Ох і ревнива осінь ця пізня,
Жбурля до лиця екібани із листя.
Луна за вікном сумна вовча пісня,
А вдома тепло і пейзаж веселіший.
Стурбований чайник вже за мить репетує,
Аромат липи цвіту у чашці парує.
Черствий пряник у неї потихеньку кладу
Гроші є…
Та надворі осінь ревнива, Я туди не піду.

Ностальгічна мелодія вітру,
Манить у незримую даль.
Тісно закутавшись в смуту,
Лечу до країни Печаль.

В тому солоному місці
Росте лиш каміння невдач.
Я карбую на новій помилці
Вже обридле слово пробач.

А в серці чекає бажання,
Відчути святість дощу,
Що змиє гріховне каміння.
Прости мені Боже! Прошу.

Так хочеться спати,
Бачити сни…
Життя моє – нудне кіно.
Воно,
Так сильно й відверто,
Дратує мене.
Треба, щось змінити,
Або просто померти,
Бо далі так жити
Ні сил ні бажання,
Не маю я вже.
Навкруги,
Усе чорно-біле.
Їжа
Має присмак пластмаси.
Я забув…
Як пахнуть квіти?
Я забув…
Як потрібно кохати?
В голові
Одвічне питання.
В чому,
Сенс мого існування?
За ради чого,
Варто жити?
Саме так…
Жити,
А не існувати.
Весно!
Дай мені твою силу.
Торкнись мене!
Вітром змін.
Навчи мене!
Знову любити.
Скажи!
Я віддам
Все що схочеш в замін.

На руїнах зими в погляді сонця,
Ростуть квіти весни під оплески неба,
Що теплим дощем миє вулиці міста
Та душі людей, які посміхнулись веселці.

І фарбує вже кольором усе навкруги,
Діва весна – красуня закохана в квіти.
Не сховатись тобі від їх аромату,
Тебе вражено вірусом, ти мусиш любити.

Спокій життя вбиває,
Ґвалтує мозок і я вже не я
Для мене гірше немає,
Тримати в полоні свої почуття.

Ти дивишся в подиві,
Як я зміг те зробити?
А мені так по кайфу,
Ти не зможеш мене зупинити.

Я не дам себе взяти ,
На життя привілеї.
Засмію твої твердження
Та слизькі ідеали.

Ти не розумієш в чому фішка,
А мені все одно.
Пробач. Та така в мене вдача.
Спокій життя то моє самогубство.

Зима-коханка морозить щоки цілунками,
Так спокусливо вистеляє снігом постіль.
Ти і далі годуєш мене підігрітими обіцянками,
Від твоєї гри почуттів мені дістається лише біль.
Не кажеш прощавай,
Але і не хочеш назначити зустріч.
Тримаєш мене на відстані,
Водночас смикаєш за мотузку.
Щоб не відійшов далеко ти кажеш "кохаю",
А я все ніяк не можу кохання твого зрозуміти.
Ти як зима, пестиш мене та не можеш зігріти.
Холодно… Від кохання твого замерзаю…

Поспіла в небі біла хмара.
З останнім подихом вітру,
Тихенько впала на місто,
Омивши його від життєвого бруду.

Дітлахи хутко дісталися чуда,
Що зима принесла у жертву,
За ради чистоти їхнього серця
І очей щасливого блиску.
Поставили пам’ятник - в знак подяки
З морквяним носом - для краси.
Взялись за руки довкола нього
І закружляли в танці голоси.

Так тепло стало на душі,
Щастя гучно закликало жити.
З язúка рвалися вірші
І негаразди дім мій залишили.
Всі навкруги раділи снігу,
Він дарував людям надію,
Тягнув впевнено за руку
В багнюку втоптаную мрію.

Небо як завжди співає радісну пісню сонця.
Все навкруги всміхається йому і танцює тіню.
Лише я заховався за світлонепроникними шторами.
На розірване серце спогади падають сіллю.

А колись в цій кімнаті було неймовірно спекотно.
І так приємно було засмагати в ліжку з тобою.
Тепер же замерзаю в полоні криги самотності.
Серце не може загоїтись, я катую його ностальгією.

Зустрілись двоє в чаті.
Привіт ;)… Привіт :)… Ти хто і звідки?...
Побігли по екрану смайли та запитань перестріл.
Скінчилися набої.
Прийшла пора вже перейти і в рукопашну.
Давай на восьму біля парку?
Та ні… Не можу… Ой не сьогодні…
То він в роботі, то вона в навчанні…
І вже надія топиться в чекані,
І біль незнання смаку твоїх губ
Стискає серце до нестями.
Ну все, урвавсь терпець.
Пішла робота у ігнор, туди ж прямує і навчання.
Як можна думати про щось,
Коли тут таке кохання?

Зустрілись двоє в парку.
Привіт :)… Привіт :)…
Злилися смайли в поцілунку.

Холод вітру фарбує щоки
В червоно-малиновий колір спокуси.
Ти просиш очима цілунку,
Пальці ніжно вплелися у коси.

Музика кохання запросила до танцю.
Ми добре сховалися в іншому вимірі часу.
Закрили замок заховали ключі,
Один у серці інший в душі.

Тут немає турбот про насущне життя,
Щастя це просто – це ти і це я.

Буденність сірого життя,
Скубе із крилів пір’я.
Не дме в вітрила щастя,
Вітер жаданого кохання.
Блукає десь та губиться,
Між метушні земних проблем.
Не чути співу солов’я,
За стіною пластикових вікон.
І на весні не тане крига
У власно створеній тюрмі,
Лиш інколи в шпарину,
Прорвуться пахощі бузка.
Щоб нагадати, тобі людино,
Про те, що ти іще жива.

Блукає тінь в пустелі ночі,
Так неквапливо й сміливо.
Лиш де не де сховається в куточок,
Від світла ліхтаря квапливо.

І я бреду по тій стежині,
Що ноги можуть пронести.
Не страшно зовсім як дитині,
Що хоче казку віднайти

Перед очима силуети спогадів,
Що виринають з пам’яті поволі,
Впродовж знайомих вулиць,
Якими жив, любив, люблю і досі.

От вже й розкрив переді мною двері,
Мій старенький та пошарпаний під’їзд
І відчуваю запах дому й пирогів,
Що так смакують з молоком, яке щойно я приніс.

Згорів, сліпучий день, до сажі ночі.
Розбіглась тиша, по кутках кімнати.
Думки блукають, зграями, шукаючи мети.
Пливу поволі, не відчуваю часу течії.
Сортую по поличкам події із життя.
Намагаюся, зробити висновки з прожитого уроку.
Щоб не повторюватись в дурницях,
У базі даних помилок, напроти кожної ставлю галочку.
Плачу сміхом про невдачі, розчарування та печаль,
Горджуся соромом, стираю з пам’яті образи,
Навмисно ігнорую страх, перед невідомістю майбутнього,
Малюю кольором його на яскраво-теплому пейзажі.
До народження нового дня залишилось кілька годин.
Фенікс Сонце знову подарує світло та натхнення,
Для написання наступної сторінки життя.
Залишилось зовсім трошки, я знов вдихну його проміння…

Блакитне небо, закидане, заклеєне,
Шматочками пухкої вати.
Крізь яку рветься,
Проміння жовтувате.
Воно не опікає шкіру,
Лише гріє душу,
Дає надію,
Вбиває сумнів.
І взимку світить сонце,
Та щоб побачити його тепло,
Потрібно, відвести погляд від земного,
Підняти в небо, спитати себе
Чому так сліпо живемо?
Не бачим того щастя,
Що вже маєм.
Живем майбутнім,
Якого не спіймаєм.
А життя минає,
Крокує хутко до кінця.
А де ж та радість?...
Немає …
Лише буденність сірого буття.

Так хороше й приємно,
Дивитись у вікно на зиму.
Маючи, тепло чашки у руці.
Насолодитися, красою сніжного балету.
Розгледіти у цьому всьому,
Щось казкове й потаємне.
Згадати дитячу мрію.
Спіймати щастя новорічне.

Ти така смішна, коли сердита.
Сваришся на мене, погрожуєш побити.
А я сміюся, обіймаю і цілую
З тобою сперечатися не вмію
Ти ображаєшся немов дитя
Надула губки, очі відвела.
Я пригортаю тебе міцно,
Враз ти все мені прощаєш.
І я знаю, що ти знаєш,
Чого б не сталося, поганого
У нашому житі,
Все це, лиш прикра неприємність.
Бо головне!
Це кохання нашого взаємність.

Плаче небо білим пухом,
Хтось накрив калюжі склом.
Та мені від того, ніяк не легше.
Зостався я один, на самоті із вітром.
Що залетів до мене в серце,
Крізь відкриті двері, що ти залИшила,
Коли пішла.
Кудиж ти мила?
І не купив ялинку я до свята.
А навіщо,
Як нема кому і привітати?
Зима пришла не в радість,
Вона пришла у душу.
Минула сварка фільтрується в думках,
Немов в телеекрані, вперед назад.
В пустоті звучать слова
"Я йду від тебе назавжди.
Забудь мене, що така є
І не шукай і не дзвони."
На дворі люд вітає з Новим роком,
А я все живу старим.
Ти дотримала обіцянки...
Ти не прийшла...
А я помер від самоти.

Змахнули крилами думки,
Злетіли в небо мрій.
Забувши світу заборони,
Купаюсь в морі почуттів
І гріє душу сонце щастя,
І пестить крила вітерець бажання.
П’янію від солоду життя,
Дивуюся, що робить із людьми кохання.

Тепла чашка в руці
Терпкого чаю
І щось веселе на думці,
А що і не знаю.
Та чомусь так приємно,
Від того тепла,
Від гіркого присмаку,
Від штучного світла.

Та ось чай закінчився
І я здогадався,
Що та мить була втеча,
Від життєвих проблем.
Коли я мав лиш себе,
Такого як є,
Без гри почуттів
Та смішних дилем.

Так холодно і пусто
Самому бути.
Непотрібним нікому
Сумно жити.

Сміятися на жарти
Знайомих незнайомців.
Корчити радісне обличчя,
Заливати болем очі.
Вдавати що живеш,
А на справді лиш існуєш.

І вже якось все одно
Чи біль чи радість.
На все у мене є маска.
Я зомбі,
Інколи сумний,
Інколи кумедний.

Тепла ванна
Зимній вечір
"Це ти кохана?"
Цілуєш плечі.

"Іди до мене,
Води не бійся,
Одежа висохне."
Сміємся…

Холодна постіль,
Пекучий подих,
Умить палає,
Коханням чистим.

Злились докупи,
Смакує тіло.
Цілунки всюди.
Ласкаво-ніжно.

Спітнілі вікна,
Щасливі двоє,
Лежать в обіймах.
Так добре…

Думки сплелися воєдино…
Як можна так любити сильно,
Щоб жити лиш коханням цим,
Не бачити нічого, не перейматися нічим?
Я бачу лиш невинність
Та посмішку твого обличчя.
Все інше…
Лиш фон цього портрету,
Картини невідомого митця.
Не маю більш альтернативи,
Не хочу іншого життя.

Похмуре небо,
Не видно сонця.
І ми вже йдемо,
На поклик серця.

В думках бажання,
У тілі втома.
Ти наче загадка,
Цікава й невідома.

Плаче хмара,
Зимою по обличчю.
Ти як примара,
Ховаєш очі, спливаєш миттю.

Мабуть не варто,
Хотіти більше.
Ми зовсім різні,
Але разом нам тепліше.

На полі бою зійшлися вояки.
Один тримав - знамено вічного кохання,
Противник мав - червоно-чорний стяг біди.
Тобі сьогодні не стало краще,
Але ти прагнеш не подати вид.
"Не хвилюйся любий
Мені нічого не болить"
І ось вже оголив меча
У хижій посмішці - воїн смерті.
Та непохитною була
Фігура воїна кохання.
Заварив тобі гіркого чаю,
Ти любиш це я знаю,
Підсолодив медовим поцілунком,
Теплом долонь, цим зимнім ранком.
Зірвався крик – це злості вибух,
Воїн пітьми пішов у наступ.
Тебе мучить в грудях біль,
Стріли ліків не потрапили у ціль.
Лунає свист дзвінкої зброї,
Тяжкий, Глибокий подих,
Твій, мій і тих двох,
Що ведуть сьогодні поєдинок.
І вже затягнуто туманом твої очі,
І в радості обличчя солдата ночі,
Яке ще не знало, що вже на землі,
Повержене ударом, щирої Любові.
Ти плачеш в посмішці,
Слізьми прощання.
Твоє земне життя,
Підходить до кінця.
Та житиме кохання,
Моє й твоє.
Не бійся люба та чекай
Коли моя душа
Втомиться від тіла,
Тоді ми знов з стобою
Знайдемо свій рай.

Ти спиш,
А я милуюсь.
Ледь-ледь тебе торкаюсь.
Щоб не сполохати
твого сну, тихенько,
на вушко шепочУ
"Я так тебе люблю…"
Ти несвідомо
Горнешся до мене,
Немов маленьке кошеня.
Безслів'ям мовиш
"Я твоя"
Дякую Богові,
За тебе "Моє янголя"
Тепер я знаю,
Що таке "Щастя".

Все частіше застають
Мене глибокі ночі.
До темряви вже звикли очі.
Та все ніяк не йде до мене сон.
Взяли його у свій полон
Помисли болючі…

Вкінець заплутався життя клубок,
Сенсу мого на цьому світі існування.
І в голові немає місця від думок,
Серед яких одні лиш запитання.
І здається ніби все нормально,
Родився, вчився, тепер працюю,
Друзі такі, що хоч у вогонь, а хочеш вводу.
Але серце чинить недогоду.
Що ж ти хочеш? чого тобі ще треба?
Навіщо свідомість ти мою турбуєш?
Для чого сон мій вкрало та до мне не пускаєш?

Все що ти казав то правда,
Але маю, до тебе, ще одне прохання.
Оскільки, пусте я, без щирого кохання,
Хочу, щоб воно мене заповнило до краю,
Щоб мало я в собі шматочок раю,
Щоб в літню спеку дарувало прохолоду
Та гріло в люту зиму і негоду.
Щоб будило зранку сніданком з поцілунків
Не просячи за це коштовних подарунків,
Щоб чекало й берегло оселі нашої тепло,
Щоб ночі були ясними як день
Від ніжних пестощів й душі пісень,
Від світлої любові, пристрасті багаття.
Тоді віддячу я тобі блаженним сном,
Під шепіт хвиль, що пливуть по морю щастя.

Тихенько шепоче листопад,
Ми лежимо в його перині.
Радіємо залишкам сонця,
Ніжимось в його промінні.

Думки не турбують свідомість.
Дихаємо так глибоко і спокійно.
Тримаємо один одного в обіймах.
Закриваються очі повільно.

І більше нам нічого не треба.
Будьласка. Дайте спокій.
Залиште нам наше кохання.
Залиште собі ваш докір.

Я знову бачу твою тінь
В брудній картині зради.
Німим обличчям ти приймаєш,
Чужого тіла насолоди.
Думки б’ють по голові,
Так, що хочеться кричати,
Словами друзів й ворогів,
Що давно вже не моя ти.
Ти привела додому ранок,
Я ж всю ніч тебе чекав.
"То де ж була ти дівчино?"
Тебе я в гніві запитав.
Ти щось там говорила
Про прощення тобі,
За ради того щастя,
Що було в минулому житті.
Та вже я мало чув тих слів,
Бо вийшов біль із берегів,
Злетів у небо та впав дощем,
На надії й так крихке багаття.
Кажу "Пробач, та мабуть не з тобою
Ходить моє щастя".

Зачиняю двері
Перед тобою
В своєму домі й серці…

Крадеться вечір непомітно,
Сидить у засідці, в чеканні.
Хоче путами окинуть місто,
Що вже втомилося в бажані,
Втопити дня минулого турботи
У пітьмі знайомих вулиць,
В яких гуляє світло ліхтарів
Та аромат закоханих сердець.
Що засадили парк осінній,
Своєю квітучою любов’ю.
Я мимоволі згадую, що й ми,
Частенько, бували тут з тобою.

І я лечу до тебе, моя мила.
З букетом слів - душі натхнення.
І не турбує втома мого тіла,
Бо ніч попереду,
В якій немає місця для смирення.

Сьогодні вдома знов прим’єра.
Ти граєш переді мною сцену
Твого великого кохання
Що було мною не збагнене.

Ти фарбуєш туш’ю мої гуди,
З твоїх заплаканих очей.
Та весь цей фальш веде в нікуди,
Бо не розумієш ти простих речей.

Нема любові в тих словах,
Що написав якийсь поет,
А не твоє закоханеє серце,
Заряджених в Купідонів пістолет.

Втомлений війною, прошу тебе
Щоб відпустила ти мене.
Не бачу сенсу, для примирення,
Лиш біль та злобу сьогодення.

Та ти не чуєш змісту моїх слів
І знов продовжуєш прилюдя,
Що ще вчора так боліло,
А сьогодні злобою осіло в грудях.

З моїх вуст зірвався
Сатиричний сміх,
Бо нема й сльозини правди
У звинуваченнях твоїх.

І вже в думках чекають,
Образою заряджені гармати, зведені курки,
Беру твої я очі на приціл.
Прошу востанє "відпусти"…

На дворі осінь,
В душі весна.
На мій кохання крик
Прислала відповідь вона.

Дерева чисті й голі,
Як ми з тобою,
В тім волошковім полі,
Минулою весною.

Ти посміхаєшся до мене
Все тим же ніжним вітерцем,
Що так пестив мою душу,
Під тим весняненьким дощем.

Ми стояли тоді разом
Пригорнувшись до тепла,
Наших закоханих сердець,
Що розпалила та весна.

Пройшло не мало часу,
Пройшли роки,
Та не забути нам ніколи,
Тієї нашої весни.

Сиджу на роботі,
Дивлюсь в монітор.
За дверима хтось ходить,
Міряючи кроками нічний коридор.

На екрані вікно
Повідомлень твоїх.
В них болю образа,
Що оселилася в думах моїх.

Ти сердишся на мене,
Що сьогодні я знов не з тобою.
Я серджусь на себе,
Що сьогодні ти знов не зі мною.

Сьогодні на небі
Не має зірок.
В кімнаті залишились
Ми з тобою удвох.
На дворі холод,
В серцях вогонь.
Я відчуваю ніжний дотик,
Твоїх палаючих долонь.
Увірвався в тишу
Мій томний подих,
В твоєму шовковому волосі.
Його приємний аромат
Пам’ятаю й досі.
Я пригорнув тебе до себе,
Немов другу половину свого тіла,
Яка на місце стати захотіла.
Злилися губами, сплелися руками,
Полетіли у вирій раю думками.
Розлетілись по кімнаті
Ґудзики з моєї сорочки.
Ти зірвала з мене штанці,
Порвала білизну на шматочки.
Розстріляла мої груди,
Залпом своїх поцілунків.
Я відчув твою пружність сідниць
Ніжним дотиком кінчиків пальців.
Ми пірнули у ліжко,
В боротьбі за екстаз.
І до самого ранку
Ніхто не поступився із нас.
Зійшло сонце, щоб загасити
Наші розпечені тіла росою.
А так ще хотілось
Хоч на мить зостатись з тобою.

Цілую у лобик,
Вдягаюсь хутенько.
- Я на роботу,
Чекай на мене, моя маленька…