Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.28
10:48
Мене будили вдосвіта дорослих
У сінях, чи надворі, голоси, -
І досі не забувся мамин посміх,
Коли їй зрана помогти просивсь.
Стелився шлях у світанковім світлі, -
Неслося всюди мукання корів
І чулося, як шурхотіли мітли
Та підсвинки кувікали з хлів
У сінях, чи надворі, голоси, -
І досі не забувся мамин посміх,
Коли їй зрана помогти просивсь.
Стелився шлях у світанковім світлі, -
Неслося всюди мукання корів
І чулося, як шурхотіли мітли
Та підсвинки кувікали з хлів
2026.03.28
09:32
Окупанти вдарили по собачому притулку «Дай лапу, друже» у Запоріжжі.Є багато поранених і загиблих тварин. Собак із травмами терміново доправляють у ветклініки…
Сирена тривогою мучить:
увага, знов небезпека!
Дрон у притулок влучив
для бездомних песик
Сирена тривогою мучить:
увага, знов небезпека!
Дрон у притулок влучив
для бездомних песик
2026.03.27
18:34
Там, де коняку віз підганяє,
А урядом править візник,
Де шматком арестантського хліба
Наїдаються до гикавок,
Проступає в мороці вранішнім
Повновладдям своїм пересичений
Хвіст собачий, махаючи трупом, –
Бренд Росії останніх десятиліть.
А урядом править візник,
Де шматком арестантського хліба
Наїдаються до гикавок,
Проступає в мороці вранішнім
Повновладдям своїм пересичений
Хвіст собачий, махаючи трупом, –
Бренд Росії останніх десятиліть.
2026.03.27
15:00
Ти стояла на межі свого пір’я
Політ обираючи
Усміхався я із подивом чи в силах
Помахати на прощання
Коли усе пройшло –
Се загоїлося до літа
Опісля прощань
Всі чуття що ми пережили
Політ обираючи
Усміхався я із подивом чи в силах
Помахати на прощання
Коли усе пройшло –
Се загоїлося до літа
Опісля прощань
Всі чуття що ми пережили
2026.03.27
14:51
З'їдає душу болісна саркома.
Круки літають. Вмерли солов'ї.
Мені це місто більше незнайоме,
Мої дороги - більше не мої.
Снують у жалюгідному апломбі
Однакові, безперспективні дні.
Я тут, неначе зомбі серед зомбі,
Круки літають. Вмерли солов'ї.
Мені це місто більше незнайоме,
Мої дороги - більше не мої.
Снують у жалюгідному апломбі
Однакові, безперспективні дні.
Я тут, неначе зомбі серед зомбі,
2026.03.27
13:10
Без майбуття, о, щемна яв!
Я чую зраду в кожнім слові!
І спадної тепер любові
Для мене сяє вже зоря.
Так відлітаючи, із тим,
Не впізнавати безкінечно.
В знемозі цілувати плечі,
Я чую зраду в кожнім слові!
І спадної тепер любові
Для мене сяє вже зоря.
Так відлітаючи, із тим,
Не впізнавати безкінечно.
В знемозі цілувати плечі,
2026.03.27
12:33
Пробудження, немов із поля битви
Відхід в пустелю чи в рясні ліси.
Це прокидання у росі молитви,
У непорочнім сяєві краси.
Пробудження із-під руїн і горя,
Із-під уламків часу і доби.
Пробудження у буйних хвилях моря,
Відхід в пустелю чи в рясні ліси.
Це прокидання у росі молитви,
У непорочнім сяєві краси.
Пробудження із-під руїн і горя,
Із-під уламків часу і доби.
Пробудження у буйних хвилях моря,
2026.03.27
07:08
у неміч кануть сни
і сяєво на сході
розвидніється ніч
понад полями дим
нездалі та цупкі
народжені до вроди
слова усе не ті
але усе ж ходім
і сяєво на сході
розвидніється ніч
понад полями дим
нездалі та цупкі
народжені до вроди
слова усе не ті
але усе ж ходім
2026.03.27
06:45
Казковий світ дитячого життя,
Мов потічок весняний, нетривалий,
Безрадісно пішов у небуття,
В душі зродивши паросток печалі.
Майнув, як сон, найщасливіший час
Розливів сміху і всього хотіння, -
Він, наче день, у сутінках погас,
Щоби уяву тішити
Мов потічок весняний, нетривалий,
Безрадісно пішов у небуття,
В душі зродивши паросток печалі.
Майнув, як сон, найщасливіший час
Розливів сміху і всього хотіння, -
Він, наче день, у сутінках погас,
Щоби уяву тішити
2026.03.27
03:35
Знову до минулого йду в гості,
Фантастичні створюю картини.
Березень. Сьогодні двадцять шосте.
Я тебе вітаю, мила Зіно!
Пам'ятаєш Харків, потім Київ?
Я не їхав! Я летів на крилах!
Невимовний сум сьогодні криє
Фантастичні створюю картини.
Березень. Сьогодні двадцять шосте.
Я тебе вітаю, мила Зіно!
Пам'ятаєш Харків, потім Київ?
Я не їхав! Я летів на крилах!
Невимовний сум сьогодні криє
2026.03.26
21:41
Це море лупасить хвилями,
дме вітром і студить пусткою.
Хтось міряє море милями,
хтось міряє лиш відпусткою.
Ти ж міряєш море мріями,
що стануть колись реальними,
з чіткими часами й мірами,
дме вітром і студить пусткою.
Хтось міряє море милями,
хтось міряє лиш відпусткою.
Ти ж міряєш море мріями,
що стануть колись реальними,
з чіткими часами й мірами,
2026.03.26
21:15
Там немає біди, і колись не було,
ще душа не вродилася болем,
лиш безмежжя старого совине крило
блискавиця серпом гострим голить.
У отавах незайманих звуки Орфей
розсипає, а я підбираю.
Гнучі башти дерев серед тихих алей
ще душа не вродилася болем,
лиш безмежжя старого совине крило
блискавиця серпом гострим голить.
У отавах незайманих звуки Орфей
розсипає, а я підбираю.
Гнучі башти дерев серед тихих алей
2026.03.26
17:11
Випльовуючи вірш новий
В чекаючий на нього Всесвіт,
Створімо справжній буревій,
Що всі теорії закреслить!
Навіщо правила дурні
У творчій голові тримати?
Тут будуть оплески гучні,
В чекаючий на нього Всесвіт,
Створімо справжній буревій,
Що всі теорії закреслить!
Навіщо правила дурні
У творчій голові тримати?
Тут будуть оплески гучні,
2026.03.26
16:48
Соломон Фогельсон (1910-1994)
Вночі перед боєм
сиджу під вербою,
дивлюсь на дорогу – український шлях...
Й стає пред очима
все те незгасиме,
за що ми б’ємось у жорстоких боях.
Вночі перед боєм
сиджу під вербою,
дивлюсь на дорогу – український шлях...
Й стає пред очима
все те незгасиме,
за що ми б’ємось у жорстоких боях.
2026.03.26
16:26
Сині проліски снива
Мальовані на білому полотні Едему
(У тому саду теж буває весна –
Буває, буяє, п’янить ароматом),
Адам ще не вдягнув
Сирітську сорочку безхатька
І бідний, наче заброда,
Мандрує пустелями
Мальовані на білому полотні Едему
(У тому саду теж буває весна –
Буває, буяє, п’янить ароматом),
Адам ще не вдягнув
Сирітську сорочку безхатька
І бідний, наче заброда,
Мандрує пустелями
2026.03.26
15:01
шкандибає вперед за звичкою скоцюрблено роззираючись на місцевість понад свої крихітні окуляри · звіть його хомою чи сявою чи валєрою байдуже · зима завертається сніги пливуть дехто вже ходить без шапки · незнайомі тітки бабки матусі дідусі під пікселем і
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Шон Маклех /
Проза
Чорний кінь Гіх Дув
Колись давно – десь так років сорок тому, навіть більше, якщо не помиляюсь, у вересні 1973 року я подорожував графством Клер і відвідав руїни замку Ліманех. Добирався я до цього замку довго і тяжко. Замок як і тоді, так і нині лежав в руїнах і стояв на приватній землі. Мені довелось у власника цих земель – містера N – огрядного пана з бакенбардами і грубим мужицьким голосом (він не хотів, щоб я згадував його ім’я у своїх рукописах, то його справа, зрештою він виявився порядним джентльменом) просити дозволу на відвідування замку. Він люб’язно дозволив і з розумінням кивнув. Певно, не я перший цікавився цими руїнами. Але коли я попросив дозволити мені відвідати ці руїни ще й вночі, він дуже здивувався і довго дивився на мене пильним і якимось недоброзичливим поглядом. Зрештою, махнув рукою: «Ви дивна людина, Шоне! Мало хто наважиться зайти в цей замок поночі, ще й коли місяць оповні! Але якщо вже є у Вас таке бажання, можете зайти і вдень, і вночі. Я думаю, Ви теж дещо знаєте про цей замок. І Ви не з тих, чию волю може знищити страх...» Замок справив враження моторошної пустки. Вціліла тільки вежа початку XVI століття і руїни житлового корпусу замку початку XVII століття. Свистав осінній вітер, небо супилось і сердилось. Я стояв серед руїн і думав про минуле цих стін, змурованих з дикого каменю. Вітер заносив до замку обірвані листки ранньої осені. яких ледь торкнулася золота жовтизна і кидав мені до ніг.
Цей замок у 1630 році замок успадкував Конор О’Браєн, дружиною якого була грізна Майре Руа (Майре ні Магон), або як її ще називали Руда Майре чи Руда Мері, про яку розповідають багато легенд. Кажуть вона своїх ворогів та поганих слуг вішала - чоловіків за шию, а жінок за волосся на стінах замку за найменшу провину, що вона супроводжувала свого чоловіка в рейдах на землі англійських колоністів. Кажуть, що в неї було руде волосся, що вона мала 25 чоловіків і в кожного з них обірвалось трагічно, а майно цих чоловіків вона привласнювала собі. Вона разом з чоловіком Конором О’Браєном – з єдиним її чоловіком якого вона любила, підтримала повстання за незалежність Ірландії в 1641 році. І коли її чоловік був вбитий під час сутички з англійською армією Ладлоу в 1651 році, вона відмовилась відкрити ворота замку, щоб отримати тіло чоловіка, заявивши: «Ми не потребуємо в замку мертвих!» Але коли побачила з мурів замку, що він живий, впустила людей, що занесли його до замку, хоча була небезпека, що одночасно в замок вдереться ворог, і доглядала за пораненим чоловіком, аж доки він не помер через лічені години в неї на руках. Ладлоу стояв під замком ще кілька діб, але погода була жахлива, і він повернувся в Лімерік. Майре ні Магон змушена була терміново вийти заміж за якогось Купера, щоб зберегти спадщину вождів клану О’Браєн для свого неповнолітнього сина, що потім став сером Донатом О’Браєн – предком подальших лордів Інхіквін. Кажуть, що з Купером вона посварилась одного ранку - він щось погане сказав про її колишнього чоловіка. Тоді вона вбила Купера, коли він голився ударом кинджала в живіт і сказала: "Ніхто не має право говорити щось погано про мого коханого Конора!". Ще розповідають, що вона любила їздити на норовистому чорному коні - мчала на ньому з шаленою швидкістю. В неї було багато докучливих залицяльників і женихів. Кожному вона давала цього коня і наказувала проїхатись. Кінь летів з шаленою швидкістю над прірвами і в одну мить скидав вершника в провалля. Розповідають, що коли вона померла, то її тіло поховали в дуплі дерева, а її привид часто бачили в різних місцинах графства Клер, особливо біля мегалітичних споруд та вівтарів друїдів.
Потім я ще раз зайшов до руїн замку – уже серед ночі. Небо заспокоїлось і визирнув повний Місяць, що освітив блідим срібним сяйвом руїни. Я чекав саме цього. Я вірив – леді Майре ні Магон прийде у мене надто багато питань було до неї. Надто важливих, щоб життя важило більше ніж ці відповіді. Я чекав і думав про те, що надто багато вигадок придумали люди про володарку цього замку, що все було зовсім не так. І той портрет, що дійшов до нас – портрет якоїсь старої відьми – не достовірний. Крім того, вона колись була молодою і чоловіки сходили з розуму по ній. Саме по ній, а не по її багатствах, землях та владі – бо в ті буремні часи то було ніщо. Сьогодні ти лорд і землевласник зі скринею золота в башті замку, а завтра висиш на шибениці, а твій замок зруйнований, землі сплюндровані... І не нам судити її вчинки. Так чи інакше рід вождів клану О’Браєн, рід королів Томонду зберігся. Клан О’Браєн існує досі, і нині є вождь клану О’Браєн - Конор О’Браєн – принц Томонд, XVIII барон Інхіквін. Я все чекав на Майре, але вона не приходила. Я дістав сопілку і заграв сумну ірландську мелодію «Волоцюга О’Коннор». Десь, коли вже було далеко за північ я почув стукіт копит: до замку підійшов чорний кінь. Величезний, з довгою патлатою гривою. Він крутив головою і голосно фиркав. Я подивився на нього і запитав: «Де ж ти загубив свою вершницю, коню вороний?» Але вн мовчки подивився на мене блискучими очима, в яких відображався місяць і почвалав в осінню порожнечу...
Я часто згадував ту ніч і якось написав таке:
Леді! Ваш чорний кінь фатуму
Заблукав серед осені, серед сутінків Місяця,
Серед ірландських пісень тужливих,
І крапель дощу вересового,
Гіх Дув чекає на вас – тут, серед сутінків,
Тут, серед пагорбів ночі, серед каменів,
Кожний з яких – домівка
Старої сивої тіні. А Ви чомусь блукаєте,
Там, де ходити невільно
Жодній душі людській,
А Ви чомусь досі полюєте:
Чи то на бастардів Кромвеля,
Чи то просто на потолоч,
Якою керує страх, яку страх жене
З одного дня нікчемного
До іншого понеділка сірого,
Чи може Ви просто шукаєте
Меч холодної криці,
Що плоть людську розтинав
У часи лицарства і честі,
А кінь Ваш – Гіх Дув чорногривий
Шукає свою господиню,
Шукає-блукає досі.
Отут – серед скель і пагорбів
Ірландії нашої вітрами долі
Розхристаної...
Леді! Білу сорочку Ірландії
Розірвано вітром,
А Ви все блукаєте рудою тінню
Серед дібров друїдів.
Ваш чорний кінь шукає Вас...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чорний кінь Гіх Дув
«Я розповім вам, а ви запишіть,
аби прийдешні покоління знали ці речі.
Нехай Знання буде на Заході, Битва на Півночі,
Процвітання на Сході, Музика на Півдні,
а королівська влада посередині...»
(Фінтан Провидець)
Колись давно – десь так років сорок тому, навіть більше, якщо не помиляюсь, у вересні 1973 року я подорожував графством Клер і відвідав руїни замку Ліманех. Добирався я до цього замку довго і тяжко. Замок як і тоді, так і нині лежав в руїнах і стояв на приватній землі. Мені довелось у власника цих земель – містера N – огрядного пана з бакенбардами і грубим мужицьким голосом (він не хотів, щоб я згадував його ім’я у своїх рукописах, то його справа, зрештою він виявився порядним джентльменом) просити дозволу на відвідування замку. Він люб’язно дозволив і з розумінням кивнув. Певно, не я перший цікавився цими руїнами. Але коли я попросив дозволити мені відвідати ці руїни ще й вночі, він дуже здивувався і довго дивився на мене пильним і якимось недоброзичливим поглядом. Зрештою, махнув рукою: «Ви дивна людина, Шоне! Мало хто наважиться зайти в цей замок поночі, ще й коли місяць оповні! Але якщо вже є у Вас таке бажання, можете зайти і вдень, і вночі. Я думаю, Ви теж дещо знаєте про цей замок. І Ви не з тих, чию волю може знищити страх...» Замок справив враження моторошної пустки. Вціліла тільки вежа початку XVI століття і руїни житлового корпусу замку початку XVII століття. Свистав осінній вітер, небо супилось і сердилось. Я стояв серед руїн і думав про минуле цих стін, змурованих з дикого каменю. Вітер заносив до замку обірвані листки ранньої осені. яких ледь торкнулася золота жовтизна і кидав мені до ніг. Цей замок у 1630 році замок успадкував Конор О’Браєн, дружиною якого була грізна Майре Руа (Майре ні Магон), або як її ще називали Руда Майре чи Руда Мері, про яку розповідають багато легенд. Кажуть вона своїх ворогів та поганих слуг вішала - чоловіків за шию, а жінок за волосся на стінах замку за найменшу провину, що вона супроводжувала свого чоловіка в рейдах на землі англійських колоністів. Кажуть, що в неї було руде волосся, що вона мала 25 чоловіків і в кожного з них обірвалось трагічно, а майно цих чоловіків вона привласнювала собі. Вона разом з чоловіком Конором О’Браєном – з єдиним її чоловіком якого вона любила, підтримала повстання за незалежність Ірландії в 1641 році. І коли її чоловік був вбитий під час сутички з англійською армією Ладлоу в 1651 році, вона відмовилась відкрити ворота замку, щоб отримати тіло чоловіка, заявивши: «Ми не потребуємо в замку мертвих!» Але коли побачила з мурів замку, що він живий, впустила людей, що занесли його до замку, хоча була небезпека, що одночасно в замок вдереться ворог, і доглядала за пораненим чоловіком, аж доки він не помер через лічені години в неї на руках. Ладлоу стояв під замком ще кілька діб, але погода була жахлива, і він повернувся в Лімерік. Майре ні Магон змушена була терміново вийти заміж за якогось Купера, щоб зберегти спадщину вождів клану О’Браєн для свого неповнолітнього сина, що потім став сером Донатом О’Браєн – предком подальших лордів Інхіквін. Кажуть, що з Купером вона посварилась одного ранку - він щось погане сказав про її колишнього чоловіка. Тоді вона вбила Купера, коли він голився ударом кинджала в живіт і сказала: "Ніхто не має право говорити щось погано про мого коханого Конора!". Ще розповідають, що вона любила їздити на норовистому чорному коні - мчала на ньому з шаленою швидкістю. В неї було багато докучливих залицяльників і женихів. Кожному вона давала цього коня і наказувала проїхатись. Кінь летів з шаленою швидкістю над прірвами і в одну мить скидав вершника в провалля. Розповідають, що коли вона померла, то її тіло поховали в дуплі дерева, а її привид часто бачили в різних місцинах графства Клер, особливо біля мегалітичних споруд та вівтарів друїдів.
Потім я ще раз зайшов до руїн замку – уже серед ночі. Небо заспокоїлось і визирнув повний Місяць, що освітив блідим срібним сяйвом руїни. Я чекав саме цього. Я вірив – леді Майре ні Магон прийде у мене надто багато питань було до неї. Надто важливих, щоб життя важило більше ніж ці відповіді. Я чекав і думав про те, що надто багато вигадок придумали люди про володарку цього замку, що все було зовсім не так. І той портрет, що дійшов до нас – портрет якоїсь старої відьми – не достовірний. Крім того, вона колись була молодою і чоловіки сходили з розуму по ній. Саме по ній, а не по її багатствах, землях та владі – бо в ті буремні часи то було ніщо. Сьогодні ти лорд і землевласник зі скринею золота в башті замку, а завтра висиш на шибениці, а твій замок зруйнований, землі сплюндровані... І не нам судити її вчинки. Так чи інакше рід вождів клану О’Браєн, рід королів Томонду зберігся. Клан О’Браєн існує досі, і нині є вождь клану О’Браєн - Конор О’Браєн – принц Томонд, XVIII барон Інхіквін. Я все чекав на Майре, але вона не приходила. Я дістав сопілку і заграв сумну ірландську мелодію «Волоцюга О’Коннор». Десь, коли вже було далеко за північ я почув стукіт копит: до замку підійшов чорний кінь. Величезний, з довгою патлатою гривою. Він крутив головою і голосно фиркав. Я подивився на нього і запитав: «Де ж ти загубив свою вершницю, коню вороний?» Але вн мовчки подивився на мене блискучими очима, в яких відображався місяць і почвалав в осінню порожнечу...
Я часто згадував ту ніч і якось написав таке:
Леді! Ваш чорний кінь фатуму
Заблукав серед осені, серед сутінків Місяця,
Серед ірландських пісень тужливих,
І крапель дощу вересового,
Гіх Дув чекає на вас – тут, серед сутінків,
Тут, серед пагорбів ночі, серед каменів,
Кожний з яких – домівка
Старої сивої тіні. А Ви чомусь блукаєте,
Там, де ходити невільно
Жодній душі людській,
А Ви чомусь досі полюєте:
Чи то на бастардів Кромвеля,
Чи то просто на потолоч,
Якою керує страх, яку страх жене
З одного дня нікчемного
До іншого понеділка сірого,
Чи може Ви просто шукаєте
Меч холодної криці,
Що плоть людську розтинав
У часи лицарства і честі,
А кінь Ваш – Гіх Дув чорногривий
Шукає свою господиню,
Шукає-блукає досі.
Отут – серед скель і пагорбів
Ірландії нашої вітрами долі
Розхристаної...
Леді! Білу сорочку Ірландії
Розірвано вітром,
А Ви все блукаєте рудою тінню
Серед дібров друїдів.
Ваш чорний кінь шукає Вас...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
