[Рецензія Марини Гримич на кн.:] Добко Т. Просто жити: лірика. – К.: Темпора, 2006; Добко Т. З Тобою і без Тебе: лірика. – К.:Темпора, 2011.

Жінки бувають трьох категорій. До першої належать ті, у яких живе булгаківська Маргарита. До другої – ті, у яких уже або ще не живе Маргарита. І третя – це ті, у яких Маргарита не жила і не житиме ніколи.
Важко писати жінці другої категорії, та ще й прозаїку, про жінку першої категорії, та ще й поетесу. Тішить єдине: жінці третьої категорії зробити це було б набагато важче.
Незважаючи на це, є величезне бажання розповісти про Тетяну Добко.
З нею ми зустрілися саме в той період життя, коли серце стискається від ностальгії. Наші з Тетяною ностальгії подібні. Це не ностальгія за батьківщиною, яку ми покинули. Це не ностальгія за дитинством і молодістю. Це ностальгія за єдиним маленьким клаптиком землі, якого вже немає, а точніше, який похований під водами Київського водосховища.
Моя мама і Танині батьки народилися в селі Тарасовичі, знесеному й затопленому під час будівництва Київської ГЕС. Розташоване воно було в окремішній етнографічній зоні, абсолютно не описаній етнологічною наукою. Це дві вузькі смуги вздовж Дніпра, його правий і лівий береги, причому життя на правому – високому – колись було інакшим, аніж на лівому – низькому. Тепер цієї смуги майже немає, оскільки на Дніпрі стоїть каскад гідроелектростанцій, які, напевне, свого часу добре послужили країні, однак віджили вік і перебувають на заслуженій пенсії.
Лівий берег Дніпра щовесни заливала повінь. А коли вода сходила, на тому місці зеленіли розкішні луги із соковитою травою. Влітку вони перетворювалися на пахучі сінокоси. Земля біля Дніпра, природно, була поганенькою: що з неї візьмеш – пісок та й годі. Лише картопля й жито там родили. З фруктових дерев – невибаглива шовковиця. Та ще обов'язково дика грушка, або просто «дичка». Саме на такій груші повісився сусід моєї мами після того, як повантажив свої речі на машину, готову перевезти його в інше село...
Людей годувала ріка і ліс, тому й раціон харчування містив багато риби, ягід, грибів. Такого делікатесу, як сушена риба, котру робила моя прабаба Варка в печі, ні з чим не можна порівняти. Головне, щоб на присушеній шкуринці лишилися соломинки, на яких сушилася риба.
Нам з Тетяною судилося опинилися поруч на березі Дніпра, недалеко від того місця, де колись були Тарасовичі. Я дивилася на поверхню води й намагалася уявити, що під водою село продовжує жити, як на тому світі. Власне, це відчуття я колись описала в романі «Мак червоний в росі». І в час моїх роздумів Тетяна розповіла, що на Каховському водосховищі (яке також затопило багато сіл) існує звичай: люди сідають на човни й випливають на те місце, де був їхній двір і стояла хата. Зупиняють човен і розкладають «поляну» – горілку, хліб, ковбасу, яйця... Як у поминальний день на Гробки. У мене від цієї розповіді по спині пробігли мурашки...
...Коли я розкрила збірочку лірики Тетяни Добко «Просто жити» – побачила старі фотографії Тарасовичів, її мешканців, дніпровські пейзажі. І зрозуміла, що у нас з нею одна ностальгія на двох.

Постав, будь ласка, чай,
Я хочу напитися кави,
Забути давнє «прощай»
І ніч запросить для забави.

Я хочу надіти пальто,
В якому сховалося літо,
Дивитись старе кіно
І ностальгічно радіти.

Ви помітили: вона пише не «вдягнути старе пальто», а «надіти»? І я так кажу, бо так казала моя прабаба Варка, бо так казали в Тарасовичах. І мене втомився критикувати мій чоловік – лінгвістичний пурист, бо нарешті зрозумів, що Я КАЖУ ТАК НАВМИСНЕ.
Тетяна Добко пише поезію легку, як кленовий листок, що кружляє в осінньому повітрі. Саме так треба писати про любов, щоб це зачепило навіть жінку, в якій уже давно не живе булгаківська Маргарита.

На гілці кохання
Сидять голуби.
Хитається гілка.

Правда, схоже на штрих пензля на японській акварелі? Цікаво, чи хтось повірить, що наведені нижче рядки написала людина, яка очолює один з найголовніших відділів у Національній бібліотеці імені В. Вернадського, кандидат історичних наук?

Я Вас шалено покохала.
Шаленість шаленіла навкруги,
Шуміли гай, річки,
Цвіли дерева...
У їх шаленстві
Ви мене знайшли.

Не «ми зустрілися», не «я Вас знайшла», а саме «Ви мене знайшли»... Як важливо знайти правильну граматичну форму, щоб поезія заграла...
А наступні рядки неначе про мене:

У самоті
Шукаю натхнення
На самоті...

Напевне, жінкам другої категорії треба заборонити писати про жінок першої категорії. Але як не написати?


Марина Гримич
2011

Джерело публікації: Гримич М. Поезія Маргарити / Марина Гримич // Літературна Україна. – 2011. – 1 груд. - С.4.

Тетяна Добко. З Тобою і без Тебе: лірика. — К.: Темпора, 2011
Сьогодні в українському літературному процесі надзвичайно багатий поетичний ужинок. Він, як правило, малотиражний (з огляду на нерухомість книжкового ринку), зате кількістю назв видань переважає будь-які епохи. Це стосується як «метрополії», так і «діаспори». Є чимало розмаїтих шкіл, що сповідують найрізноманітніші стилі, — від архаїчного першовірша до класичного традиційного й сучасного модерного світовідчування.
Тетяна Добко ще з інститутської лави (Київський національний університет культури і мистецтв) добре обізнана з літературою вітчизняною і зарубіжною, сучасним та історичним контекстом. Відтак, могла б, беручись за поетичне перо, легко освоїтись у котромусь із популярних сьогодні модних стилів, й таким чином і швидше набути широкого визнання. Одначе вона, очевидно, через те, що має чималий запас знань, не вживається у чийсь, уже вибудуваний, світ, аби стати приймаком чи квартирантом, або й епігоном, а шукає своєї стежини, хоч як і нелегко це в густо переплетених ліанами надскладної метафорики сучасних поетичних джунглях. Чому ж у передмові до збірки Сергій І. Ткаченко зізнається в неви¬значеності першого враження: «Мені, вишколеному на зразках французького символізму, британського романтизму та українського неокласицизму, прості, майже буденні слова і приглушені ритми невідомої раніш київської поетеси здалися... прозаїчними... Бо, не вписувалися в жоден з відомих, звичних поетичних світів... А якщо так, то це не поезія... Хіба би її до прози?..» Таким чином, поетеса зуміла навіть досвідченому поетові, літературознавцю делікатно натякнути, що слово поетичне не закуте в межах відомих парадигм, а може розширювати своє буття поза межі... чи й у «межах» віднаходити необжиті терени.
От і оригінальність! «Не пишними словами» — а не проста!.. Тетяна Добко вдало уникає «згубних сюрреалістичних манівців» — і нічого не втрачає, залишаючись собою без навали барв розкішних, ніби й вічних, пластмасових квітів.
А причина, мабуть, у тому, що спочатку була Історія, а потім було Слово... Насамперед відбулося становлення Тетяни Добко як ученої-історика, а вже 1999 року — перша поетична збірка «Непрохане кохання»... Хоча душа, треба думати, й раніш бунтувала, все провокована Словом — і воно поступово брало у свій полон і вело туди, де «Видно тут Ангел душу розлив, // Ніжним крилом білосяйва накрив» (вірш «Біля сяйво», присвячений художникові І. Пилипенку). Власне, поетеса народжувалася не з амбіційної заохоти професіоналізуватися в літературі, а з «піни морської»... З квантів енергії, що іноді наче несподівано струменить з душі, коли вона опиняєть¬ся в певному потужно зарядженому стані, коли особа нічим іншим не спроможна оголосити про свою присутність на «карнавалі» життя, як тільки конкретним згустком метафоричного слова. Тільки таким, можна думати, чином відбувся запис у пам’яті серед метушні будня:
Про що я сьогодні співаю, хто знає?
Про те, що кохання минає,
Про те, що кохання є, —
Ось, бачиш, Сонце встає...
І далі — знову навала клопотів... провал у «білосяйві» енергетичного струмування... до наступного моменту. І так від спалаху до спалаху... аж поки не випишеться ціла збірка філософських і лірико-задушевних медитацій, як ось у випадку «З Тобою і без Тебе», де нема, як часто трапляється, виокремленого циклу «громадянської» лірики, патріотичної, відтак — на пробу власних спромог у справжній поезії — «інтимної» лірики. У Тетяни Добко вся книжка пронизана інтимом. Власне, інтимністю не у вузькому розумінні. У медитаціях про мистецтво чи Львів авторка висловлює насамперед найінтимніші переживання, що стосується не тільки кохання, а й «патріотизму» чи «громадянськості»… Бо поетеса не ставить перед собою конкретні завдання в поезії, а живе нею, що розбуджена в підсвідомості, проситься сама на папір. Як ось:
Осінь говорить зі мною мовою хризантем.
Літо говорить зі мною мовою троянд.
Весна говорить зі мною мовою пролісків.
Зима чекає, хто заговорить першим.
Інтелект, інтелігентність поетеси виявляється в тому, що вона в інтимних мотивах не обмежується вузько егоїстичними зітханнями, які нікого, крім ліричного героя, не цікавлять, а утверджує себе в стриманості, неординарному чи й жертовному поводженні в «екстремальній ситуації». Як у октаві «Весна чекань»:
Весна чекань переростає в осінь.
Весна чекань, — аж квіти побіліли,
Весна чекань чекає, а не просить...
Весну чекань з тобою ми зустріли.
Весна чекань обпалена вітрами,
Весна чекань, — злетіли голуби...
Весна чекань завжди хай буде з нами...
Весна чекань, ще трошечки завжди.
Без надміру метафор, що в деяких сучасних поетів неодмінно сягають Космосу, Тетяна Добко «простою» метафорикою, що випливає з природного руху думок, лише повтором народженого у збентеженій душі «глагола» «весна чекань» досягає максимальної напруги поетичного дійства. (Отже, дуже влучно автор передмови пише: «Повтори — не тільки лексично-граматичні, а й ритміко-інтонаційні та фонетико-артикуляційні, грають особливу роль у поетичних мініатюрах Тетяни Добко».)
Дуже добре, що поетеса не стає в позу мудреця, який підносить себе над читачем, виголошуючи крилаті афоризми, — адже короткі форми спонукають до афористичності.
У найкоротшій мініатюрі вона лише «мило усміхається»:
Вірші приходили вночі
Приходили по мою душу.
Або віртуозно малює:
Сходить осінь, повільно,
як сонце,
коли небо закохане в хмари...
Може, прискіпливий читач і натрапить на якусь недоладність чи незграбність в окремих віршах... але це аж ніяк не затьмарить загального добротного письма. «Повтори» беруть своє! Як от — у «Нічному блюзі»:
Відчуваю тебе без дотиків:
подихом дощу,
голосом вітру,
очима землі,
грою світла.
Відчуваю тебе на відстані.
Відчуваю тебе віддано.
Відчуваю тебе до відчаю...
Бо це — як знахідка. У кожному творі — більше чи менше відкриття за мінімального набору слів, яке стосується душевного зруху. Тому збірка «З Тобою і без Тебе» вирізняється як самодостатнє явище. Водночас чується генетичний зв’язок з національними праосновами. Деякі вірші настільки енергетично насичені, що звучать як народні заклинання, що мають лікувальну, очищувальну силу.
Нехай і надалі щастить поетесі Тетяні Добко в «магії» поетичного слова!
Левко Різник.