«Тихий посвист, вечірня заграва
Паленої соломи на зчорнілій стерні.
Не на одну крівлю було б. Освіжливе
Варварсько-червоне спалення...»

(Шеймас Гіні)

Мені давно хотілося розповісти про свою подорож у липні 1973 року в селище Беннхар (що мовою сасанех називають Бангор Ерріс). Це селище розкинулось собі сонно на землях Кінтейн, що в баронстві Ерріс, графство Мейо. Саме ж графство Мейо я відвідував неодноразово – краса цієї землі – «Рівнини тисової» мене завжди зачаровувала. Крім того – ці місця належать до Гелтахт – районів Ірландії, де місцеве населення розмовляє ірландською мовою. Ще й коннахтським діалектом – діалектом мого дитинства, діалектом бабусі, її казок і пісень. У селище Беннхар мене завіз старий хороший знайомий Девід О’Галлагер – великий знавець морського рибальства та спеціаліст по веслоногим ракоподібним (Copepoda). Я його за звичкою називав не Девід, а Девін. Хоча він зовсім не рогатий. Він сам теж родом із цих країв – в Мейо це прізвище дуже поширене, є селища, де кожен якщо не О’Галлагер, то Мерфі. Девід запевняв, що біля селища Беннхар є багато цікавого для мене: на пагорбах серед вересової пустки є дольмени, менгіри, камені з огамічними написами. Про такі артефакти ірланської старовини в тих місцях я не чув, тому вирішив поїхати і пошукати. Крім того Девід запевняв, що живее там один його знайомий – Бран Шіхан, що знає купу легенд про ті місця і то ірландською мовою.

Їхали ми туди на машині – на страрому потріпаному лендровері. Я думав, що він розвалиться по дорозі, але шляхи Мейо він витримав успішно: камінна дорога, як виявилось, буває не тільки в Дублін, але і в Беннхар. Девід-Девін прихопив з собою вудочки (ні не вудочки – вудилища, певно хотів ловити акул) і казав, що біля селища Беннхар є чудові місця для рибалки. У нього одне в голові.

Бран виявився досить замкнутою людиною і розкрутити його на відверту розмову (а любителі фольклору збирають свої перлини тільки під час відвертих розмов) ніяк не вдавалось. Жив він у досить цікавій та естетичній хатинці, що складена з дикого каменю і була вкрита черепицею. А ще в хатинці булла хороша ірландська пічка. Хоча стояло літо, і всі чесноти цієї пічки я оцінити не зміг. Але картопля - добра ірландська картопля з баранячими ребрами на цій пічці дійшла до кондиції як належно. У Брана знайшлась в комірчини щей плящина старезного і терпкого ірландського віскі «Тірконнелл» - мого улюбленого сорту віскі, що ледь-ледь пахне горілим торфом і якимось потойбічними фруктами. Та щей випуску 1927 року! Коротше, вечір вдався на славу. Наприкінці оцих поседеньок Девін трохи побринькав на банджо, а Бран затягнув старовинну ірландську пісню, яку я ніколи раніше не чув і чемно записав. Перекласти цю пісню тяжко, але приблизно слова там такі:

«Кожна хвиля горою –
Синьою солоною горою
Несе дерев'яну хату
З дірявими крилами-вітрилами:
Хату леді з рудим волоссям –
Леді Грайнне Ні Майлле
Від замку Курки до замку Гавт,
Від Каменів Зневіри
На острівці озерному Безнадії,
До замку відкритих воріт,
Де завжди чекає обід
На леді Грайнне Ні Майлле,
На її веселу ватагу
Клану О'Майлле -
Клану блискучих мечів
І рудих чубів – клану О'Майлле…»

Коли вже зовсім стало потемки, зашла сусідка – Кейлі Доннеллі і принесла свіжого хліба, спеченного в домашній печі. Девід ще заспівав під звуки банджо «Брудне старе місто», «Моллі Меллоун», «Віскі в келиху» і ми зібралися спати. Бо вранці Девід планував їхати рибалити, а я бродити тутешніми пагорбами. Дізнавшись про мої плани, Бран насупився і сказав, що на цих пагорбах нічого цікавого немає. Ні для мене, ні взагалі. Але якщо я дуже вже хочу, то можу собі поблукати. Але він не радить, і то категорично на радить йти на пагорб Білої Вівці - Слеве Каорі Бан: «Погане це місце, всі місцеві оминать його… Не треба туди ходити…» «Але я приїхав саме для того, щоб ходити туди, куди не треба ходити… Крім того мені то можна…» «Все одно, туди не треба ходити! Проте – як соббі хочете. Моя справа – попередити…»

Зранку Девід завів машину і поїхав до моря рибалити (погода вдалася), я повісивши на плечі торбу з термосом та бутербродами, теж зібрався в дорогу. Бран тільки зітхнув і знизив плечима – у кожного свій шлях.

Прогулянка почалась в мене просто чудово: я піднявся на пагорби, день був на диво світлий і прозорий, з моря долітав легесенький бриз, високим синім небом пливли легенькі білі хмаринки, пахло літом, травою, звіробоєм і королицею (люблю дні коли на пагорбах цвіте королиця). Пагорб Слеве Каорі Бан виявився на вершині плоский – нагадував плато. Дерев там не було взагалі, вряди коди серед низької трави траплялися камені, але явно лежали вони природньо, ніхто їх не громадив. І сумнівно, що тут колись дольмени були. Лише один камінь у мене викликав зацікавлення. Довгий, витягнутий, десь футів дванадцять довжиною і п'ять шириною. Можливо, колись він і стояв сторчма і був менгіром, а потім був звалений місцевим пастором «яко язичеський кумир», хоча в Ірландії отакен неподобство бувало зрідка.

Я вже думав йти далі – спуститися до видолинку, де жебонів струмок і йти до іншого пагорба – сусіднього. Мені він здавався з далеку перспективним. Але раптом я почув позаду легке тупотіння ніг. Я обернувся і побачив величезного чорного кудлатого пса, що біг мені навздогін. Причому секунду назад я обертався – ніякого пса не було. Дерев там не було, рівчаків чи заглибин теж, трава низька, таке було враження, що пес взявся нізвідки. Я спокійно подивився на пса, кудлатий почав бігати навколо мене, зазирати мені в очі, ніби щось випрошуючи. Я віддав йому свій останній будерброд з дубнінською ковбаскою. Пес залюбки з'їв мій гостинець, позіхнув і сів собі на траві. Я йшов собі мимо, задумавшись про своє, і коли проходив мимо пса, який явно був налаштований дружелюбно і просив ще, я машинально рукою хотів погладити по його шерсті. Але моя рука вільно прошла крізь пса. Я не відчув нічого крім порожнечі. Пес раптом підстрибнув, почав знову бігати навколо мене, а потім всівся прямо в мене на дорозі. І подивився на мене поглядом в якому мені прочиталось: «А чи підійдеш ти до мене? А чи не боїшся ти мене?» Я наближався до пса і раптом він зник – хоча я не відводив від нього полляду. Був і раптом зник. Навіть не розчинився в повітрі. Щез. Тоді я зрозумів, що це був не пес. Це був Пак. Пак часто з'являється людям в образі різних тварин. А особливо часто в образі великого чорного пса. Про тутешнього Пака – Пака графства Мейо, я вже трохи чув, що він особливо непередбачуваний і небезпечний. В роздумах про Пака і про старі легенди і казки я йшов собі далі – під ногами шурхотіла трава, співали жайвори.

Раптом спів пташок почав лунати все тихіше і тихіше, вітерець теж затих, ніби завмер. Попереду я побачив людські постаті. Їх було дев'ять – я добре всиг їх роздивитися. Вони стояли серед трави утворюючи коло. Всі вони були вдягнені в чорне. На плечах були довгі чорні плащі, на головах каптурі, що закривали обличчя, які були повернені до центра кола. Голови були їх схилені, а в центрі кола діаметром десь біля тридцяти футів на землі лежав якийсь предмет, накритий зверху чорною матерією. Коли я підійшов трохи ближче, то зрозумів, що це труна. Зверху на труні лежала скрипка. Чим ближче я підходив, тим ясніше розумів, що в цих постатях щось те так. Висотою всі вони були біля шести футів – люди бувають такі високі, але потім я зрозумів – вони стоять по коліна в землі. Причому не було видно ніяких ям чи наглиблень. Просто вони стояли по коліна в землі, як стоять інколи люди по коліна в воді. Чорні плащі, що спадали з їхніх плечей не стелились по землі, а йшли якось в землю, ніби тканина була вкопана, але в землю вони йшли прямо в траву, яка не булла ніде не притоптана ні прим'ята. Я підходив все ближче і ближче і думав: а що я скажу їм, коли підійду впритул? Чи нічого не казатиму, якщо вони самі не заговорять і теж мовчки буду стояти біля них десятим монахом і теж мовчки буду дивитися на труну і скрипку? І доки доведеться ось так мені мовчки з ними стояти? Доки не довершиться Час? Коли я підійшов зовсім близько – все зникло – і постаті, і труна і скрипка. Як і раніше світило сонечко і співали жайвори. Я йшов далі і думав: щоб це означало? На місці де стояли ці дивні люди я помітив великий білий круглий камінь. Поверхня його мені здалася схожою на овечу шерсть. Я сів біля каменю і поглапдив його рукою. Він був теплий, навіть гарячий. Я сидів і думав про великих королей минулого – королів Коннахту, що панували над цими горами і теж слухали літньої днини вітер та жайворів. Мені здалося тоді, що вітер співає мені якусь тужливу пісню…

Потім я встав і пішов далі. Стало якось тужливо і ностальгічно. Коли я озирнувася назад, то помітив знову ці девять постетей, що стояли колом навколо труни і скрипки, алев же зовсім в іншому місці – десь ярдів за сорок від попереднього. Я пішов собі далі і до самого вечора блукав пагорбами. Вряди-годи зустрічав овець, корів і пастухів. Корови були переважно рогаті рудої масті, а вівці волохаті, нестрижені. Ввечері я повернувся додому, до хати. Господар запитально подивися на мене. Я чесно розповів йому про свою пригоду. Господар глибоко зітхнув, потім набив трубку листками тютюну, сів до столу. І випускаючи кільця диму промовив: «Тобі пощастило, Шоне. Переважно такі зустрічі закінчуються погано. Ти міг повернутися в цю хату не сьогодні, а через десять років. І думати, що блукав ти всього кілька годин. Такі історії вже траплялися в нашому селищі… З Дорані Фланаганом – у 1947. Повернувся додому у 1958 такий же молодий і дивувався чому всі так зістарілися. А хто це був? Не знаю. Пес – це, звісно, Пак. Більше нікому. А ті дев'ятеро… Не знаю, не знаю… Ходили чутки, що на горі Слеве Каорі Бан колись поховали самого Рафтері. Того самого, що потім після смерті і поховання бачили його кілька разів в різних селищах Ірландії… І грав він на скрипці. Славний він був шанахі. Догого б я заплатив, щоб почути його музику...»

Наступного дня Девід повіз мене дорогами Мейо назад – на схід, в Ленстер. А я все думав дорогою: хто вони – ці постаті…