Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Наталя Мазур (1961) /
Проза
Волошка (Казка)
Спочатку вона обережно розсунула сухі стеблинки, потім випростала ручки-листочки, зіп’ялася на довгій ніжці і потягнулася. Усміхнулася травам навкруги.
Через деякий час Волошка зовсім освоїлася на своєму полі. Вона підросла і у неї з’явився міцненький пуп’янок.
З кожним днем пуп’янок ставав все більшим і більшим, і нарешті з’явилася квіточка з надзвичайно ніжними пелюстками. Та от біда, пелюстки були зовсім прозорі.
Волошка подивилася на різнобарвні квіти довкола і сумно зітхнула. Поряд чепурилася Кульбабка. Вона вихиляла свій тонкий стан то вліво, то вправо.
- Яка ти гарна! – в захопленні сказала Волошка, - а твоя квіточка схожа на тепле Сонечко.
- Ха-ха-ха! – засміялася легковажна Кульбабка.
- Чи не могла би ти мені подарувати краплинку жовтої фарби, - запитала Волошка, - бо оно, дивись, мої пелюстки зовсім прозорі.
- Добре, добре, - сказала Кульбабка, - якось потім! І заходилася жартувати з Осою.
До самого вечора чекала бідолашна Волошка, що Кульбабка згадає про неї і поділиться жовтою фарбою. Та легковажна Кульбабка забула свою обіцянку.
Коли настав ранок, побачила Волошка неподалік зграйку білих Ромашок:
- Ромашко! Ромашко! – загукала Волошка. Чи не змогла би ти мені подарувати трішки білої фарби?
- Та ні, та ні! – захвилювалася Ромашка. Поглянь, скільки багато у мене пуп’янків. Вони от-от мають розцвісти. Мушу для них берегти білу фарбу.
Зітхнула Волошка. Їй так хотілося, аби пелюстки мали хоч який колір. І тут, неподалік, Волошка побачила Мак. Він красувався у своєму червоному жупані, та був такий гордий і бундючний, що Волошці стало трохи боязко звертатися до нього. Та все ж вона відважилася?
- Любий Маченьку! Чи не подарував би ти мені трішечки червоної фарби для моїх пелюсток? – боязко звернулася до нього Волошка.
Мак подивився на неї і гордо відвернувся в інший бік, нічого не сказавши.
Заплакала Волошка. На її прозорих пелюстках з’явилися прозорі краплини.
- Не плач, моя мила! – промовило Небо, лагідно доторкнувшись до квітки. Хочеш, я подарую тобі свій блакитний колір?
І в ту ж мить пелюстки Волошки почали наповнюватися небесною блакиттю.
- Я красуня! Я красуня! – закричала Волошка, розглядаючи у захваті свої пелюстки.
- Я маю колір Неба, - говорила вона до Кульбабки. Та легковажна Кульбабка не слухала її. Адже саме зараз затіяла сварку з Метеликом , що нібито не давав їй загоряти.
- Поглянь, я маю колір Неба! – закричала Волошка до Ромашки. Але та була так заклопотана своїми пуп’янками, що нічого не почула.
- Ось, дивись, - промовила Волошка до Маку, - я маю колір Неба!
Бундючний Мак знехотя повернувся, глянув і… вкляк на місці. Здається, він почервонів ще більше. А все тому, що Мак одразу ж закохався у Прекрасну Блакитну Волошку.
Проте, ця історія уже для наступної казочки.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Волошка (Казка)
Із серії "Казка на ніч"
Одного чудового теплого ранку, край поля народилася Волошка.
Спочатку вона обережно розсунула сухі стеблинки, потім випростала ручки-листочки, зіп’ялася на довгій ніжці і потягнулася. Усміхнулася травам навкруги.
Через деякий час Волошка зовсім освоїлася на своєму полі. Вона підросла і у неї з’явився міцненький пуп’янок.
З кожним днем пуп’янок ставав все більшим і більшим, і нарешті з’явилася квіточка з надзвичайно ніжними пелюстками. Та от біда, пелюстки були зовсім прозорі.
Волошка подивилася на різнобарвні квіти довкола і сумно зітхнула. Поряд чепурилася Кульбабка. Вона вихиляла свій тонкий стан то вліво, то вправо.
- Яка ти гарна! – в захопленні сказала Волошка, - а твоя квіточка схожа на тепле Сонечко.
- Ха-ха-ха! – засміялася легковажна Кульбабка.
- Чи не могла би ти мені подарувати краплинку жовтої фарби, - запитала Волошка, - бо оно, дивись, мої пелюстки зовсім прозорі.
- Добре, добре, - сказала Кульбабка, - якось потім! І заходилася жартувати з Осою.
До самого вечора чекала бідолашна Волошка, що Кульбабка згадає про неї і поділиться жовтою фарбою. Та легковажна Кульбабка забула свою обіцянку.
Коли настав ранок, побачила Волошка неподалік зграйку білих Ромашок:
- Ромашко! Ромашко! – загукала Волошка. Чи не змогла би ти мені подарувати трішки білої фарби?
- Та ні, та ні! – захвилювалася Ромашка. Поглянь, скільки багато у мене пуп’янків. Вони от-от мають розцвісти. Мушу для них берегти білу фарбу.
Зітхнула Волошка. Їй так хотілося, аби пелюстки мали хоч який колір. І тут, неподалік, Волошка побачила Мак. Він красувався у своєму червоному жупані, та був такий гордий і бундючний, що Волошці стало трохи боязко звертатися до нього. Та все ж вона відважилася?
- Любий Маченьку! Чи не подарував би ти мені трішечки червоної фарби для моїх пелюсток? – боязко звернулася до нього Волошка.
Мак подивився на неї і гордо відвернувся в інший бік, нічого не сказавши.
Заплакала Волошка. На її прозорих пелюстках з’явилися прозорі краплини.
- Не плач, моя мила! – промовило Небо, лагідно доторкнувшись до квітки. Хочеш, я подарую тобі свій блакитний колір?
І в ту ж мить пелюстки Волошки почали наповнюватися небесною блакиттю.
- Я красуня! Я красуня! – закричала Волошка, розглядаючи у захваті свої пелюстки.
- Я маю колір Неба, - говорила вона до Кульбабки. Та легковажна Кульбабка не слухала її. Адже саме зараз затіяла сварку з Метеликом , що нібито не давав їй загоряти.
- Поглянь, я маю колір Неба! – закричала Волошка до Ромашки. Але та була так заклопотана своїми пуп’янками, що нічого не почула.
- Ось, дивись, - промовила Волошка до Маку, - я маю колір Неба!
Бундючний Мак знехотя повернувся, глянув і… вкляк на місці. Здається, він почервонів ще більше. А все тому, що Мак одразу ж закохався у Прекрасну Блакитну Волошку.
Проте, ця історія уже для наступної казочки.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
