(хатня інсценівка 33-го року)

Мати натопила піч,
вигребла жар кочергою під челюсті,
вимела чистенько черінь помелом,
узяла у руки дерев'яну лопату,
ніби зібралася саджати хліб у піч.

Та ні з чого хліба спекти - муки ні на пучку,
ні з чого їсти зварити -
картоплі ні картоплинки,
капусти ні пелюстки,
крупи ні пшонинки -

нічого їсти, нічого їсти, нічого їсти,
скоро вмирати, всім умирати,
діточкам з опухлими від голоду личками умирати,
та як дивитися на їхню повільну смерть:
на видовженого у безкінечну нитку
додихаючого пташенятка!

"Давайте гратися у Телесика:
я - буду Зміючкою Оленкою,
ви - дітки мої ріднесенькі - Телесиками".

Каже вона найменшенькому:
"Сідай, Телесику, на лопату!"
Найменшенький поклав на лопату руку.
"Та ні-бо: сідай зовсім!"

"Мамо, хоч ваше обличчя і не біле,
а зелене, як у Зміючки Оленки,
але ж сорочка ваша вишивана нашими вишивками:
таких квітучих рукавів ні в чиєї мами немає!"

Стоїть Зміючка Оленка коло печі
і, як мати, ріжком хустки сльози утирає,
каже середульшому:
"Сідай, Телесику, на лопату!"
Середульший поклав на лопату голову.
"Та ні-бо, ні! Сідай увесь!"

"Мамо, ми не Телесики -
ви ж знаєте наші імена:
я - Михайлик-слухняний-хлопчик,
я - Петрик-піди-позич-жару-у-сусідки,
я - Василько-принеси-водички-з-криниці".

Стоїть Зміючка Оленка коло печі,
крізь сльози слова мамині жалібні промовляє,
каже старшенькому:
"Сідай, Телесику, на лопату!"
Старшенький поклав на лопату ногу.
"Та ні-бо, ні, не так!"
"Мамо, не повертайте нашого
золотого човника назад:
ми уже побрали у руки срібні весельця -
ми уже пливемо далеко по велику рибину!"

Кинулася мати
від Зміючки Оленки діток своїх
ріднесеньких рятувати:
і найменшенького Михайлика,
і середульшенького Петрика,
і старшенького Василька -
обійняла руками, як гусочка крилами.
Полетіли.