Я дякую Тобі, мій Боже,
За теплі дні і непогожі.
За те, що їх було без ліку,
Що не цураюсь свого віку.
За успіхи і за падіння,
За сліпоту і за прозріння.
За мить безсилля і за силу
Злетіти знов, здійнявши крила.
За сірі будні й кольорові,
За біль душі і правду в слові.
За гостре почуття провини
Й за те, що в чомусь я не винна.
За рій думок і мрії клином,
За щастя доньки, радість сина.
За те, що поруч сильні руки,
За зустрічі після розлуки.
За те, що можу ще кохати,
І ще жива й здорова мати.
Що все життя - то шлях мій хресний,
І до мети іду я чесно.
Що за душею зла не маю
І віри в серці не втрачаю.
За те, що разом зі стремлінням
Ти дарував мені терпіння.

Можливо, сніг засипле слід,
в душі залишений тобою...
Порозгортала знов у світ
тканини білої сувої
всевладна в просторі зима.
Ступає гордо в довгім шлейфі,
що сріблом вишила сама.
Сумну мелодію на флейті
їй тихо вітер награє.
Складають модні "па" сніжинки,
а вечір зорі дістає
з бузково-синьої торбинки,
давно вже втративши їм лік,
так легко й вправно ним початий...
Без тебе кожна мить, як вік,
та жодну з них не наздогнати.
Де ліхтарів засяяв цвіт,
сніжинки крутяться юрбою.
Біліє світ... Чорніє слід,
в душі залишений тобою...

В сумнім пейзажі за вікном
Дощі розмили барви літа.
У небесах розтав фантом
Блакитних снів. І білим світом
Холодний морок не назвеш,
Що над дахами нависає...
Душа ж надією живе,
Надії промінь не згасає,
Бо відчуваю я тепло
Твоєї ніжної долоні.
Десь за вікном - тумани й зло,
А ми з тобою на осонні.
Нам світло й хороше удвох,
У нашім домі - тиша й спокій,
І почуття, що дав нам Бог
На довгі і щасливі роки.
Наш дім у просторі пливе
Над суєтою і стражданням -
Крізь сіре небо грозове -
На крилах вірного кохання.

Літній дощик – до-мі-соль-ка…
Розпустили парасольки
Пелюстки свої барвисті.
Нотки з неба срібно-чисті –
Ля-мінорний водоспад.
Квітне вулиця, мов сад.
А як дощик відшумить,
Сонце визирне за мить:
Всі намоклі парасолі
Стулять пелюстки поволі.

05.2018

Вражав прозорістю кришталь
Небес високих, дум барвистих.
Весняний день дзвенів на кшталт
Пісень веселих та іскристих.
Здавалось вчора, що печаль
Навік розтанула під сонцем…
Сьогодні ж сивий дощ-скрипаль
Ридає гірко за віконцем.
Ударилась журба об скло
І туга зойкнула струною.
Та я всміхнуся їм на зло
І сум з чола змахну рукою.
А потім з дому поспішу
Туди, де дощ, де небо плаче.
Та парасольку залишу,
Щоб сліз моїх ніхто не бачив…

От би вже тепер - не в школу,
а до армії піти!
Та твердять усі навколо:
треба трішки підрости.

Я щодня роблю зарядку,
щоб пришвидшити свій ріст.
Стану сильним, як мій татко,
буду, як і він, танкіст.

В школі вчитимусь старанно
і читатиму книжки.
Підніматимуся рано,
підганятиму роки.

Буду мамі добрим сином,
захищатиму слабких.
Адже неньки-України
я - майбутній захисник!

В природі споглядаю
у розпалі війну:
зима не підпускає
до володінь весну.
То дихає вітрами,
немов ковальський міх,
то разом із дощами
колючий сипле сніг.
А то скує морозом
калюжі... днів на три.
Бо що оті погрози -
весняної пори?
Зима втрачає силу, -
стратегія ж весни:
лелеки дужі крила
і грози-перуни,
конвалія у лісі
і жвавий потічок,
журавлик в синій висі
і первісток-листок.
Дарма владарка біла
втішає гонор свій -
весна тактично й вміло
все ж виграє двобій!

В день святого Валентина
не даруй мені букетів,
ні перстенів, ні браслетів.
Пригорни й шепни: єдина...

І сережок бірюзових
не принось у подарунок.
Краще - ніжний поцілунок
і зізнання у любові.

Знай: намистом кришталевим
багатіти не бажаю -
бо такі "скарби" плекаю,
що й не снились королевам.

Не очікую від тебе -
ні парфумів, ні убрання.
Я прийму лише кохання,
що безмежне, як це небо.

1.
Стою біля вікна. Одна
холодна біла тишина
заполонила все навколо.
І навіть вітер срібне соло
в угоду тиші перервав.
До часу ноти заховав,
щоб згодом засвистіти знову
сумну мелодію казкову
для кришталевої зими,
махнути сильними крильми
і завертіти хуртовину.
Кружляти в танці без упину,
щоб небеса на землю впали
в екстазі білої опали.
Вповзає в душу тишина -
як бурі вісниця вона.

2.
Стіна. Старий годинник з боєм.
Летять сніжинки білим роєм
у привідчинене вікно.
Кохання - випите вино.
І спомин - полином пропах...
Сніжинки тануть на губах
і тане час... Старий годинник
секунди лічить безупинно.
У тьмянім світлі тишини
у вічність падають вони.
Годину сповістять грайливо
дзвінкого бою переливи.
Вечірніх сутінків ковток,
календаря новий листок -
повернуть втрачену надію,
прийдешніх днів солодку мрію.

3.
Зима. Відчинене вікно.
Ця ніч зі мною заодно.
Тремтить кохання ніжний птах
в моїх невпевнених руках.
Не гріє душу подих болю,
я птаха випущу на волю -
нехай розправить дужі крила
над почуттям, що я згубила.
...Хитнулась вітром біла штора,
сніжинок пелена прозора
сипнула холодом навколо.
У небі місяць - жовте коло,
на тлі його далека пташка
летить в нову чарівну казку.
У тихім сяйві сніг іскриться.
Насправді все чи, може, сниться?

Багряно-жовтий листопад
І синь небес прозоро-чиста...
Давно вже на осінній лад
Думок нанизане намисто.

Те бабине коротке літо...
Було насправді? Чи здалося7
Нитки заплутались у вітах,
Упали сріблом на волосся.

Та звідкись піснею іскристо
У душу ллється дивний звук...
Знайду стежину, вкриту листом,
Піду на звук, на серця стук.

Каштани падають на брук!
Їм в такт кивають пізні квіти,
Високий стукає каблук.
Тих ритмів блюз підхопить вітер.

Десь там високо понад світом
Накличе зиму чорний крук.
Та ще для бабиного літа
Сріблясту сіть плете павук.

Блукає розпач у думках,
заплуталась у хмарах мрія.
Пожовкло літо у садах
і сивий сум у листі скніє.
Печально мерехтять вгорі,
мов докоряють з високості,
нам, дві закохані зорі.
Їм не страшний - холодний простір.
Вони над Всесвітом німим,
як ода світлому коханню,
бринять у вічності. А ми
сьогодні бачимось востаннє.
Слова і жести - невпопад.
"Прощай" - не вимо(в)лене й досі...
Нас познайомив листопад,
а розлучає рання осінь.

І світ не той. І я - уже не я.
Немовби в іншім вимірі блукаю.
Свою зорю у тисячах плеяд,
принадливо розсипаних, шукаю.

І мріями окрилена, лечу
у солодко-бентежну невідомість
Та сірістю життя свого плачу
за подорож в яскраву підсвідомість.

Сліпа зажерливість без міри!
Аукціон пласких глупот.
О, як беззастережно вірив
У вашу правдоньку народ.

Як вперто пхались ви до влади,
Як гучно в щирості клялись!
На розум ваш немає ради,
То, може, луснете колись.

Уже й душа - одні руїни
(Що ж "руйнуватимем" тепер?)
Все, що лишилось од країни,
Вручили купці ненажер.

Та подавітесь, лицеміри!
Лише для клятв не тратьте слів.
Не варті ви святої віри,
А України - й поготів!

Хоч знаю добре - не Монро
(не поп-, не телезірка),
жену розпуку: згинь, маро!
І не зітхаю гірко.

Не нарікаю на життя
і не дивлюсь похмуро.
Дарма, - не той овал лиця,
не ті - фасон, фігура.

Нехай гартують організм
проблеми і турботи.
...Старий надійний механізм
вмикаю щосуботи.

Двигун "Ракети" - "дах зрива",
дрижить од сопел хата.
І мов од струму "ожива"
довкола ніг халатик.

То прилипає до колін,
то знов тріпоче стягом.
Ну, чим, скажіть, не Мерилін?
Лише... з порохотягом.

Що не кажіть, а нас - мільйони
синів і дочок України.
Усі ми - на щедротнім лоні,
дбайливо зібрані зернини.
А скільки вже було врожАїв
і скільки ще під небом буде...
В майбутнє віри не втрачаю,
бо не одна я - з вами, люди,
хто у душі своїй поети,
художники і музиканти.
Тож подивує ще планета
землі, багатій на таланти.
І світ подякує уклінно -
на крилах розуму і праці
ще вознесеться Україна
поміж держав усіх і націй!

Насунуло хмарище,
хмарище-громовище,
пихате і потворне,
від заздрощів аж чорне.

Хмарище-громовище
повзло все нижче й нижче,
від сонця і тепла
закрило пів села.

Розлючене хмарище,
хмарище-громовище
і чемних, і нечем
напудило дощем.

На те воно й хмарище,
хмарище-громовище -
нагримало на всіх
і стануло... як сніг.

Я вдячна долі за пісні,
що у душі моїй розквітли.
Хай, в них мелодії сумні,
зате в словах доволі світла,
достатньо думці висоти
і досить простору для мрії...
І цій, новій, скажу:
лети
у світ людей,
(де є і ти)
на крилах віри і надії.

Земні шляхи...
Дороги України
(Тернистіших у світі не було)...
Нанизані на них, мов намистини:
Село матусі й батькове село.

Народу мого альфа і омега –
Минуле із майбутнім берегти,
Тому і височіють обереги,
Ще предками освячені хрести.

Розкинувши до небокраю руки,
Стоять, щоб світ од горя заступить:
Щоб квітли діти і всміхались луки,
Щоб зло й біду до хат не підпустить.

В тих оберегах – вічна милість Бога,
Нащадків щира вдячність небесам.
...Й тепер хрести зростають при дорогах,
Нема вже ліку тим гірким хрестам.

Вони – трагічних доль дорожні знаки,
Безмовний крик за втраченим життям.
...Схилився хрест.
Стікають кров’ю маки.
А поруч – тінь Мадонни з Немовлям.

Прекрасних країн на планеті багато,
і безліч у світі хороших людей:
і щедрих душею, й думками крилатих,
і зовні красивих для втіхи очей.

Мені ж наймиліша моя Україна.
І кращої в світі землі не знайти -
тут мамина пісня і посмішка сина,
тут, юним, в коханні зізнавсь мені ти...

Може, й не повірить хто нібито брехні -
я Нібитоландію бачила вві сні.

Нібито живуть у ній ніби трударі,
нібито працюючи з ранку до зорі.

Ніби м'ясо в кожного є щодня в меню -
нібито отримують ніби зарплатню.

І пенсіонери там, ніби у раю -
вчасно ніби пенсію нібито дають.

Нібито шанується нібито закон,
і прописка в паспорті - ніби не полон.

Мають всі без винятку нібито права,
нібито свободою дихають слова.

Нібито всі вірують... Чи я й далі сплю?
Ту Нібитоландію всюди впізнаю.

Вірю все ж: по-справжньому вийдемо з пітьми,
як усі не станемо... нібито людьми.

Одні горлають про любов
(не приймаки - сини і дочки!),
а при нагоді ладні знов
лишити Неньку без сорочки.

Для інших - сало й ковбаса -
мірила справжньої любові,
навіщо їм душі краса,
що розквітає в рідній мові?

А ті, собою горді, теж
Вкраїни "славні патріоти",
в любові вже не знають меж,
відкрили злу усі ворота.

Любов до Матінки - он ті -
на щиру нЕнависть міняють
до всіх без винятку братів,
що не "по-наськи" розмовляють.

А де ж та істинна любов,
якої Україна варта?
Та, що основа всіх основ,
палких сердець незгасна ватра.

Та, що очищення несе,
добра і правди зерна сіє.
Та, що Вкраїну вознесе.
Чи так любити ми не вмієм?

Зустрілись випадково. Розминулись...
Здалось на мить: уста твої здригнулись -
щось мовити... Та ні, таки здалось.
Все - як колись. І все ж, змінилось щось...
У почуттів незмірній глибині
вже не клекочуть магмою на дні:
ні розпач, ні розпука, ані жаль.
Лиш пам'яті хитнулася вуаль,
війнуло прохолодним вітерцем,
я істині поглянула в лице -
судилося коханню догоріти.
Не знаю: сумувати чи радіти?
Стримить в душі, мов брила кам'яна, -
вина...
Нараз думки на здогаді спіткнулись.
Спинилась я. І ти сповільнив крок
тоді, як здогад втілився в рядок:
"Ми в просторі і в часі розминулись..."

Вже не потічком, а рікою -
із берегів - вкраїнська мова.
А я душі не заспокою,
тамую спрагу знову й знову.
І одірвати уст не в змозі
від джерела живого слова,
змішались де: повстанські грози
і материнська колискова,
і Кобзареві думи вічні,
і молитов святе причастя.
Мені, такій земній і грішній,
не спити той нектар на щастя.
Бо невгамовну спрагу слова
уже до смерті не втамую...
Я п'ю солодку рідну мову -
я українську мову чую!

Чи це доля України
хрест нести - людськії муки?
Обдираючи коліна,
через тернії розпуки
у безвиході незрячій
на Голгофу шлях шукати,
за дітей своїх невдячних
і озлоблених страждати?
...Я цілую знов Розп'яття
і молюсь за Україну.
Боже! Відведи прокляття,
вбережи від зла країну.
Поможи нам не упасти
до ненависті в залежність,
у самих себе не вкрасти
довгождану Незалежність.
Силу нам даруй і розум -
матінки не розіпнути.
Втерти їй гіркії сльози,
про свої - покіль забути.

1.
Блакитно-жовтий стяг вітри полощуть
На Ратуші, що з подивом глядить:
Як іміджем новим вросли у площу
Палаток і лотків тісні ряди.

Змінився стиль життя жорстоким часом,
Пустує вічних цінностей вівтар.
І як фальшиво-вартісна прикраса,
На грудях площі древньої – базар.

Де жебракує дійсність ница й боса
На тлі багатих імпортом лотків.
А Ратуші відомо: й досі Площа
Гордиться йменням Січових Стрільців.

Тут Незалежність виглядали люди
І вірою пророчою жили,
Що Україна вільна й горда буде!
Чому ту віру втратили й коли?

2.
На шпилі стяг полоще зимний вітер.
Куранти, мов на сполох, часто б’ють.
А Площі сниться: музика і квіти,
І шкіл випускники врочисто йдуть.

То марить знов: дітей щасливі лиця,
Ялинка, що вогнями променить…
Лиш Ратуші відома таємниця –
Про що сумує площа і мовчить,

Коли в асфальт врізаючись щоднини,
Палатки виростають, мов гриби.
І хтось, придбавши мізер сміховинний,
Спустошений виходить із юрби.

1996

Щось незбагненно світле й чисте
Ледь-ледь торкнулося душі –
Й зливаються із білим листом
Пером гаптовані віршІ.
І хочуть почуття на волю,
А серце в грудях так щемить…
Рядки, народжені із болю,
Лягають на папір не вмить.
Вони проходять шлях тернистий –
З душі, крізь серце, у думки.
Із дум високих та барвистих
ВіршІв плекаються рядки.

Благословенна та хвилина! –
Вона дана мені від Бога,
Коли стрімкі думки невпинно
Шукають до листка дорогу.
І птахою злетить рука
Над паперовим чистим полем…
Та з крапкою вкінці рядка
Не розпрощаюся із болем.

Летять із вирію лелеки…
А в жилах молодіє кров –
Дитинства спогади далекі
Тривожать душу знов і знов.
Я у минуле поринаю,
Як у безмежний океан –
Там берег юності шукаю,
Його ледь видно крізь туман.
Туман прожитого ховає
Прекрасні і шалені дні.
Я віднайду їх, добре знаю,
Чи опинюсь таки на дні.
Та ось маяк мого кохання
Шле з того берега вогні
І світить в темноту незнання
Через роки, лише мені.
Кохання першого спалАхи –
Це відблиск тих далеких літ,
Коли несла тобі на плаху
Високих почуттів політ.
Як і тоді – мене не чуєш.
Злий демон серце поборов!
Ти привселюдно четвертуєш
Святу сплюндровану любов…
Той берег юності далеко,
Та спогади спиняють кров…
До мене не летіть лелеки
І не тривожте душу знов!

Всі пляшки – як на підбір,
Їх дизайн милує зір,
А наповнення – бальзам
Для душі і тіла нам.
Хтось уже залежним став?
«Мінздоров» попереджав…

Поряд з пляшкою в дует –
Пачка класних сигарет.
Кільцями пливе димок
Над примарністю думок.
Хтось букет хвороб дістав?
«Мінздоров» попереджав…

О, як твій спокій вберегти
Від лиха і незгод всіляких?
Така мізерна наша дяка
За безбережжя доброти.

Пробач, що за свою любов
Природно-світлу й безкорисну
Образу, хай і незумисну,
Терпіла ти й прощала знов.

Ми часто болем у житті
Стаєм для тих, кого кохаєм.
А потім голови схиляєм
У запізнілім каятті.

Твоя онука підроста,
Лепече внук малий: «Бабусю!»
А я й подумати боюся,
Що у безодню мчать літа.

І прагну сон твій вберегти,
Від зим холодних захистити,
Хоч знаю – ангел-хоронитель
Для нас усіх, насправді, ти.

Згадаю школу інколи
І те, як на канікули
В бабусі пасла череду,
Гадала: що попереду?
.....................
Тепер – присісти ніколи.
В моїх дітей канікули.
Пишу цей вірш у середу,
Гадаю: що попереду?

Наснилось давнє, незабутнє:
Весни розмай, десятий клас.
Коли минав повільно час,
А мрії линули в майбутнє,
Яке в уяві малювалось
Барвистим плетивом химер.

Роки спливли… І що тепер?
Майбутнє те минулим стало,
Свою розкривши таємницю.
За роком рік, за миттю мить
Шалено швидко час летить.

Мені ж усе частіше сниться
Оте далеке й незабутнє:
Весни розмай, десятий клас,
Коли минав повільно час,
А мрії линули в майбутнє.

Як часто я тебе у снах шукала…
Як довго – виглядала у житті…
Блукала містом, подумки ридала,
Тобою марила і зустрічі благала.
А ти, мов привид, не давався… ні…

Просила долю про єдиний погляд –
Хай потім довго серце стугонить.
Ось ти ідеш… З тобою інша поряд.
Де взяти сили, щоб не виказати горя?
І знов сміюсь – вдаю, що не болить!

Ти називав мене своїм коханням,
І ненависть так щедро відміряв.
На все життя в мені оце страждання,
Моя любове, перша і остання!
А ти ж мене ніколи й не кохав…

О, господи! Пошли мені прозріння:
Як серце – лід, його не запалить.
Убий в душі надію і стремління
До того, хто не прагне розуміння
І біль жаский не в змозі погасить.

Бог допоможе і усе простить…

Мов Сонце і Місяць – такі ми далекі…
Зустрітись не можемо, як і вони.
Вже стільки разів прилітали лелеки,
Несли на крилятах цвітіння весни.
Та сонце не нашій любові світило,
Не нас зігрівало промінням своїм.
А пустка і темрява душу гнітили,
Це доля – коханням не стати твоїм.
Між нами розлука – й немає рятунку.
Чи буде єднання двох наших доріг?
О, як я жадаю твого поцілунку,
Благаю у місяця, щоб допоміг.
Щоб сяйва нахлюпав у амфору ночі
І стежку до серця твого показав –
Так мрію побачити лагідні очі,
Так хочу, щоб ти голос мій упізнав.
Я буду без страху іти, без упину
Крізь вічні тумани нічних сновидінь.
Немов біла птаха до тебе прилину,
Хоча би змінилося сто поколінь.
Ти тільки чекай мене, жди на світанні.
Явлюся із променем першим ясним,
Розсіється морок і щезнуть страждання –
Кохання розквітне вінком неземним.
Впаду я в обійми твої довгождані
Й подумаю щемно: «Нарешті я з ним…»