Я далеко, далеко від тебе,
моя вузенька,
у ясних споришах,
та я знаю, що ти ще жива –
не заросла травою:
ще ходять тобою матері доїти корів,
ще бігають хлопчаки купатися до ставка,
ще ідуть дівчатка збирати суниці в ліс,
ще проходять тобою на роботу чоловіки,
пихкаючи на ходу цигарками,
або ж під небом із пахучими зорями
ще гуляють тобою закохані.
Так, ти жива!
Ти жива!
Ти жива назавжди в мені
блакитною віссю у серці:
навколо тебе я обертаюся.
Навколо тебе обертається
по гіркій орбіті моє життя
із коханою і друзями,
із зустрічами і розлуками,
із усім тим, що називається жити.
Та коли я умру,
стежечко моя, що тоді буде?
Невже і ти умреш?
Ні, ти не умреш.
Ти не умреш,
а станеш віссю у серці якогось хлопчика,
який бігає зараз босоніж тобою.
Спасибі ж тобі, стежечко,
за те, що ти була віссю у моєму серці.

1963.