Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.14
16:16
Це просто сон. Не менше і не більше.
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
2026.03.14
13:57
Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.
2026.03.14
13:32
Мавпочка Зіна — улюблениця і талісман підрозділу бойових медиків. Вона обожнює борщ і чай із молоком «по-англійськи».
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
2026.03.14
11:31
Так можна геть усе проспати:
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
2026.03.14
02:38
Не розказуй мені про любов,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
2026.03.14
00:59
Олександр Жаров (1904—1984)
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
2026.03.13
22:31
Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
2026.03.13
21:53
Гуаш весни чарує спраглі очі,
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
2026.03.13
20:00
І
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
2026.03.13
19:57
За Росією, навіки втраченою,
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
2026.03.13
19:40
Хто ти, жінко? Яка ти, квітко?
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
2026.03.13
19:39
Поворожу на чистих сторінках
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
2026.03.13
11:42
Не віриться, що перше серпня
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
2026.03.13
11:36
Щоденно поїзди гудками плакали,
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
2026.03.13
05:57
Пересохли джерела натхнення
І озер задоволень нема, -
Маячить за плечима у мене
Без ніяких здобутків сума.
Повисає, мов прапор поразки,
Мов безсилля і слабкості знак, -
Мов закінчення доброї казки,
Яке щойно дошкрябав сяк-так...
І озер задоволень нема, -
Маячить за плечима у мене
Без ніяких здобутків сума.
Повисає, мов прапор поразки,
Мов безсилля і слабкості знак, -
Мов закінчення доброї казки,
Яке щойно дошкрябав сяк-так...
2026.03.13
05:08
Осипався із підборіддя мій грим
Занурю печалі у віскі & джин
Приборкувач занапастив свій батіг
І леви замовкли і тигри притихли
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
О вип’єм усі адже клоун помер
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Занурю печалі у віскі & джин
Приборкувач занапастив свій батіг
І леви замовкли і тигри притихли
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
О вип’єм усі адже клоун помер
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Леся Геник (1982) /
Проза
Параньчине поле (3)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Параньчине поле (3)
«А що, без Бога ні до порога» – любить повторювати Паранька. З Богом завжди легше йти. І йти, і стояти, і радіти, і журу темну долати. Бо лише з Його волі квітують поля, тільки Він дає у рамена сили, аби тримати життєві незгоди, а в руки – моці до щоденної роботи.
Щоранку Параньчина душа день починає молитвою, а руки – роботою. Самі весь час тягнуться до діла якогось. Та й видно по тих старечих, жилавих руках, що не звикли дарма лежати у поділку. Видається, по них можна зчитати всю вервичку прожитих років та зробленої роботи. Долоні загрубіли від мозолів, жили від постійної потуги надулися, а пальці вже давно не розгинаються. Покорчилися-скоцюрбилися чи то через дойки коров’ячі, або через держака від сапи. А може лопата чи топорище так зігнуло Параньчині пальці... Не знати, та найпевніше, що все вкупі, усе вкупі.
Чи не весь час болять Параньці сі зроблені руки. Тай як не боліти їм, то ж і вода камінь сточує, а не те, що важка праця людину! Бува, почне розтирати пальці, а ті віддають болем різким, що шпигає наскрізь, аж до самого серця. А мо’ то серце з руками в парі ходить? Бо ж над усе любить полечко своє, та ніяк не торкнеться його зримо, не поцілує, не обійме. Тож просить руки, аби пригорнули, аби кожним пальцем поцілували наділ Господній. А ті так звикли до обцілування-пригортання того, що вже й коли спочивають, забути любощів щоденних не можуть.
Деколи витягне Паранька з шухляди свій слюбний перстень. Повертить у руках, подивиться, аж сама не звірить, що могла населити колись той перстень собі на палець. Тепер і до половини не налізе. Згадає свого Йвана, тай сльоза сама-по-собі на очі навернеться. Бо нема вже Йвана. Десятки років нема, а ся слюбна окраса й досі гріє Параньчине серце.
Колись він для жони любої сам виточив сю обручку з п’ятьох злотих, а зверху свої ініціали вигравіював. Ні грама не збляк, не зшурувався за довгі роки той напис. Досі милує око, загортає Параньчину думку у теплий спогад. Як і та, родюча нивина, що лишилася за Йваном.
А Паранька бережно хоронить і перстень той саморібний, і пам’ять незрушну, і про нивку Йванову не забуває. Поки може, добре дозирає її, обціловує своїми покрученими пальцями кожненьку пахучу грудочку...
Далі буде...
Щоранку Параньчина душа день починає молитвою, а руки – роботою. Самі весь час тягнуться до діла якогось. Та й видно по тих старечих, жилавих руках, що не звикли дарма лежати у поділку. Видається, по них можна зчитати всю вервичку прожитих років та зробленої роботи. Долоні загрубіли від мозолів, жили від постійної потуги надулися, а пальці вже давно не розгинаються. Покорчилися-скоцюрбилися чи то через дойки коров’ячі, або через держака від сапи. А може лопата чи топорище так зігнуло Параньчині пальці... Не знати, та найпевніше, що все вкупі, усе вкупі.
Чи не весь час болять Параньці сі зроблені руки. Тай як не боліти їм, то ж і вода камінь сточує, а не те, що важка праця людину! Бува, почне розтирати пальці, а ті віддають болем різким, що шпигає наскрізь, аж до самого серця. А мо’ то серце з руками в парі ходить? Бо ж над усе любить полечко своє, та ніяк не торкнеться його зримо, не поцілує, не обійме. Тож просить руки, аби пригорнули, аби кожним пальцем поцілували наділ Господній. А ті так звикли до обцілування-пригортання того, що вже й коли спочивають, забути любощів щоденних не можуть.
Деколи витягне Паранька з шухляди свій слюбний перстень. Повертить у руках, подивиться, аж сама не звірить, що могла населити колись той перстень собі на палець. Тепер і до половини не налізе. Згадає свого Йвана, тай сльоза сама-по-собі на очі навернеться. Бо нема вже Йвана. Десятки років нема, а ся слюбна окраса й досі гріє Параньчине серце.
Колись він для жони любої сам виточив сю обручку з п’ятьох злотих, а зверху свої ініціали вигравіював. Ні грама не збляк, не зшурувався за довгі роки той напис. Досі милує око, загортає Параньчину думку у теплий спогад. Як і та, родюча нивина, що лишилася за Йваном.
А Паранька бережно хоронить і перстень той саморібний, і пам’ять незрушну, і про нивку Йванову не забуває. Поки може, добре дозирає її, обціловує своїми покрученими пальцями кожненьку пахучу грудочку...
Далі буде...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
