І знову бачиться мені,
немовби хтось в моїм вікні
рукою, мов крилом, змахнув,
очима темними сяйнув,
сказав: „Ходім!
Ходім до річки чи у ліс,
де зимно гнеться верболіз,
ялина яро зеленіє
і папороть під снігом скніє,
де лиш роздолля вітровіям,
де наша молодість відбута
пантрує інших, незабута, –
ти йдеш?” – „Ходім!» –
озвалось серце тихим звуком.
...Чи то здалось мені,
чи справді хтось постукав,
підкравшися завією, як тать,
минуле обіцяв подарувать?
2015

Вночі у шибку бились голуби.
Про щось тривожно шепотіли крила,
благали ніч: кохання не губи.
Вона не чула – пролетіло.
А крила не здавались, бились,
болючим зламом в темряві світились.
Остання крапля... Все. І заніміли.
А через хвилю, мов на сміх,
байдуже небо ранок сповістило.

2014

Хлопчик тулиться до тата,
хлопчик вельми хоче знати:
чом у тата борода?

Звідки в тата борода?
То сльозина чи вода?
Має хлопчик розпитати.

Тре’ малому конче знати,
чом учора його тато
повернувсь без автомата
із війни.

В кого хлопчику спитати,
чому люба його мати
мусить сльози утирати
із чиєїсь вини.

Він спитав би залюбки:
всі повернуть вояки
із війни?

І сказав би він матусі:
«Ма, я зовсім не боюся
тата без руки».

Та мовчить хлоп’я чубате,
міцно обіймає тата
без руки.
2014

Щоб перестрів його в тайзі
ведмідь голодний!
Щоби на ірода башку звалилася
важка колода!
Аби недомірка вкусила
змія отруйна! –
каправому щоб не під силу
ні дихать, ані вЕсти війни.

А, може, він, дияволом спокушений,
давно укушений?
Либонь, іще в утробі
вже був спустошений.
І, мо’, у тім’я вдарений від роду.
…Якби не вдарений, не вкушений,
не зазіхав би на скарби
сусіднього народу.
2014

Увічливі чоловічки, в зеленому юди,
безжальні здичілі кати,
нітрохи не схожі на люди,
відкинувши Бога, ідуть до мети:
відрізані вуха, розпороті животи,
жінки закатовані, мертві діти…
Свободу нашу прагнуть убити
увічливі чоловічки, в зеленому звірі.
Заждалося пекло… Кличе до мсти ирій
Небесної Сотні, вічні героїв душі
волають до нас. Не вдушить
нізащо диявола виплід мерзенний
вкраїнського духу безсмертні зерна.

2014

Петербурзький кухар-дід
готував царю обід –
щі, баранину, пиріг.

Уявляв себе на троні
в золотій царя короні
і щоб світ – до ніг.

Внук утілив його мрію:
зліз на трон всія Росії
і корону – хап!

Приміря на себе лики
завойовників великих
миршавий к*ацап.

Тільки тисне той вінець,
плавить мізки в холодець,
ботокс не спаса.

Прийде свашка із косою,
візьме внука із собою –
судна жде ясА.*

*Яса – (заст.)страшний гуркіт.

2014

Українська триває Голгофа,
і, здається, нема їй кінця.
Світова нас чека катастрофа?
Чи отямиться наволоч ця?
Провинився наш люд перед небом?
Але чим? І коли? І чому?
Не було в нас ніколи потреби
зачіпати мордорську чуму.
Це вона до нас лізла зухвало,
хоча ми її зроду не звали,
і, не знаючи жалості й міри,
заганяла в колгоспи й сибіри,
готувала нам мори й темниці,
кагебешних інтриг таємниці.
Куркулями були, бандерІвцями,
помаранчевими і майданними,
не були лиш покірними вівцями,
і вже ними – не станемо.
2014

Хлопчику, брате, юначе,
очі - з ікони неначе,
жертви олтар Свободи
тільки від тебе ждав?
Ночі - як темні води:
трона - не той дістав.
2014

очі – завидющі
руки – загребущі
совісті нема
і уся «вєлікая» –
то одна тюрма!
править Цахес, править
хиже око скалить
на сусідський двір
як голодний звір:
там кипить робота
люд прогнав достоту
бандюків
ще й лунає спів –
так би все і з’їв!
танками гримкоче
вище себе хоче
підстрибнути ввись…
фюрере, «очнісь»!
зовсім-зовсім скоро
буде тобі горе
жде тебе гаплик:
суне на Московію
жовтий Сходу лик
впАде зла імперія
як і не було
о, як ми зрадіємо:
загуло…
жде тебе відплата
вже недовго ждати
світова спільнота
(спершу всякі ноти)
але дасть відвіт
путлера зупинимо –
ми і всенький світ
2014

У тиші безмовній, назустріч тривожній весні
прошкую стежками мовчання.
Розсипалось слово, неначе старезна цеглина,
на порох на сірий, на чорну на глину,
німотно волає: не руш мене, ні!
Не чуть на межі ячання.
Мовчанням у небо лине.
Базіки – навіки. Розваги вас тішать?
Довкола – тотальне ток-шоу.
…Хтось слово золоте знайшов –
сховав у безгоміння і колише.
2014

Рано чи пізно,
пізно чи рано
той, кого любиш,
ох як поранить.
Нині чи завтра,
завтра чи нині –
мусиш пробачити
рідній людині.
Як не зумієш –
в душу трутизну
жало зміїне
вбризне.
2014

я іду і Ти зо мною
і тому мені не страшно
може я і не зумію
в бій вступити рукопашний
та утямлю підхопити
прапор славень і молитву
просить помсти кров пролита
марно нАбрід умовляти
меч покари вже здійнято
аж із неба він упАде
суд земний той суд продажний
він для Нього не завада
вірю йду і Ти десь обіч
волі подих – наша здобич
25.01.2014

І
Це орда, це орда, це орда!
У Дніпрі потемніла вода.
Суне п’ята, аж чорна, колона,
калатають Михайлівські дзвони.
Хоч не сієш його – пророста
карантинний донецький бур’ян,
зло несе, множить кривду й обман.
Над Вкраїною темінь густа.

ІІ
Якби праведний гнів
спопелити міг зло,
якби зжерти себе
воно, темне, могло…
Ні, не вийде! Не мрій.
На майдани – хутчій!
Україна заждалася.

ІІІ
Україна заждалася,
натерпілася, настраждалася –
аж до спазму, до відчаю,
від пройдисвітів, нАброду,
даунбаських почвар – небога,
та й звела свою голову,
терном уквітчану,
аж у небо – до Пана-Бога:
я на прю вже іду,
Ти – підтримай.
Аж тут голос із неба:
– Сподіватись на себе треба.
Ти до Бога взивай,
але рук і сама прикладай.

ІV
І почула Вкраїна,
бо не вмерла вона,
хоч в руїнах,
її серце у грудях
у наших стукоче,
її біль на Майдані
стоголосо клекоче.
Нехай казиться
карлик кремлівський,
хай плете павутину павук, –
ми вертаєм з гулагів
азійських,
ми рвемося з опричницьких рук!
З нами – предки-герої,
воля рани нам гоїть,
дзвін над храмом тривожно гуде –
на Майдани нас совість веде.
2013

О жовтню пожухлий
із небом потухлим,
гіркий, аж сердитий,
октобере несамовитий,
в подолі – самі тільки втрати:
умієш ти, вмієш забрати…
Мені би не плакати – вити!
О жовтню пожухлий,
октобере несамовитий.
На місяць упОвні
на дні гіркопомнім
завити, як тая вовчиця,
прикликати лиця,
украдені жовтнем,
їх тіні, їх очі і їх голоси –
травою рудою, по-жовк-ло...
Мовчи, сіромахо! Або голоси.
Пощади у жовтня проси.
2013

Доніс хреста свого,
хреста скитальця, –
душа свята
у вирій відлетіла,
душа-страждальця.
…а грішне тіло
заповів у Крутах,
раю дитинства незабутім,
землі віддати гідно.
Де «круг понАдземнИй»* –
із строф і рим –
колись-то зачинавсь
у слові ріднім,
де доля-ткаля-пілігрим
поета кликнула
ген за ворота,
а на віку, а на на роду
уже накреслено було:
Голгота.
2013

* «Круг понадземний» – книжка перекладів І. Качуровського.

У храмі сільському людей небагато,
весь він пропах лепехою і м’ятою,
аж голова панотцеві макітриться,
нині ж бо свято Зелене – Трійця.
Свічі палають і плачуть свічі,
дивиться Він просто у вічі.
Відаю добре: грішна, о Боже,
вірую й вірю: простиш і поможеш…
Скапує віск, і скотилась сльозина,
тут – я своя, селянська дитина,
знають моїх тут дідів і батьків,
тут колись батько маму привів
до вівтаря у ґлечану суботу.
Вік звікували в любові й роботі,
все одшуміло – немов не було,
зморшка утрати лягла на чоло…
Жінка якась нахилилась до вуха:
«Будеш Сашкова? Доцю, послухай,
так, як твої прожили, – може,
й ніхто серед нас, – голуб’ята!»
Знаю без неї, могла й не казати.
Знаєш і Ти, всемогутній Боже.
Тільки чому ж у дітей все інак?
Дивиться скорбно: треба так.
2013

«ПрошУ до хати», –
багатьом казала.
«Заходь до серця», –
ну повір! –
одному.
Та чорний вузол
туги зав’язала
не на одному
дні журному.
Бо він – не чув.
2013

Шавлія пахне так густо, аж чадно,
лілія млосна хизується владно –
носом торкнеш, він увесь у пилку,
де ще побачиш красу отаку?
Вже і чистець розпустився: бордо!
Рута мовчазна готується до
ночі Купальської, ночі магічної,
часу, щоб звершити чари одвічнії.
…Слово моє ти тлумашиш ой хибно.
Човен просмолений знов протіка.
Хто мені скаже на обрії виднім:
де нас несе ворожнечі ріка?
2012

Безтілесна,
безсловесна,
фантастична,
феєрична,
філігранна,
бездоганна,
піднебесна,
серцескресна
мУзика – така…
О скрипалику-
скрипАлю,
так обпалиш,
що ні жалю,
ані болю.
Душу вволю,
розпросторю,
знов повтОрю:
мУзика – така…
2013

На причілку квітують півонії,
їх колись тут мій батько садив.
Він давно уже в світі оному,
якби знати, чи є там сади?
Чи і там він вирощує квіти –
гладіолуси, цинії, айстри…
Як раділи ми трійко, діти,
що у нас він такий: майстер –
квітниковий і слова ласкавого.
СокиркАми нас звав під настрій,
бо худющі були, мов стеблини.
…Я у травні не можу без кави.
Без півоній його. Без провини.
2013

ступить квітень тихою ходою
луки вкриє талою водою
ніжні трелі садом розіллє
ластівка гніздо в хліві зів’є
леза трав одягнуть бусини
явір стріне радо бусола
шпак ворону імітує поміж віт –
зелен-красен-ясен світ!
ген пробудиться бабусин
взятися за сапку змусить…
2013

Все лишаю знову –
ось воно, те слово,
ось воно жадане,
вже крилом черкнуло,
душу стрепенуло,
ждане-довгождане...
Ой, яке ж зрадливе,
мов ріка мінливе:
обіч пролетіло!
Десь у інші руки,
десь на легші муки
слово захотіло…
2013

Моя любов – з гірких гірка,
мене топила, як всевладная ріка,
хоч я боролась – як могла,
та врешті-решт – вона перемогла.
2013

Не мучся, хлопчику, не мучся,
даремно серця не терзай,
ще твої бажання розіллються,
як весною річка – через край.
Ще твої надії розів’ються,
як весною гілка. Не журись.
А дороги наші розійдУться –
долі ще подякуєш колись.

біла тиша, біла,
зойкне словом:
милий,
де ти? озовися!
у якій ти висі?
милий тишу
мовчки в небі
між зірок –
гой-да-гой!.. –
колише
ридма – тиша
біло болить
не дише
2013

Не винен ти, моя розпуко,
моя невигоєна муко,
в тім, що не міг знестИ
мовчазний сум тужних очей,
всякчасний біль моїх речей,
тягар моєї доброти, –
не винен ти.

Серед темноти моя світла днино,
моя єдиная щасливая годино!
Безтямно так, без меж любила,
що не почула, як загасла
твого чуття іскрина ясна,
що жебраком тебе зробила, –
не винен, милий.

Не винен ти, що сню ночами
твоїми темними очами,
що не згоріла, лиш обвуглилась душа,
що не живу, а мучусь днями,
ховаю спогади у погребальні ями,
а він новий знов доруша.
То пекло сущеє – моя душа.

Я сліпну від тебе, немовби від сонця,
хоч знаю, що світу – не тільки в віконці.
Дивитись не можу. І хочу дивитись.
Відступиш. Забудеш. Болітиме несамовито.
2012

Як ми рвалися в лет!
Не спиняли і мамині сльози.
Не боялися жодних тенет,
Не страшили дороги і грози.

А тепер? Мов прикуті
До отчих могил.
І ні Лондон, ані Калькутта
Не замінять сивий ковил

Того краю, де пуповину зарито.
2012

Підкрадеться зрада – затужиш осінньо,
Ніхто не зарадить, ніщо не розрадить,
І тільки самотніх вітрів голосіння,
І хтось ніби мовчки чоло тобі гладить.

Були ж тобі знаки, а ти не хотіла
Їх бачить. Не вміла? Крило обпалила.
Минеться. Не в тебе одної. Загоїться рана.
Зате нині вмієш читати абетку обману.
2012

я дивлюсь на сонце
на лимонне сонце
а воно безжалісне
швидко так зника
і тополі в танці
потемнілі в танці
і до фотографії
тягнеться рука
я дивлюсь на небо
я дивлюсь на тебе
ти мені і рідний
ти мені й чужий
попрощаюсь з сонцем
заховаюсь в себе
полиновий спомин
пам’ять збереже
2012

Двічі літо не буває.
Горе тим, хто забуває
і вертає,
і шукає знов і знов
ту серпневу, ту загублену
любов.

Ох, той серпень –
ніж у серце.
Прірва й висота.
А цей жовтень –
слово жовкне.
Самота.

А вже літо
те прожито –
не вернеш.
Жухле листя
вітром збито –
зиму ждеш.

Зиму ждеш,
а серпнем мариш, –
бач.
Не буває літо
двічі.
Плач!

Не зарікайся. ПомовчИ.
І не кажи, що не згадаєш.
В собі навіки запечи
Мовчанням наші всі відчаї.

Мовчанням – наші всі надії,
Мовчанням – ночі і слова.
Бо як в людей: вмирає тіло,
А пам’ять все жива.

Я ще не раз прийду до тебе –
Дощем у лісі, зіркою із неба,
Гризоти і турботи відведу,
Безвихіддю гіркою нападу, –
Я ще не раз прийду.

Я ще не раз тебе спалю,
Іще жалю не раз доллю,
Хоч то вже буду і не я…
Надіє втрачена моя!
Не проклени моє ім’я, –
бо ще не раз прийду.


2009

Я проминаю, проминаю –
Тебе минаю.
І ти ідеш дорогою тією,
Яка не перетнеться із моєю.
Яка без мене стелиться,
Слідів моїх, мого лиця
На ній – не відшукати.
Кричи – не догукатись.
Немає! О, нема!
Душа моя німа
Зависла в сірій самоті,
Стежки мої такі круті,
Снігами переметені,
Розрив-травою сплетені.
Без мене – оберемки сміху
І смутку – на дні міху,
Тяжка робота і таке ж похмілля...
О, де дістати чарівного зілля,
Щоб стерти спогади гіркі,
Докучливі такі, крихкі,
Про те коротке незабуте літо,
Коли злилися два шляхи,
І нам позаздрили боги,
І ухвалили: розлучити.

2010

Тихо з вуст:
– Ну, як живеш?

Підкажи, поправуй,
Одповім, як ти ждеш.

Хочеш – „Весело безбожно”?
Хочеш – „Гірше вже не можна”?

Так скажу, як ти чекаєш.
ПромовчУ, як побажаєш.

А насправді... Як насправді?
Не питай.
2011

Якби цей дощ і цю самотність
Та перелити у слова,
То найбайдужіші б здригнулись,
Якщо душа жива.

Якби цей дощ і цю самотність
Та перелити у рядки,
То болі всі з душі б опали,
Мов з дерева листки.

Якби цей дощ і цю самотність
Змогти з ким-небудь поділить,
То, може б, вдруге народилась,
Щоб вижити й стерпіть.

Нема мене для тебе –
Я й для себе вмерла.
Все, як раніше: сонце, небо,
А та рука, смаглява і тонка,
На іншої плечі завмерла.

Мене нема. Ти чуєш? Вже нема.
І ти не муч, не муч себе ти мною.
Мене нема. Нічого вже нема.
Лиш спогад – мУкою земною.
І місяцем – твоє обличчя наді мною.

2011

Ти – переможець, звісна річ,
І вбрався у вінок лавровий.
Пильніше, друже, придивись:
Та ж він – терновий.
2012

***
Твій Лукаш обирає Килину –
Упало небо і потьмаривсь день.
О леле, Мавко! В чім твоя провина?
Сховаєш розпач як і де?
Поплач. Не втримала, тож відпусти.
Однак ні подумки, ні в слові
Не мсти зрадливому. Прости!
Боявся він великої любові,
Тож хай іде назустріч долі. Хай радіє
Той, що „не зміг до себе дорівнятись”.
Він ще згадає. Може, і прозріє.
Та ти його не зможеш врятувати.
2009

Твоя душа –
тонка струна.
Таким світ був
необережним,
що, зойкнувши,
порвалася вона,
замовкла в тиші
безбережній.

І глухну я
від тої тиші,
і сліпну я
від пізнього прозріння.
Уже не глянеш,
не напишеш,
не зміцниш, як колись,
мого терпіння.

О світе, мій
жорстокий світе!
Чому так рано
забираєш світлих?
Чому зламав ти
пишну гілку зрана?
Кому, безжальний,
знов готуєш рану?
2012

Поет і янгол – не одне.
Складає янгол добрі справи
в небесне портмоне, –
не зна турбот він про їдло,
не жде він слави.

Поет навіжено оголює душу,
прагнучи лаврів цинічно.
Я хочу знати і мушу:
чи вгодне його ремесло
Тому, Хто – Вічний?
2012

Квітці Цісик
Квітко української естради!
Ти сьогодні – для многих відрада.
З вічних осель долина
співу неповторного луна,
той бездоганний вокал –
глибокого смутку бокал.
Слухаю тебе звечора і зрана –
гоїш, гоїш задавнені рани.
Ти – не фальшива, не паперова.
Ти – суперОва!
Ти пісню нашу проживаєш,
немов життя. І научаєш,
й відти научаєш любити рідне
самозречно й гідно.
2012

Мов та пташка трепетала –
Сподівалася, гадала:
Чи то дощ, чи то сніг –
Або гляне, або ні.

І вікна не зачиняла –
Все чекала-виглядала:
Чи то дощ, чи то сніг –
Або прийде, або ні.

Цілувала-милувала
І забула, не спитала:
Чи то дощ, чи то сніг –
Чи то любить, чи то ні.

І не дощ, і не сніг –
Полюбити не зміг.
І ридала, і мовчала.
Тяжко, довго забувала.
2012

Любов прийшла – а ти не зміг її впізнати,
Бо вбрана не в барвисті шати,
Бо не грайлива, не весела,
Під ноги похвальбу не стеле.
Тобі немов у вухах вата,
На очі впала пелена строката,
І ти не чуєш і не бачиш,
Як тихо, мовчки вона плаче.
Тобі немовби щось пороблено:
І погляд добрий став озлобленим,
Увесь ти мовби кимсь помічений,
Нещасний, мовби птах скалічений,
Відчуження латами скований,
Вчорашню ніжність – пріч! поховано!
Слова зриваються, немов стріла із лука...
На мій поріг, на твій поріг
нагрянула розлука.
2011

А я – трембітою, трембітою,
А я – розпукою несамовитою.
А ти – цимбалами, цимбалами,
А ти – веселістю недбалою.
А я – мукою, а я – мукою,
А ти – радістю солодкозвукою.
Я – трембітою, ти – цимбалами,
І обоє – листками опалими.
2009

Ця жінка зла мені не завдала.
Вона мені не завинила.
Звідкільсь взялась – дорогу перейшла.
Та кривди, кривди не чинила.
Забрала все, що не збулось.
І що було. Що не забулось.
Що їй Гекуба? Що вона Гекубі?
Моя ти зрадо і моя ти згубо!
Комусь забракло слів і сліз,
Хтось головою в стіну бився.
Троянда чорна – косий зріз –
Під ноги молодим – дивися! –
Щасти пошлюбленим!
Хай дощ іде, природа хай радіє.
Мовчіть, розгублені відлюблені,
Хай що там діється –
То не про вас подія.
...Ця жінка знать мене не знає,
Вона не кривдила мене.
Уже троянда засихає, –
Хай доля зла ту жінку омине.
2009

Щороку крісла розширяють
(щоб умістить свої озаддя),
Брехнею простір наповняють.
Що після себе залишають?
Підступних зрад громаддя.
2012

Жити далі – якОсь не виходить.
Все забути – а це вже ніяк!
Не минає цей сплін, не відходить,
Приліпивсь до душі, мов будяк.
Тяжкуватий урок – забувати,
А ти гризи його, долай!
Ще може день той і настати,
Коли захочеш ти згадати,
А вже – не вийде, хоч сконай.
2012

Крізь товщу літ,
днів намистини –
озвись! Приснись
хоч на хвилину.
Бо я вже стала забувати
(то примхи пам’яті прокляті)
і голос той і ту поставу,
що душу рвали-шматували,
той день, той ліс, що – ах! –
дощем весняним весь пропах,
той жест, той жарт,
що слова доброго не варт,
той сміх, той зрив,
що нас навіки розлучив...
Крізь товщу літ
і днів намисто:
„Не зводь нас більш”, –
молю Пречисту.
2012

Знекровивсь спогад – кат мій вічний,
І волю мов судомою звело.
А я ніяк дійти не можу
До тієї межі, за якою б тебе не було.

До тієї межі, де відродиться віра,
Де звукам жити й зеленіти деревАм,
Де, змучена, знайду я міру
І зраді, і прощенню, і словам.
2008

Змилуйсь,
я втомилась.
Вернись і – збудься.
Або забудься.

Не плАчучи плачУ –
мовчки кричу.
Вуста запеклись:
вернись!

Серце болить,
болю й на мить
не збуться.
Забудься!
2011

О Боже, праведний!
Зніми з очей полуду.
Я дам обітницю
і більше вже не буду...
Не буду ні сьогодні,
аніколи
горіть сама,
палить довкола.
Буду тихо жити,
як трава,
закую в кайдани
стогін і слова,
замурую в мури
той тривожний зов –
непосильну ні для кого
надто сильную любов.
А ліпше, Боже,
змилуйсь наді мною –
не дай звалитись
в’ялою травою.
Дай сили дожити
до тої єдиної днини,
де деревом гордим упасти
у Тишу провини.
2008

Ти ідеш – мов біжиш,
Ти ідеш – мов летиш,
Так ідеш – мов танцюєш.
Гордо здійнята голова,
Чорний чуб і веселі слова,
І мене ти не чуєш.

Ти – мов промінь ясний,
Мов той день весняний:
Осяйний, златокарий.
Сам собі не складеш ціни,
І не знають її вони –
Ті, для кого ти – неба дар.

Я мовчу, мов сова,
Похилилась моя голова,
Наче зламана квітка.
Бо мене серед них нема,
І пустеля людська німа,
І дороги кінця не видко.
2012

Хтось кличе, а голос – непізнаний,
Самотній, тужливий та милий.
І хочу озватися, доки не пізно,
Та видобуть звука не в силі.
О хто ти, признайся, назвися,
Чом кличеш – повідай.
Ти звідки лунаєш – із горньої висі
Чи з темряви, з краю Аїда?
І хто з нас пропащий?
І хто з нас сильніший?
Самотня душа заблукала у хащах
Думок. Заплакана вся, мов дитя.
І невтішна.
2012

Не я від тебе відведу біду,
Не я твого чола торкнуся зрання.
Я навіть в сни твої ніколи не прийду, –
Все поглинає Лета невблаганна.

Не ти сльозу мою гірку утреш,
Не ти на руки візьмеш сина.
Жорстокий часе, ти куди ідеш? –
Тебе також поглине Лета чорно-синя.

Ми розминулися, немов дві ночі.
Між нами день проліг пророчий,
Розлучний, буряний, холодний...
І Лета все поглинула голодна.
2012

У купальському тумані
танцює сивий чоловік.
Колись було: довіку рідний;
тепер – чужий повік.
Все прощено, усе забуто.
Червона ружа відцвіла.
І тільки хтось ридає в лузі,
і котиться луна вдовж Псла.

2012