
споглядаючи на стіні Ван Гога
пригадуючи цитати з Чехова

коли повіки нарешті зустрінуться
і перетнуться вії
все земне залишається поза
і Всесвіт виростає під ними

Що ж, надобраніч, друже.






3.11.2013

над стелею нависає хмара
за дверима тріщить крига
я не вийду з кімнати зараз
облиште мене на вечір

з-під землі зухвало стирчить віра
у калюжах сумніви хлюпають
я не вийду з кімнати сьогодні
приходьте у понеділок

вітру на гойдалці весело
гілками заштопані вікна
я не вийду з кімнати в четвер
я не вийду з кімнати у п'ятницю

склобетонний послід
пам'ятники
пір'їні а вже кладовища
зубаті а вже безроті
я не вийду з кімнати

вулиця тхне
вулиця тисне
вулиця переслідує
я не вийду з кімнати

місто байдуже
не-місто - далеко
суглоби скрутилися в спротиві
я не вийду з кімнати
я не вийду з кімнати
я не вийду з кімнати
ні за що
ніколи





27.10.2013

Рушай, слово, рушай...
Ти любиш бездоріжжя
з рухливою землею,
рясноросою травою
і снігом безтурботним.

Від каміння відштовхнешся, і
знов - на стежину!
А якщо потрапиш у дикі хащі,
то обережно прокладеш її власноніж.

Дарма тебе намагаються шукати
зі швидкістю асфальтового покриття.
Ця сіра черва розповзлась усюди:
з хвоста одного хробака
починається голова іншого
чи глухий кут, чи провалля.
Інколи - бездоріжжя.

Рушай, слово...
Ти - мандрівник,
захопи й мене
в наступну свою подорож...





09.09.2013

втомлений спокоєм моря
обвітрений розпечений камінь
споглядає згори
як (зана-а-адто) повільно
беззахисне скло
розбивається об воду

чарівна фатальність
викрапує маревом
поміж прозоро-синіх пустель

паралізований
багатотонний камінь
мріє побачити небо
крізь уламки кришталю,
що тонуть...

вони бачили і сприймали
всі відтінки ночі,
всю однотонність днів
вони відчули багато-багато смертей
та не знали спокою,
і коли нерви у відчаї
посилено сигналізували
до больових центрів -
вони все одно не заплющувались -
ті кавові очі.

ними блукає історія,
зчитана з людей і безлічі книг
це довкілля, на якому постає новий будинок -
хмарочос із тонкого скла
з його даху можна поглядом охопити
цілий океан,
звернутися до гір
і дочекатись відповіді.

у них - застигла боротьба,
що інколи поступиться гармонії
вони не припиняють пошуків,
і навіть коли гасне ліхтар,
шлях триває,
завжди триватиме.

ті далекі очі,
колір котрих визначено домінантним геном,
так і зостануться кавовими
на тонкому білому папері,
розмережаться в планіметричній простоті
темно-синіх літер,
і ніколи,
ніколи не закриються.





24.06.2013

затасувалось у паперовій колоді
Мій єдиний козир,
я залишу його наостанок
Усе частіше мені здається,
що я граю з собою,
і не полишають сумніви:
чи то вибувають безталанні гравці,
чи зі мною грати ніхто не хоче?

Моє пікове серце
зігріє
ться
тільки коли впаде у вогонь
Зрідка зблисне червоним
так, що ніхто й не помітить,
але в моїй пам'яті
зостанеться плазмовий слід -
тонка плівка,
яка зашипить
від краплі перекису водню.

Моє пікове серце
викликає в когось іронічну посмішку,
в когось - марновірний страх,
та стане в пригоді воно лиш тому,
хто вірить у фортуну
і сподівається витягти свій щасливий білет.


Моє пікове серце -
лиш одна з багатьох карт
у нечесній грі,
де власник козира
завжди постає
переможеним.





19.06-21.06.2013

У пульсуючій міражами далечині
уподібнюється до небесних примар -
то виринає, то ховається -
пливе несамовитий дирижабль.

Мої очі хапаються за нього,
мої руки здіймаються до нього:
Побач мене! Почуй мене!
Забери мене, дирижабле!

Я шукаю наступну зупинку в маршруті,
я чекатиму там за розкладом,
аж десь дорогою, в невказаний час
мене підхопить і понесе...
Прощавай, земле, я не сумуватиму!

Світ ввижається, розпорошується
ізсередини дирижабля.
Важко дихати й розвертатися -
без маневрів рушаємо в невідоме.

Мікродійсністю неохопною
ми сповнюємо повітря,
котрим іще ніхто не дихав.
І в дивовижному танці з промінням
ми щезаємо, ми щезаємо...

Так засліплює й розриває зі швидкістю світла,
мої шматки втискаються в нову оболонку
й на заході вона зціліє...
Моє існування тепер легше за повітря,
я лиш починаю відчувати ту несамовитість...
Але я вже - дирижабль.
Тепер я - дирижабль.





14.06. - 15.06.2013

можна відчути себе трупом,
доки лежиш у траві. тихо.
і навколо кружляють мухи

та не завжди відчуєш себе живим,
коли тебе оточили
кружляючі люди
невгамовні люди
на своїх незграбних ногах
поспішають кудись

найбільш кружляючі
встигають зробити всі справи,
налаштувати своє коло,
ланки котрого - рівновіддалені
від центру,
що зветься життям.

у колі - не видно галявини,
тож замість людей там -
мухи.
і тихо.
просторо.
затишно.




12.06.13

Пустим павучим дотиком
пальці пробігають шкірою,
лишаючи лоскітний слід.
Я непритомнію...

...приходжу до тями,
коли вистачає сил -
біжу якнадалі

до павуків?
знову
інших

від їхніх кроків
стає дуже тепло,
навіть гаряче,
згодом так пече,
що відкриваються рани.

Я прошу їх запавутинити:
плетіть!
доки не пізно...
плетіть...

Пустим павучим дотиком
мелодія відлунює
від кісток.

Обплетений павутинням скелет
лежить на підлозі.

Вони зникають,
лишаючи тишу.


травень 2013

У гущавині трав, де немає квіток,
де не чути птахів і деревам сто років -
Крик
хоче вирватися з коренів,
продертися крізь гілля і долинути...

Під наметом землі, в лабіринті з піску,
де дізнатись про сонце немає надії -
Хриплий голос
застряє і ламається
під ритмічно рухливим тиском згори.

Колись у повітрі, порівняно вільному
Шепіт
блукав.
замість нього тепер - огидні звуки,
ніби хтось задихається.


весна 2013

Чудовиська потворні й непомітні
Евакуація всього зла світу в одну кімнату -
Побачення із жахом
Масовості, тиранії та абсурду,
Ерозія буття, залитого рекламним брудом...
Непорушно стоїть кімната - байдужості сповнена.

весна 2013

я хочу почути шурхіт твох вій
до того, як
почую постріл

я хочу побачити мурашок на шкірі твоїх рук
до того, як
побачу вибух

я хочу відчути, як збивається ритм твого дихання
до того, як
забракне кисню

і в'їдливий дим
назавжди спочине
у наших легенях

Біжи! Тікай!
агенти сміти
прагнуть заволодіти
твоïм
особистим

вони вживляють чорну діру
прямісінько під кору
головного мозку
і чекають доки
черепна коробка стане
достатньо легкою
аби не тяжіти
до кратерів світу

Тікай! Тікай!
Якщо ти біжиш -
в тебе ще є шанс.



літо 2012

Ти спантеличила мій світ -
Тепер я бачу лише Схід...

могла бути Півднем,
могла бути Північчю,
але не личить тобі половинність...

у твоєму волоссі виблискує золото -
хіба в мене є щось дорожче за нього?

у твоїх очах палає сонце -
і вже я не бачу нічого, крім них

на твоїй шкірі розквітає букет прянощів -
і не знаю вже я інших запахів

твій поцілунок - неначе пустеля -
у ньому гублюся й вмираю від спраги...

Крізь ніч здіймається мій світ,
і знов чекаю я на схід...



літо 2012

Мы ели сосиски у костра...
Очень горячие, нам были по вкусу любые -
немецкие, голландские и какие ещё -
мы плямкали от удовольсвия,
потому что были голодны.

Забавно вот так глядеть друг на друга,
и мы понимали всё без слов, -
именно там, в глубокой ночи,
сидя у костра.

И когда наши лица и руки
в переменчивом свете
уже блестели от жира,
мы вдруг засмотрелись на яркие звёзды,
и не заметили,
как остальные сосиски сгорели.



лето 2012