Скажи…

Скажи, чи в тебе є концепт
Рванути стрімко першим пароплавом
Од лона, благ, свобод держави,
Яка дала життя, але рецепт
Із підписом п’яного костоправа?

Скажи,

Набридло бачити гірке на дотик,
Очима слухати ґівняні страви,
Спиною їсти брудні справи,
Он лайн варити цей наркотик,
Щоб роздавати всім наліво і направо?

Скажи,

Чи бути дурнем ти не звик,
І кожен день ти робиш різні вправи,
Щоб не забути мови, хоч ширшаво
Ти вимовляєш “мамо” – хай навзкрик,
Але без матері ти жить не в праві?

Скажи,

Що візьмеш бога за офшор,
І “Кобзаря” з лицем зухвалим,
І древо свого роду підупале,
Але яке не взяли війни, лихо, мор,
І рідну землю, повну сечі й калу?

Скажи,

Що цей театр остогид,
І незабаром сцена буде під завалом,
Усе вогнем накриє… попіл, лава,
А ти стояти будеш, з сумкою навскид,
Десь на кормі і з видом златоглавих?

Скажи…

Зазнач,

він – сам-собі-присутність,
присутністю для всіх, і все
на явища, на сутність,
умов життя відсутність,
і кволий, шолудивий сенс,
криваво-п´яний перший секс;

здавна – писати в стіл солодка втіха,
душняк-дозняк-рілекс,
( – фавстівська фабула!)
завернутий, без спіху,
для себе сам, для зла,
своїм убивчим ритуалом,

феноменом – без виграшних прикмет,
законом, правилом без правил,
у горлі кістка (гопник, чи поет?)
у собі сам … Аскет,
блукач, невдаха, дикий пес,
боржник, гульвіса і бальбес;

і ось – побитий вітром і дощем,
несе свавілля важкий прес
життя з слабким плечем,
щоденним цюпанням, плачем,
свій персональний хрест
звабливих уст і перс.

Він – сам-собі-рулетка і палач,
податкова, рекет і фірмач,
шия і петля для довгих ший…
Він сам для себе нищівний!
Він на папері бунтівний
для себе… а тому –

Пробач.

м. Баранівка 2001

Причаєний, проснусь
У шкурі комаровій,
Знайду собі корову,
На неї помолюсь,
І захлинусь у крові.

А трохи полежу
У квітах, серед піль,
Подамсь до породіль,
Де менше всього ждуть,
Вчинити крики, біль.

Куди не подивись,
Кричать обличчя ці,
Що навколо мерці,
Що трупнями колись
Ми будемо в кінці!

Подамся хоч куди
На працю – до Варшави,
Де наші хлопи та шалави,
До братської орди,
Американської застави…

Можливо, пощастить,
Коли жерла гармат
Рубатимуть солдат,
І юшка буде лить
Та бубоніти град.

Ковтаймо свіжу кров!
Нам вистачить насилля,
Людської пихи і безсилля,
Та лизоблюдних молитов,
Наживи божевілля…

А далі, на полях,
Отямлюсь. Чи ж оце
Летіти вигнанцем,
На ризик і на страх,
У безвість за сонцем?

2001 р. м. Баранівка

Линявий памороз гуляє, не зовіть!
Всі зубожіння кволі в вітрі роговому
Сміються в унісон. Блаженство втому
По вулиці жене до димових суцвіть.

Передвесінні миті в дотику доріг ловіть,
А ще химерну, сокровенну цвілість дому,
І сльози голубів, що у кружлянні круговому
Згубили так безглуздо воскресіння віть!

Сліпих крізь гамір міста проведіть,
Закоханим полегшіть болі, і святому
Вклоніться низько, людові простому.
Борги панам, тиранам поверніть!

А вже тоді балади старих веж візьміть.
І злі прокляття склепів мармурових
Примусять вас страждати в корчах та судомах,
І, якщо вийде, смерті в очі зазирніть.

А якщо ні, то в далі інші йдіть.
Там вас чекають панни, дівки, вдови!..
У серце їхнє киньте сухі дрова,
Але пісень своїх ніколи не паліть.


2001 р. м. Баранівка

Дощем ходять рижі коні –
Рік змінив свої убори.
Місяць тихо і з просоння
Кличе їх на білі гори.

Дрібнить сонце на кашкети,
Капне з ринви кров червона.
З хмар дірявих рекошетом
Вниз летять дозрілі грона.

В хаті піч тріщить світанком.
Жінка тісто швидко поре,
І до ліжка, cпозаранку,
Хоче скинути убори.

У провулку свист веселий –
Крутить осінь жовте листя,
Прикрашає ним оселі.
Сухоцвіт в намисті.

Шелест вітру давні речі
У валізах всюди носить,
І тепло, за ранню втечу,
Заплітає всім у коси.

2001 р. м. Баранівка

Коли повзтимеш в третю зміну на завод,
ітимеш так, як не ідуть до святих місць прочани,
щоб винести мішок фарфору – для омани,
на хліб, на сіль, на куций, пісний бутерброд,
коли перед тобою буде Jo McLane з телеекрану
( Він скаже: хай, чувак, в USA також заковують
в кайдани),

коли не в западло drop пероральних насолод,
в сім’ї з грошима буде – мінімум – погано,
не буде копійок, що ти знайшов на дні фонтану,
ти йдеш, як ніґер, до своїх простих свобод,
як на стіну збираються братва і хулігани
( Повір, що кров робочих – то є
діючі вулкани),

коли ти певен, що не уникнути невзгод,
що на вертушці можуть перти стусанами,
і пофіг те, що це in fact твої односільчани
( Таких тут валом вишкрибків, козлів, сволот,
вони живуть з приходом ночі, як таргани),
не фраєруй, коли вповзатимеш у ті
ліани,

коли ти знатимеш, що це одна з усіх нагод,
іди як дим, в'їдайся, як нектар каштанів,
пливи, як тихо дрейфлять дельтаплани,
пе твій long and lonesome road,
і, хай в житті тобі не бути Магелланом,
сьогодні це твій шлях
( Сміливих капітанів)!

2000

Мій Боже, промінь у гіллі
Зачарував вінком прозорим,
Що на волоссі, наче горе,
Твоїм я бачив уві сні.

Я затремтів в гіркім безлунні
І відчував це осмутніло,
Як витончено шаленіла
І надихала в мене юність.

Ти запитала: ”Що?”. – Я сказав: ”Так”,
„Це забуття”, -
таке життя,
„Іди сюди, зімкнімо груди,
Безпутніх вуст відчуймо смак”.

На лаві тій, в полоні мрій,
Десь я сидів, передчував:
Той гордий ріт колись я знав,
Я тріпотів і мовчки млів.

Сказав я: ”Так”. – Ти запитала: „Що?”
„Це каяття”,
життя – ніщо!
„В житті моїм ти промайнула”, -
Я заридав, а ти зітхнула.

Лиш на лиці іскріння цят
Таїть ненависть поторочу.
Хіба не грізність ця жіноча
Твій віддаляла аромат?

Ти запитаєш: „Як?”. – Скажу: „Не знаю”
Ніхто про іншого
не дбає.
Я листя рвав і мовчки млів,
А горизонт поволі голубів.

Цілує місто дощ байдужий
У скови тиші кам'яні.
У студені його бездушній
Зникають обміжки. У ній

Зникають без слідів!

Цілує місто мідні ляжки,
Думками воно живе ротом.
В його диханні чути важкість,
Відколи губи лиже цнота.

Тому нас змушують дрібниці
Змінити свою дурну мову,
Адже невже образи ниці
Охоплять усе місто знову!

Так, без мови.

Дощі змивають жовті плями,
І від секретів слизько всюди.
Усе ж тіла живуть не нами,
Хіба зєднаймо свої груди –

Чудом!

Жив в пишних залах пломінь,
Син чорної смоли.
Так я, почувши гомін,
Портрети дам голив.

Бувало, часом, для худоби
Я повертав здоров'я.
Без свята і без вроди,
І без належної любові.

Блудливих сковував очима,
Фабричних пропускав,
Занедбаних ключима
У фондах замикав.

Старим знайомим олівцями
Наколював статтю
І прикрашав рубцями
З рожевістю.

Одних я живцем жарив
І в полум'ї тонув;
Одними просто марив,
Коли вогнем не був.

Ба, кожен раз словами
Конає мій язик
Ім'ям тієї дами,
Яку гасити звик!



2001

Все швидко пролітає. Миті!
У стінах діри, проломані чолом.
В них зяє місто, часом вбите,
Загублене, як істина, десь між

Добром і злом.

Все швидко набридає.
Квапливість,
Успіх – добре замасковані тенета.
Класичний труп у тісній ванній.
Життя людей ламкіше очерету!

Нас зустрічає перевертень-місто!
Немає сенсу шукати початок,
Але він був
В обіцянках, у правді і піснях,
В шляхетних девізах, печатках!

Університети, занепале “cogito ergo”,
Крамниці, салони, кімнати кави і діла,
Маршрутки, заводи, агро, енерго,
В’язниці для духу, вязниці для тіла...

У плямах хмар, промінням змитих,
В кістках, хрящах, у мозку бубонить,
У сірих днях, ночами зшитих,
Щоденне їсти, пити, “не болить”…

Йде сніг, скрегоче крига, -
Це рік тому? –
По вулицям слизьким,
Надломаний, розчеплений шаленим бігом,
І якщо п’яний – нема різниці,

Де і з ким.

Чи налягають на полотна фарби владно?
Уже смеркові хмари в душнім резонансі
Дивились крадькома у сторону Провансу
І дрейфували німотою безоглядно.

Він на закрутті дня стояв безрадно.
В мазках охристих візуальна глибина,
Чистіша за відбиток, - спокоєм вона
Довкілля огорнула кольоровим радном.

Колись розвіяні, як павутиння, брили
Уклякли перед ним, і білий дим розлого
Запавсь в ущелини зіниць вологих.

Сен-Віктуар, немов перука, набакир
Хильнулась в голові, тривоги теребила, -
Не все ж втекло, одна гора наперекір!

Захопить чуть
Бучна мовчанка.
Буяє зпозаранку
Пересиття грудь.

Поволі, таким робом, щастя
Зранило нас, мій Боже!
Пече безглуздям. Кожен
Повинний прокричати.

Кричіть крізь зуби, ніздрі,
І сподівайтесь на кричання,
Сказати ж це не пізно –
Три слова про кохання.

Як місто зпозаранку,
Ганить нас мовчанка.
Коли смерчі ідуть,
Питання пальці ссуть.

Але живи, моя омано,
Про нас хоч страх мерцевий!
Шепоче так серцеві,
Що разом нам погано.

Мовчання квола фальш
Примушує страждати.
Ховайтесь далі, дальш
Нема куди діватись!

Якщо тебе не чути,
І голос горло мучить,
Це створює проблеми.
То хто, до біса, й де ми?

Як захопить чуть
Бучна мовчанка,
Співаймо спозаранку,
Лиха доженуть!

Ми чудні,

Заплакані, сумні.
У сумнівах, в біді,
Одні, на кам'яному дні,
Огидні в видноті…

Спустошені, чумні,
Багном узбіч заліплені,
Ми – другорядні у дірі
Уесесерських харманів.

Могили нарядні…

З зневіри, з злості, з ніг,
Самі... закуті у пітьмі,
Примушені горіти у вогні,
Такі доступні, такі дурні,

Такі підвладні
Блазні приблудні!
Герби, девізи накладні!
На лаврах ми, чи на судні?

У сні...

Чеканням світла втомлені,
Коханням, богом зраджені,
( Боги, чи суки підсадні?)
Абсурдні і складні…

Ми, боржники своїй казні,

У сірих днів мішковині,
Похмурі, темні і німі,
У вітчизняному кіні –
Розлучені,
опущені,
утомлені...

Всі ми, чи ні?

Коханки
Тримають до ранку,
Як сон тримає у ліжку,
В якому сама лихоманка,
Або як читання (Антонича книжок).

Приманки –
Усе ж німфоманки,
Обсіли обличчя, груди, вавки,
Закували в метали, шовки обіцянки,
Вибили зуби, зім'яли кістки.

Житомирянки...

Офіціянтка,
Чи директорка банку,
Грають в кішки-мишки,
Грають в каральниць і бранок,
Не жартома (випускати кишки).

Поганки,
Дами і дамки,
Шатенки, блондинки, брюнетки,
Школярки, сусідки (розбещені самки),
Дикунки, плаксуні, манірні кокетки...

У замках
Блукають путанки,
Як привиди у павутинах,
У гримах на зморшках і ранках,
З ножами (ось так їх!) у спинах.

Коханки!

В Сараєво було їх двоє.
Щось страшне відбувалось –
Усе довкола рвалось,
Вони кохались боєм.
Нечувана зухвалість!

Це над пекельним згарем
Коханці цілувались!
Сусіди дивувались
Стояли під вівтарем,
Молились і прощались.

Погляньте, які груди,-
Ковтком спиваймо гріх!
Ці постріли наспіх
Розвалюють споруди,
І не торкають їх.

Якщо ж вогнем проб´ється
Над ними сіра товщ,
Отруйний піде дощ,
І місто задихнеться...
У місті стільки прощ…