Все частіше застають
Мене глибокі ночі.
До темряви вже звикли очі.
Та все ніяк не йде до мене сон.
Взяли його у свій полон
Помисли болючі…

Вкінець заплутався життя клубок,
Сенсу мого на цьому світі існування.
І в голові немає місця від думок,
Серед яких одні лиш запитання.
І здається ніби все нормально,
Родився, вчився, тепер працюю,
Друзі такі, що хоч у вогонь, а хочеш вводу.
Але серце чинить недогоду.
Що ж ти хочеш? чого тобі ще треба?
Навіщо свідомість ти мою турбуєш?
Для чого сон мій вкрало та до мне не пускаєш?

Все що ти казав то правда,
Але маю, до тебе, ще одне прохання.
Оскільки, пусте я, без щирого кохання,
Хочу, щоб воно мене заповнило до краю,
Щоб мало я в собі шматочок раю,
Щоб в літню спеку дарувало прохолоду
Та гріло в люту зиму і негоду.
Щоб будило зранку сніданком з поцілунків
Не просячи за це коштовних подарунків,
Щоб чекало й берегло оселі нашої тепло,
Щоб ночі були ясними як день
Від ніжних пестощів й душі пісень,
Від світлої любові, пристрасті багаття.
Тоді віддячу я тобі блаженним сном,
Під шепіт хвиль, що пливуть по морю щастя.