присвячую своїй дорогій бабусі
з вдячністю і любов’ю

...

Життя прожити – ніби неозоре поле перейти. А як пройдеш і що лишиш по собі, тай чи взагалі щось лишиш, залежатиме тільки від тебе. Та ще й не всім однакове судилося в тій дорозі: то добре стрінеться, то зле; то веселе, то зажурене стежку заступить; бува, скупе трапиться, але, буває, що багате і щедре. Кожному – своя дорога, кожному – своє поле.
Одному випаде ходити родючими нивами, де хоч і працюватиме, та за се буде обдарований щедро. І буде йому тішитися серце, а руки самі хапатимуться до роботи, аби віддячити любій землиці. А та знову й знову віддаватиме багатою платою.
Іншому випаде й не поле, а суцільна квітуча галявина, де око тішить буйне різнотрав’я. Тільки й того – живи і насолоджуйся тим життям, живи і споживай дар Господній. Лишень уважай добре, аби не зобразити сю небесну красу.
А ще буває так, що наділить Господь полем, котре нібито й обдарує щедро, і голодним не зоставить газду свого, але вимагатиме за се від нього надто великої віддачі. І будуть руки йому боліти від роботи, долоні репатимуться від жаских мозолів, а піт вириє на лиці глибокі рівчаки. І ніхто його не пожаліє, лишень поле раз-по-раз злагіднено цілуватиме кожний запалений пухирець.

Певно саме таке, третє, поле випало на долю Параньки.
Та вона ніколи не скаржилася, бо й що скаржитись – любила своє полечко над усе. Кожний день починала з хвалебної подяки Всевишньому за добру ласку – не лишити її, Параньку, без намоленого клаптика, що хоч і багне мозолів та поту, але й не дає пропасти...

Далі буде...