Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Добко (1959) /
Рецензії
Поезія Маргарити
Жінки бувають трьох категорій. До першої належать ті, у яких живе булгаківська Маргарита. До другої – ті, у яких уже або ще не живе Маргарита. І третя – це ті, у яких Маргарита не жила і не житиме ніколи.
Важко писати жінці другої категорії, та ще й прозаїку, про жінку першої категорії, та ще й поетесу. Тішить єдине: жінці третьої категорії зробити це було б набагато важче.
Незважаючи на це, є величезне бажання розповісти про Тетяну Добко.
З нею ми зустрілися саме в той період життя, коли серце стискається від ностальгії. Наші з Тетяною ностальгії подібні. Це не ностальгія за батьківщиною, яку ми покинули. Це не ностальгія за дитинством і молодістю. Це ностальгія за єдиним маленьким клаптиком землі, якого вже немає, а точніше, який похований під водами Київського водосховища.
Моя мама і Танині батьки народилися в селі Тарасовичі, знесеному й затопленому під час будівництва Київської ГЕС. Розташоване воно було в окремішній етнографічній зоні, абсолютно не описаній етнологічною наукою. Це дві вузькі смуги вздовж Дніпра, його правий і лівий береги, причому життя на правому – високому – колись було інакшим, аніж на лівому – низькому. Тепер цієї смуги майже немає, оскільки на Дніпрі стоїть каскад гідроелектростанцій, які, напевне, свого часу добре послужили країні, однак віджили вік і перебувають на заслуженій пенсії.
Лівий берег Дніпра щовесни заливала повінь. А коли вода сходила, на тому місці зеленіли розкішні луги із соковитою травою. Влітку вони перетворювалися на пахучі сінокоси. Земля біля Дніпра, природно, була поганенькою: що з неї візьмеш – пісок та й годі. Лише картопля й жито там родили. З фруктових дерев – невибаглива шовковиця. Та ще обов'язково дика грушка, або просто «дичка». Саме на такій груші повісився сусід моєї мами після того, як повантажив свої речі на машину, готову перевезти його в інше село...
Людей годувала ріка і ліс, тому й раціон харчування містив багато риби, ягід, грибів. Такого делікатесу, як сушена риба, котру робила моя прабаба Варка в печі, ні з чим не можна порівняти. Головне, щоб на присушеній шкуринці лишилися соломинки, на яких сушилася риба.
Нам з Тетяною судилося опинилися поруч на березі Дніпра, недалеко від того місця, де колись були Тарасовичі. Я дивилася на поверхню води й намагалася уявити, що під водою село продовжує жити, як на тому світі. Власне, це відчуття я колись описала в романі «Мак червоний в росі». І в час моїх роздумів Тетяна розповіла, що на Каховському водосховищі (яке також затопило багато сіл) існує звичай: люди сідають на човни й випливають на те місце, де був їхній двір і стояла хата. Зупиняють човен і розкладають «поляну» – горілку, хліб, ковбасу, яйця... Як у поминальний день на Гробки. У мене від цієї розповіді по спині пробігли мурашки...
...Коли я розкрила збірочку лірики Тетяни Добко «Просто жити» – побачила старі фотографії Тарасовичів, її мешканців, дніпровські пейзажі. І зрозуміла, що у нас з нею одна ностальгія на двох.
Постав, будь ласка, чай,
Я хочу напитися кави,
Забути давнє «прощай»
І ніч запросить для забави.
Я хочу надіти пальто,
В якому сховалося літо,
Дивитись старе кіно
І ностальгічно радіти.
Ви помітили: вона пише не «вдягнути старе пальто», а «надіти»? І я так кажу, бо так казала моя прабаба Варка, бо так казали в Тарасовичах. І мене втомився критикувати мій чоловік – лінгвістичний пурист, бо нарешті зрозумів, що Я КАЖУ ТАК НАВМИСНЕ.
Тетяна Добко пише поезію легку, як кленовий листок, що кружляє в осінньому повітрі. Саме так треба писати про любов, щоб це зачепило навіть жінку, в якій уже давно не живе булгаківська Маргарита.
На гілці кохання
Сидять голуби.
Хитається гілка.
Правда, схоже на штрих пензля на японській акварелі? Цікаво, чи хтось повірить, що наведені нижче рядки написала людина, яка очолює один з найголовніших відділів у Національній бібліотеці імені В. Вернадського, кандидат історичних наук?
Я Вас шалено покохала.
Шаленість шаленіла навкруги,
Шуміли гай, річки,
Цвіли дерева...
У їх шаленстві
Ви мене знайшли.
Не «ми зустрілися», не «я Вас знайшла», а саме «Ви мене знайшли»... Як важливо знайти правильну граматичну форму, щоб поезія заграла...
А наступні рядки неначе про мене:
У самоті
Шукаю натхнення
На самоті...
Напевне, жінкам другої категорії треба заборонити писати про жінок першої категорії. Але як не написати?
Марина Гримич
2011
Джерело публікації: Гримич М. Поезія Маргарити / Марина Гримич // Літературна Україна. – 2011. – 1 груд. - С.4.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Поезія Маргарити
Коли я йду Андріївським узвозом,
Мені хочеться купити жовті квіти.
У кожній жінці живе Маргарита.
Тетяна Добко
[Рецензія Марини Гримич на кн.:] Добко Т. Просто жити: лірика. – К.: Темпора, 2006; Добко Т. З Тобою і без Тебе: лірика. – К.:Темпора, 2011.
Жінки бувають трьох категорій. До першої належать ті, у яких живе булгаківська Маргарита. До другої – ті, у яких уже або ще не живе Маргарита. І третя – це ті, у яких Маргарита не жила і не житиме ніколи.
Важко писати жінці другої категорії, та ще й прозаїку, про жінку першої категорії, та ще й поетесу. Тішить єдине: жінці третьої категорії зробити це було б набагато важче.
Незважаючи на це, є величезне бажання розповісти про Тетяну Добко.
З нею ми зустрілися саме в той період життя, коли серце стискається від ностальгії. Наші з Тетяною ностальгії подібні. Це не ностальгія за батьківщиною, яку ми покинули. Це не ностальгія за дитинством і молодістю. Це ностальгія за єдиним маленьким клаптиком землі, якого вже немає, а точніше, який похований під водами Київського водосховища.
Моя мама і Танині батьки народилися в селі Тарасовичі, знесеному й затопленому під час будівництва Київської ГЕС. Розташоване воно було в окремішній етнографічній зоні, абсолютно не описаній етнологічною наукою. Це дві вузькі смуги вздовж Дніпра, його правий і лівий береги, причому життя на правому – високому – колись було інакшим, аніж на лівому – низькому. Тепер цієї смуги майже немає, оскільки на Дніпрі стоїть каскад гідроелектростанцій, які, напевне, свого часу добре послужили країні, однак віджили вік і перебувають на заслуженій пенсії.
Лівий берег Дніпра щовесни заливала повінь. А коли вода сходила, на тому місці зеленіли розкішні луги із соковитою травою. Влітку вони перетворювалися на пахучі сінокоси. Земля біля Дніпра, природно, була поганенькою: що з неї візьмеш – пісок та й годі. Лише картопля й жито там родили. З фруктових дерев – невибаглива шовковиця. Та ще обов'язково дика грушка, або просто «дичка». Саме на такій груші повісився сусід моєї мами після того, як повантажив свої речі на машину, готову перевезти його в інше село...
Людей годувала ріка і ліс, тому й раціон харчування містив багато риби, ягід, грибів. Такого делікатесу, як сушена риба, котру робила моя прабаба Варка в печі, ні з чим не можна порівняти. Головне, щоб на присушеній шкуринці лишилися соломинки, на яких сушилася риба.
Нам з Тетяною судилося опинилися поруч на березі Дніпра, недалеко від того місця, де колись були Тарасовичі. Я дивилася на поверхню води й намагалася уявити, що під водою село продовжує жити, як на тому світі. Власне, це відчуття я колись описала в романі «Мак червоний в росі». І в час моїх роздумів Тетяна розповіла, що на Каховському водосховищі (яке також затопило багато сіл) існує звичай: люди сідають на човни й випливають на те місце, де був їхній двір і стояла хата. Зупиняють човен і розкладають «поляну» – горілку, хліб, ковбасу, яйця... Як у поминальний день на Гробки. У мене від цієї розповіді по спині пробігли мурашки...
...Коли я розкрила збірочку лірики Тетяни Добко «Просто жити» – побачила старі фотографії Тарасовичів, її мешканців, дніпровські пейзажі. І зрозуміла, що у нас з нею одна ностальгія на двох.
Постав, будь ласка, чай,
Я хочу напитися кави,
Забути давнє «прощай»
І ніч запросить для забави.
Я хочу надіти пальто,
В якому сховалося літо,
Дивитись старе кіно
І ностальгічно радіти.
Ви помітили: вона пише не «вдягнути старе пальто», а «надіти»? І я так кажу, бо так казала моя прабаба Варка, бо так казали в Тарасовичах. І мене втомився критикувати мій чоловік – лінгвістичний пурист, бо нарешті зрозумів, що Я КАЖУ ТАК НАВМИСНЕ.
Тетяна Добко пише поезію легку, як кленовий листок, що кружляє в осінньому повітрі. Саме так треба писати про любов, щоб це зачепило навіть жінку, в якій уже давно не живе булгаківська Маргарита.
На гілці кохання
Сидять голуби.
Хитається гілка.
Правда, схоже на штрих пензля на японській акварелі? Цікаво, чи хтось повірить, що наведені нижче рядки написала людина, яка очолює один з найголовніших відділів у Національній бібліотеці імені В. Вернадського, кандидат історичних наук?
Я Вас шалено покохала.
Шаленість шаленіла навкруги,
Шуміли гай, річки,
Цвіли дерева...
У їх шаленстві
Ви мене знайшли.
Не «ми зустрілися», не «я Вас знайшла», а саме «Ви мене знайшли»... Як важливо знайти правильну граматичну форму, щоб поезія заграла...
А наступні рядки неначе про мене:
У самоті
Шукаю натхнення
На самоті...
Напевне, жінкам другої категорії треба заборонити писати про жінок першої категорії. Але як не написати?
Марина Гримич
2011
Джерело публікації: Гримич М. Поезія Маргарити / Марина Гримич // Літературна Україна. – 2011. – 1 груд. - С.4.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
