Набито вщерть...
Баптисти і туристи,
Нащадки скіфів, вихрестів, ординців...
Посуньтесь, дядьку!
Маю чим загризти.
Не пити ж Вам ту пляшку наодинці.

Бджолиний вулик. Чи циганський табір?
Торби, кравчучки, кошики, чували.
Ні місця на полиці, ані в тамбурі,
Ні – в деяких серцях – для співчування.

Там – плач дитини, там – студентів регіт...
Ковтнути! Від нудьги щоб не померти.
Тремтить земля. Життя біжить по рейках.
Попереду – все менше кілометрів.

І нам не стати, скільки б ми не скиглили,
Царями – ні земними, ні небесними.
Ні місця між державою та скіпетром
Немає, ні між Дисмасом і Гестасом.

А все ж таки погодьтесь: варто жити,
Заради завтра чи заради вчора.
Це краще, ніж лягти в чорнозем жирний
Зі смертю в парі, в чистій парі чорній –

І навіть не почути схлипи рідних,
Обличчя не побачити скорботні...
Хоча на цьому світі ми убогі,
На той нам поспішати не потрібно.

Ну що – тепер уже не так нам тоскно
Сидіти в цім вагоні-душогубці?
У мандри запізніла кличе осінь,
І клин за клином відлітають гуси.

Не нам жалітись на відсутність рухів!
Гарцює в жилах кров, душа не терпне.

Дивлюсь я на тремтячі Ваші руки –
І думаю, що нам пора по третій...