Мов Сонце і Місяць – такі ми далекі…
Зустрітись не можемо, як і вони.
Вже стільки разів прилітали лелеки,
Несли на крилятах цвітіння весни.
Та сонце не нашій любові світило,
Не нас зігрівало промінням своїм.
А пустка і темрява душу гнітили,
Це доля – коханням не стати твоїм.
Між нами розлука – й немає рятунку.
Чи буде єднання двох наших доріг?
О, як я жадаю твого поцілунку,
Благаю у місяця, щоб допоміг.
Щоб сяйва нахлюпав у амфору ночі
І стежку до серця твого показав –
Так мрію побачити лагідні очі,
Так хочу, щоб ти голос мій упізнав.
Я буду без страху іти, без упину
Крізь вічні тумани нічних сновидінь.
Немов біла птаха до тебе прилину,
Хоча би змінилося сто поколінь.
Ти тільки чекай мене, жди на світанні.
Явлюся із променем першим ясним,
Розсіється морок і щезнуть страждання –
Кохання розквітне вінком неземним.
Впаду я в обійми твої довгождані
Й подумаю щемно: «Нарешті я з ним…»