Одного чудового теплого ранку, край поля народилася Волошка.
Спочатку вона обережно розсунула сухі стеблинки, потім випростала ручки-листочки, зіп’ялася на довгій ніжці і потягнулася. Усміхнулася травам навкруги.
Через деякий час Волошка зовсім освоїлася на своєму полі. Вона підросла і у неї з’явився міцненький пуп’янок.
З кожним днем пуп’янок ставав все більшим і більшим, і нарешті з’явилася квіточка з надзвичайно ніжними пелюстками. Та от біда, пелюстки були зовсім прозорі.
Волошка подивилася на різнобарвні квіти довкола і сумно зітхнула. Поряд чепурилася Кульбабка. Вона вихиляла свій тонкий стан то вліво, то вправо.
- Яка ти гарна! – в захопленні сказала Волошка, - а твоя квіточка схожа на тепле Сонечко.
- Ха-ха-ха! – засміялася легковажна Кульбабка.
- Чи не могла би ти мені подарувати краплинку жовтої фарби, - запитала Волошка, - бо оно, дивись, мої пелюстки зовсім прозорі.
- Добре, добре, - сказала Кульбабка, - якось потім! І заходилася жартувати з Осою.
До самого вечора чекала бідолашна Волошка, що Кульбабка згадає про неї і поділиться жовтою фарбою. Та легковажна Кульбабка забула свою обіцянку.
Коли настав ранок, побачила Волошка неподалік зграйку білих Ромашок:
- Ромашко! Ромашко! – загукала Волошка. Чи не змогла би ти мені подарувати трішки білої фарби?
- Та ні, та ні! – захвилювалася Ромашка. Поглянь, скільки багато у мене пуп’янків. Вони от-от мають розцвісти. Мушу для них берегти білу фарбу.
Зітхнула Волошка. Їй так хотілося, аби пелюстки мали хоч який колір. І тут, неподалік, Волошка побачила Мак. Він красувався у своєму червоному жупані, та був такий гордий і бундючний, що Волошці стало трохи боязко звертатися до нього. Та все ж вона відважилася?
- Любий Маченьку! Чи не подарував би ти мені трішечки червоної фарби для моїх пелюсток? – боязко звернулася до нього Волошка.
Мак подивився на неї і гордо відвернувся в інший бік, нічого не сказавши.
Заплакала Волошка. На її прозорих пелюстках з’явилися прозорі краплини.
- Не плач, моя мила! – промовило Небо, лагідно доторкнувшись до квітки. Хочеш, я подарую тобі свій блакитний колір?
І в ту ж мить пелюстки Волошки почали наповнюватися небесною блакиттю.
- Я красуня! Я красуня! – закричала Волошка, розглядаючи у захваті свої пелюстки.
- Я маю колір Неба, - говорила вона до Кульбабки. Та легковажна Кульбабка не слухала її. Адже саме зараз затіяла сварку з Метеликом , що нібито не давав їй загоряти.
- Поглянь, я маю колір Неба! – закричала Волошка до Ромашки. Але та була так заклопотана своїми пуп’янками, що нічого не почула.
- Ось, дивись, - промовила Волошка до Маку, - я маю колір Неба!
Бундючний Мак знехотя повернувся, глянув і… вкляк на місці. Здається, він почервонів ще більше. А все тому, що Мак одразу ж закохався у Прекрасну Блакитну Волошку.
Проте, ця історія уже для наступної казочки.

Олеся побачила його ще здалеку, на підході до багатоповерхівки, що хизувалася своїм зростом перед розквітлими яблунями передмістя. Він стояв біля під’їзду і нагадував маленького олов’яного солдатика із казки. Був одягнений в парадний зелений мундир, підігнаний до його худорлявої статури. На сонці виблискували жовті ґудзики із зірочками. На погонах теж були маленькі жовті зірочки.
«Маленький, худенький, старенький ветеран війни минулого сторіччя у формі неіснуючої держави», - подумала Олеся.
- Чому ж він не на параді у центрі міста? – не вгавав розум.
- Може у нього не має сили йти десять хвилин до найближчої маршрутки пішки, а потім ще пів години їхати до центру, - озвався внутрішній голос.
- То чому ж йому вдома не сидиться? – затявся розум.
- Бо сьогодні дев’яте травня. От він і витяг із шафи святковий мундир, який раз в рік дістає, і одягнув його. Бо коли б ще мав одягти? А біля під’їзду став у надії, що його хтось привітає, - розкладав усе по поличках внутрішній голос.
- Дев’яте травня – то не веселощі, не музика, а панахида і молитва, - не здавався розум.
- Йому цього не зрозуміти, - по паузі відповів внутрішній голос. Усе життя про ветеранів згадували саме цього дня. Вручали квіти, наливали сто грамів, давали гречану кашу безкоштовно.
Олеся сповільнила ходу. Їй потрібно було саме у той під’їзд, біля якого, немов на варті, струнко стояв ветеран. Дівчині раптом стало соромно. Вона згадала травень минулого року, море і Крим.
Згадала білий іноземний лайнер в порту української тоді ще Ялти і німецьких туристів, які поважно сходили трапом. Усі сивочолі. Спиралися на ціпки чи ходулі. Біля них снували стюарди, допомагаючи зійти. «Круїз для німців по Чорному морю», - поширився поголос поміж людей на пірсі. Усі зупинялися. Милувалися білосніжним лайнером, розглядали німецьких туристів, що переходили до автобуса, аби їхати в Лівадію.
У білих шортах та капелюшках німецькі пенсіонери виглядали незвично. Та вони особливої уваги на портових зівак і не звертали. Радісно гелготали один з одним, готуючи фото та кінокамери для зйомок.
Чи бачив цей ветеран хоча б раз лайнер? - подумала Олеся. - Коли він в останнє відпочивав на морі? - І чи був на морі взагалі? Питання сипалися одне за одним. Дівчина похилила голову.
Їй було соромно перед цим «маленьким олов’яним солдатиком». Соромно за свою країну, яка нічого, окрім патріотичних пісень на свято не давала ветеранам.
Було соромно за цього старенького дідуся у зеленому мундирі. Соромно за його засліплену віру. Бо чоловічки у зеленій формі зараз шматують її країну і вбивають українців.
Олеся відвела погляд, зіщулилася, опустила голову і пройшла повз ветерана у двері під’їзду.
А вже десь по обіді, сидячи із подругою на лавочці під білопінною яблунею, дівчина побачила схиленого старичка в потертій штурмовці, заяложеному кепчику і розношених капцях. Дідок човгав ногами і прямував до хлібного кіоску. Олеся впізнала ранкового ветерана і їй стало соромно… за себе.

14.05.2014 р.

Він падав… Як обірваний жовтий листок з дерева. Падав, кружляючи навколо своєї осі, опускаючись все нижче і нижче. Мерехтіло перед очима світло і тінь, спалахи і цілковита темрява. Було страшно і моторошно. Все сталося не так, як він хотів… Зовсім не так…

З усього розмаху, він гепнувся об щось тверде і холодне. Заболіли поламані крила. Тепер він не зможе літати… Ангел звівся на ноги і почав оглядатися довкола.

Зачовгані, слизькі сходи, покриті льодовою кіркою. Снували люди. Багато людей. Одежа переважно темних відтінків. Люди похмуро проходили повз нього, не помічаючи ні його самого, ні його поламаних крил. Вони мовчки зникали за скляними дверима.

Раптом Ангел почув дитячий плач. Плакав малюк, немовля. У його плачі вчувався біль і страх. Ангел, керуючись звичкою, поспішив на допомогу, волочачи за собою поламані крила. За скляними дверима плач чувся голосніше. Дитя було ще зовсім маленьке. Його пригортала до себе мама, і, як могла, заспокоювала. Дитя верещало, люди мовчки розступалися і відвертали погляди.

Людей було дуже багато. Дехто із них сиділа на стільцях попід стінами, інші стояли, а ще інші просто сновигали поміж ними. В повітрі панував неспокій, занепокоєння, сум’яття, тривога і острах.

Відчинилися одні з численних дверей, і за ними зникла мати з немовлям. Дитина кричала і за дверима. Ангел підійшов ближче і прочитав табличку на дверях: "Хірург-онколог". Люди стиха перешіптувалися. За дверима чувся плач немовляти.

Ангел подивився вздовж коридору. Багато дверей зліва і справа. Черги стомлених людей біля них. Він відчував тривогу кожної людини. Їх страждання і болі гнітом лягали йому на плечі. Пекли і боліли зламані крила.

Із сусідніх дверей на милицях вийшов старенький дідок. За ним слідом з’явилася червонощока молодиця в білій шапочці та білому халаті. «Ану, хутчіш за мною!» - прикрикнула вона на дідуся і, обігнавши його, зникла за поворотом. Дідусь закивав головою, намагаючись швидше переставляти милиці. Коли він дійшов до повороту, молодиця уже нервово тупала ніжкою метрів за сто, перед дверима до іншого коридору. Ангел поспішив туди.

Коридорів було багато. Зліва і справа безліч дверей. За дверима ліжка. На ліжках – люди. Панує зловісна тиша. Від щойно вимитої підлоги тхне хлором. Ангел спроквола йшов по коридору, тягнучи за собою зболені крила.

Та зненацька він натрапив на ліжко. Воно стояло біля стіни коридору, а на ньому лежала стара, сива і зморщена бабця. Ангел почув кроки і оглянувся. До бабці наближалася гарна, висока лікарка, у свіжовипрасуваному халатику і в модельних черевичках на підборах. Він навіть і не стямився, як бабця підхопилася з ліжка і кинулася навперейми до лікарки.

- Це вам, це вам, - зашептала вона, тремтячими руками запихаючи в кишеню халата складену удвоє купюру.

- Та що ви, що ви, не потрібно, - стиха опиралася лікарка, засовуючи купюру углиб кишені.

- Не хвилюйтеся, все буде добре, - промовила вона, і зацокала каблучками у своїх справах.
Бабця сухенькою ручкою перехрестила їй спину навздогін.

Запахло шинкою. Двері ліворуч були прочинені, і Ангел зазирнув у них. На столі розкладені сало та ковбаси, квашені помідори та огірки, оселедець, парує картопля, гіркою нарізаний хліб, горілка, вино, мінералка. «За здоров’я!» - сказала чорнява жіночка і перехилила чарку. Інші жінки швиденько зробили те саме і прийнялись закусувати гарячою бараболею. «Старша сестра» - прочитав напис на дверях Ангел.

По коридору йшов молодий хлопець. Худий, лисий, змучений – він заледве переставляв ноги, тримаючись рукою за стіну. Дійшовши до потрібних йому дверей, стомлено опустився на скрипуче ліжко.

Невдовзі Ангел почув щирий, світлий, дзвінкий голосочок. Співала дівчина. Срібний голос вдарявся у стіни, підносився до стелі і розливався навсібіч.

«Небо і земля, Небо і земля,
Нині торжествують.
Ангели й люди, Ангели й люди
Весело празнують»

Ангел побачив молоду дівчину, одягнену в білий кожушок. У неї були голубі очі та світле волосся. Поряд неї стояв високий, чорнявий хлопець. Він теж був одягнений у білий кожушок і підспівував дівчині. Молоді голоси летіли по коридору і наповнювали простір радістю та щастям.

Кволо виходили з палат хворі, аби подивитися на тих, хто співає. Почали визирати з дверей лікарі та медсестри.

Рвучкою, розмашистою ходою йшов церковний служитель і, вмочуючи щітку у пластмасове відро, кропив наліво і направо, примовляючи: «Іорданською водою Іісус охрещається!» За ним поспішав чоловік, котрий в одній руці ніс те відро, а в іншій шестилітрову капронову каністру, теж наповнену водою. А позаду них йшла дівчина, несучи в руках целофанові пакети з наколядованим.

«Христос родився, Бог воплотився
Ангели співають, Царіє вітають,
Поклін віддають, Пастиріє грають,
Чудо, чудо повідають».

Чудові голоси заворожували. Служитель навсібіч кропив щіткою і поспішав далі, вперед. За ним невідривно біг чоловік з відром.

А до дівчини з целофановими пакетами сходилися пацієнти та медсестри. Кожен давав чи то гроші, чи то коробку шоколадних цукерок. Дівчина, мило посміхаючись, ховала все те до пакетів.

Люди поволі розходилися кожен у свою палату. За ними тягнувся шлейф сумних думок. Медсестри радо поверталися до свого столу. А в кінці коридору затихав голос:
«Ангели й люди, Ангели й люди
Весело празнують»

Ангел тихо заплакав. Він так хотів побувати на Землі. Він так просив, щоб його відпустили. Зрештою, він порушив заборону і утік, аби попасти сюди. І ось він тут, хоча й з поламаними крилами.
Та він знає, що потрібно робити людям. Потрібно покаятися! Вимолити прощення!

- Люди, - кричав Ангел, - покайтеся! Залиште беззаконня своє! Віруйте!

Він кричав щосили. Кричав довго і наполегливо.

... Та чи хто почув?... Хоча... Може, ви чули голос Ангела?

29.01.2012р.

. Грюкнули двері. На подвір’я вийшла Стефка. Сипнула кукурудзи курям, влила в миску води псові, та й задивилась на зеленобокі груші.

Ох і груші, ох і груші! Одна краща іншої. І багато ж їх вродило цього року! Зараз вони ще тверді та зелені. Та Стефка дасть цьому раду. Вона обережно зірве кожну грушку. Щоб не побилися і не прим’ялися, поскладає їх на солому в ящик. А зверху знову ж таки соломою притрусить. Так в льоху вони до Різдва пролежать.

А взимку внесе Стефка побілілі, налиті соком груші до хати. От тоді вона і поласує запашним фруктом, з якого сік аж збігатиме по пальцях. Стефка ковтнула слину.

Загавкав собака, і аж тепер Стефка побачила коло воріт жіночу фігурку у чорному. «Хто б то міг бути», - подумала про себе, і через все подвір’я попрошкувала до воріт. Жінка, що там стояла, була не стара, але якась… замучена, чи що… Змарніла на лиці, худа, в стоптаних чоботах, що вкриті жовтим пилом. Жінка дивилася в глибину подвір’я, і ніби не помічала господарки.

- Чого вам, - звернулася до неї Стефка.

Жінка наче прокинулася, закліпала очима і видушила з себе:

- Водички б попити…

Стефка метнулася до криниці. Вправно закрутила корбою, дістала води, зачерпнула алюмінієвою квартою з відра, і подалася знову до воріт.

Жінка спрагло припала губами до кварти, та погляд її не відривався від подвір’я. Стефка прослідкувала той погляд. Жінка дивилася на її грушу…

Груша і справді була чудовою! Висока, розлога, пишна! Розкинула віття-руки на всеньке подвір’я. Велике, оксамитове листя створювало тінь та прохолоду. Не даремно Стефка так любила вечорами сидіти під грушею, спершись натрудженою спиною до теплої, гладенької кори дерева.

А який весною над подвір’ям запах стояв, коли груша зацвітала! Бувало, сидить Стефка і слухає, як хрущі гудуть. Дивиться як вони, вдарившись об гілля, сиплються додолу, а потім отямившись, знову злітають до запашних квітів.

Жінка вже й пити перестала, а поглядом так, ніби вчепилася в її грушу.
- Зелені ще, - промовила Стефка. То зимові. Їм вилежатися треба. А зараз ще тверді, як камінь.

Та жінка ніби й не чула Стефчиних слів.

- Можна… можна я підійду до дерева, - попрохала, а сама не відвертала очей від груші.

- Та що вам треба, жіночко? Йдіть собі! – Стефку почав дратувати той погляд в глиб її подвір’я, та й ця обірванка також.

- Та куди ж я піду? – запитала жінка. Та це ж моя хата. Її ще мій дід будував. І грушу оцю – серед двору, він садив. А під грушею у нас стіл стояв. І вся сім’я наша вечеряла за ним влітку. Та дід, і мама, аж поки не повмирали там, в Сибіру, все оцю грушу згадували, і плоди її запашні та соковиті. А мама, як вмирали, то просили хоча б шматочок нашої грушки скуштувати. А я їм слово дала, що скуштую. За них, і за себе… Дай мені, дай мені зірвати…

- Та що ти верзеш?! – закричала Стефка, - сама не помічаючи, що перейшла на «ти».

- Який дід? Який Сибір? Іди собі! Стала би я на своє подвір’я приблуд пускати! Іди, а то собаку спущу! Ач! Груші їй закортіло! Йди геть! - все дужче і дужче кричала Стефка.

Жінка раптом заплакала. Сльози цівкою стікали по запилених щоках, залишаючи брудні потьоки. Далі впала перед ворітьми на коліна, шльохаючи і простягаючи до Стефки руки, заголосила: « За ради Христа! Дозволь мені скуштувати грушу!»

Стефка холодно подивилась на неї, сказала ще раз «йди геть», відв’язала собаку, і грюкнувши дверима, пішла до хати.

До самого вечора заглядала Стефка через вікно, аби дізнатися, чи пішла жінка в чорному, чи ні. А та сиділа, як німий докір, на горбочку під ясенем, якраз навпроти її хати, і була схожа на кам’яну брилу.

Ранок наступного дня видався теплим та погожим. Голосно кукурікали півні. Жінки в чорному не було…

- Наче страшний сон, - промовила Стефка, та й пішла поратися по господарству…

… А за тиждень груша всохла. Спочатку вкрилося чорними плямами і обпало листя. Потім обсипалися збабчені плоди… «Може, хто наврочив», - казали люди.

А може, спокутувала людський гріх…. Хто зна…

24.01.2012