Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.17
22:04
Промерзла трава, як нові письмена.
Згубились у ній дорогі імена.
Згубився у ній шум далеких століть.
Упала сніжинка алмазом із віть.
Промерзла трава охопила мене.
Промерзла тривога вже не промине.
Згубились у ній дорогі імена.
Згубився у ній шум далеких століть.
Упала сніжинка алмазом із віть.
Промерзла трава охопила мене.
Промерзла тривога вже не промине.
2025.11.17
20:06
Розірвала договір із сатаною —
душу продала за краплю насолоди.
Бо збагнула, доля стороною
по пустій пустелі манівцями водить?
У пекельнім пеклі гріх тунелі риє,
гострими граблями нагортає щебінь.
Легко впасти з башти в бескит чорторию,
душу продала за краплю насолоди.
Бо збагнула, доля стороною
по пустій пустелі манівцями водить?
У пекельнім пеклі гріх тунелі риє,
гострими граблями нагортає щебінь.
Легко впасти з башти в бескит чорторию,
2025.11.17
18:09
Нарешті, чиста прозоріє яв,
Пустила правда в душу метастази.
Ми гигнемо усі: І ти, і я,
Пацюк - у ліжку, воїн - на Донбасі.
Порозбирав руїни власних мрій,
А там бездонна яма чорнорота.
Я не поет, не воїн,- гречкосій
Пустила правда в душу метастази.
Ми гигнемо усі: І ти, і я,
Пацюк - у ліжку, воїн - на Донбасі.
Порозбирав руїни власних мрій,
А там бездонна яма чорнорота.
Я не поет, не воїн,- гречкосій
2025.11.17
13:08
Заблокувався сонцемісяць на ПееМі!
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.
Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я возліг у войовничу позу,
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.
Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я возліг у войовничу позу,
2025.11.17
11:56
На фотографії під склом – портрет, подібний міражу.
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов?
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов?
2025.11.17
09:38
Всесвіт, на сторожі
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
2025.11.17
08:31
Світи мені своєю добротою,
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
2025.11.17
07:51
Сонцемісячні хлипи росою забризкали світ,
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.
Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.
Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк
2025.11.17
05:30
Раптом не в лад заспівав би чомусь
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
2025.11.16
21:47
Вже день добігає кінця.
І посмішка тане з лиця.
Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.
Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.
І посмішка тане з лиця.
Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.
Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.
2025.11.16
20:32
На світанку граби і дуби
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.
2025.11.16
15:29
Шосе тікає під мою машину
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один
Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один
Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
2025.11.16
15:27
Тоді, коли пухнастим квітом
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
2025.11.16
14:56
Хмари, хмари примарні, зловісні,
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.
Стіни, стіни зпадають, я
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.
Стіни, стіни зпадають, я
2025.11.16
14:50
Вчитель Амок стояв біля прозорого чисто вимитого вікна і дивився на пейзаж пізньої глухої осені. Безнадійної, наче очі оленя, що побачив націлений на нього мушкет мисливця. Учні (капловухі та веснянкуваті, патлаті і закосичені, в чорній шкільній формі і з
2025.11.16
13:04
– Наші захисники та захисниці
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...
(Серпень 2025)
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...
(Серпень 2025)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Леся Геник (1982) /
Проза
Параньчине поле (3)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Параньчине поле (3)
«А що, без Бога ні до порога» – любить повторювати Паранька. З Богом завжди легше йти. І йти, і стояти, і радіти, і журу темну долати. Бо лише з Його волі квітують поля, тільки Він дає у рамена сили, аби тримати життєві незгоди, а в руки – моці до щоденної роботи.
Щоранку Параньчина душа день починає молитвою, а руки – роботою. Самі весь час тягнуться до діла якогось. Та й видно по тих старечих, жилавих руках, що не звикли дарма лежати у поділку. Видається, по них можна зчитати всю вервичку прожитих років та зробленої роботи. Долоні загрубіли від мозолів, жили від постійної потуги надулися, а пальці вже давно не розгинаються. Покорчилися-скоцюрбилися чи то через дойки коров’ячі, або через держака від сапи. А може лопата чи топорище так зігнуло Параньчині пальці... Не знати, та найпевніше, що все вкупі, усе вкупі.
Чи не весь час болять Параньці сі зроблені руки. Тай як не боліти їм, то ж і вода камінь сточує, а не те, що важка праця людину! Бува, почне розтирати пальці, а ті віддають болем різким, що шпигає наскрізь, аж до самого серця. А мо’ то серце з руками в парі ходить? Бо ж над усе любить полечко своє, та ніяк не торкнеться його зримо, не поцілує, не обійме. Тож просить руки, аби пригорнули, аби кожним пальцем поцілували наділ Господній. А ті так звикли до обцілування-пригортання того, що вже й коли спочивають, забути любощів щоденних не можуть.
Деколи витягне Паранька з шухляди свій слюбний перстень. Повертить у руках, подивиться, аж сама не звірить, що могла населити колись той перстень собі на палець. Тепер і до половини не налізе. Згадає свого Йвана, тай сльоза сама-по-собі на очі навернеться. Бо нема вже Йвана. Десятки років нема, а ся слюбна окраса й досі гріє Параньчине серце.
Колись він для жони любої сам виточив сю обручку з п’ятьох злотих, а зверху свої ініціали вигравіював. Ні грама не збляк, не зшурувався за довгі роки той напис. Досі милує око, загортає Параньчину думку у теплий спогад. Як і та, родюча нивина, що лишилася за Йваном.
А Паранька бережно хоронить і перстень той саморібний, і пам’ять незрушну, і про нивку Йванову не забуває. Поки може, добре дозирає її, обціловує своїми покрученими пальцями кожненьку пахучу грудочку...
Далі буде...
Щоранку Параньчина душа день починає молитвою, а руки – роботою. Самі весь час тягнуться до діла якогось. Та й видно по тих старечих, жилавих руках, що не звикли дарма лежати у поділку. Видається, по них можна зчитати всю вервичку прожитих років та зробленої роботи. Долоні загрубіли від мозолів, жили від постійної потуги надулися, а пальці вже давно не розгинаються. Покорчилися-скоцюрбилися чи то через дойки коров’ячі, або через держака від сапи. А може лопата чи топорище так зігнуло Параньчині пальці... Не знати, та найпевніше, що все вкупі, усе вкупі.
Чи не весь час болять Параньці сі зроблені руки. Тай як не боліти їм, то ж і вода камінь сточує, а не те, що важка праця людину! Бува, почне розтирати пальці, а ті віддають болем різким, що шпигає наскрізь, аж до самого серця. А мо’ то серце з руками в парі ходить? Бо ж над усе любить полечко своє, та ніяк не торкнеться його зримо, не поцілує, не обійме. Тож просить руки, аби пригорнули, аби кожним пальцем поцілували наділ Господній. А ті так звикли до обцілування-пригортання того, що вже й коли спочивають, забути любощів щоденних не можуть.
Деколи витягне Паранька з шухляди свій слюбний перстень. Повертить у руках, подивиться, аж сама не звірить, що могла населити колись той перстень собі на палець. Тепер і до половини не налізе. Згадає свого Йвана, тай сльоза сама-по-собі на очі навернеться. Бо нема вже Йвана. Десятки років нема, а ся слюбна окраса й досі гріє Параньчине серце.
Колись він для жони любої сам виточив сю обручку з п’ятьох злотих, а зверху свої ініціали вигравіював. Ні грама не збляк, не зшурувався за довгі роки той напис. Досі милує око, загортає Параньчину думку у теплий спогад. Як і та, родюча нивина, що лишилася за Йваном.
А Паранька бережно хоронить і перстень той саморібний, і пам’ять незрушну, і про нивку Йванову не забуває. Поки може, добре дозирає її, обціловує своїми покрученими пальцями кожненьку пахучу грудочку...
Далі буде...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
