Груш натрусили з матір’ю у садку
і я набрав повну пазуху
маленьких золотих глечиків,
повних меду,
і поніс підбігцем у поле,
де батько пшеницю косив.

Підійшов –
комбайн стоїть
червоним безкрилим птахом.
Підійшов,
кличу батька – нема.
Я заглянув у пшеничне колосся – нема.
Я заглянув на дно дороги – нема і сліду.
Я заглянув під одежу дерева – нема.
Я спитав у щуки,
яка хотіла проковтнути сонце, – не бачила.
Я спитав у річки – не бачила.
Комбайн стоїть
червоним безкрилим птахом
і немає ніде батька.

А батько у землі іще од війни:
його тіло стало землею.
Його груди орють навесні плугами.
Його ногами ходять трактори.
Його руками росте калина у лузі.
Його волоссям довшають стебла пшениці.
Його очима дзвенять кринички під деревами…

„Батьку, а я тобі груш приніс!
Ми з матір’ю натрусили у нашому садку.
На, батьку, бери…

А мати тебе, батьку, усе виглядає
у вікно причілкове,
каже: куди пішов, звідти і прийде, –
усе виглядає…
А я ж тебе, батьку, і не бачив навіть,
тільки на збільшеній фотокартці у рушнику,
та хіба ж то ти?..
От якби ти був удома та косив,
а я допомагав би тобі –
я був би твоїм помічником:
ми удвох слухали б хлюпіт ниви,
шурхіт пшеничного зерна у бункері
та нетерпляче очікували б зерновозок із току,
а іще я збігав би до криниці по воду
і приніс би тобі холоднячку.
А ополудні ми обідали б
у затінку крил комбайнових.
І знову косили б, косили…

А увечері нас би зустрічала біля воріт мати…

Батьку, чому ти не вдома?
Батьку, чому ти в землі?..

Я не оратиму землі – бо тобі ж болітиме!
Я не сяду на трактора – бо тобі ж важко буде!
Я не коситиму пшениці – бо то ж твоє волосся!
А дівчата бояться ходити по калину у луг,
кажуть, що то твої руки.
А кринички заростають, бо, кажуть,
ти ними дивишся!

Батьку, чому ж ти в землі?..”

Падають додолу
золоті глечики груш
і розбиваються
з тихим дзвоном.

1964

Полуторка без коліс,
а біжить,
чоловік сидить, правує,
а його ж зовсім і немає у кабіні!
Біжить полуторка,
ой, біжить,
а у кузові на соломі
син убитий лежить.
„Ой, що ти мені везеш,
мій чоловіче:
чи на сукню полотна,
а чи шовку на хустку?”
„А везу я тобі, мати,
сина вбитого!”
А-а-а-а-а!
На солом’яному рушнику
вишито вишнево сина!
Чекала:
із Германії приїде чоловік з подарунками,
а воно, можна сказати, в останній день загинув,
ото вже й перестала,
та стала чекати сина,
а воно й син загинув!
А-а-а!
Ой війна, війна, ти – вода?
Ні, ти – каміння пам’яті,
що важко осідає на дні серця!
З роками важче і важче –
як же не виповниться серце
і не розірветься, мов яблуко переповнене
осінньою зрілістю.

1964

У квітні
білим небом вишневого молока
літають золоті птахи:
золоті птахи дахів.
Вони політають-політають
і, як голуби, знову сідають на хати.
Аж якось одна золота птаха
прилетіла із білого неба до мене
і забрала мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій.
І потім зникла у білому небі.
Довго я ходив,
довго ходив –
аж поки знайшов ту птаху золоту.
„Віддай, птахо золота,
мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій…”
А з-під крил птахи золотої
випурхнуло дівча:
маленьке-маленьке –
у чашечці вишневої квітки умістилося б! –
І на її малесеньких білих долоньках
лежали мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій…

1964

Поверх літаків і автобусів,
поверх доріг, що ведуть далеко,
блищить мені у траві село
склянкою прозорою з водою криничною.
У тій склянці все перемішано:
хати,
люди коло хат,
гарби на вулицях,
плаття бузкові над тинами.
А на самому дні стоїть дівчина –
по її тілу дзвенять тарілки,
вона вся в тарілках,
а я простягаю до неї свої руки
поверх літаків і автобусів,
поверх доріг, що ведуть далеко,
але склянка прозора села
з дівчиною на дні
віддаляється
і чути, як по її тілу
дзвенять тарілки.

1964

На свято першого снігу
задзвенить у снігу,
загублена у білій хаті березневого гаю,
зелена циганська підкова,
по якій хлопці та дівчата ходять,
по якій птахи суничні щебечуть із трави.
А птахів суничних – одна на одній!
- птах на птахові!
Птах на губах, розкритих словом,
птах на долоні, простягненій до обличчя.
Покотиться плетеним сонечком
кошик по дівочих руках,
а з нього защебечуть червоно
птахи суничні.
А тоді мені забажається навіки
- поки зійдуть сніги –
залишитися
в білій хаті березового гаю,
між скляних беріз, вставлених в небо,
слухати свято першого снігу.

1964

І.

Хлопчик біг,
хлопчик селом біг
і пронизливо, тонко щось кричав
(його називали у селі Соловейком через голос),
щось кричав, піднімаючи догори руки,
і люди лякались чомусь
його дзвінкого голосу.
Сусідська тітка заплакала навіть
у хустину горошком.
На воротах гойдалася дівчинка
(ніжки тоненькі,
очі великі),
а потім почула крики
і, скочивши з воріт,
почала підстрибувати на одній ніжці
і перекривляти Соловейка.
Соловейко зупинявся
і кидав у неї камінчиком…

ІІ.

Дівчинка гойдалася на воротах
(ніжки тоненькі,
очі великі),
а у фартушку яблучка.
Вона гойдалася і чекала Соловейка,
щоб яблучками його пригостити.
Дівчинка гойдалася,
а з-за рогу їхала бричка сумна –
коні ледве йшли,
а за бричкою люди сунулись
і у хустині горошком тітка сусідська.
Чому вони йдуть такі сумні?
Дівчинка гойдалася на воротах
і раптом побачила у бричці на соломі
Соловейка,
який лежав тихий і сумний.
Дівчинці дивно було бачити Соловейка,
який лежав тихий і сумний.
Вона скочила із воріт
і заплакала:
упали яблучками сльози,
упали сльозами яблучка.

1963

Я уплетений весь до нитки
у зелене волосся дощу,
уплетена дорога, що веде до батьківської хати,
уплетена хата, що видніється на горі, як зелений птах,
уплетене дерево, що притихле стоїть над дорогою,
уплетена річка, наче блакитна стрічка в дівочу косу,
уплетена череда корів, що спочивають на тирлі.

А хмара плете і плете
зелене волосся дощу,
холодне волосся дощу.

Але усім тепло,
усі знають – дощ перестане,
і хто напасеться,
хто набігається,
хто нахитається,
хто насидиться на горі,
хто належиться,
а хто прийде додому
у хату, наповнену теплом, як гніздо.

1963

Ой гоп-гопака,
та умерла донечка мала,
а уже ж і сміялася,
і рученята простягала, як покличеш,
і казала „мамо”,
а іще любила кицьку за хвоста тягати,
а от, ти скажи, умерла.

Батько плаче-побивається,
братик плаче-побивається,
сестра плаче-побивається,
а мати не плаче і не побивається,
каже
- Старий, ну чого ти плачеш, побиваєшся –
іще ж будуть у нас діти…

Іди, мати,
із нашої хати –
раз ти така,
та ой гоп-гопака.

1963

Посадила мати донечку
під яблунею білою,
посадила, як ту квіточку,
і поливала сльозою.

Поливала і тихо казала:
„Доню, ріднесенька доню,
дала тобі мати долю,
щоб ти квіточкою процвітала.”

Донечка квіточкою процвітала.
Донечку дощі купали.
Донечку вітри колисали.
Донечці пташки колискових співали.

(А мати її вийшла заміж).

1963

На подвір’ї випускала молодиця,
ой-да, із рук полотняних птахів,
а вони ж такі веселі,
крилами тріпотіли, ой-да.

Вулицею ішла вдова Степаниха:
як погляне, як погляне на подвір’я –
аж похолола молодиця,
аж птахи полотняні злякано затріпотіли.

„Ой ти, Степанихо, ой ти, вдово,
та хай тебе заздрість хоч із’їсть,
а мій чоловік мене вірно любить,
а мій чоловік мій буде.”

Птахи полотняні
крилами радісно стрепенули,
попід вишні полетіли, ой-да.

1963

Котилася, як кавун, голова з гори,
як кавун, кривава людська голова.
Котилася голова.
Ще у очах тріпотіли
листя папірці зелені
і стежка намотувалася стрічкою під ноги.
Ще у вухах шелестіло колосся,
рипів біля колодязя журавель,
гули оси,
сміялася дитина.
Ще на губах висів поцілунок,
ще вони ворушилися
і складалися трубочкою, щоб засвистіти.
Ще зуби жадібно вгризалися у м’якість
грушок-лежанок.
Ще язик розповідав
про веселі пригоди друзям.
Ще щоки відчували тепло подушки
і жінчиного плеча.
Ще у ніс заходили пахощі осені,
прілого листя.
Ще під наморщеним чолом визрівали думки.
А голова уже котилася.
Як кавун, кривава людська голова.
І падали непритомні жінки,
падали непритомні матері та сестри
і простягали по землі довгі руки
і по руках,
як по білих рушниках,
ішли за головою люди
і шелестіли,
як чорні жалобні стрічки.

1963

Улітку-літечком
ми збирали з дівчиною суниці.
Глечик був один на двох,
дівчина тримала його у своїх тоненьких руках.
Я милувався,
коли вона нахилялася,
щоб розшукати ягоди у траві,
нахилялася квіткою,
як би от на неї сів метелик.
А потім дівчина зникла,
вона упала у траву
і пропала:
її тіло стало травою,
очі – росою,
і щоки стали ягодами.
Я все гукав її, я усе марно гукав,
бо чув лише, як вона усміхалася листочками,
як вона ворушила стебельцями,
та бачив лише, як вона дивилася у небо росою.
І я збирав на її щоках ягоди.
А про глечик ми з дівчиною забули.
Геть зовсім забули.

1963

Під вікном калина хитається,
під вікном дівчина усміхається.

Калина вся біла – цвіте,
дівчина вся біла – цвіте.

Ішли хлопці біля калини,
ішли хлопці біля дівчини.

Обламали хлопці калину.

1963

Хлопчик на гармоньці грав,
грав на гармоньці хлопчик.
„А де мій тато?” – запитував хлопчик,
хлопчик запитував: „А де мій тато?”

Мати картоплю чистила,
чистила мати картоплю,
нахилилася, не знайде ніяк картоплину,
картоплину ніяк не знайде, нахилилася.

„Он Миколці тато купив велосипеда,
велосипеда купив тато Миколці.
А мій тато чомусь не купує,
не купує чомусь мій тато.”

На гармоньці п’ять гудзиків білих,
п’ять білих гудзиків на гармоньці.
Мати ніяк не знайде картоплину,
картоплину ніяк не знайде мати.

1963

Сестричка обляпала клена
рудою глиною
- недавно примазували хати до свята –
і клен обкидає листям новим
піч на подвір’ї
з голови до ніг,
з голови до ніг.

А на печі намисто із перцю.
Стоїть у фартушку лебединім, як молодиця,
і коси із цибулі у вінок склала на голові,
а голова високо,
а голова аж у небі.

Сестричко Ганнусю, то ти так причепурила піч?
Ні – то осінь,
то – осінь.

Осінь із сестриччиними очима
випускає із рук журавлів,
укладає дівчаткам із зеленими обличчями
у шкільні торбинки
підручники, зошити і олівці.
А піч котить дівчаткам услід
по листі новому на стежці
зелений бублик сонця:
ідіть, дівчатка,
ідіть до школи.

1963

Батько Семен стояв на гарбі
з головою
у сонці,
а ми – сини-соколи – подавали з копиці:
підхоплювали оберемки музики на вила
і підносили до сонця.
Крекатала гарба,
колеса рипіли,
брязкали вуздечками коні…
Коли їхали до скирти,
шматки блакитної дороги
прилипали до дзвінких підків,
а над гарбою, повною музики,
висіли на дротах прозорі журавлі,
прозорі сумні журавлі…
Увечері повертались додому,
і поле, як підбитий журавель,
дивилося нам услід
чорними очима терників
і щось говорило тихо
на прощання до гарби,
на якій ми повезли музику літа.
Поле говорило
і ми антенами устромлених вил
ловили ті прощальні слова
і відверталися від чорних очей.

1963

Я далеко, далеко від тебе,
моя вузенька,
у ясних споришах,
та я знаю, що ти ще жива –
не заросла травою:
ще ходять тобою матері доїти корів,
ще бігають хлопчаки купатися до ставка,
ще ідуть дівчатка збирати суниці в ліс,
ще проходять тобою на роботу чоловіки,
пихкаючи на ходу цигарками,
або ж під небом із пахучими зорями
ще гуляють тобою закохані.
Так, ти жива!
Ти жива!
Ти жива назавжди в мені
блакитною віссю у серці:
навколо тебе я обертаюся.
Навколо тебе обертається
по гіркій орбіті моє життя
із коханою і друзями,
із зустрічами і розлуками,
із усім тим, що називається жити.
Та коли я умру,
стежечко моя, що тоді буде?
Невже і ти умреш?
Ні, ти не умреш.
Ти не умреш,
а станеш віссю у серці якогось хлопчика,
який бігає зараз босоніж тобою.
Спасибі ж тобі, стежечко,
за те, що ти була віссю у моєму серці.

1963.

Починається літо
і наша хата сходить з підмурівку:
пов’язана золотою солом’яною хусткою,
з ясними очима
на білесенькому обличчі,
одягнена у зелену вишневу спідницю –
крокує дорогою у сонце,
що як велика музика
на достишлому колоссі у полі.

У хаті я і мої улюблені книжки,
що стоять на поличці
або лежать розгорнені, як птахи.
Мати біля вікна щось шиє,
повернувся брат із роботи із поля
і приніс пахощі солярки і зерна –
він комбайнер,
на лаві сидить батько,
голову схилив на руки –
думу думає якусь сумну.

По долівці ходить м’ята,
по долівці ходить проміння.

Хата іде,
а за нею, мов черідка гусей,
крокують дорогою через літо
інші хати – усе село –
не схожі між собою
і на нашу хату не схожі,
але всі із золотою солом’яною покрівлею,
всі з ясними вікнами
на побілених стінах,
всі поміж зелених вишневих садків.

1963.

Вони накидали в криницю груш,
медових, із колгоспного садка,
потім опустили дзвінке відро
і витягли, й поставили на зрубі.
Пили по черзі і лягали у траву,
на розстелені вільхами тіні.
Вечірньою м’ятою пахли вони,
перемішаною із мазутом.
І заговорила до них вода
гулом комбайнів, шумом колосся,
а вони розкладали сало і хліб
і розуміюче кивали головами.

1963.

Уставай, братику, уже сонце устало –
покотилося по спинах корів,
покотилося по димарях,
уставай, а я в матері торбу візьму –
підемо груші трусити.
У нас грушин ціла балка,
стане на весь район!
А груші! І що то за груші:
у рот покладеш – сама розтає,
ну, неначе з меду.
Мабуть, бджоли навесні
наносили меду у чашечки квітів!
А може, то сонце поналивало
у ті чашечки золота!
А пахнуть як! За сім кілометрів чутно!
І як виспіють – ледь труснеш –
долі ж не видно листя,
суцільний мед,
розлитий на осінню ряднину.
А ми збираємо той мед,
а ми збираємо краплі пахучі сонця
повні картузи.

1963.

Вибіг із хмари
заєць,
довгий нитяний заєць.
Виплигує нитяний заєць
по вишитому літом колоссі,
по землі порепаній, як губа,
по дахах череп’яних.
Тарабанить нитяний заєць
у денця відер на тину.
Прибиває нитяний заєць
пиляку на стежці
срібними цвяхами.
Котить нитяний заєць
по дорозі сонця,
яких нікому не перелічити.
Приніс нитяний заєць
курям зеленим – пшона,
дахам череп’яним – райдугу,
дітям – червоних маків і сміху.

1963.

Яблуко упало у траву –
гучно гупнуло
у дно серпневої тиші,
аж прокинувся я від луни,
і мені, пробудженому серед садка,
разом дійшло до свідомості –
яблуко впало!
Упало яблуко,
віщуючи про осінь.
Отак осінь постукала до людей
падінням яблука –
і вже заходить у гості
і приносить у подарунок добрі вісті:
про обжинки по багатому урожаї у колгоспному полі,
про весілля на усіх вулицях у нашому селі,
про проводи хлопців до війська по всій Україні!

І подумалося мені,
п’ятнадцятирічному,
що добре бути яблуком серпневого садка
із його здатністю будити людей.

„Яблуко, яблуко,
навчи і мене
падати отак щедро в серця людей
із добрими вістями!”

1963.

Ішов дощ.
Сліпий дощ.
Світилися краплі на сонці, як зелене листя.
на вулиці стояла гола стіна,
під якою ми, хлопчаки, притулилися
у подертому батьківському одязі й босі
і дивилися, як світяться краплі, мов зелене листя.
Падав дощ зеленим листям,
а ми ловили те листя у розкриті долоні,
аж поки самі не стали зеленими вівцями.
Ми укрилися вовною трави
і стали пастися одне в одного на спині,
як вівці на пагорбах укритих травою.
Ми сміялися і галасували
і раптом побачили на стіні райдугу,
що висіла, як коромисло,
і гойдалася, і розбризкувала навколо нас
усі бачені й небачені барви…
І ми упали на дорогу зеленими камінцями
перед воротами чудовими
у високій кам’яній стіні.

1963.

Пішла молодиця на річку прати,
стала на білому камені –
долі лежать сорочки,
у руці праник качечкою
сірою скаче.
А на воді цвіте квітка:
одна пелюстка – очі милого,
друга пелюстка – губи милого,
третя пелюстка – чоло милого.
Цвіте на воді квіткою трипелюстковою
обличчя милого.
Кинула молодиця праник,
кинула сорочку білу
(сорочку, яку він ніколи не одягне,
хіба що вві сні)
і кинулася у воду зірвати квітку
- обличчя милого.
Та розійшлися блакитні кола,
та розійшлися тільки червоні кола,
розійшлися білі кола.
І раптом
затремтіла молодиця
від сумних акордів
плачу,
і впала на квітку роса,
і впала на сорочку милого роса…

На річці, на білому камені
молодиця прала…

1963.

Комбайнери, хлопці засмаглі,
з веселим поглядом з-під колосся брів,
я ж знаю, як вам хочеться пити,
бо робота у ваших руках горить
та й у полі спека така,
що нива стоїть ніби розтоплена –
ніби із самих променів пшениця!..
Знаєте, хлопці,
я вам золотим ковшем сонця
зачерпну чистої води з неба
над вашими головами!..
Як не хочете пити небесної блакиті,
то я виліплю із сонця, із променів, із пшениці
не простого глечика, а золотого
і принесу води!..
Як не хочете з глечика непростого,
то подайте мені відерце –
побіжу я скоренько у Вільхи,
де б’ють джерельця
срібними молоточками у дно зеленої криниці,
що он видніється,
викладена вологою цямрою,
і принесу повне відро!

1962.

Мати натопила піч,
вигребла жар кочергою під челюсті,
вимела чистенько черінь помелом,
узяла у руки дерев'яну лопату,
ніби зібралася саджати хліб у піч.

Та ні з чого хліба спекти - муки ні на пучку,
ні з чого їсти зварити -
картоплі ні картоплинки,
капусти ні пелюстки,
крупи ні пшонинки -

нічого їсти, нічого їсти, нічого їсти,
скоро вмирати, всім умирати,
діточкам з опухлими від голоду личками умирати,
та як дивитися на їхню повільну смерть:
на видовженого у безкінечну нитку
додихаючого пташенятка!

"Давайте гратися у Телесика:
я - буду Зміючкою Оленкою,
ви - дітки мої ріднесенькі - Телесиками".

Каже вона найменшенькому:
"Сідай, Телесику, на лопату!"
Найменшенький поклав на лопату руку.
"Та ні-бо: сідай зовсім!"

"Мамо, хоч ваше обличчя і не біле,
а зелене, як у Зміючки Оленки,
але ж сорочка ваша вишивана нашими вишивками:
таких квітучих рукавів ні в чиєї мами немає!"

Стоїть Зміючка Оленка коло печі
і, як мати, ріжком хустки сльози утирає,
каже середульшому:
"Сідай, Телесику, на лопату!"
Середульший поклав на лопату голову.
"Та ні-бо, ні! Сідай увесь!"

"Мамо, ми не Телесики -
ви ж знаєте наші імена:
я - Михайлик-слухняний-хлопчик,
я - Петрик-піди-позич-жару-у-сусідки,
я - Василько-принеси-водички-з-криниці".

Стоїть Зміючка Оленка коло печі,
крізь сльози слова мамині жалібні промовляє,
каже старшенькому:
"Сідай, Телесику, на лопату!"
Старшенький поклав на лопату ногу.
"Та ні-бо, ні, не так!"
"Мамо, не повертайте нашого
золотого човника назад:
ми уже побрали у руки срібні весельця -
ми уже пливемо далеко по велику рибину!"

Кинулася мати
від Зміючки Оленки діток своїх
ріднесеньких рятувати:
і найменшенького Михайлика,
і середульшенького Петрика,
і старшенького Василька -
обійняла руками, як гусочка крилами.
Полетіли.