Я прощу тобі, місто, трамваєм травмований травень
І підвищений тиск брудносірих похмурих будівель.
Щовесни захлинаюсь твоїми баскими вітрами
І в занедбане небо щовересня лину з бадилля.

Ще не раз на своїх перехрестях когось розіпнеш ти,
І метро-людожер ще не раз проковтне мене й викине.
Ще не раз я замерзну, по вулицях вволю навештавшись, –
Та зігріюсь твоїми вечірніми теплими вікнами.

Я прошу тебе, місто, подати, рятуючи, руку
Всім розчавленим, всім,
хто готовий в петлю чи на рейки.
От тоді я бравурний твій марш не сприйму як наругу.
От тоді я повірю святковим твоїм феєрверкам.

Закохайся у жовтень...

Триватиме опір зимі –
Неминучій, небажаній, що наступає з-за обрію.
І шипіння-пророцтва подібних до зміїв ЗМІ,
Й божевільне метання між храмами й пунктами обміну.

Це – давно. Це – з дитинства: вагання, розмитість мети.
Все б одразу: і мати доляри, і бути спасенним.
І продовжити ніч
натщесерце пригубленим сексом,
І загублений Всесвіт
очима в очах віднайти...

Та, здобувши нарешті жадане
земне і небесне
І уже не лякаючись гріхо-
та гривнепадіння,
Ти промовиш слова,
що в душі твоїй винищать безлад:
“Я люблю тебе, осене. Всю –
від різдва до успіння...”

Поговоріть зі мною, небеса,
Зашелестівши зливою по зелені.
Всотаю ваше Слово, наче сад
Чи ярі зерна, зронені у землю.

Поговоріть... Вас довго не було.
За цілу зиму – жодної відлиги.
Я бачив крізь тонке віконне скло:
Хліба ховала віхола від лиха.

Вдихає в мене силу ваша синь.
Високі! Я не раб ваш, радше син,
Хоча й не завжди стриманий та чемний.

Простіть мені тяжкий минулий гріх,
Почуйте голос мій крізь власний грім,
На сповідь запишіть мене у чергу.

Це заради рядків – ніч безсонна і день заклопотаний,
І невчасно посаджене, і неналежно прополоте.
Це заради рядків – самозречення і усамітненість,
І багатогодинне блукання засніженим містом, і

Боротьба із собою, зі світом, з досвітньою втомою,
Спілкування з місцевим божком, підвивання у тон йому...
Це заради рядків я дотримавсь усіх ритуалів.
Тільки б вірші мої хоч когось, хоч колись врятували.

Котру добу, невтомні та нахабні,
Дебеле скло довбли до болю краплі –
І нікому було сказати „Стоп!”

Земля уже була зразково чиста,
А дощ усе ніяк не міг скінчитись,
Перетворившись майже на Потоп...

Сусіди п’яні грюкали дверима...
На інший потяг – що іде до Рима –
Я проміняв би потяг свій до рим.
А краще так: читаючи молитву,
Ковчег до Арарату притулити,
Забувши про солодкий отчий дим –
І там, у горах, де до Бога ближче
І де слова доречні лиш окличні,
Втопити у меду недавній сум,
І влитись у якусь місцеву паству,
І просто впасти ув обійми Спасу,
Заглибившись обличчям у росу...

Це тільки мрія, майже божевільна:
Усе життя – Прощенною Неділею.
Примирення, життя моє подовж!..

А з хмари, як з роззявленої пащі,
На сиві храми на руїнах капищ
Стікає остогидлий сірий дощ...

Що ти скажеш мені
після цього ковтка “Амаретто”?
Будеш голосно лаятись,
може, мовчатимеш глухо?
Мокрий сніг прилипа
до всієї, здається, планети,
А можливо, й до інших планет –
я прогнозу не слухав.

Ця відсутність наснаги
твоїми зумовлена снами.
І така перевтома
при тому, що зроблено мало...
Ну гаразд, я не буду –
я пляшку сховаю у “Снайґе”,
Заспіваю про маки.
Але...Чи почуєш ти, Мавко?

О, малинові губи,
о, довгі Мальвінині вії!
І задумливі очі,
що дивляться в напрямку щастя...
На мої алегорії
в тебе уже алергія,
Але Ґія
заходить до тебе занадто вже часто.

В тебе серце роздерте на дроби,
мій втомлений ангеле,
Ти одна – у числівниках.
Ми – унизу, під п’ятою.
І якщо я колись
завітаю до тебе з Євангелієм –
Ти запросиш і тих,
що приходять з Кораном чи Торою.

Тільки спільний знаменник
для мене задушно тісний.
Хай воюють...
Чекатиму на протилежному березі.
Хочу бути єдиним.
У іншої жінки – весни.
І, сполохавши ніч,
загублюсь у холодному березні.

...Тільки іноді

залишки мрій

мозок стомлений живлять.
І примушують жити –

і шити нові прапори.
Все ще сняться ночами

підкорені сніжні вершини
І безмежні моря-океани,

й попутні вітри.

Та за межами ночі

себе почуваю вигнанцем.
Щось гальмує мій поступ

дорогою успіхів-снів:
Може, надмір вагань?

Може, брак підбадьорливих слів,
Не почутих уранці?..

А попереду – сонячні весни та Вербні Неділі,
І березові сльози, і яблуні в білім вбранні...
...Ну а поки – незайманий сніг

між убогих будівель.
Протоптати у ньому стежину

належить мені.

Знаю, Отче: не так живу.
Ніби йду навпомацки в темряві.
Не до тих

доторкаюсь

вуст,
Переймаюсь

не тими

темами.

У бадьорі мої пісні
Невеселі вплелися приспіви.
І нерідко липневі дні
Мають присмак зимових присмерків.

У полоні гнітючих дум
Я блукаю в пошуках істин.
Лиш до тебе все не дійду –
Все зростає між нами відстань...

“Вжити до...”
Бо бажано вижити,
Не зважаючи на жагу.

Не із жита – так з вишень вижену
Насолоду для душ і губ.

Ну чому ти сумуєш, серденько?
Стане нам і хліба, й видовищ.
Захисти свої плечі “секондом” –
І тебе не злякає дощ.

Вжити до. Щоб жити і після нам
У чеканні знижок і жнив.
Не завжди життя буде піснею –
Та, на щастя, й піст не завжди.

І нехай пророкує радіо
Неминучий літа відліт,
Та дощем народжена райдуга –
Це воістину німб землі!

Подаруй мені казку,

струнке світлооке дівча!
Розігрій мою кров,

порятуй від печалі та болю.
Я стоятиму першим

у стомленій черзі прочан –
Я прийду відхреститись

од тих, що були не тобою.


Бо, на жаль, неможливо

спалити в кадильниці щем,
Вгамувати роз’ятрене серце

холодною м’ятою…
Ох, як солодко марити

дотиком теплих очей,
Засинати щоночі,

промовивши тихо ім’я твоє!


Ти прийди в мої сни,

заплети свою косу у німб.
Я прошу небагато –

і ось моїх мрій квінтесенція:
Не позбутися прав

цілувати сліди твоїх ніг
І приносити квіти

з відбитками власного серця...

„Ідіть собі з миром!” –

нарешті промовив дільничний.
А ми й не збирались

іти проти нього війною!
Ніколи і гадки не мали

псувати чи нищити.
„Іти собі з миром” –

для нас це не вирок, а норма.

„Ідіть собі з богом!” –

зітхнув, утомившись, єгомосць.
Авжеж не з діаволом, батюшко!

Без варіантів.
Хоч наші питання

були непростими та гострими,
Не лайте нас, отче.

Цього ми, повірте, не варті.

„ Ідіть собі, хлопці...”(а далі хвилина мовчання) –
Сказали дівчата, об лавку бичкуючи „кемел”.
Ви ангельських наших терпінь переповнили келихи.
Ідіть якнайдалі! Зустрінемось... Краще, у чаті.”

Почувши цю лайку,

до нас наближалися хутко
Кремезні бійці

у кашкетах і формених куртках.
„Пройдьомтє!” – правицю до скроні...
Отак ми і ходимо
Між міліціянтами,

преосвященствами,

хвойдами...

Оббиває

поріг твій

дощ:
Плаче, проситься в теплу хату
З мокрих вулиць, холодних площ.
Та чи варто його впускати?

Не потрібен нікому він,
В теплій хаті без нього краще –
І блукає дощ сам-один,
Залишившись напризволяще.

Так і ти – поки є терпець,
Марно топчеш слизькі дороги,
Наче той мандрівний чернець,
То благаєш людей, то Бога, –

І не втямиш, коли ж кінець
Оббиванню чужих порогів.

Тільки гори і море. Лиш море та гори...

На хвилину забудеш

про мори та горе.
Теплим вітром розносяться пахощі квітня
По землі, що в задумі сумує за літом
І мрійливо чекає, терпляча та горда...

Тільки гори і море. Лиш море та гори...

Хвилі берег зажурений раптом огорнуть
І, мов пащі чудовиськ, – аж виступить піна –
Покусають за ноги, ковтнувши каміння.

Та залижуть покуси. І рани загоять...

Тільки гори і море. Лиш море та гори...

Тут і мертвий воскресне,

й одужає хворий.
Тут, п’янкого повітря набравши у груди,
Розпускаються квіти, добрішають люди.
Тут образливих слів не почуєш ніколи.
Тільки співи пташині лунають навколо,
Наче свят великодніх

величні акорди.

...Тільки гори і море. Лиш море та гори...

І буде ніч. І буде сон мій теплим:
Жита з волошками,
Життям налиті соковиті стебла
Не поколошкані.

А перед тим, як визріє у небі
Світанку полум’я,
Ти явишся – п’янка, немов натхнення, –
На тихий поклик мій...

Набито вщерть...
Баптисти і туристи,
Нащадки скіфів, вихрестів, ординців...
Посуньтесь, дядьку!
Маю чим загризти.
Не пити ж Вам ту пляшку наодинці.

Бджолиний вулик. Чи циганський табір?
Торби, кравчучки, кошики, чували.
Ні місця на полиці, ані в тамбурі,
Ні – в деяких серцях – для співчування.

Там – плач дитини, там – студентів регіт...
Ковтнути! Від нудьги щоб не померти.
Тремтить земля. Життя біжить по рейках.
Попереду – все менше кілометрів.

І нам не стати, скільки б ми не скиглили,
Царями – ні земними, ні небесними.
Ні місця між державою та скіпетром
Немає, ні між Дисмасом і Гестасом.

А все ж таки погодьтесь: варто жити,
Заради завтра чи заради вчора.
Це краще, ніж лягти в чорнозем жирний
Зі смертю в парі, в чистій парі чорній –

І навіть не почути схлипи рідних,
Обличчя не побачити скорботні...
Хоча на цьому світі ми убогі,
На той нам поспішати не потрібно.

Ну що – тепер уже не так нам тоскно
Сидіти в цім вагоні-душогубці?
У мандри запізніла кличе осінь,
І клин за клином відлітають гуси.

Не нам жалітись на відсутність рухів!
Гарцює в жилах кров, душа не терпне.

Дивлюсь я на тремтячі Ваші руки –
І думаю, що нам пора по третій...

„Я бачив дивний сон...”
– згадалося Франкове —
„ ...безмірна та пуста,
і дика площина...”
Бо вивезли бійці
за примхою наркома
Великих і малих
споживачів зерна —
І, як писав Павло,
усіх – „до ‘дної ями”:
Буржуїв?
Буржуїв?
Та чорт їх забирай!..

Мабуть, не дочитали
у Каменяра,
Що „...кров’ю в л а с н о ю
і в л а с н и м и кістками...”

Вона...
Вона!
Її легка хода.
Сліди маленьких ніг Її на східцях...

Знайшов ти скарб,
здобув жаданий дар –
І прирівняв до Пекторалі Скіфської.

Вона...
Цей ледь помітний порух губ,
Цей блиск очей казкового створіння...

Нова – не перегорнута – сторінка
На тлі образ, відмов, набитих гуль.

Вона...
Ти вірив в час поневірянь,
Що рано ви чи пізно з Нею стрінетесь.
То ж хай Вона простить твою нестримність,
Твій шал бажань крізь шар розчарувань,

Твоє невміння уникати сцен
І аритмію збудженого серця...

Твоє життя
так мало б мало сенсу –
Але Вона
вдихнула в нього сенс.

Пані осене!
Як Ви вчасно...

Я варився в липневім пеклі,
Я ковтав, як отруту, спеку
І уже не вірив у щастя.

Та прокинувсь од Ваших кроків –
І забув, що сумний і кволий.
А дерев поруділі крони
Провіщали втіху та волю.

Пані осене, Ваша милість!
Довга й тепла, прозора й чиста,
По коліна в опалім листі
Як же довго мені Ви снились...
Як же довго в серці схололім
Порожнеча була і вітер...

...Я губам своїм не повірив :
Боже мій, це ж її долоні!
Це її зволожені очі
І розбитий об мене смуток,
Це кінець дощової смуги
І предтеча жаркої ночі.
Пані осене, я Ваш бранець,
Я в далеких зелених червнях
Розгубив своїх наречених,
Промінявши на Ваш багрянець.

Пані осене, я Вам вдячний :
Не згубився, не зник, не вимер.
Час – це тільки четвертий вимір,
В ньому часом буває лячно.

Непрочитана, сніжно біла,
Наче книга, що вийшла з друку,
Будь моєю, Пречисто Друга!..
Я не зраджу твої обійми.

1
Мед і груші

обліплені злющими осами...
Слухай, Спасе,

земля завагітніла осінню.
Я спочатку не вірив

вільховим пліткам,
На продовження літа

надію плекав –

Марно... Ранки вітають холодними росами,
Залізниця чекає зимового розкладу.
І жовтіє,

жовтіє,

жовтіє в гаях.
І вмирає

надія химерна

моя.

2
Час розкидати

зібране щойно каміння.
Ми свої золоті розміняли на мідні

на мітингах.
Надто рано

відчули себе переможцями.
Нас годують –

і навіть при цьому не морщаться –

міфами.

Небеса вже похмурі

і сповнені схлипами.
Галасливі базари заманюють сливами

стиглими.
Залишилось півкроку,

пів крику до вересня –
І тому нам, ровеснице,

дуже невесело.

Скиглимо...

Стихне біль. Відлетить журавлиною зграєю.
Ми собі не дозволимо –

й іншим розраємо

бідкатись.
І воскресне

дощами затоплена сірими
Златоверхим дібровам

і світлу осінньому

відданість...

Я вимріяв тебе.
Я викрав у зими
Вогонь твоїх вагань,
Тепло твоєї згоди.
Тремтить, мов клена лист,
душа в чеканні змін,
Тріпоче, наче Рим,
наляканий вестґотом.

Затягне у танок
лютневий чорторий,
Світитиме у ніч
неон рекламних літер.
Ми будемо удвох
поміж обмерзлих ринв
І сонних кам’яниць,
закоханих у літо.

Твоя рука – в моїй.
Підтримаю тебе.
І стану я тобі
і вартою і почтом.
Слизькі земні шляхи
долати відтепер –
Долати нам удвох.
Іти нам далі – поруч.

Ось вона і настала –
пора Терезів та вагань.
Горобинові ягоди –
ніби ченцеві чотки...
Прохоплюся ще поночі –
і, зголоднілий, у гай:
Цілуватиму осінь
в багряні
вологі щоки.

Пригублю я світанку,
чолом притулюсь до землі,
Захмелілий від променів
сонця й солодкої тиші,
Ворогам найлютішим
назичивши тисячу літ
І себе за минулі гріхи
малодушно простивши.

Золоте, нетривале,
а ти ж закінчишся колись,
І зима-витверезниця
снігу насипле за комір...
Я поставив три крапки
з метою уникнути коми,
Не сполохати свято –
я ж довго на нього моливсь...

Ну, здрастуй, наполохане моє!
Давно тебе не бачив... Каюсь, винний.
Хоч був я невмолимо невловимим,
Та не забув, що ти у мене є.

Твоя печаль у мій тривалий сон
Пірнула, щоб її відчути міг я –
І ось я тут, осяяний промінням,
І крапле час, як сльози у пісок.

Таке легке – і водночас вагоме,
Ти завше гріло, нині – обпекло.
Живу твоїми болем і теплом,
Сумне моє,
земне моє
і горнє...