беззоряно-чорне знов небо знов мапа країни червона
недремне вночі потойбічне чигає по той бік кордону
від мокрого снігу ці ночі стають більш важкі і вологі
зустрілися на перехресті нічному нічні дві тривоги

у першої голос журливий він душу до денця виймає
вона причитає над тими кого уже більше немає
у другої в косах троянди чорніші чорнішого горя
вона заридала за тими кого ось не стане вже скоро

у світі завжди - кажуть – порівну буває щастя і лиха
тож після усього нас мало б чекати сторіччя утіхи
замовкли обидві сирени ще схлипнувши раз наостанок
червоною смугою в небі займається пізній світанок

22.02.2024

хмари важкі наче вісті зі східних фронтів
чорні неначе зневіра мов крик гайвороння
ніч стало важко любити – тепер поготів
важко в імлі розпізнати це ті чи не ті
хто там іде нам назустріч крізь ночі безсонні

хто це торкається пальцями наших облич
наче сліпий когось хоче впізнати достоту
пес-поводир підведе його нам до узбіч
- хто це – питаєш - він темний і скорбний мов ніч
- це тільки вітер лише тільки вітер зі сходу

вітер зі сходу наповнить нас чимось гірким
що заповзе у легені в провулки в кімнати
лиже нам руки цей пес-поводир-побратим
вітер нам вкотре торкає обличчя затим
тільки нікого не може із нас упізнати

18.02.2024

коли знай чорнішає обрій щоднини
що силу дає нам в години невтішні?
по-перше, це дихання сонне дитини
по-друге, у глечику гілочка вишні

виходять із темряви видива Гойї
в повітрі розлите похмуре бароко
вчорашній і нинішній – нас тепер двоє
ми входимо в річку тривожного року

куди нам плисти і як карта нам ляже
ні оком ні думкою це не охопим
весна приміряє вбрання камуфляжне
і блимає зірка мов свічка окопна

палітра потроху стає майже чорна
заграви запалюють край небокраю
скрегочуть доби лиховісної жорна
та кілька речей нас усе ще тримають

і дві з них – повірте – цілком дивовижні!
по-перше, це дихання донечки сонне
і друга – це зрізана гілочка вишні
у глечику маминім на підвіконні

20.03.2023

глибшають тіні немов під різцем різьбярів
в темні часи я на брід цей зимовий набрів
снігом заповнений простір по вінця по втому
де тут скажіть-но дорога до мене додому

бачиш примерзлу до криги пір’їну – то я
боже невже те що діється - воля твоя?
темні часи наче кригою груди притисли
риба зринає угору у пошуках кисню

глибшають тіні неначе під гострим різцем
око від вітру сльозить крижаніє лице
дай боже рибі повітря в її ополонку
дай сивій матері звістку про сина з полону

що ж це за пір’я у кризі з якого крила
де тут дорога крізь темні часи пролягла
квітне на вікнах мороз гострим листям осоту
січень. війна. день семисотий

24.01.2024

був Емпедокл рибиною. Антонич був хрущем
я був лише собою – ким мені бути іще?

я бачив півсотні весен, вивчив мову дощу
якщо забуду хоч слово – то собі не прощу

я вчив аромати квітів, запах скошених трав
я півстоліття цю колекцію весен збирав

чи бути мені хрущем, рибою з гострим плавцем –
мені це як позабути, як залишити це?

я спрагу не втамував, хоч вкотре і пив до дна
до всіх моїх попередніх – глянь – ось іще одна

немов ясних коралів упав ще один разок
моя королівно-крале, спробуймо ще разок

відхід завжди менш помітний, бачиш – літо гряде
я піднімаю свій келих за твій останній день

і скільки б ще не далося, все одно попрошу –
дозволь це намисто весен в пам’яті я збережу

останній весняний вечір, нетлі і каганці…
здається метеликом згорів Емпедокл в кінці

сьогодні дощ приходив тричі
і тричі змінював обличчя
так наче їх являлось троє
і тричі зазирав у вічі
а я незмінно був собою
а перший дощ прийшов знімілим
торкався віт прозорим тілом
шукав уста щоб говорити
слова які не говорили
дерев хиткі дереворити
тремтіли дрібно і волого
росла трава росла тривога
а другий дощ прийшов понурим
грім клекотів у горлі в нього
наповнив сенсом ринви й рури
а третій шамрав таємниче
немов когось він тихо кличе
в його очах питання роєм:
чи я змінив подобу тричі?
чи у вікні було нас троє?

12.05.2019

скажи так моя дівчинко вимови так
і життя надкуси немов хліб – відчуй смак
улови кожну ноту весняного хору
і хай щось тебе вдень міцно держить внизу
і підживлює як виноградну лозу
ну а щось уночі хай підносить угору

пий життя так неначе це в спрагу вода
глянь довкола – весна як і ти молода
у кишені дорослі ховаються мрії
інша повна дитячих секретів однак
скажи так моя дівчинко хай буде так
простягни мені руки – в долонях зігрію

коли щось не туди чи не так знов іде
погляд може твій різати щось нетверде
чи метелика може він враз оживити
небо травень бере на зелені ножі
скажи так моя дівчинко так прокажи
засніжить хай навкруг від вишневого цвіту

відкривай де іще не відкрита земля
я дивитимусь пильно та тільки здаля
зігрівати в долонях – найвище завдання
дослухатись як серце маленьке: тук-тук!
піднести руки й дати злетіти із рук
облітає із вишні пелюстка остання

доторкнуться до губ мокрі пальці дощу
тихо вимовлю так і тебе відпущу
навесні усе прагне і лине угору
не спиняй свій політ на шляху до мети
розкриваю долоні – гей! пташко! лети!
пам’ятай що я – завжди
я – поруч
я – поруч

Ці пагони, немов хино́вські стріли,
пронизують навиліт теплу товщ.
Травнева перша спека. І несила
спинити шал і рух рослин і тіла.
Кипить, кипить, кипить зелений борщ.

А ти гортаєш гороскоп і пишеш,
що вже немає спокою і рим,
що овнам на весь рік – проблеми ли́ше,
що ти пірнаєш в сон про сон про тишу,
де глухне ватяно весняний грім.

А тут щавель гостріє і гостри́ться,
і теплий шал, і щем, і кропива.
А тут таке, що там і не насниться,
і мостить з моху пагоду синиця...
Кажу ж: китай, зелена хинова́.

Знемога вже квітне волого
і травень за квітнем гряде
один обіцяв нам нічого
а другий ніщо і ніде
тут все нетривке тимчасове
тут вишню гойдає вітрець
летить в далечінь птиця овен
а поруч сидить птах телець
ми вірили й ждали відколи
провіщено це в письменах
безбарвне отримує колір
і форму і запах і ах
а птиця розгойдує гілку
а в травня все схоже на гру
майструє з калини сопілку
п’ять дірочок туру ру ру
і з кожним хрущем мо’ антонич
доводиться бути на ви
стоять світлі дні мов ікони
дарують по жмені трави

я іду урочистий і чистий неначе четвер
а позаду палають палають заграви
а за лівим плечем в мене той що знай греблі все рве
ну а той що у скелі сидить – той за правим

а попереду ніч непроглядна неначе народ
а згори позирають лелеки тотемні
а у мене словес /що мов бджоли гудуть/ повен рот
світанкові – ті світлі вечірні – ті темні

а у лівій долоні – недолі окраєць черствий
а у правій – три дрібки солоної долі
і вже повня над лісом така що хоч вовком завий
чи розбій-солов’єм засвисти мимоволі

щоб відбилася в скелях і греблях печальна луна
щоб народ як і обрій хоч трохи світлішав
щоб на ранок суцільна пітьма безнадія смутна
відпустили з облоги рядки цього вірша

той що в скелі сидить – той сьогодні мовчить уночі
той під греблею кашляє довго і хрипко
мед поезії гусне поволі і трохи гірчить
бджоли стихли одна лише б’ється у шибку

Весна – не сезон, а пакет пропозицій,
Акційний, омріяний наш тет-а-тет.
Наповнений вітром і схожий на птицю
Понад смітниками літає пакет.
Весна – це сезон для легких акварелей,
Що змінять барокову графіку зим.
Тремтять нашорошені зграйки морелей,
І дим білоцвіту вже мариться їм.
У бру́ньках квіткових бубня́віють рими.
Тобі – чоловічі, жіночі – мені.
Весна – час пакетів, що втілюють зримо
Бажання злетіти у височині,
Піднятися врешті понад смітниками,
Лишити здрібнілих людей унизу…
Потік висхідний забавляється нами,
Несе нам чи зміни чи першу грозу.
Морелі чудуються, що за дивни́ця –
Мов квітка ясніє, тріпоче, мов птах!
Пакет зупинився там, де і годиться –
В акційних акацій на гострих гілках.

Завдання птахів нагадати нам вкотре про вирій.
Завдання весни – це, як мінімум, вчасно прийти.
І взяти на облік зимові хвороби й зневіри,
Під звіт всім роздати по дрібці жаги й теплоти.

Стоїть березіль, мов лелека, в снігу по коліна.
Під снігом ще сплять первоцвіти й дівчата, мабу́ть.
Рибини слів сторожко сплять у своїх праглибинах,
І ве́ршею віршів зловити себе не дають.

Жіноцтво і птаство вже планами з місяць вагітні,
І кожна їх мрія прозора, неначе сльоза.
Зустрінемось, друзі, за кілька годин вже у квітні.
Рибина холодна тріпоче в руці й вислиза.

І нам залишає терпкий післясмак післямови,
І пару зужитої рими – льоди- холоди.
Весна, поміж тим, підмальовує на́чорно брови,
І не поспішає, і не поспішає
сюди.

сизий дим облягає околиці – палять траву
наче фото колишніх своїх наче міст за собою
і дорога стає за мостом ніби мова прямою
і я без розділових ось так і пишу і живу
а навколо країна горить і горить трин-травою

а над прірвою діти біжать по згорілій стерні
а по згарищу дибає сумно цибатий лелека
гар лягає на серце і я полетів би далеко
і кричав би із неба слова які-небудь журні
ну а вам би вчувався внизу нерозбірливий клекіт

дим їсть очі і погляд туманить пекуча сльоза
на жертовниках згарищ згорають офіри і треби
в небі клекіт лелечий з прийдешньою вірою в себе
глянь - де стебла посохлі язик вогняний облизав
гострий палець нової трави нам указує в небо

14 квіт.

ця епоха мене ніжно в серце вражала
випускаючи лжу крізь приховані жала

циферблати плиткі мене сміхом зустріли
жартома випускаючи труєні стріли

і години павучі у сіті спіймали
проступали мов сіль злості сірі кристали

обіцяли в кінці одинокі постелі
ми незрячі зате ми і злі і веселі

нам даровано день сліпоти і облуди
нам усе по приколу – тож сміймося, люди

вітер солодко їсть хмари білої вати
свято дурнів сьогодні – пора блазнювати

повінь збурила твань і бажань каламуті
ми йдемо берегами регочем на кутні

переляком і сміхом наповнена паща
поет пише: вітчизно, ти вже розпропаща

розгортається простір із позначки дому
нас лякає не час а відсутність у ньому

нас воронка клепсидри до себе запросить
доки дивимось лячно в безжалісну просинь

1.04.2019

що в мене нового? лиш зміна сезонів
плюсуються цифри лягають на скроні
весна кажуть скоро вже – після циклонів
багато читаю ще більше мовчу
або споглядаю дерева поснулі
чи рими годую немов гулі-гулі
а дні пролітають мов птиці мов кулі
несу проти вітру себе мов свічу

весна гряне громом на голі дерева
в тумані примариться маревом-мревом
і хтось журавлів рахуватиме ревно
а я знов у жмені тримаю синиць
у вірші беру кожну блискітку наче
сорока що тягне в гніздо все що бачить
це будуть ледь видимі знаки, чита́чу
для тих що живе як і я горілиць

я дякую, ве́сно, за твій подарунок
топтати свій ряст і заврунені руна
вслухатися в гуркіт небесних перунів
на березі ще напівсонного Псла
береза заплаче і солодко й жалко
і знову усе наче вперше і змалку
і човен просмолює ревно рибалка
йому вже вчувається плюскіт весла

28.03.2019

грудень натхненний художник ґрунтує завзято
для чергового нового сюжету нове полотно
де усе буде - і лінії й колір - до ладу
замисел зріє давно

зріють слова для твоїх і моїх монологів
і дожидають пори як під снігом жде озимина
жде проростання надія з-під снігу тривоги
ледь зеленіє вона

птах в піднебессі чорніє мов крапка в розмові
ми оминаючи гострі кути все ж зайшли в глухий кут
глянь навкруги крижаніють сюжети зимові
грудень вже зараз і тут

висне між нами розмова студена й льодиста
можна порізати губи тонкими крижинками слів
синьо дзвенять вони наче іскристе намисто
птах зависає в імлі

грудень єднає індиго із кобальтом льоду
і до пташиної крапки ось-ось підлетіли ще дві
отже в фіналі три крапки дано в нагороду
зріють сюжети нові

30.11.2018

взимку всі запахи важчі й гостріші
дух аромат і парфюм і амбре
цей стане спогадом той стане віршем
хтось мов метелик до квітня завмре
глибшає день і ростуть перемети
взимку всі лінії леза гостріш
ляжуть вони й на перетині плетив
буква до букви плестиметься вірш

дні чорно-білі мов крила сороки
ночі чорніші за крики ворон
в слід потрапляють чужий твої кроки
в’ється над кавою дух цинамон
(наче дух божий над першоводою)
слово яке за щокою ти грів
паросток пустить зросте колядою
там де гойдаються стебла димів

там де пороша півсвіту покрила
припорошила нам скроні лишень
ніч збережуть цю воронячі крила
очі сорок віддзеркалять цей день
стань зупинися на лінії ночі
запахи зимні на повну вдихни
всі наче вірші – один кровоточить
ти відчуваєш – це запах війни

9.12.18

сіра відлига остання декада зими
промінь самотній блукає в насупленій хмарі
вірш цей маркітний на спомин про зустріч візьми
місяце лютий мій брате смутний фебруарій

мова прощання хай буде велична й проста
ми іще тут та думками уже ми не поряд
мрія здіймає вітрила неначе Трістан
щоб наречену-весну привезти із-за моря

глибшає день додає нам неквапом ще мить
разом із іншими ця пронесеться теж мимо
перед розлукою серце легенько щемить
кланяюсь в ноги учтиво о посестро зимо

випито трунок любовний і трохи на дні
ще залишається нам у твоїй срібній чаші
нарізно вже нам долати пороги трудні́
дні будуть довгі і пристрасні але не наші

сіра декадо остання ми разом немов
ділить Трістан із своєю Ізольдою ложе
та незборимо до іншої лине любов
подумки пестить він ту що забути не може

18.02.2019

у чорних зіницях вечірньої вулиці полиски фар
щемливі дощі жебонять негучні і сльотаві веснянки
цей березень – час мартоплясів манливих марудних примар
і їх королева – зваблива мов жінка із фільмів нуар
у неї слів – повний бокал а у мене – півсклянки мовчанки

і чорний вогонь її погляду ллється з-під брів раз у раз
у кадрі вона – крупним планом і столик у неї – навпроти
поодаль – завсідники пізнього бару бармен і шинквас
і дощ за вікном /необхідний в нуарі/ і саспенс і джаз
і очі пекучі й бармен підливає а я і не проти

тут чорного джазу пульсуючий звук і хрипкі голоси
тут склянка порожня моя а бокал її все іще повен
моя королево нуар нерозгадано суща єси
порань мене поглядом темним а потім зціли і спаси
дощить за вікном віє вітер з вологих легень улого́вин

зустрілися стрілки поблякли у чорних зіницях вогні
ілюзії березня тануть мов дух безтілесний мов геній
за столиком – порожньо кадри останні і титри дрібні
беру капелюха уявного – певно пора вже мені
вдихнути вологої ночі нуар у захриплі легені

21/03/2019

налетить розкуйовдить козацькі чуби очерету
і шукай цього вітра мов вітра у полі лови
як же бути на зламі епох і сезонів поету?
як не втратити тут як не втратити тут голови?

у міжчассі сезонів очікуєм гостро на зміни
пливемо крізь розлом у плиткій веремії смутній
ми ще тільки весну запросити прихилим коліно
а вже наші жінки вже стоять по коліна у ній

знов блукають закохані в млі березневого міста
мов сліпі одне одного прагне знайти цей народ
з тих часів коли тут ще лежала пустеля дебриста
коли неврів-будинів тут бачив старий Геродот

не життя а всуціль переломи епох і перерви
в день останній яких чергова нас чекає весна
мене будять будини й потроху знервовують неври
і в розломи епох зазирають старі племена

нам звичайно ж не видно крізь хмар каламутні річки
але знай – угорі – де небесні сліпучі престоли
світлі янголи скролять там наші життєві стрічки
дещо лайкають тільки ось не коментують ніколи

а внизу колодій колобродить бреде сиропуст
нам науку натхненно несе стародавню й химерну
як торкатись очима очей і вустами до вуст
і як лущити з себе слова наче з колосу зерна

в серцевині імення твого сплять печалі твої
я назустріч іду з повним ротом кириличних літер
дозрівають дві чорні черешеньки літери ї
і під гострим дашком букви ґ не страшить дощ і вітер

в сиропуст я розшукую поглядом очі очей
в колодій намагаюсь пізнати тебе в чужих лицях
я мовчу – зупиняються хмари і час не тече
розтуляю вуста – вилітають кириличні птиці

зверху дивляться янголи мовчки читаючи нас
прозираючи наскрізь важкі наче спогади хмари
щось бурмочуть тихенько під ніс наче схоже на «клас»
ставлять лайк і знімають протерти свої окуляри

сніг випав так швидко ще швидше розтанув
не ясно це зрада чи це перемога
осінній тріумф і зимова омана
лягають під ноги

посипались букви сніжинками з книги
вода над отарами жаб замерзає
стріла тридев’ята прокльовує кригу
царівни немає

і риби якби ж то була у них шия
плечима б знизали й сказали будь ласка
попробуй в зустрічних вгадати кощія
на кожному маска

зима відступила тепер все пропало
і нам не вгадати хто злив цю декаду
а ті хто у курсі ті нам не сказали
напевно це зрада

або перемога що завжди з тобою
стріла пробиває зневіру зимову
дивись он царівна ступає водою
сніг падає знову

5.12.2015

Ти ідеш розриваючи навпіл повітряні маси
восени вони мають крихкий і знервований стан
ти ідеш відділяючи простір собою від часу
і в шпарини між ними летить за каштаном каштан

і блищать наче гільзи чи мідні прикраси жіночі
за одним нагинаєшся й міцно стискаєш в руці
десь на розі Соборної і швидкоплинної ночі
яка стежить печально за нами в оптичний приціл

і здається печаль за сестру свою радість точніша
розуміння цього уповільнює врешті твій крок
зупиняєшся ти потім час і у просторі тиша
ти свій палець кладеш на каштан хтось кладе на курок

наближається ніч піднімається вітер зі сходу
крізь шпарини і пальці просочиться всюди і скрізь
і в осіннє повітря цих вулиць додасть трохи згодом
запах прілого листя і запах відстріляних гільз
01.11.15

Так хотілося б з долею бути у долі,
І всі трабли - в мішок, а мішок - за плече,
Тільки тисне на паузу хтось мимоволі,
Зупиняється птах і ріка не тече.

Зупиняється час. Він сьогодні не йтиме.
Світ вчорашній, як слід, під вітрами прочах.
Нам дивитись так боляче стало очима,
Бо історія твориться в нас на очах,

Бо сьогодні чіткіше межа, де тут наші,
І чутніш, як сичать нетутешні чужі.
Навіть ангели нині і ті в камуфляжі,
Їхні крила – надійний блокпост на межі,

Де ріка і де птах, і де очі безсонні,
І де ангелом бути тепер багатьом.
Наймолодший, якому посріблило скроні,
Озирнеться й моргне нам: Все буде путьом!

І ріка потече по-весняному лунко,
І перерве крилом довгу паузу птах,
І засяють веселки з дитячих малюнків,
нахилившись до ангелів на блокпостах.

22.03.15

першими вéсну відчують коти і дівчата
ні не у тому порядку – дівчата й коти
чим будуть вищими ступені їх самоти
тим стануть пісню раніше співати

першими літо відчують народжені взимку
ними керують по черзі то фродо то фройд
і почергово вручають то меч то гобой
літо між тим щезне мов невидимка

осінь відчують хто з літом прощатись не хоче
птиці мов ноти обсядуть осінні дроти
чим будуть вищими ступені їх самоти
тим стануть довшими вірші і ночі

зиму відчують усі навіть фройд навіть фродо
згаснуть гобої у вирій вернуться мечі
тільки коти і дівчата тривожно вночі
будуть вдивлятись в нічну прохолоду

03.09.13

Падав кричав щось і раптом завмер
сон мій мов ниточку трісь і перер-
вали ці півні якісь навіжені
нашої ночі лишилось півжмені

нашого літа ще в пригорщі трохи
нам ще обіцяні дні і дороги
півні із неба кричать навісні
є півпідозри на сон усі сні

є відчуття велетенських рибин
що пропливають під нами невпин-
ноги торкаються темно-слизького
зйомка сповільнена гусне тривога

з берега музика бреговіч ніби
містом снують між будинками риби
схожі на голки що шиють тепер
сни ще міцніші аби не перер-

вали їх півні оті навісні
що до світанку гострили пісні
на видноколі німої епохи
нам ще обіцяно ночі півтрохи

нам ще півжмені лишилося літа
мрія до нас іще міцно пришита
є ще півспроби зануритись в суть
бреговіч грає
риби пливуть

22.08.2013

Я не знаю, як краще – чи зі мною, чи без.
Я маю ножа. Він має шість лез.

А від першого леза, що було мов змія,
Новий світ народився, і у ньому був я.

Іще три закружляли, наче три голуби:
- Ми знали б, як краще... ми знали, якби...

Якби в нас не знайшлося п’яте лезо ножа -
У нього крихка і болюча душа,

Що потроху привчає любити межу,
Бо шосте я лезо у серці ношу.

Вона жила на вулиці Любові,
що перетнула місто Самоти,
де хворих площ загострення зимові
щораз віщують напади біди.
Біда прийде і стане на порозі.
Перо зупиниться, вросте в папір
і виросте у свічку тонкосльозу,
що обтікає краплями зневір.
А їй дарма, тій, з вулиці Любові,
що слід її винюхує біда –
у неї дні ясні, і ночі кольорові,
і дім її пливе на трьох китах
між площ, де хворо й несвідомо
щоночі тисячі її сестер
шукають шлях в любов, немов додому.
Таке природне рішення й просте.
Кити співають із глибин асфальту
і будять, і примушують іти.
Вони виходять в ніч, вдягають пальта…
І ти раптово розумієш, хто є ти.
Пера торкнись – і замигає свічка,
із площ самотніх рушать племена
на спів китів, уздовж зневір зустрічних…

До болю хочеться, щоб ти була Вона.

Добридень Вам, пані на прізвище Повінь!
Я Вашому шоу вклоняюся ниць,
я жест ваш ловлю – він шляхетності повен
і повен шаленства самотніх самиць,

яким остогиділи зимні постелі.
Їх тепла волога на кінчику лез,
а ми – прибережні німі менестрелі,
жерці ожиріння і жертви аскез.

І ми сидимо тут. Нам прізвище – Берег.
Ми вже по коліна… по горло в воді.
Ми це називаєм «жіночі химери»,
а вам це – початок всесвітніх подій.

У звуках води – ледь вловимий Бетховен.
Нам ниє відтяте прадавнє ребро…
По очі вже та, що на прізвище Повінь,
і тягне нас вглиб – у жіноче нутро,

де всі тимчасові, бо там уже Вічність,
і що там вгорі – нам тепер все одно…
Несе течія береги чоловічі.
Вам прізвище - Повінь. Нам прізвище - Дно.

14

Лягають фарби і рядки,
щоб хтось, пожертвувавши снами,
знайшов колись ключі, які
відкриють те, що було нами.
А нам ще хочеться плисти,
вітри ловити у вітрила,
палить вже спалені мости
і берегти, що не згоріло.
Зоря нам буде маяком,
І не змарнуєм день ми жоден.
І що не стане нам рядком,
те стане фарбою полотен.
Ми всі зустрінемося там,
де всі картини ще незримі,
де ще немає слів рядкам,
де пари ще немає римі...
Стихають фарби і пісні.
І старість в очі нам попала.
І дивне щось, неначе сни,
клянеться нам, що фарб так мало.

Не говори вночі своє ім’я нікому,
Не вір ні темряві, ні аркушу не вір.
Десь в глибині рядків народжується звір.
Він темний із лиця. Він схожий на ікону.

Не вір ні темряві, ні аркушу не вір.
Вони чаклують вірш і б’ють йому поклони.
Він темний із лиця, він схожий на ікону,
Він совам і словам дарує другий зір.

Вони чаклують вірш і б’ють йому поклони.
Чужими іменами вже повниться папір,
Він совам і словам дарує другий зір
І втягує тебе в чужих імен канони.

Чужими іменами вже повниться папір.
Не говори вночі своє ім’я нікому –
Ти втягуєш себе в чужих імен канони,
І в глибині рядків народжується звір.

РІКА ГЛОБАЛЬНОГО ПОТЕПЛІННЯ: Суми

Тут небо так низько, що ходять зігнувшись,
і в товщах туманів дірявлять ходи.
І я набираю по вінця води –
і ось я рікою текти уже мушу.
Я ляжу на себе, я буду поромом,
моя течія стане правилом гри.
І місто сповзає до мене з гори,
пливе і сигналить димами хімпрому.
Куди нам пливти, і куди нам пристати?
Ми вже обламалися, бігме, не раз.
Куди ми впадемо – в дніпро чи в маразм,
щоб з нас посміялись русалки хвостаті?
Непевність буття і сумнівність персони –
нехитрий зладнали ми, брате, багаж.
Іще по сто грам, і вперед – в бон вояж,
і крутять штурвали хай жертви шансону.
Я ляжу на себе, я буду ридати.
Це схоже на зону в самому собі –
домашній гулаг, персональний сибір,
і я – пожиттєво, від дати до дати.
Щось темне і зле нам у душі налито,
немов руський бунт чи жидівський погром…
Димить косяками плавучий хімпром.
Сміються русалки. А що їм робити?


ПІДЗЕМНА РІКА МЕТРОПОЛІТЕНУ: Харків


Десь тут під землею, напевно, є річка.
Це хлюпання хвилі нас будить щораз,
і нас так лякає проста і велична
ця клаустрофобія стиснутих фаз.
Довічність тюрми і всепростір свободи,
щоб мати чотири – не два – береги.
І хто його зна, що ховають ці води –
там, певно, ще сплять наші перші боги.
Їх зябра формують ці хвилі припливів,
раз по раз ворушачись в темній воді,
русалок лякаючи зграйки тремтливі,
збиваючи з графіку рух поїздів.
А там, нагорі, запізнілі морози
замерзлих річок випробовують міць,
і більше тяжіють, здається, до прози.
Зірки заглядають у вікна криниць.
А тут у вагоні, тут майже нікого,
шукає наш поїзд підземні ходи,
дрімає в навушниках юна небога,
і хвилі волосся, як хвилі води.
Їй сняться русалок сорочки прозорі
і їхня забава – дівоча й проста:
у вікна криниць роздивлятися зорі,
і – цілуватися
потім
в уста.



НЕБЕСНА РІКА ЙОРДАН: Суми

Мене охолоджено, збовтано, потім зужито,
я проміжок певного часу між бути і ні.
Зимує так певно під снігом невидиме жито –
радіє не стільки життю, як можливості жити,
хоча в порівнянні – воно має шанси значні.
Моє учорашнє – у темних зіницях під’їздів,
у вицвілих фарбах очей і забутих облич,
а завтра моє утікає від мене за місто,
щоб в теплій норі там заритись у прілому листі,
лягти непорушно й чекати на себе всю ніч.
Тут небо низьке та із темного жита неначе.
Воно перемелеться – вийде гіркою мука.
А хто ж нам спече у дорогу хлібину гарячу,
і скільки жінок за тобою заплаче, козаче,
як ляжеш на річку, і стане тобою ріка.
І стане тобою текти вертикально й бездонно,
як час, як дорога, як спогад, як жито росте.
І завтрашній день виповзає із темного схрону,
несе по небесній ріці слобожанську мадонну,
а човник її золотий, а весельце просте.
А сльози у неї, мов перли блищать у намисті,
русалки небесні зберуть їх нам повну суму.
А ти десь лежиш горілиць у плавучому місті –
назустріч летять білі сльози – сніжинки іскристі.
Не страшно пливти, як оплакати буде кому.

Оце так ніч – втопитись у ній можна,
напившись темряви, зануритись углиб,
де згубиться іще раз втрата кожна,
де спить ріка, нехрещена й тривожна,
наповнена безсонням срібних риб.

Ріко моя, очистись і воскресни,
і я впаду на дно твоє – у міт –
краплиною у ніч сю водохресну,
а ти, ріко, Йорданню стань і скресни,
і ранком винеси мене нагору – в світ.

***

хто ж його знав що ось так воно буде
впасти б та ніяк до себе на груди
цей біль не справжній тож тихо будь-ласка
глянь он ворожить нам баба поразка

лебідь лягає Леді на лоно
Ігор тікає з полону
риба ковтає Іону
хай береже тебе ангел дев’ятого мікрорайону

біль заховався за фрази округлі
скучиш за мною – спитаєш у гуглі
це все так схоже на зраду чи змову
очі закриєш і бачиш як знову

Ігор лягає Леді на лоно
лебідь ковтає Іону
риба тікає з полону
хай береже тебе ангел дев’ятого мікрорайону

хай наворожить нам баба надія
хай відболять нам і хай заніміють
рани від слів якось мовлених всує
що не у віршах того не існує

лебідь тікає
ігор лягає
леда ковтає
в цій послідовності фаз
фіналу здається немає
леда ковтає
леда ковтає

Зустріч зірвалася, блін, і тобі подаровано
вільну годину життя до наступної стрілки.
Місто біжить і нервово веде перемовини,
вухо втискаючи намертво в горло мобілки,

Місто нюшкує наш слід у складній геометрії
дня, довжиною у дощ, глибиною в глибини.
Мірять ніхто нас не стане, тож зватимуть метрами -
просто, без імені, щоб не було плутанини.

Я зупинюся на березі третього виміру
дня, довжиною у день, глибиною у місяць.
Сяду і щось у меню антикризове виберу –
чашку дощу і цей жмуток зів’ялого листя.

І загублюся на вулиці імені вулиці
міста, що імені імені… Час для антракту!
Думка спливе на поверхню і знову зануриться,
слово змужніє і вступить в оральні контакти,

і спровокує загострений напад роздвоєння,
злякано зойкнуть айподи, айбокси, айфони,
тиша впаде, наче кара за вірші не скоєні, –
з шиї злетить голова, наче з гілки ворона.

Менше, все менше часу, все тісніше між стрілками.
Ввійде дівча із двома золотими тарілками,
в кожній несе мені голову, схоже, Предтечі.
Голос одної – дзвінкий, другої голос – старечий.

Павучий страх годин готує (ах!) тенета,
я відчуваю – в цій кімнаті хтось є ще.
Тут вогко пахне листям, лісом і дощем,
і звідси з цього лісу плине наша Лета,
у вирій несучи і нас, і час, і щем.

Сама собою пишеться моя еклога,
заносячи в реєстр себе, тебе, мене,
з надією на те, що все це не мине,
допоки ліс росте, допоки тінь волога,
допоки цю кімнату той хтось не відімкне...

А далі полетять узліссям жовті оси,
жадливого ждання означиться межа,
остання ж затремтить тенетами вірша,
втрачаючи свій ритм, збиваючись на прозу,
дзвенить у павутинні, немов чиясь душа.

я не знаю чи буде це схоже на блюз
бо у мене там мінус де мав бути плюс

бо струна випробовує пальці на міць
бо я дика і люта гризота самиць

і мене б оспівали жадан і бажан
я людина павук я людина кажан

я людина людина і це мій секрет
я плету павутинно свій хижий інет

пролітаючи повз ваших вікон нічних
це не місяць це я заглядаю у них

де коханці сплелись в позиційнім бою
де самотні гойдають самотність свою

де хлопчина вдивляється в темне вікно
за яком невидиме і хиже воно

реагує на рухи а може на звук
мене звати червоний як твердить памук

та на тому кінці найчорніша з самиць
і струну випробовують пальці на міць

рветься блюз бажанові приносять житан
я людина памук я людина жадан

7.12.08

***
Сірим по сірому вишили небо ворони.
Буде ґламурно, так певно подумалось їм.
Ніч наступає – ослабте свої оборони,
Дайте поживу постелям голодним своїм!

День добігає кінця – що там в нього за краєм?
Скільки, – питаю в зозулі, – на долю мою?
(Де ж її взяти живу – дерев’яну питаю).
Чую від неї таке ж дерев’яне – «фак ю».

Ніч наступає, тож цільтесь в обійми точніше –
Так ми прорвем осоружне кільце самоти.
Чорним по чорному в небі ворони щось пишуть.
Це, їм подумалось, будуть небесні листи –

Звістки всім тим, хто вгорнувсь у самотнє минуле,
Мимо обіймів потрапив колись мимохідь.
Є там для мене хоч щось, гей, скажи-но, зозуле!
Скрипне пружинами й довго-предовго мовчить…

2012