Зустріч зірвалася, блін, і тобі подаровано
вільну годину життя до наступної стрілки.
Місто біжить і нервово веде перемовини,
вухо втискаючи намертво в горло мобілки,

Місто нюшкує наш слід у складній геометрії
дня, довжиною у дощ, глибиною в глибини.
Мірять ніхто нас не стане, тож зватимуть метрами -
просто, без імені, щоб не було плутанини.

Я зупинюся на березі третього виміру
дня, довжиною у день, глибиною у місяць.
Сяду і щось у меню антикризове виберу –
чашку дощу і цей жмуток зів’ялого листя.

І загублюся на вулиці імені вулиці
міста, що імені імені… Час для антракту!
Думка спливе на поверхню і знову зануриться,
слово змужніє і вступить в оральні контакти,

і спровокує загострений напад роздвоєння,
злякано зойкнуть айподи, айбокси, айфони,
тиша впаде, наче кара за вірші не скоєні, –
з шиї злетить голова, наче з гілки ворона.

Менше, все менше часу, все тісніше між стрілками.
Ввійде дівча із двома золотими тарілками,
в кожній несе мені голову, схоже, Предтечі.
Голос одної – дзвінкий, другої голос – старечий.