Надто приватна історія

У храмі сільському людей небагато,
весь він пропах лепехою і м’ятою,
аж голова панотцеві макітриться,
нині ж бо свято Зелене – Трійця.
Свічі палають і плачуть свічі,
дивиться Він просто у вічі.
Відаю добре: грішна, о Боже,
вірую й вірю: простиш і поможеш…
Скапує віск, і скотилась сльозина,
тут – я своя, селянська дитина,
знають моїх тут дідів і батьків,
тут колись батько маму привів
до вівтаря у ґлечану суботу.
Вік звікували в любові й роботі,
все одшуміло – немов не було,
зморшка утрати лягла на чоло…
Жінка якась нахилилась до вуха:
«Будеш Сашкова? Доцю, послухай,
так, як твої прожили, – може,
й ніхто серед нас, – голуб’ята!»
Знаю без неї, могла й не казати.
Знаєш і Ти, всемогутній Боже.
Тільки чому ж у дітей все інак?
Дивиться скорбно: треба так.
2013