Тому дуже втішилася Паранька, коли нарешті настала незалежність. Повторювала і повторювала, що легше буде жити тепер, не треба у колгоспах свого віка губити, не треба боятися, що хтось поночі у шибку затарабанить і голу-босу на мороз витягне.
Лишень бідкалася, що не діждав Йван того видіти.
А ще брали її нині страхи Господні, коли чула про біду на Сході. Бо як не боятися Параньці того, коли знає добре, що то війна, снаряди, вибухи та людські жертви. Не важити на війну може тільки той, хто ніколи її не видів, хто на власній шкірі не відчув її вогненних батогів. А Паранька ще й по нині всім тілом здригається, коли літак над обійстям пролетить. Серце у грудях ніби в тугу грудку зіжметься, а потім ще довго калатає і калатає, наганяючи страшні спогади на стареньку.
Бо як забути Параньці ті дні, коли ще дітваком не раз за півкроку від смерті стояла? Було, йде собі, а тут невідь звідки свист здійметься та бабахати зачне. Мала Паранька впаде на земллю, притулиться до пожовклої трави і лиш молиться, молиться.
Може тільки й молитва всокотила Параньку тоді, у буремні, неспокійні дні. І не один снаряд не долетів з Рокити до неї, а як і долетів, то впав за кілька метрів, не розірвавшись. Певно Божа сила не давала йому розірватися. Бо чекало Параньку десь у далині довге, широке поле з багатьма життєвими вирвами…

Молиться Паранька щодня за те, аби мир настав, витирає гіркі сльози за дітьми своїми. Бо чужих дітей не буває! А оно скільки їх сьогодні гине. І знову триклятий москаль в тому винен, знову йому мало, ординською навалою сунеться на квітучі городи України. Страшно їй тої війни, ой страшно.
Та не за себе боїться, а лишень за дітей своїх. Бо й що старенькій – он уже останній штих на її полі видніється, ще трохи і добіжить кінця її життєва нивка. Заправить Паранька тоді крайній рядочок з городниною та й переступить за розплугу у білу невість. Складуть на останок старечі, покручені руки на грудях, спочинуть вони від роботи нарешті, а серце від жури обереться.
Давно вже злагодилася до того Паранька. Он у шафі акуратненька купка з одягом лежить, у який мають її нарядити до відходу. Та хусточок різноцвіті квадратики, аби за простибі дати. Бо ціле життя Паранька молиться за когось, а там, диви, й за неї хто щирий «Отче наш» зговорить. І може легше стане її зболеній, вицвілій душі на тому світі від чужої щирої молитви, а крило здужіє, аби й відти захистити діточок своїх від життєвої бурі. Бо материне серце не може не гадкувати за чадом своїм, де б не було, та най би й у засвіті!

А поки ще не зароблений останній штих прижиттєвий, просить ласки у неба на добро для всього світу. Просить Бога, аби хоронив усіх людських дітей та й її рідних не зобидив. А ще дякує щоднини за се дорогоцінне поле, що наділив їй Всевишній, бо й не гадала Паранька, що аж дев’ятий десяток міняти буде. Оно озирнеться, а початку її нивинки не видно, не заздріє скиби першої своїм короткозорим оком. Чи гадала жінка, що скільки перейде на своєму віку, що скільки роботи перебере? «Та коби всий вік змога робити і коло роботи вмерти» - думає Паранька і просить собі тої ласки у Господа.

Тим часом Параньчине полечко буйно зеленіє та всякої городнинки добре насіння виколихує. У сонячній купелі купається, полотенцем легкого вітру витирається. Яснолистими квітами до свята косичиться. На світанку тихим шелестом молиться та чистою росою причащається. А Паранька стоїть на межі косичистій, любується полечком гойним тай сльози відрадні у зморшках ховає, та Богу хвалебну оду пошерхлими вустами возносить за велику благодать небесну – не зоставити її, Параньку, без сего родючого клаптика, що хоч і вимагає мозолів та поту, але й не дає пропасти, безслідно загубитися у сім небілім світі…

Січень 2015 р.

ПС: Маю відраду, що змогла написати цю оповідку ще при житті бабусі. Дякую своїй дорогій сестричці, що підтримала мене і спонукувала віддати бабусі цей текст. Неразово, було, потелефонуємо до неї, спитаємо, що робить, а вона - “читаю своє Параньчине поле”... Тай схлипне...
Найцінніше, що лишилося тепер нам - то пам*ять, то її, таке дорогоцінне поле-життя...

А ще згадає деколи Паранька літні ночі – з великими зірницями, молочним шляхом, що тягнеться ген аж за небокрай… і великими окатим страхом, що визирає з кожної тіні. Ба, не було коли задирати голову догори й поночі молодиці. Ходила з чоловіком на колгоспне сінокісне поле сіно красти. Верету на плечі і гайда бігом попід ліс, аби польовий не залямив та не виловив, бо лихо буде! І не того красти йшли, що непорядними вдалися, чи захланними очима за межу дивилися, а тому, що мусили, бо без того, краденого, не перезимувала би Параньчина корівчина Ласка. А діти дрібні, молока хочуть.
Лише байдуже до того було порядній радянській власті. Тай порядним наглядачам, таки тутешнім, місцевим, було на се плювати. Не раз під вікнами здубонять кінські копита, а діти перестрашаться до крику, коли опівночі польовий прискаче аж з другого кінця села, аби припантрувати, чи всі дома, чи не пішли добро державне розтягати.

Немало того «добра» заздріла за совітської влади Паранька. Тай що корисного здатна дати людині влада, що не любить її, а знущається, як лиш може? Не раз говорила старенька, що москалі нічому доброму не навчили, що приспособили колись робітну хліборобську общину, до кражі, пияцтва та злословія. Казала, що треба німця українському хлопові, та не просто так, а з нагайкою, аби навчив доброго розуму після ницого московітського муштрування.
Не любила совітської раси ніколи, бо й за що було любити? За недоспані ночі? Чи за мозолі, що ніколи не гоїлися, а плата за той мозіль мізерна була, як макове зерня? Чи може за те, що відректися Бога заставляли?
Багато тих «чого» та «як» у Параньчиній душі давній біль розворушують і досі.

Опріч всього, мала ще одну велику розпуку на ту небожу владу, бо вкрала вона у Параньки найдорожче, що мала у світі. У п’ятдесятих роках принесла велике горе у її оселю – навіки забрала маму.
Палахтіла тоді яра нескора українського люду ненависним радянським яничарам, що взялися всюди наводити свої порядки. Багато молодих юнаків, не змирившись з ворожим засиллям, подалося в лави УПА, аби протистояти страшній навалі. А, що були переслідувані з усіх боків та покалічені терновим вінцем зради, мусили ховатися по ярах та лісах, аби не стратити останнього шансу на боротьбу.
Нелегко давалося се протистояння, то ж, як і більшість людей на селі у той час, Параньчина мати чим могла допомогала тутешнім партизанам. І їсти дасть, і вузлик до лісу понесе, а, як треба кому з хлопців заночувати на запічку, радо на ніч прийме. Хоч і страшно було, бо звечера упівець до хати проситься, а з досвітком совіт у вікно кулаками гамселить. З одного боку відчайдушна боротьба за рідну землю, а з другого – гільйотина кровава, що не жаліє нікого і жорстоко стинає голови людські, не дивлячись чи то хлоп, жінка, а чи дитина.
Пройшлася страшним зубатим лезом та гільйотина і по Параньчиній долі, коли якось опівночі прийшли совіти до хати і почали зазирати у кожну шпарку, чи де не сховала газдиня нечестивого упівця. Та все випитували у тої, що знає про, так званих, ворогів народу, грозили кулаками, аби здала дорогу до криївок лісових. А коли не видобули бажаної інформації, почали жорстоко бити. І били, нещадно били, не дивлячись де голова, де спина, а де груди.
Та чи годен вибити кулаком з грудей любов до рідного? Можна нитку терпінь обірвати, можна косу муки на горлі міцно затягнути аж до наглої смерти, але не задушити у серці великої любови до ріднини! Бо любов ся багато більша і за муку, і за страх, і навіть за смерть.
Не шкодували катюги кулаків, не шкодували нещасної жінки, лиш так і не дізнавшись нічого, плюнули на посиніле від побоїв тіло і пішли собі. А Параньчина мати після того заслабла дуже, бо ж повідбивали все у ній ті нечестиві каїни. Ба, вже так і не поправившись після нелюдської розправи, незадовго пішла «на закопаниє». Паранька ж лишилася одна-одненька на цілому білому світі. Як той пальчик – сама-самісінька.

То може за це мала дякувати совітській владі, поважати і любити її?
Далі буде...

Та певно ще не прийшов Параньчин час. Ще не відгаздувала свого, раз
до східсонця займається новий день, заглядаючи благовісним променем у її
оселю і кличучи йти до обходу невеликої, проте, добірної господарки.

А Паранька таки добра газдиня, кожний на селі то потвердить. Може
газдовання ладно йде з того, що не лінується жінка ніколи, а може з тої
причини, що добротна кров у її венах тече. Бо таки не безрідна, не абихто з роду
– внука війтова! І хоч не знала ніколи ні свого діда-війта, ані неня, не чула
їхньої науки, лиш ба, кров є кров на те, аби мудрість дідівську до життя будити.

Проте, хто може знати певно звідки береться мудрість життєва? Лишень уміє
Паранька й дотепер закерувати у господарці добре, аби все до порядку було
зроблено, аби не згірше, як у людей. Бо як не вмієш, чого, дивися, як другі
роблять та вчися, а вмієш, то великий гріх матимеш, коли піддасися лінощам.

Усе у жінки завчасно і коло хати, і в хаті робиться. До місця говориться, до
місця мовчиться. І, що б не робилося, про Бога не забувається. «З людьми маєш
по-людськи жити, з Богом – по-божому» – потверджує жінка. Певно таки
«війтову голову» на плечах носить, таки «війтову»…

Мабуть і любов до землі у ній з тої «війтової крови» вибухує. А може й ні.
Мо’ то материна доля у ній збурює се чування, бо не мала та свого клаптя
ніколи, все життя у наймах поневірялася. А коли найшлася мала Паранька,
поклялася собі, що її дитина власну землю топтатиме, власну грядочку весело
косичитиме на Зелені свята, а як прийдеться, свою нивоньку сльозами рясними
скроплювати. Весь вік віддала, аби її єдина кровиночка мала свій клаптичок,
аби не загубилася де по чужих полях, як вона сама. І доробилася таки жаданого
моргу землі, не зоставила свою дитину самотою стояти під голим небом, та ще й
на чужій дорозі. А тепера Паранька без тої земельки ані кроку ступити не годна.

Хто зна, де шукати корінь Параньчиної любові до землі, та все своє життя
тягнеться і тягнеться вона, аби стулити клаптик до клаптика, аби зшити тугим
шитвом нивку до нивки довкола свого обійстя. Бо все хотілося жінці ходити не
чиїмсь полем, а любляче-бережно ступати по власному. Хотілося, аби й діти її
не чужими плаями носилися, а мали свої родючі грядки.

Чи не ради того Паранька зо п’ять років вуйка Антося дозирала, аби ще
одне обійстячко невеличке добути? Чи не того, було, в далеку Одесу їздила з
гуцульськими килимами, аби ще пару сотиків пристарати? Чи не того до
Василенькових сестричок ходила та просила, аби відпустили їй смужку поля, що
йшла у межу з Параньчиним, аби не стояти одною ногою на своєму штиху, а
другою на сусідському? Хотілося жінці, аби, як згребе пахуче сінце та скидає у
черевату копичку, а з Рокити вітер налетить, то аби розпірював не де по чужій
межі, а на своєму робив шкоду. Бо і добре, і зле, а коли робиться у рідній хаті чи
на своєму наділі, то все легше знести!
Не для себе весь вік заходилася Паранька, думала тільки, що буде комусь
користь – або дітям, або внукам згодиться.

То ж і сама завжди понад усе любила на рідному полі трудитися. Бо
хто не знав, що то гнути спину на пана, той не зможе належним чином оцінити,
коли робитиме на себе. А Паранька за свого довгого життя всякого зазнала. Не
одне літо колгоспним ланам віддала, аж зігнули спину ті необ’ємні лани та
норми, згорбили, колись було, гнучкий стан. Ніколи не забуде ані
палючого сонця, що з ранку до ночі нещадно виїдало всю силу з жіночих
грудей, ані лайдакуватого вітру, що хапав снопи з рук, та розкидав їх довкола,
аби мати свіжий клопіт Параньці. А як забути криваві мозолі, що не давали
спати по цілій ночі? Лиш ніхто не питав молодицю, чи добре спала, чи ні, чи
болить їй що. Ба мусила на досвітку вставати і знов на норму йти, і знов різати і
різати вже й без того зранені до крові долоні пристиглим леном.

Гай-гай, хто не
пережив того, не знати йому великих любощів до свого змозоленого клаптя...

Далі буде...

А ще Паранька дуже любить свій садочок. Колись разом з чоловіком висаджували, леліяли. Зо півстоліття минуло з того часу. Проте й зараз мало не щороку тішить садовинка урожаєм щедрим та милує око старенькій. Онде паперівка присіла відпочити край городу, онде мрійлива йонка в небо задивилися, а он золота ренета крислатим віттям півсаду обійняла. А в крайньому ряду поставали, як статні вуйки, горіхи і гонорово споглядають на своїх посестриць.
«Ой саде, мій садочку» - посміхнеться, бува, Паранька, чи то садочку своєму, чи спогадам.

Скільки ж води утекло і не вернеться вже ніколи. Скільки спогадів зів’яло, а скільки їх ще й досі у серці Параньчиному товчеться. Здається інколи жінці, що й не з нею то все було, а де з ким іншим, ніби в другому житті якомусь, не цьому.

Зі своїм мужем зналася з дитинства, сусідували і, як звикле маються діти, нерідко бавилися разом. Потім шкільна наука закрутила. А відтак Паранька й не зчулася, як виросла з невидного дівчати у красну дівку. Не заздріла перших «не таких» поглядів Йванових, не урозуміла, як поклавши одного дня свою тендітну руку у теплу юнакову долоню, навіки віддала йому своє серце.

Одружувались тихо. Ба й не той час був, аби гучні забави справляти і медовухою обпиватися. А до всього ще й знелюбила свекруха невістку майбутню. Може, не такої собі багла, а, може, гадала, що її Йван вартує цариці якої – того вже не знати. Та ніколи Паранька не забуде своєї слюбної днини, того менту, коли свекруха замість благословення винесла з хати курман, простягнула його молодій і мовила: «На тобі, Паранько, аби с до року завісиласі! А ти, Йванку, - повернулась до сина – аби с до року вженивсі!». Здалось тоді Параньці, що земля перед нею розступилася і щось тяжке і чорне потягнуло у глибоку яму. Ніби світ вигорів на попел і колюча трина почала виїдати очі.
Але мусила й то витримати. Мусила знайти сили у собі, аби втриматись над краєм прірви і не полетіти сторчма униз. Не мала на се права – дорогоцінна ноша гріла під серцем.
Пімше думала собі, може, чорна хустина на її голові завинала у сему чорному зачині. Адже нещодавно поховала матір, а що тата не знала, то втратила найдорожче, і не могла темінь ані з серця відгорнути, ані з голови своєї. А порадити не було кому Параньці тої днини, аби не йшла до слюбу у чорній хустці, бо може чорна рілля застелитися, тай не зазеленіти вже.

Але, слава Богу, рілля все чорно стелиться, та не все чорно родить. Як буде небо дощем напувати, а сонце лагідно теплом застеляти, зеленітиме чорна рілля, буйно зеленітиме.
А Паранька не жаліла ні сили своєї, ні слова лагідного, ні погляду нелукавого. Не перечила свекрусі, ні на що не нарікала, тільки знай, віддавала всю свою душу родині, а руки – роботі. І за домівкою встигала дивитися, і двійко діточок дозирати, і чоловікові догодити.
Проте, багато років мусило збігти, аби признала чоловікова мати у невістці не чужу нелюбу дитину, а свою доньку совісну. Як лежала слаба, не раз-не два зі сльозами на очах просила вибачення у тої, бо що вдієш, деколи чорнота й розум заступить. А ще дав Бог так, що прийшлося доживати віку під Параньчиним крилом. З її руки хліб свій старечий їла, на її руках і вмирати випало.
А Паранька тепер на могилу ходить, не минає свята жодного, аби не відвідати за свою і чоловікову усопшу родину. Поки годна, ходитиме, вплітатиме щиру молитву у просьбу відпущення гріхів прижиттєвих. І собі прощення вимолюватиме, сама, сливе, завинила не раз.

До Йвана також частенько приходить. Все літо чоловікова могилка буйно півоніями та чорнобривками квітує, а навесні перед Великоднем хрест у різнобарвне пелюстя вінка убирається. Видається Параньці, ніби грає усмішка на Йванових вустах у ті моменти. Ніби всміхається він тоді своїй журливій жоні. А може й справді в такі хвилини веселіє душа Йванова? Бо й чим втішиш душечку ліпше, як не молитвою, як не пам’яттю...
Впорядкує Паранька біля могилки, запалить свічку, почне молитися, почне згадувати. Згадувати і плакати, а потім знову плакати і згадувати. Зтужилася за Йваном, ой зтужилася! Але де-де недовго вже їй лишилося орати нивину до веснування, не нині-завтра полине на стрічу з чоловіком своїм у небесному домі. І відкриє Йван перед нею білі осяйні двері, і скаже: «Ходи, люба Паранько, ходи до мня, вже м заждавсі…». І висохнуть назавжди в той мент гіркі жіночі сльози, і вбереться душа у білі крила, аби вже повік літати над хмарами...

(Далі буде...)

«А що, без Бога ні до порога» – любить повторювати Паранька. З Богом завжди легше йти. І йти, і стояти, і радіти, і журу темну долати. Бо лише з Його волі квітують поля, тільки Він дає у рамена сили, аби тримати життєві незгоди, а в руки – моці до щоденної роботи.

Щоранку Параньчина душа день починає молитвою, а руки – роботою. Самі весь час тягнуться до діла якогось. Та й видно по тих старечих, жилавих руках, що не звикли дарма лежати у поділку. Видається, по них можна зчитати всю вервичку прожитих років та зробленої роботи. Долоні загрубіли від мозолів, жили від постійної потуги надулися, а пальці вже давно не розгинаються. Покорчилися-скоцюрбилися чи то через дойки коров’ячі, або через держака від сапи. А може лопата чи топорище так зігнуло Параньчині пальці... Не знати, та найпевніше, що все вкупі, усе вкупі.
Чи не весь час болять Параньці сі зроблені руки. Тай як не боліти їм, то ж і вода камінь сточує, а не те, що важка праця людину! Бува, почне розтирати пальці, а ті віддають болем різким, що шпигає наскрізь, аж до самого серця. А мо’ то серце з руками в парі ходить? Бо ж над усе любить полечко своє, та ніяк не торкнеться його зримо, не поцілує, не обійме. Тож просить руки, аби пригорнули, аби кожним пальцем поцілували наділ Господній. А ті так звикли до обцілування-пригортання того, що вже й коли спочивають, забути любощів щоденних не можуть.

Деколи витягне Паранька з шухляди свій слюбний перстень. Повертить у руках, подивиться, аж сама не звірить, що могла населити колись той перстень собі на палець. Тепер і до половини не налізе. Згадає свого Йвана, тай сльоза сама-по-собі на очі навернеться. Бо нема вже Йвана. Десятки років нема, а ся слюбна окраса й досі гріє Параньчине серце.
Колись він для жони любої сам виточив сю обручку з п’ятьох злотих, а зверху свої ініціали вигравіював. Ні грама не збляк, не зшурувався за довгі роки той напис. Досі милує око, загортає Параньчину думку у теплий спогад. Як і та, родюча нивина, що лишилася за Йваном.
А Паранька бережно хоронить і перстень той саморібний, і пам’ять незрушну, і про нивку Йванову не забуває. Поки може, добре дозирає її, обціловує своїми покрученими пальцями кожненьку пахучу грудочку...

Далі буде...

Все життя, скільки пам’ятає себе Паранька, її руки весь час у роботі. Перебирають грудочку за грудочкою, розпушують пахучу землю, з любов’ю залишають у ній зеренце, котре восени, дасть Бог, зійде врожаєм.
Майже щороку дає осінь багату дарчу. А жінка обіруч збирає викоханий дар і тішиться защораз. Та возносить до неба слово подяки, знає ціну кождому зерняті. Бо не раз бувало інакше, скупилася нивка на добрий уділ для неї, лишаючи тільки мізерну грудку сподівання...

Усе життя таке Параньчине, усе життя таке – то врожайно, а то щедрість, бува, лиш на сльози та муку.
Багато жури виплакала за свої дні довгі, ой багато! Але чи є хто в сему житті, що не плаче? Чи є той, хто ніколи замість роси не скроплює своє полечко гіркою сльозою? Лише б у розпуку не впасти. Та не забути, що усе на сім світі минуще. Нема нічого безмежного. То ж і біда свою межу має.

Мала Паранька і сліз, і радості у своєму житті. Та певно більше було таки першого. Через неодне виплакане горе навіть зір добрий згубила. Сумувала трохи з того приводу. Згадувала інколи Люльцю Лесиву, що й за своїх вісімдесят з першого разу могла нитку у вушко голки проселити. Або сама щось прочитати. А Паранька вже з молодості без окулярів нитку в голку не просилить.
Деколи ділиться споминами, як у дитинстві ніяк не розумілося їй, чого то стара Николиха не раз штиркала ниткою у вушко тай штиркала, а нічого не виходило. Навіть смішно було тоді малій Параньці. А зараз добре розуміє як то.
Читати без окулярів так само віддавна не годна. Попри се, не раз можна застати Параньку за газетою. Не важачи на старі роки, цікава знати, що у світі Божому діється. Ще раніше, коли внуки були менші, просила, аби вони прочитали їй статтю яку, або притчу з Біблії, чи оповідку зі шілької книжки. А тепер онуки повиростали, порозліталися хто куди. Настала пора свої нивини скородити.
Божа воля на те, Божа воля. Коби тільки полечка їхні не скупилися на добро та щасливу долю. Молиться неустанно за се кожної днини, просить у Всевишнього щедрої ласки для своїх дітей...

Далі буде...

Життя прожити – ніби неозоре поле перейти. А як пройдеш і що лишиш по собі, тай чи взагалі щось лишиш, залежатиме тільки від тебе. Та ще й не всім однакове судилося в тій дорозі: то добре стрінеться, то зле; то веселе, то зажурене стежку заступить; бува, скупе трапиться, але, буває, що багате і щедре. Кожному – своя дорога, кожному – своє поле.
Одному випаде ходити родючими нивами, де хоч і працюватиме, та за се буде обдарований щедро. І буде йому тішитися серце, а руки самі хапатимуться до роботи, аби віддячити любій землиці. А та знову й знову віддаватиме багатою платою.
Іншому випаде й не поле, а суцільна квітуча галявина, де око тішить буйне різнотрав’я. Тільки й того – живи і насолоджуйся тим життям, живи і споживай дар Господній. Лишень уважай добре, аби не зобразити сю небесну красу.
А ще буває так, що наділить Господь полем, котре нібито й обдарує щедро, і голодним не зоставить газду свого, але вимагатиме за се від нього надто великої віддачі. І будуть руки йому боліти від роботи, долоні репатимуться від жаских мозолів, а піт вириє на лиці глибокі рівчаки. І ніхто його не пожаліє, лишень поле раз-по-раз злагіднено цілуватиме кожний запалений пухирець.

Певно саме таке, третє, поле випало на долю Параньки.
Та вона ніколи не скаржилася, бо й що скаржитись – любила своє полечко над усе. Кожний день починала з хвалебної подяки Всевишньому за добру ласку – не лишити її, Параньку, без намоленого клаптика, що хоч і багне мозолів та поту, але й не дає пропасти...

Далі буде...

Я тобі прощаю. Бо не маю права не простити. Бог, що на небі, і Той відпускає.
Ще не таке... Ми ж люди. А це так багато і мало водночас. Людське -
слабке і сокрушенне. Його можна надщербити будь-якої миті. І тільки Божа
любляча рука годна вигоїти надщерблене.
Прощаю тобі, бо маю надію, ти ненавмисне. Ми інколи робимо
зле одне одному, не думаючи про можливий біль. А потім забуваємо про содіяне і
дивуємось, коли невідь чого ображаються на нас. А, бува, як нам ніхто не
скаже про свою образу, то й думки не припустимо, що втнули
щось не так.
Я тобі колись роскажу, як мені боліло. Але не сьогодні. Певно, ще не час.
І мені не час говорити такі слова, і тобі ніколи того слухати. Маєш нагальніші
справи.
Боюся тільки одного - щоб ті справи не були спрямовані на спричинення
болю комусь іще...
Я тобі прощаю і вже майже не серджуся. Що дарма сердитися,
коли, можливо, й не здогадуєшся про мої почування. Та й сердитість кладе
відбитки на все, що робимо. Не хотілося б, аби через мій паскудний настрій
постраждала невинна людина. А потім почала ображатися на мене. Так, як я на
тебе.
А, коли б вона образилася і так само не призналась? Тоді б вийшло, що
я стала тобою! А я цього не хочу. Бо хоча й не серджусь і прощаю тобі, мені
болить.
Вже не так, як боліло перше. Але все ж мульке поколювання є.
Може, я й прощаю, бо стало боліти трохи менше. Час минає і
змінюється усвідомлення содіяного. Тоді се був грім серед ясного неба, а зараз - як далеке вечірнє поблискування. Грому не чути, тільки неблизьке сяєво
блискавок.
Прощаю тобі і не тримаю більше зла ані на твої слова, ані на вчинки. Чим частіше задумаюсь над тим, що сталося, намагаюсь оправдати тебе. Знайти
логічне пояснення твоїй поведінці. І твоїй жорстокості. Може в той мент інакше
не можна було? А хто мені винен, що маю тонку шкіру і навіть від легенької
подряпини відтак не можу спати півночі.
Життя таке - з колючками, виступами, гострими лезами. Ти набагато
ліпше умієш з цим усім справлятися. Вмієш обминати. Або ранитися так, аби не
боліло... Як йоги.
А може ти - йог?
Не знаю. Та я точно ні. Якось перевірила себе: зумисне наступила на
колючку. Потім довго мусила вигоювати поранене місце.
Я тобі прощаю, бо люблю. Людину, котру любиш, не можеш ненавидіти.
Непрощення обов'язково привело б до зненависті. Я б умерла, якби
зненавиділа тебе. Адже ображатися і злоститися через щось на тебе - то одне, а
затнутися - геть інше. Якби, не допусти Господи, так сталося, мені неприємно
було б зустрічатися з тобою і я мусила б тікати геть. Або постійно кривити
душею, награно посміхаючись. Це - надто великий біль. Стократ більший за
той, що маю з того дня, коли щось лихе перейшло нашу дорогу.
Прощаю тебе і вірю, час - великий митець. Він добре вміє
розкладати пазли долі так, як було задумано Господом. То нам виглядає, що той чи інший віхоть не потрібний, а, коли все лаштується до
купи, маємо чи не ідеальний начерк Божого задуму. Тільки тоді розуміємо усе
сповна…
Тому прощаю тебе і з нетерпінням очікую днини, коли наші очі
зустрінуться і ти все зрозумієш, а
після того любляче вилікуєш моє надщерблене болем серце...

Квітень 2016 р.

І знову прірва. Знову це важке і водночас таке невагоме падіння у глибоку невість. Пронизливий свист у вухах, неможливість вдихнути розріджене повітря. А ще каменепад – то падають на плечі гранітні брили, що вислизнули з-під ніг. Ще тоді, коли був угорі, над прірвою, балансуючи останніми позитивними думками. Чомусь отак завжди – каміння, що було під твоїми ногами, падає униз повільніше, аніж ти, а, падаючи, боляче гамселить по спині. Ліпше стояти не на граніті, а на чомусь невагомішому, тоді менше буде боліти. Хоча, хто зна, чи менше…
Кажуть спостерігати за чиїмось падінням нецікаво. Цікаво робити ставки на змогу піднятися з дна. Я не вірю в це. Падіння вимагає так само багато зусиль, найбільше з яких, напевне, відмовитися хотіти. Безглуздя? Звісно! Але… Ти спочатку відмовляєшся хотіти вставати зранку, іти на роботу, потім відмовляєшся від спілкування, від телефону, інтернету, потім перестаєш хотіти готувати, перестаєш хотіти комфорту, потім… А потім вже не треба відмовлятися, перестає хотітися саме. А там уже й урвище за півкроку. Все так просто! Так до банальності просто!
***
Падаю. Волосся куйовдить чужий вітер, чуже сонце вибілює очі, чужий дощ протинає наскрізь єство. Все чомусь таке чуже у цьому твоєму, і тільки твоєму, особистому падінні. Краще були б чужі руки там унизу, куди падаєш…
Цікаво, а чи можна падати вгору? Чи було б те, уверхпадіння, таке саме по своїй суті, як і політ у невість чорної прірви?
Агов?! А може спинитися? Може спробувати падати уверх? Адже там – янголи! І отже не руки, а крила. Їм легше, будучи чужими, ставати твоїми.
Та чи не пізно ще, чи не пізно? Підкажіть! Агов, тут є хто?!
***
…А ви, ви падали колись у провалля невідомості, не знаючи чи повернетесь назад? Хоча, чи можливо знати напевне, що повернешся, якщо кудись вирушаєш? То що вже говорити про падіння…
У вухах свист, вже й не у вухах, а у мозку. Повітря не вдихається, але є шкіра, вона вбирає кожен атом кисню. Рук унизу не бачу… Туман. Ще падаю.
І все ж… може таки повернуся. А потім… потім спробую впасти у небо.
Робіть ставки, панове!


Січень 2015 р.