Колись давно – десь так років сорок тому, навіть більше, якщо не помиляюсь, у вересні 1973 року я подорожував графством Клер і відвідав руїни замку Ліманех. Добирався я до цього замку довго і тяжко. Замок як і тоді, так і нині лежав в руїнах і стояв на приватній землі. Мені довелось у власника цих земель – містера N – огрядного пана з бакенбардами і грубим мужицьким голосом (він не хотів, щоб я згадував його ім’я у своїх рукописах, то його справа, зрештою він виявився порядним джентльменом) просити дозволу на відвідування замку. Він люб’язно дозволив і з розумінням кивнув. Певно, не я перший цікавився цими руїнами. Але коли я попросив дозволити мені відвідати ці руїни ще й вночі, він дуже здивувався і довго дивився на мене пильним і якимось недоброзичливим поглядом. Зрештою, махнув рукою: «Ви дивна людина, Шоне! Мало хто наважиться зайти в цей замок поночі, ще й коли місяць оповні! Але якщо вже є у Вас таке бажання, можете зайти і вдень, і вночі. Я думаю, Ви теж дещо знаєте про цей замок. І Ви не з тих, чию волю може знищити страх...» Замок справив враження моторошної пустки. Вціліла тільки вежа початку XVI століття і руїни житлового корпусу замку початку XVII століття. Свистав осінній вітер, небо супилось і сердилось. Я стояв серед руїн і думав про минуле цих стін, змурованих з дикого каменю. Вітер заносив до замку обірвані листки ранньої осені. яких ледь торкнулася золота жовтизна і кидав мені до ніг.

Цей замок у 1630 році замок успадкував Конор О’Браєн, дружиною якого була грізна Майре Руа (Майре ні Магон), або як її ще називали Руда Майре чи Руда Мері, про яку розповідають багато легенд. Кажуть вона своїх ворогів та поганих слуг вішала - чоловіків за шию, а жінок за волосся на стінах замку за найменшу провину, що вона супроводжувала свого чоловіка в рейдах на землі англійських колоністів. Кажуть, що в неї було руде волосся, що вона мала 25 чоловіків і в кожного з них обірвалось трагічно, а майно цих чоловіків вона привласнювала собі. Вона разом з чоловіком Конором О’Браєном – з єдиним її чоловіком якого вона любила, підтримала повстання за незалежність Ірландії в 1641 році. І коли її чоловік був вбитий під час сутички з англійською армією Ладлоу в 1651 році, вона відмовилась відкрити ворота замку, щоб отримати тіло чоловіка, заявивши: «Ми не потребуємо в замку мертвих!» Але коли побачила з мурів замку, що він живий, впустила людей, що занесли його до замку, хоча була небезпека, що одночасно в замок вдереться ворог, і доглядала за пораненим чоловіком, аж доки він не помер через лічені години в неї на руках. Ладлоу стояв під замком ще кілька діб, але погода була жахлива, і він повернувся в Лімерік. Майре ні Магон змушена була терміново вийти заміж за якогось Купера, щоб зберегти спадщину вождів клану О’Браєн для свого неповнолітнього сина, що потім став сером Донатом О’Браєн – предком подальших лордів Інхіквін. Кажуть, що з Купером вона посварилась одного ранку - він щось погане сказав про її колишнього чоловіка. Тоді вона вбила Купера, коли він голився ударом кинджала в живіт і сказала: "Ніхто не має право говорити щось погано про мого коханого Конора!". Ще розповідають, що вона любила їздити на норовистому чорному коні - мчала на ньому з шаленою швидкістю. В неї було багато докучливих залицяльників і женихів. Кожному вона давала цього коня і наказувала проїхатись. Кінь летів з шаленою швидкістю над прірвами і в одну мить скидав вершника в провалля. Розповідають, що коли вона померла, то її тіло поховали в дуплі дерева, а її привид часто бачили в різних місцинах графства Клер, особливо біля мегалітичних споруд та вівтарів друїдів.

Потім я ще раз зайшов до руїн замку – уже серед ночі. Небо заспокоїлось і визирнув повний Місяць, що освітив блідим срібним сяйвом руїни. Я чекав саме цього. Я вірив – леді Майре ні Магон прийде у мене надто багато питань було до неї. Надто важливих, щоб життя важило більше ніж ці відповіді. Я чекав і думав про те, що надто багато вигадок придумали люди про володарку цього замку, що все було зовсім не так. І той портрет, що дійшов до нас – портрет якоїсь старої відьми – не достовірний. Крім того, вона колись була молодою і чоловіки сходили з розуму по ній. Саме по ній, а не по її багатствах, землях та владі – бо в ті буремні часи то було ніщо. Сьогодні ти лорд і землевласник зі скринею золота в башті замку, а завтра висиш на шибениці, а твій замок зруйнований, землі сплюндровані... І не нам судити її вчинки. Так чи інакше рід вождів клану О’Браєн, рід королів Томонду зберігся. Клан О’Браєн існує досі, і нині є вождь клану О’Браєн - Конор О’Браєн – принц Томонд, XVIII барон Інхіквін. Я все чекав на Майре, але вона не приходила. Я дістав сопілку і заграв сумну ірландську мелодію «Волоцюга О’Коннор». Десь, коли вже було далеко за північ я почув стукіт копит: до замку підійшов чорний кінь. Величезний, з довгою патлатою гривою. Він крутив головою і голосно фиркав. Я подивився на нього і запитав: «Де ж ти загубив свою вершницю, коню вороний?» Але вн мовчки подивився на мене блискучими очима, в яких відображався місяць і почвалав в осінню порожнечу...

Я часто згадував ту ніч і якось написав таке:

Леді! Ваш чорний кінь фатуму
Заблукав серед осені, серед сутінків Місяця,
Серед ірландських пісень тужливих,
І крапель дощу вересового,
Гіх Дув чекає на вас – тут, серед сутінків,
Тут, серед пагорбів ночі, серед каменів,
Кожний з яких – домівка
Старої сивої тіні. А Ви чомусь блукаєте,
Там, де ходити невільно
Жодній душі людській,
А Ви чомусь досі полюєте:
Чи то на бастардів Кромвеля,
Чи то просто на потолоч,
Якою керує страх, яку страх жене
З одного дня нікчемного
До іншого понеділка сірого,
Чи може Ви просто шукаєте
Меч холодної криці,
Що плоть людську розтинав
У часи лицарства і честі,
А кінь Ваш – Гіх Дув чорногривий
Шукає свою господиню,
Шукає-блукає досі.
Отут – серед скель і пагорбів
Ірландії нашої вітрами долі
Розхристаної...
Леді! Білу сорочку Ірландії
Розірвано вітром,
А Ви все блукаєте рудою тінню
Серед дібров друїдів.
Ваш чорний кінь шукає Вас...

Мій візит до замку Раха наприкінці листопада 1982 року давно перетворився на легенду. Він обріс такими вигадками і міфами, що мені самому (теж у певній мірі вигаднику і міфотворцю) самому стає незручно, коли я читаю в якомусь черговому збірнику, що випускає Товариство дослідження паранормальних явищ Ірландії черговий опус про себе і той, тепер вже давній вояж землями графства Кілкенні. Зазначу одразу, що замок Раха я відвідав не в пошуках чогось таємничого і потойбічного, як це пише у своїй статті «Огляд досліджень привидів норманських замків графства Кілкенні» Даніель МакАлістер, а просто з бажання побачити замок де жила родина Свіфт – та сама родина до якої належав Джонатан Свіфт. Крім того мені кортіло побачити замок де жила родина Райт, яка дала світові Вільяма Болла Райта. Такого знавця і майстра генеалогії не було і більше не буде. А ще мені кортіло побачити стіни, де творив Годвін Мід Пратт Свіфт – винахідник першого в світі літака, якого він запустив за допомогою катапульти з даху замку у 1857 році. Щоправда, він чомусь посадив за кермо своєї «повітряної колісниці» дворецького, а не власну персону, і літак пролетів небагато – пішов в піке і грохнувся на землю. Дворецький (ім’я якого загубилося у нетрях історії) поламав руки і ноги, але вижив, а це не аби що. Саме з такими думками я і вирушив до замку Раха, що мовою сасенех зветься Фоулксрат. Але я звик замки нашого смарагдового острова називати ірландською.

До замку мене підкинув на машині Крістофер Боул, адвокат, що потім зайнявся нерухомістю. У нього були свої справи в Кілкенні, і як старий добрий знайомий, він погодився зробити невеликий гак і завести мене до замку. Так що, оті всі повідомлення, начебто я їхав туди на бричці, що була запряжена мулом, а кучером був сліпий на одне око старий моряк – суцільна вигадка. Не знаю, чому про це написав Олівер Кросбі в статті «Таємниці родини Де Френ» (часопис «The Journal of Irish Research Society study of ghosts», 1985, V. 52, N 3, P. 145 – 167). Не знаю, хто йому це наплів і для чого. Я вимагав офіційного спростування і не раз, але схоже редакція часопису більше шанує своїх сумнівних дописувачів, аніж істину. Більш-менш правдиву замітку про мій візит до замку Раха опублікувала газета «Айріш таймс» («The Irish times») у випуску від 30 червня 1986 року. Замітка називалась «У замках живуть не тільки люди». Написав її який анонім під псевдонімом R. T. Хто це, і чому він сховався під псевдонім – мені так і не вдалося встановити. Редактор газети – тоді це був Леонард Сміт – відповів мені, що замітку йому прислали поштою, на конверті не було зворотної адреси, але він вирішив її чомусь опублікувати. І то в тій статті неправильно викладена послідовність подій і чомусь зазначено, що після відвідування замку я довго лікувався від депресії в доктора Фергала Хейса, що мене вкрай обурило – депресії в мене ніколи не було, а доктор Фергал Хейс не психіатр, а ентомолог. До того ж тоді я ще не мав честі буди з ним знайомим. Я не буду перераховувати всі вигадки і плітки, які в свій час так смакувала преса, що так полюбляє різні псевдосенсації. Це зайняло би цілу книгу. Та і для чого це переказувати? Краще розповім, як воно було насправді.

Отже, наприкінці листопада 1982 року я їхав на задньому сидінні машини «Форд Консул» 1975 року випуску і думав про давні родини лицарів Де Френ та Перселл. Ці нормани, що осіли на завойованих ірландських землях, збудували гордий замок Раха в 1349 році, коли по всій Європі лютувала одна з найстрашніших в історії епідемій чуми, лицарі, що воювали у війську короля Англії Едварда ІІІ, брали участь у Столітній війні, щербили свої мечі у битві під Кресі та захопили Кале. Лицарі, що були завойовника та поневолювачами селян з ірландських кланів, потім стали більшими ірландцями ніж самі ірландці і були серед тих, хто підняли повстання за незалежність Ірландії в 1641 році і підняли над своїм замком прапор Ірландської конфедерації – зелений з арфою короля Дагди. І потім, коли військо Олівера Кромвеля втопило Ірландію в крові, втратили все – і замок, і землі, і дехто – саме життя, але селяни продовжували себе називати себе «селянами Перселлів», певно, за звичкою, як людина в давній Ірландії належала в першу чергу до якогось клану, і це було назавжди…

Їхали ми через місто Кілкенні (ірландською Кілл Хонніх), там трохи затримались – Крістофер мав в Кілкенні термінові справи. Заодно ми зазирнули в паб і перехилили по кварті чудового пива «Гіннесс Драут» та ще кращого елю «Беміш Айріш Стаут». Хоч кріс і був за кермом, але пиво та ель не зашкодили – ні йому, ні автомобілю. Місто Кілкенні викликає в мене, нажаль, переважно неприємні асоціації. Саме в Кілкенні засідав «парламент» тої частини Ірландії, яка була під контролем короля Англії. І саме тут був прийнятий в 1367 році горезвісний «Статут Кілкенні», згідно якого заборонялося розмовляти ірландською мовою, носити ірландські імена і прізвища, слухати ірландських бардів, казкарів та музик, дотримуватись ірландських звичаїв, носити ірландський одяг. Багато замків і міст графства Кілкенні мають сумну історію нескінченних трагедій.

До замку Раха Крістофер довіз мене аж ввечері. Листопад того року був понурий і мокрий, сонце сідало рано. Крістофер попрощався зі мною і сказав, що мусить вертатися в місто Кілкенні – там у нього забагато справ. На той час замок Раха був уже давно проданий і перероблений в готель. У замку жив на посаді чи то каштеляна, чи то управляючого готелем мій старий знайомий художник Джек МакКен. Справжнє ім’я його було Ернест МакКен. Ми з нам познайомились на виставці сучасного мистецтва в Дубліні в 1977 році. Він малював пейзажі та портрети маслом – технікою в той час вельми зневаженою. Картини мені його страшенно подобались. В них було щось глибоко ірландське та ностальгічне. Мені здається, він погодився працювати управляючим готелю не з фінансових міркувань, а з бажання усамітнитись і серед тиші ірландської глушини малювати свої картини. Він більше 50 років прожив в цьому замку і покинув його тільки в 2009 році.

Я підійшов до воріт замку коли з неба лила нудна і неприємна мжичка, сутеніло, стелився туман. Перед тим як смикнути дзвоник, я поглянув вгору – у вікні замку я побачив бліде жіночі обличчя. Жінка з якимось глибоким сумом подивилась на мене, смикнула рукою гардину і зникла в глибині кімнати. Двері відчинились – на порозі стояв Ернест: «Шон! Друзяко! Заходь! Ти не уявляєш, як я радий тебе бачити!» Я скинув мокрий плащ і крислатого капелюха. «Заходь, заходь! У мене є віскі «Мідлетон», розтоплений камін, я насмажив баранини, посидимо як в старі добрі часи!» Ми сиділи біля каміну і говорили. Про живопис та старовинні замки, про поезію Єйтса та Данте. Потім Ернест показував свої нові картини... Розмова зайшла про його життя. Він сказав, що задоволений самотністю, є можливість малювати і читати, справи в готелі йдуть гірше нікуди: туристів зараз немає, готель порожній і я буду першим гостем за останні два місяці. Я запитав:

- А хто ця жінка з таким блідим обличчям? Покоївка? Прибиральниця? Кухарка? Я бачив як вона визирала в вікно...
- Ти що, Шоне! Я живу в замку один. Я тут і директор, і прибиральник, і сторож, і кухар, і бухгалтер... У замку крім мене давно нікого немає!
- Але я бачив!
- Ти серйозно, Шоне? – він подивився на мене якимось дивним поглядом. – Ти справді бачив обличчя жінки у вікні замку? Давно не було в нас цієї гості... Це Бліда Жінка. У цьому замку люди багато разів бачили у вікні це обличчя. Так триває вже не одне століття... Це дочка лорда Перселла. Колись давно, у 1454 році лорд довідався про роман дочки з одним ірландцем і дуже негативно поставився до цього, розгнівався на дочку та її коханця. Він зачинив дочку в башті замку і заморив її голодом. З того часу привид цієї жінки інколи визирає з вікна замку і сумно дивиться на гостей...
- Сумна історія...
- Шоне, скажи мені правду: ти навмисно приїхав до замку саме сьогодні, 28 листопада?
- Ні, ця поїздка була спонтанним рішенням. Просто я занудьгував, хотілося побачити твої нові картини, дізнатися, як взагалі малюється відлюднику...
- Якщо це справді так, то це ще більш дивно... Бо ця ніч в замку не зовсім звичайна... Щороку саме в цю ніч тут відбуваються досить дивні події і я, якщо чесно, щороку зі страхом очікую наближення цієї ночі і навіть радий, що замок порожній і відвідувачів готелю немає... Добре, Шоне, можеш вибирати собі будь-яку кімнату, яка тобі сподобається, якщо щось – клич мене – я буду спати внизу. Хоча я навряд чи допоможу, якщо почне відбуватись щось справді моторошне...

Я не дуже то зважив на його слова, піднявся кам’яними гвинтовими сходами на третій поверх і зайняв порожню кімнату з аскетичними меблями та стінами з дикого каменю – без штукатурки та побілки. Я втомився і швидко заснув на старезному дерев’яному ліжку. Прокинувся я несподівано, опівночі без будь-яких причин. У замку було темно і тихо. Знадвору теж не доносилось ніяких звуків і жодного промінчика світла. Раптом я почув в кімнаті важкі кроки. Хтось розмірено ступав по кам’яній підлозі – таке було відчуття, що людина несла на собі якусь важку ношу. Світло чомусь не запалювалось, я присвітив ліхтариком. У кімнаті було порожньо, але важкі кроки наближались, вони лунали поруч біля мене. Таке було відчуття, що хтось пройшов біля мене – великий і важкий. І невидимий. Я виставив руки вперед, але вони ловили тільки порожнечу. Потім все стихло. Спати я вже не лягав, навмисно лишився очікувати і сторожувати і запалив свічку. Пройшло біля години. Я вже почав нудьгувати, коли раптом важкі кроки пролунали знову. І тут раптом в порожнечі кімнати з’явився воїн в латах, шоломі та з алебардою на плечі. Він крокував, як крокують солдати на варті – міряв кроками простір і час, пройшов мимо мене (я буквально заціпенів і не міг поворухнути ні руко, ні ногою). Потім пішов до гвинтових сходів. Я крикнув йому: «Солдате!» Він навіть не озирнувся. Я спробував наздогнати його і покласти руку на плече. Але він розтанув в повітрі – рука моя відчула тільки порожнечу. Заснути я вже не міг. Решту ночі я блукав замком - кімнатами на різних поверхах. Зайшов в чергову порожню кімнату і сів на ліжку. Свічку поставив на стіл. Раптом двері з грюкотом зачинились. Потім після короткої паузи тиші в кімнаті почувся жіночій сміх. Я вже очікував, що зараз щось буде відбуватися. І не помилився. Раптом прямо з повітря кімнати виникла жінка в яскравому платті – з червоним, жовтим, зеленим та помаранчевим візерунком. Такі плаття носили в Ірландії в XIV столітті. Вона кружляла в танці по кімнаті і сміялася. І кімната заповнювалась сильним запахом бузку та польових квітів. Я покликав її: «Леді! Ви завжди такі веселі чи тільки мені хочете показати цей прекрасний танець?» Але чарівна леді раптом зникла. Хоча запах бузку і польових квітів продовжував стояти і густіти в кімнаті, і його було чути до самого світанку.

Вранці я спустився в хол – там на мене вже чекав Ернест з кавою – міцною і запашною. Біля розтопленого каміна. Він запитально подивився на мене. Я розповів йому про все, що пережив минулої ночі. Він якось полегшено зітхнув і сказав:

- Щодо привида солдата, то справді, він з’являється щороку у цьому замку в ніч на 29 листопада. Колись, у 1390 році тут в замку Раха був міцний гарнізон англійських військ. Тоді йшли нескінченні війни. Ірландські клани тіснили англійських колоністів, крок за кроком відвойовували свої землі, здобували та руйнували замки англо-норманських феодалів. Трапився в цьому замку такий випадок. Один солдат заснув на варті. За це його покарали – скинули з башти вниз і він розбився на смерть. З того часу він кожного року в цю ніч в повному озброєнні крокує замком, охороняє його, щоб спокутувати свою провину. А щодо жінки в яскравому одязі, яка залишає за собою аромат бузку – я не знаю. Я нічого не знаю. І тутешні жителі теж. Але її часто бачили в замку... Особливо осінніми вечорами... А іноді просто несподівано замок наповнювався запахом бузку і лунав сміх...

Я ще пару днів погостював в замку Раха, а потім повернувся в Дублін. Але ніколи не міг забуту ту жінки в яскравому платті. І той аромат бузку приходив до мене часто... Колись згадуючи ті події я написав таке:

Серед стін, старіших за саму Смерть
Бузку аромат серед осені – ірландської,
Мокрої, злої, просякнутої туманами безнадії.
Леді в яскравому платті!
У цьому світі бракує кольору,
Бракує світла і радості.
Серед стін, що знали тільки війну й жорстокість
Станцюйте мені танок радості, дайте забути
(Хоча б на мить)
Життя моє сумне,
Мій шлях, всипаний каменюками,
Мої дні отруєні зрадами,
Мої хвилини, пробиті кулями,
Мою молодість втрачену марно,
Розстріляну на вулицях Белфаста...

Я хочу вам розповісти про моторошний замок Арклоу, який ще називають замок Ормонд, що стоїть в графстві Віклоу біля Ірландського моря, де в солону синю воду впадає сива річка Авока.

Замок Арклоу Ормонд (англ. - Ormonde Castle, Arklow Ormonde Castle, ірл. - Caisleán na An t-Inbhear Mór) або ірландською кашлен на ан т-Інвер Мор – Замок Великого Гирла Ріки – один із замків Ірландії, розташований в графстві Віклоу. Назва Арклоу походить від давньонорвезького Arnkell-lág – лука чи лагуна Арнкелла. Замок побудований вікінгами в ІХ столітті. Біля замку відбулась одна з найбільш кровопролитних битв під час повстання за незалежність Ірландії 1798 року. Замок стоїть в гирлі річки Авока. Біля замку є старовинний кам’яний міст, що має 19 арок. Це найдовший кам’яний міст ручної роботи в Ірландії – у давнину цьому мосту взагалі не було рівних.

Ще до приходу вікінгів на цьому місці було велике укріплене поселення ірландців – рибалок і мореплавців. У давні часи ці землі належали ірландському клану Ва Фіахрах (ірл. - Ua Fiachrach), тут було ірландське королівство Ві Енехглайсс (ірл. - Ui Enechglaiss). У ІХ столітті селище захопили вікінги, побудували тут фортецю і зробили її своїм центром експансії та торгівлі. Вікінги довгий час вели важку і вперту війну з кланом Ва Фіахрах за ці землі і цю фортецю. Після битви під Клонтарфом у 1014 році замок Арклоу знову взяли під свій контроль ірландці. Замком знову заволодів клан Ва Фіахрах. У 1103 році в літописах згадується Мак Ярайнн (ірл. - Mac Iarainn) – «Син Заліза» - король Ві Енехглайсс та вождь клану Ва Фіахрах. Кажуть, що в його жилах текла кров як ірландців, так і вікінгів – небезпечна суміш для того часу, коли ще не придумали порох і все вирішував меч. У 1169 році відбулось англо-нормандське завоювання Ірландії. У 1176 році році замок захопив норманський феодал Річард де Клер, що був відомий як граф Стронбоу. Але він не довго володів замком - в тому ж році помер. Потім замок Арклоу захопив Теобальд Волтер (пом. 1205) – предок графів Ормонд та роду Батлер. Він отримав грамоту на володіння цим замком від короля Англії Джона Безземельного. Це було грубим порушенням прав спадкоємців Річарда де Клера. Графи Ормонд отримали грамоту на володіння замком Арклоу від короля Англії Генріха ІІ, якого вважали збоченцем і не безпідставно. У 1264 році монахи домініканці отримали біля замку Арклоу велику ділянку землі, яка стала називатися Абейленд. Там вони побудували абатство, яке назвали Пріорат Істинного Хреста. У 1416 році замок Арклоу захопив ірландський ватажок Мак Мурроу - король Лейнстеру. Це був славний вояка, що вмів тримати в руках меча навіть в похилому віці, коли обілила голову сивина. В ті часи люди жили або дуже мало, або дуже довго. Мак Мурроу жив дуже довго і все життя воював з англійцями. Ірландські королівства та клани знову тіснили англійців і виганяли їх зі своєї землі. У 1452 році помер IV граф Ормонд, що намагався повернути собі замок Арклоу. У 1525 році Муйріс Кавана Мак Мурроу – король Лейнстеру передав замок Арклоу своєму племіннику Пірсу Батлеру – графу Ормонд. Старі англійські колоністи змішалися з ірландцями. Перейняли їхні звичаї та мову і стали ще більшими ірландцями, ніж самі ірландці.

Під час повстання за незалежність Ірландії та громадянської війни на Британських островах Олівер Кромвель заховив замок Арклоу в 1649 році на шляху до Вексфорда. Всюди де йшло військо Кромвеля земля впивалася кров'ю донесхочу. У 1714 році Джеймс – герцог Ормонд продав замок Арклоу Джону Аллану Стіллоргану з графства Дублін. У 1750 році старша внучка Аллана – Елізабет Аллан вийшла заміж за Джона Пробі, що отримав титул пера в 1752 році як барон Карісфорт з графства Віклоу і вступив у володіння замком Арклоу.

У 1798 році спалахнуло повстання за незалежність Ірландії. 9 червня 1798 року біля замку Арклоу відбулась одна з найбільш кривавих битв цього повстання. Повстанці зітнулися з британською армією. Повстанці були розбиті, людські втрати були величезні.

Про замок Арклоу складено чимало легенд. Кажуть, що в замку Арклоу неодноразово бачили банші – потойбічну істоту в подобі жінки. Вона сиділа на камені і зачесувала довге сивее волосся і змушувала всіх дивитися на неї. Побачити банші чи почути її крик в Ірландіїї вважається дуже поганим знаком, що віщує смерть. Інколи банші відкривала приреченому всі жахливі події, які мають відбутися в світі в майбутньому.

Ще одна легенда замку Арклоу – привид барабанщика. Це маленький хлопчик з барабаном. Він з'являється в замку в говорить, що прийшов виконати роботу, яку не зміг виконати коли він був живий. Колись давно, коли замок контролював англійський гарнізон на замок напав ірландський клан Мак Мурроу. На посту стояв хлопчик барабанщик, який повинен був у випадку небезпеки подати сигнал про напад ворога, але він заснув на посту. За це він поплатився життям – англійські вояки замурували його живцем в стіну замку. З того часу привид хлопчика часто з'являється в замку Арклоу, особливо тоді, коли місту загрожує небезпека з метою вдарити на сполох.

Ще одна легенда про замок Арклоу – легенда про Камінь Бажання. У замку Арклоу є камінь. Якщо обійти навколо каменю три рази і загадати бажання і при цьому ні в якому випадку не думати про козу, то воно обов'язково збудеться. Але люди, хоч і примушують себе не думати про козу, все одно думки про козу приходять в голову і бажання не збуваються.

Біля замку Арклоу є скеля Брей, яку ще називають Скеля Закоханих. Щороку серед літа або 21 червня на цій скелі з'являється привид жінки вбитої горем. Колись ця жінка зрадила свого чоловіка і він довідашись про це звів рахунки з життям. Після цього жінка кілька днів сиділа на могилі чоловіка, а потім кинусь зі скелі в бурхливу річку.

Біля замку бачили привид леді Кетлін з Глендалох. Вона з'являлася в червоній сукні, її часто так і називали – «леді в червоні сукні». Леді Кетлін загинула колись дуже давно. Кажуть, що вона булла велика грішниця. Цей привид навіть вдалося сфотографувати в 1970-их роках.

У водах Лох-Брей у 1963 році неодноразово бачили якусь дивну істоту, що плавала там. Істота була сірого кольору, чотири метри довжиною. Голова істоти булла на довгій шиї і піднімалась на метр з води.

У 1952 році біля замку з'являвся привид собаки. Вночі жінка верталась додому і до неї підійшов великий чорний собака. Коли жінка спробувала погладити його, то її руки вільно пройшли через собаку – собака виявилась привидом.

Біля замку бачили привид жінки без голови. Колись давно ревнивий наречений підозрював наречену в зраді небезпідставно і відтяв їй голову косою. З того часу в цих місцях інколи з'являється цей моторошний привид.

Кажуть, що в крові людей, які живуть навколо замку Арклоу тече багато крові вікінгів. Найпоширеніше прізвище в околиці – Дойл, що походить від слова Дубгалл – «темний іноземець». Може тому навколо цього замку так багато привидів...

Мені давно хотілося розповісти про свою подорож у липні 1973 року в селище Беннхар (що мовою сасанех називають Бангор Ерріс). Це селище розкинулось собі сонно на землях Кінтейн, що в баронстві Ерріс, графство Мейо. Саме ж графство Мейо я відвідував неодноразово – краса цієї землі – «Рівнини тисової» мене завжди зачаровувала. Крім того – ці місця належать до Гелтахт – районів Ірландії, де місцеве населення розмовляє ірландською мовою. Ще й коннахтським діалектом – діалектом мого дитинства, діалектом бабусі, її казок і пісень. У селище Беннхар мене завіз старий хороший знайомий Девід О’Галлагер – великий знавець морського рибальства та спеціаліст по веслоногим ракоподібним (Copepoda). Я його за звичкою називав не Девід, а Девін. Хоча він зовсім не рогатий. Він сам теж родом із цих країв – в Мейо це прізвище дуже поширене, є селища, де кожен якщо не О’Галлагер, то Мерфі. Девід запевняв, що біля селища Беннхар є багато цікавого для мене: на пагорбах серед вересової пустки є дольмени, менгіри, камені з огамічними написами. Про такі артефакти ірланської старовини в тих місцях я не чув, тому вирішив поїхати і пошукати. Крім того Девід запевняв, що живее там один його знайомий – Бран Шіхан, що знає купу легенд про ті місця і то ірландською мовою.

Їхали ми туди на машині – на страрому потріпаному лендровері. Я думав, що він розвалиться по дорозі, але шляхи Мейо він витримав успішно: камінна дорога, як виявилось, буває не тільки в Дублін, але і в Беннхар. Девід-Девін прихопив з собою вудочки (ні не вудочки – вудилища, певно хотів ловити акул) і казав, що біля селища Беннхар є чудові місця для рибалки. У нього одне в голові.

Бран виявився досить замкнутою людиною і розкрутити його на відверту розмову (а любителі фольклору збирають свої перлини тільки під час відвертих розмов) ніяк не вдавалось. Жив він у досить цікавій та естетичній хатинці, що складена з дикого каменю і була вкрита черепицею. А ще в хатинці булла хороша ірландська пічка. Хоча стояло літо, і всі чесноти цієї пічки я оцінити не зміг. Але картопля - добра ірландська картопля з баранячими ребрами на цій пічці дійшла до кондиції як належно. У Брана знайшлась в комірчини щей плящина старезного і терпкого ірландського віскі «Тірконнелл» - мого улюбленого сорту віскі, що ледь-ледь пахне горілим торфом і якимось потойбічними фруктами. Та щей випуску 1927 року! Коротше, вечір вдався на славу. Наприкінці оцих поседеньок Девін трохи побринькав на банджо, а Бран затягнув старовинну ірландську пісню, яку я ніколи раніше не чув і чемно записав. Перекласти цю пісню тяжко, але приблизно слова там такі:

«Кожна хвиля горою –
Синьою солоною горою
Несе дерев'яну хату
З дірявими крилами-вітрилами:
Хату леді з рудим волоссям –
Леді Грайнне Ні Майлле
Від замку Курки до замку Гавт,
Від Каменів Зневіри
На острівці озерному Безнадії,
До замку відкритих воріт,
Де завжди чекає обід
На леді Грайнне Ні Майлле,
На її веселу ватагу
Клану О'Майлле -
Клану блискучих мечів
І рудих чубів – клану О'Майлле…»

Коли вже зовсім стало потемки, зашла сусідка – Кейлі Доннеллі і принесла свіжого хліба, спеченного в домашній печі. Девід ще заспівав під звуки банджо «Брудне старе місто», «Моллі Меллоун», «Віскі в келиху» і ми зібралися спати. Бо вранці Девід планував їхати рибалити, а я бродити тутешніми пагорбами. Дізнавшись про мої плани, Бран насупився і сказав, що на цих пагорбах нічого цікавого немає. Ні для мене, ні взагалі. Але якщо я дуже вже хочу, то можу собі поблукати. Але він не радить, і то категорично на радить йти на пагорб Білої Вівці - Слеве Каорі Бан: «Погане це місце, всі місцеві оминать його… Не треба туди ходити…» «Але я приїхав саме для того, щоб ходити туди, куди не треба ходити… Крім того мені то можна…» «Все одно, туди не треба ходити! Проте – як соббі хочете. Моя справа – попередити…»

Зранку Девід завів машину і поїхав до моря рибалити (погода вдалася), я повісивши на плечі торбу з термосом та бутербродами, теж зібрався в дорогу. Бран тільки зітхнув і знизив плечима – у кожного свій шлях.

Прогулянка почалась в мене просто чудово: я піднявся на пагорби, день був на диво світлий і прозорий, з моря долітав легесенький бриз, високим синім небом пливли легенькі білі хмаринки, пахло літом, травою, звіробоєм і королицею (люблю дні коли на пагорбах цвіте королиця). Пагорб Слеве Каорі Бан виявився на вершині плоский – нагадував плато. Дерев там не було взагалі, вряди коди серед низької трави траплялися камені, але явно лежали вони природньо, ніхто їх не громадив. І сумнівно, що тут колись дольмени були. Лише один камінь у мене викликав зацікавлення. Довгий, витягнутий, десь футів дванадцять довжиною і п'ять шириною. Можливо, колись він і стояв сторчма і був менгіром, а потім був звалений місцевим пастором «яко язичеський кумир», хоча в Ірландії отакен неподобство бувало зрідка.

Я вже думав йти далі – спуститися до видолинку, де жебонів струмок і йти до іншого пагорба – сусіднього. Мені він здавався з далеку перспективним. Але раптом я почув позаду легке тупотіння ніг. Я обернувся і побачив величезного чорного кудлатого пса, що біг мені навздогін. Причому секунду назад я обертався – ніякого пса не було. Дерев там не було, рівчаків чи заглибин теж, трава низька, таке було враження, що пес взявся нізвідки. Я спокійно подивився на пса, кудлатий почав бігати навколо мене, зазирати мені в очі, ніби щось випрошуючи. Я віддав йому свій останній будерброд з дубнінською ковбаскою. Пес залюбки з'їв мій гостинець, позіхнув і сів собі на траві. Я йшов собі мимо, задумавшись про своє, і коли проходив мимо пса, який явно був налаштований дружелюбно і просив ще, я машинально рукою хотів погладити по його шерсті. Але моя рука вільно прошла крізь пса. Я не відчув нічого крім порожнечі. Пес раптом підстрибнув, почав знову бігати навколо мене, а потім всівся прямо в мене на дорозі. І подивився на мене поглядом в якому мені прочиталось: «А чи підійдеш ти до мене? А чи не боїшся ти мене?» Я наближався до пса і раптом він зник – хоча я не відводив від нього полляду. Був і раптом зник. Навіть не розчинився в повітрі. Щез. Тоді я зрозумів, що це був не пес. Це був Пак. Пак часто з'являється людям в образі різних тварин. А особливо часто в образі великого чорного пса. Про тутешнього Пака – Пака графства Мейо, я вже трохи чув, що він особливо непередбачуваний і небезпечний. В роздумах про Пака і про старі легенди і казки я йшов собі далі – під ногами шурхотіла трава, співали жайвори.

Раптом спів пташок почав лунати все тихіше і тихіше, вітерець теж затих, ніби завмер. Попереду я побачив людські постаті. Їх було дев'ять – я добре всиг їх роздивитися. Вони стояли серед трави утворюючи коло. Всі вони були вдягнені в чорне. На плечах були довгі чорні плащі, на головах каптурі, що закривали обличчя, які були повернені до центра кола. Голови були їх схилені, а в центрі кола діаметром десь біля тридцяти футів на землі лежав якийсь предмет, накритий зверху чорною матерією. Коли я підійшов трохи ближче, то зрозумів, що це труна. Зверху на труні лежала скрипка. Чим ближче я підходив, тим ясніше розумів, що в цих постатях щось те так. Висотою всі вони були біля шести футів – люди бувають такі високі, але потім я зрозумів – вони стоять по коліна в землі. Причому не було видно ніяких ям чи наглиблень. Просто вони стояли по коліна в землі, як стоять інколи люди по коліна в воді. Чорні плащі, що спадали з їхніх плечей не стелились по землі, а йшли якось в землю, ніби тканина була вкопана, але в землю вони йшли прямо в траву, яка не булла ніде не притоптана ні прим'ята. Я підходив все ближче і ближче і думав: а що я скажу їм, коли підійду впритул? Чи нічого не казатиму, якщо вони самі не заговорять і теж мовчки буду стояти біля них десятим монахом і теж мовчки буду дивитися на труну і скрипку? І доки доведеться ось так мені мовчки з ними стояти? Доки не довершиться Час? Коли я підійшов зовсім близько – все зникло – і постаті, і труна і скрипка. Як і раніше світило сонечко і співали жайвори. Я йшов далі і думав: щоб це означало? На місці де стояли ці дивні люди я помітив великий білий круглий камінь. Поверхня його мені здалася схожою на овечу шерсть. Я сів біля каменю і поглапдив його рукою. Він був теплий, навіть гарячий. Я сидів і думав про великих королей минулого – королів Коннахту, що панували над цими горами і теж слухали літньої днини вітер та жайворів. Мені здалося тоді, що вітер співає мені якусь тужливу пісню…

Потім я встав і пішов далі. Стало якось тужливо і ностальгічно. Коли я озирнувася назад, то помітив знову ці девять постетей, що стояли колом навколо труни і скрипки, алев же зовсім в іншому місці – десь ярдів за сорок від попереднього. Я пішов собі далі і до самого вечора блукав пагорбами. Вряди-годи зустрічав овець, корів і пастухів. Корови були переважно рогаті рудої масті, а вівці волохаті, нестрижені. Ввечері я повернувся додому, до хати. Господар запитально подивися на мене. Я чесно розповів йому про свою пригоду. Господар глибоко зітхнув, потім набив трубку листками тютюну, сів до столу. І випускаючи кільця диму промовив: «Тобі пощастило, Шоне. Переважно такі зустрічі закінчуються погано. Ти міг повернутися в цю хату не сьогодні, а через десять років. І думати, що блукав ти всього кілька годин. Такі історії вже траплялися в нашому селищі… З Дорані Фланаганом – у 1947. Повернувся додому у 1958 такий же молодий і дивувався чому всі так зістарілися. А хто це був? Не знаю. Пес – це, звісно, Пак. Більше нікому. А ті дев'ятеро… Не знаю, не знаю… Ходили чутки, що на горі Слеве Каорі Бан колись поховали самого Рафтері. Того самого, що потім після смерті і поховання бачили його кілька разів в різних селищах Ірландії… І грав він на скрипці. Славний він був шанахі. Догого б я заплатив, щоб почути його музику...»

Наступного дня Девід повіз мене дорогами Мейо назад – на схід, в Ленстер. А я все думав дорогою: хто вони – ці постаті…

Мій шлях

Я народився в Дубліні (Ірландія) у 1 квітня 1915 року і майже все життя прожив у цьому давньому і казковому місті - Темній Гавані (крім кількох років поневірянь, подорожей і перебування в Ольстері в найбільш буремні його роки і періодичного відпочинку-відлюдництва в самотньому будиночку серед ірландської глушини в графстві Слайго). Хоча мої батьки родом з міста Леттеркенні (графство Донегол) - звідти мої корені, від людей з кланів О’Доннелл та О’Ґаллагер. Клан МакЛех мало знаний в Ірландії. Це вже не уланський, а коннахтський клан. Предки з цього клану в мене теж були. Тому почавши свою літературну і журналістську працю я підписувався Шон МакЛех. Так, так, я спробував себе на ниві журналістики, хоча газета псує літератора, а тим паче поета. Я знав багатьох поетів і прозаїків, яких зіпсувала газета. Англійською я писати не любив, а гельською мовою в ті часи газети майже не видавалися, мої статті редактори брали неохоче: шинфейнівські редактори вважали. що мої статті недостатньо шинфейнівські, фіанафайлівські редактори вважали, що мої статті недостатньо фіанафайлівські, фінегельські редактори вважали, що мої статті недостатньоо фінегельські*, а всі три різновидності редакторів вважали, що мої статті занадто мудро написано, занадто заумно і філософськи, і хто отаке буде читати, і взагалі, це газета, а не збірник філософських праць, і ми тут не вірші пишемо, а статті про актуальні події, і таке інше. Зі своїм шкільним другом Томасом О’Саліваном я спробував видавати власну газету в місті Корк під назвою «Клох» гельською мовою у 1947 році, але вийшло всього два номери і наша газета зазнала повного фінансового краху. Після провалу моєї спроби стати редактором газети я найнявся за порадою мого старого друга на рибальську шхуну і спробував стати моряком і рибалкою. Моряк з мене вийшов нікудишній, але я зрозумів, що море це теж книга, її можна читати, на її сторінках-хвилях можна писати вірші, а риби - це чудові співбесідники, вони інколи розумніші за людей, бо ніколи, на відміну від людей не плавають у лайні.

Про своїх предків, як і кожний ірландець, я можу розповідати нескінченно. При цьому забуваючи де закінчується правда і починається вигадка. Але так чи інакше предки мої з півночі та заходу Ірландї - з Уладу та Коннахту, з тих місць, що нині називають гелтахт - це шматочки Ірландії, де досі збереглась ірландська (гельска) мова. Гельську мову я успадкував від батьків і живучи в англомовному Дубліні, де тільки окремі люди розуміють гельську, я відчував себе ніби на чужині - на «рідній чужині», як я прочитав на старості років у відомого українського поета.

Батька свого я не знав - він загинув під час повстання за незалежність Ірландії від англійської кулі. Через багато років мені зустрівся один ветеран повстання і розповідав купу легенд про мого батька. Зокрема, що його псевдо серед повстанців було «Капітан Рорі», що останніми його словами були слова: «Óglaigh na hÉireann… Sinn Féin …» - «Ірландська республіканська армія... Ми самі...». І що поховали його серед Дубліна на клумбі, коли ще точилися вуличні бої і що один з повстанців при цьому просалютував з кріса і вигукнув: «Рорі врятує Ірландію!» Але я в це не вірю. Мені здається, що все це вигадка того старого дивака, який хто зна чи справді знав мого батька. Але так чи інакше саме від батька я успадкував своє шинфейнерство і псевдо «Капітан Рорі» в лавах ІРА. Про свою діяльність в ІРА та в лавах «Шин фейн» я, звісно. ніколи нічого не напишу. І навряд чи хтось напише про «Капітана Рорі». В Ірландії це ще не стало історією (А що в Ірландії стало історією? Все що відбулось, ніби відбулось вчора. а не тисячу років тому, ніби досі триває...). Крім того і в Ірландії, і в усьому світі до ІРА та «Шин фейн» ставляться неоднозначно. Та чого там гріха таїти - я сам до ІРА та «Шин фейн» ставлюся неоднозначно. Може колись, років через сто, коли все нарешті стане історією, як стало історією Ірландське Великоднє повстання 1916 року, може хтось і напише про «Капітана Рорі». Але сумніваюсь, що ця писанина буде про мене - я знав як мінімум трьох бійців ІРА, яких називали так само - «Капітан Рорі».

За своє життя я перепробував багато професій - був моряком, рибалкою, вантажником, кухарем, продавцем пива, вуличним музикантом, двірником, вчителем географії, фермером, водієм велосипеда, проповідником істини, шукачем скарбів, помічником археолога, пожежником, кондуктором, журналістом, газетлярем, старателем, комбатантом, підпільником, філософом, літературознавцем, крамарем. На старість років, назбиравши трохи грошенят, відпочиваю від трудів праведних. Займаюсь літературною творчістю. Англійською мовою - мовою цих зайдів сасенех, які досі поневолюють частину моєї країни, мені писати мені не випадає.

Якось я вирішив писати вірші, в тому числі українською мовою. Цієї мови мене навчив один українець, що потрапив до Ірландії ще у 1922 році з Канади - колишній вояк першої світової війни. Він воював у лавах канадського експедиційного корпусу на кривавих полях Шампані. Це саме про нього і його товаришів по зброї Р. Кіплігнг написав вірш «Канадцям». На фронті він був поранений, потім після шпиталю жив в Англії, потім якимось чином його занесло в Ірландю, в Дублін. Він був нашим сусідом в убогому дублінському домі, в якому жив у сусідньому з нами помешканні у 1922 - 1928 роках. Про себе він сказав, що родом він чи то зі Снятина, чи то з якогось села, що біля Снятина, що на Черлені Русі і звати його Андрій Стефурак. Хоча по документам він був Ендрю Стівенсон і саме під таким іменем він був в Канадському експедиційному корпусі. Сумніваюсь, що ці імена маюсть якісь стосунки до його справжнього імені. Емігрував він до канади у 1910 році, а в 1914 пішов добровольцем в британську армію. Вечорами він грав на сопілці, а я і ще кілька сусідських дітлахів любили послухати. Саме він мене і навчив української мови, яку він називав «руська мова», а про себе він казав, що він «русин». В серпні 1928 року він поїхав до Канади і про його подальшу долю мені нічого не вдалось довідатись.

Виховували мене мама і бабуся. Жили ми досить бідно, і дитинство моє було босоноге у буквальному розумінні цього слова. Але сяк так-так закінчивши школу я поступив до Трініті-коледжу у 1934 році. Моя мама мріяла, що б я конче став джентльменом. У Трініті-коледжі я спеціалізувався на філології - студіював кельтські і слов’янські мови. Саме в бібліотеці Трініті-коледжу я зіштовхнувся з творами Григорія Сковороди, які буквально перевернули мій світогляд і уявлення про слов’янські культури. Але коледж я не закінчив - фінансова скрута змусила мене кинути навчання і заробляти на хліб насущний перебиваючись випадковими заробітками. Я пробував писати - літературознавчі і філософські статті, вірші і прозу. Але швидко зрозумів, що моя писанина нікого тоді не цікавила. З написаного в ті роки майже нічого не збереглося. У подальші роки інколи трохи писав - різними мовами і трохи публікувався під різними псевдонімами. Мої літературні спроби в Ірландії мало відомі - хіба у вузькому колі друзів. Українською мовою писав в стіл - так, заради розваги. І то більше після того як вийшов на пенсію.
Крім того моє зацікавлення українською мовою пояснюється ще й тим, що згідно давніх ірландських легенд предки ірландців примандрували на Остів Долі (так в давнину називали Ірландію) з Русі - з берегів Борисфену, зі старої і сивої Скіфії. Крім української мови використовую для віршування нашу ірландську мову - гельську. Пишу у різних жанрах, але лімеріки майже ніколи не писав - мої корені все таки з Донеголу, а це Улад. Лімеріки випадає писати все таки жителям Манстера. Хоча всі ірландці диваки і як писав Зігмунд Фройд: "Ірланці - це єдиний народ, який не піддається психоаналізу", диваком себе ніколи не вважав. Я ним був.

Примітка:
* - «Фіне гел» (ірл. - Fine Gael) - «Обєднані гели», «Фіана файл» (ірл. - Fianna Fáil) - «Солдати долі», «Шин фейн» - (ірл. - Sinn Féin) - «Ми самі» - ірландські політичні партії.

Бруно жив на вулиці Яскравих Ліхтарів. Як довго він там жив не пам’ятав ніхто – з людей не лишилося його сучасників, а будинки на вулиці були всі старіші за нього: який на століття, який на цілих три. Папір, що зберігав знаки про його дату народження пожовтів і вицвів, книжкові воші зробили там дірку якраз, де була позначені число і рік. Так, що ні Бруно, ні всі жителі вулиці Яскравих ліхтарів не знали як довго він там живе. Самому Бруно це теж було не цікаво. Яка, зрештою, різниця, скільки він на світі, на цій вулиці і в цьому місті з химерною назвою живе? Він знав лише, що його дід і його прадід і всі предки до десятого коліна жили на цій вулиці. А звідки його пращур у це місто прийшов і коли, і що тут шукав – того не знав ніхто.

Бруно торгував старими книгами в крамниці, що нагадувала комірчину – на першому поверсі. У тій же крамниці і жив. Торгівля книгами приносила мізерний прибуток: у місті з химерною назвою книг купували і читали все менше і менше. А старих книг не купували взагалі. Вряди-годи заходив в крамницю якийсь любитель старовини і порпався серед старезних фоліантів у шкіряних палітурках. Бруно такі відвідувачі не цікавили: вони цінували в книгах їхній вік, а не зміст. Бруно колись виглядав свого покупця – отого самого, який захоче отримати ту саму книгу – оту товсту і важку, в якій написана Істина. Він прийде колись за цією книгою – оцей шукач. Він буде юним з палаючими очима. Йому Бруно просто подарує цю книгу – бо треба комусь бути носієм Істини – єдиної, головної і всеосяжної яка сховалася в оцій книзі між чорними знаками у безодні між словами. Але цей Шукач не приходив і не приходив, і Бруно зрозумів, що він не прийде ніколи – Істина перестала цікавити людей. У книгах вони бачили лише розвагу, а таких книг у крамниці Бруно не було.

Бруно щоденно виконував свій звичний ритуал – стирав пил з книжок, дивився чи не завелась десь книжкова воша, мив скло і вивіску над крамницею: «Старі книги – Крамниця Бруно».

Іноді вечорами до нього заходив музикант на ім’я Адам, що жив поверхом вище: він грав йому старовинні мелодії на скрипці з чорного дерева, а Бруно – цей єдиний поціновував мелодій забутих часів у місті з дивною назвою тихо зітхав. Іноді вони розмовляли про одного художника, що давно помер, картини якого були на сторінках важкої книги, яку так любив гортати Бруно. Цю книгу він нікому не продавав, хоча завжди виставляв її на вітрині. Цю книгу найчастіше хотіли купити у Бруно – бо вона була з картинками.

Якось осіннього вечора до Бруно знову зайшов Адам – але цього разу без скрипки і якийсь стривожений. Він не захотів пити чай і говорити про художника. А сівши за стіл сказав: «Бруно! Послухай мене уважно! Тобі треба сховати всі книги у важкі скрині. А скрині помістити у пивницю. А сам ти мусиш їхати з цього міста геть, бо йде біда. Поїдеш в одне село в горах до мого знайомого і будеш торгувати молоком. Або годувати худобу. Бо прийшли погані часи. Мені наказали грати в міському оркестрі якісь огидні і примітивні мелодії – я не хочу, але мушу – нема на то ради. Наша вулиця вже не називається вулицею Яскравих Ліхтарів, а називається вулицею Вождя. Вчора на площі зібралось багато народу і вусатий чоловік в військовій формі говорив, що в країні незабаром настане Епоха Великого Щастя. Всі будуть радісні і щасливі. Але загальному щастю заважають ті, хто книжками баламутить народ, вносить у голови людей сум’яття і запитання, сумніви і зневіру. І, мовляв, потрібно всіх, хто книжки пише, читає і поширює знищити разом з книжками, бо суть вони вороги загального щастя і радості. У відповідь жителі міста кричали від захвату і махали червоними прапорами з якимсь кривим знаком, а у відповідь на запитання, хто піде знищувати все, що заважає загальному щастю, радості і вільній праці всі підняли догори руки. Тобі не можна лишатися тут, де всі знають, що ти зберігав книги.»

На це Бруно відповів: «Той вусатий чоловік не правий – він або дуже помиляється, або навмисно вводить людей в оману – книги не можуть заважати ні щастю, ні радості, ні вільній праці. Якщо у людей не буде запитань і сумнівів – вони перестануть бути людьми. Якщо б він зустрівся мені, я б поговорив би з ним – він би зрозумів свої помилки. Але він не прийде і не захоче говорити зі мною, якщо навіть я піду до нього. Не поїду я нікуди і не буди ховати свої книги ні у пивницю, ні у землю: чого буде вартий світ в якому ті, хто беріг Істину раптом будуть тікати від неї і зрікатися своєї справи? А може саме зараз до мене йде Шукач Істини саме за тією Книгою Яку Давно Ніхто Не Читав І Ніхто Ніколи Не Розумів? Не гоже тікати від смерті тому, хто давно зрозумів, що смерть це лише омана, лише хисткий міст між двома перевтіленнями. Я надто довго жив на світі, щоб боятися чогось чи тікати від неминучого.»

Адам пішов у свою кімнатку з одним вікном і розтрощив свою скрипку, бо зрозумів, що ніхто більше не оцінить його музики.

А наступного дня мимо крамниці Бруно проходили молоді люди у яких на обличчях не було ні тіні сумнів. Вони намалювали на склі крамниці знак. Бруно впізнав цей знак – не образився і не здивувався, що саме цей знак намалювали на склі його крамниці – давній як світ. Лише подумав, що ті молоді люди зовсім не той зміст вкладають в цей знак, який бачив у ньому Бруно.

Вночі скло в крамниці Бруно розбили – Бруно ще подумав, що це навіть красиво, коли уламки скла виблискують у променях ранкового сонця. І ще подумав, що сьогодні прийде до нього його Смерть – він так її і уявляв – не старою відьмою, а молодим юнаком без тіні сумнівів на обличчі, зі скляним поглядом, за яким не ховається жодної думки.

Через тиждень жителі міста забули про Бруно, ніхто навіть не згадував про його існування. У крамниці Бруно тепер торгували свіжим м’ясом – дебелий різник відважував покупцям литочки та ребра свиней. А книги Бруно – разом з тією, в якій була написана Істина – спалили. Навіть не на площі під гиготіння юрби, а в новій котельні. Бо бракувало вугілля у місті з химерною назвою.