Ми бранці обставин,
Заручники часу,
По кліточці бавиш...
Спиняєшся...
Вчасно...
Додолу білизна,
За вітром сумління,
Усе так приблизно,
Занадто ти близько,
За ласкою близькість,
Усе за повір’ям.
А завтра любовно
Залишиш опівдні
Самотню (умовно).
Далекий, мій рідний,
Проріс ти наскрізно
До стону, до скону,
Занадто ти близько,
За ласкою близькість,
Усе так приблизно...
Ми поза законом.

10.02.2020

Пробачити здатен лиш той, хто страждав,
Нікому про це не зізнавшись,
Миритися вкотре не бачу підстав,
Я думаю так, хтось інакше.

Уміння прощати - справжнісінький труд:
Забути слова та образи,
А нерви киплять, накопичую бруд
І вибухнуть можу відразу.

Не слухаєш більше і очі мовчать,
Знов зла натворили для втечі
Й стомившись від крику, постійних повчань,
Збираю поволі всі речі.

А далі самотність і сто днів жалЮ,
Й нестерпно байдужа розлука...
Хто першим вгамує гординю свою?
Пробачить - це радість чи мука?

17.01.2020

Ступаю по крАю, що крок, то помИлка,
Спинитися годі, туман в голові
І я розчиняюсь у темряві стрімко,
Самотньо спазмую у серці, в крові.

Ти можеш пробачить, чи схочеш спинити,
Забути провину і власний маршрут,
Минути цю зИму, дожити до літа,
Згорнути минуле, довіру вернуть?

І я на краЮ, а між нами та ж прірва,
Потворні слова із стотисяч «пробач»...
Сьогодні ж Різдво, а я вірю так в диво,
Ти ж пОдружка віддана серед невдач...

07.01.2020

Почуття заколисані, втім,
Що віщує прочинене небо?
Відречешся на ранок і дім
Заніміє від туги (без тебе)
Сім днів

Відчувала, що вічність болить,
Нині знаю - звикаєш до всього,
Та торкнути живе мимохідь
Первоцвітом, між нами (нікого)
Через сім літ

Ще пульсуєш під шкірою скрізь,
Ще розхитуєш межі тактильно,
Наполохали щастя колись,
Час, напевно, збирати каміння
За сім століть

13.12.2019

Відмежуйся від мене, звіре!
Не полохай безликих ще сліз
І тремтячи (помітно) сили
Позбавляєш, зробивши надріз.

Я не плачу, ти бачиш, крига
Замережила серце живе,
До лиця мені одяг білий,
Безіменну скрізь іменем звеш.

Не наближуйся надто, звіре,
Бо розтанути здатна душа.
Застороги печатки зІтреш,
Непомітно зникає межа...

Я твоя, як сто літ до цього!
Чи змінилося щось? Нічого...

06.12.2019

У Всесвіті до ніжності горнуся,
Гадаєш заблукаю? Ні на мить!
Я шепіт розпізнаю в стоголоссі
Й назустріч стрімголов поки все спить.

Надихатись сповна і розчинитись
У безвісті жаданій - на плечі,
Плекати потихеньку серця нИтки
І бАйдуже лишИтися ні з чим.

23.11.2019

Надірвавши струни й за вікно,
У відкритий космос за мрією,
Щохвилинні оберти давно
Порожнечу серця вимірюють.

Упиватись гОлодно дощем,
РозкидАть комети дозволено
І стрічати сонце лицем,
Обпікатися задоволено.

Самовито гОйдати мету,
Рівновагу бавити спокоєм,
Позбуватись страху на льоту,
Поки сила Всесвіту жевріє.

29.11.2019

Мальви на долонях,
Гірко на вустах,
Вперто ницу долю
Пробую на смак.

Поспіхом ковтаю:
Мить…ще мить – на вдих…
Лиш одна мета є
Крізь журбу і сміх.

Осені двійнята:
Я і дощопад.
Дітками багата,
Хай усе невлад.

21.10.2013

Я заблукала в лабіринтах підсвідомості,
Я забарилась, поспішаючи в нікуди,
За непристойними за межами самотності,
У власній клітці лицемірства та облуди...

29.11.2016

Спрагла стала та пила поволі,
Жадібно ковтала краплі божевіль,
Рук торкалась та вуста схололі
Кожним нервом щемно відчували ціль.

Сік дурману розлила по венах,
Сором розчинився, між – пульсує звір,
Ласкою по вигинам, скажено
Грався гронами, увесь полум’янів.

Смерч крутився в розкошах у плоті,
Струменем молочної ріки, в тобі
Кригу проламав, позбавив цноти,
Танець неосудний – пестощів двобій.

10.11.2016

Я біля тебе, у тобі, я поруч,
Учора, нині, завтра – навіки,
Наосліп вкотре ми злітаєм вгору,
Хотіли «разом», сталось навпаки.

Така блаженна магія любові,
Тендітно проростала між сердець,
Засуджені до щастя (що без болю),
Лишаючи звабливий там рубець.

Хоча прекрасний, та рубець – це рана,
Душевна лихоманка у тобі,
Вулкан страстей, стрімке падіння зрання,
Навмисне оживання під обід…

Для тебе я – затаєна кохана,
Безмежність божевілля та бажань,
Заручниця солодкого страждання,
Хвилини смутку та німих прощань.

Засуджені були таки до щастя,
Та магія злякалась висоти.
Була покора. Таїнство причастя.
Зостались лише спогади весни...

Для тебе я, колись – й для мене ти,
В далекому «не зараз» - тільки ми.

17.10-4.11.2016

Шум бентежить душу і німа тривога…
Голуб паперовий думку огорта,
Кволо, неохоче суне босонога
Та ж обдерта осінь. Жаль і самота…

Якось рано вранці стукались у двері,
Блискавки притихли від нестримних фраз,
Пес ловив на стінах постаті химерні,
Знову депресую серед зниклих нас.

31.10.2014

Заквітчана, залюблена, здобута…
Несправжній осередок серед мрій,
Зіпсуте полотно, важка спокута,
Дитячий сміх любовних протидій.

Життя опісля – випалене поле,
Не згоїться розтрощена душа,
Збіговище отих, убитих горем,
Що вміють страх навколо залишать.

І кожен з них, то випрана бруківка,
То сходи без перил і без країв,
Потерта непрочитана поштівка,
Що кожен з нас у грудях затаїв.

Чи зможе злет цієї параної
Лиш дотиком словами воскресить
Безкрилих із хрестами за спиною
І змусить далі з напівсерцем жить?!

1-30.09.2016

Післякохання* - тут як іменник

Пальці у волосся запускає вітер,
В пасма золотаві втіху запліта,
Все, що не з тобою непомітно витре,
подихом холодним обпіка вуста.

Скільки ще магнітом навпростець до неба,
Падати до крові, напівстрах відчуть?
Надто невгамовна то була потреба,
Ти – серед довкілля, у мені (мабуть).

Боляче не буде – плескаю в долоні!
Вітер лиш морозний сильно дошкуля.
Дзвінко стоголосся заграє у лоні,
Серцем несвідомо лину навмання…

22.04.2016

Пусте, одвічне і надмірне коло,
Повз знаки перехресть і аксіом,
Кружляти знову між світами кволо –
Низ плінтуса, лиш мінуси кругом.

І в цьому коловерті боягуза
Нечиста постіль в павутинні меж,
Шукаєш вперто теорему плюса
Серед музейних «так/ні» –
«Ні» – зітреш…

18.07.2016

Вберуся в біле з передсердя
І у долонях ягід жмені
Зчавлю щосили: ти не сердься!
Краса зіпсута нареченій.

Червоний сік на грудях зліва,
Напівтвоя ще – щирогола,
Та юна птаха раптом зблідла –
Не досягла до виднокола…

17.05.2016

Не відпускай! Ти чуєш? Швидкоплинну!
Не замикай засуви – ще не час!
Я повернусь рум'янцем неодмінно,
Щоб почитати в тиші трохи нас.

Свіча горить, я бачу твоє чадо
У королівстві крихітних світлин,
Серед історій давніх знає правду
Лиш світлячок з прихованих щілин.

Не відпускай! Молюся! Невблаганну!
Не залишай край неба вкотре знов!
Хай оповитий щастям бездоганно,
Перегорнеш таємно цей альбом.

18.06.2015

Про що шепочеш і про що мовчиш,
Коли збираєш кришталеві сльози,
Ховаєш смуток у безсонні лиш,
Серпневим болем запалати в змозі.

Ще в шафі одяг, в філіжанці чай
І сонце світить ще для нас байдуже,
І ранок хоче, щоб його стрічав,
А серце досі ще на дні калюжі.

18.01.2015

Я морем розливалась по судинах,
шалена до безтями, мов отрута,
дивилась в очі звіру безупину,
наївно сподівалася збагнути.

Та звіра нацькують якось на мене,
захочуть розіп"яти, як відьмарку,
бо мстива глупота не безіменна,
штормить вода, хвилюється до ранку.

Їм знищити мене кортить щоденно.
Нестримну Гвендоліну хтось поборе?!
Я ж лúшуся собою нескорéнна
солона та гірка, неначе море...

30.10.2014

На прощання прийми це останнє «люблю»,
Засвіти у тунелях душі всі світила,
Від рабині, що вірна свомý королю,
Яка досі тобою ще не відболіла.

Наше літо пройшло, жовта осінь мина,
Вже й не жінка йому – лиш обов’язків бранка,
Про крижáну розлуку нашепче зима,
Так не просто вночі доживати до ранку.

Наречену ти іменем іншим назвеш,
Я ж пакую оновлений біль у валізи,
Так спокутувать ніжність нестерпно, та все ж
Я покірно виконую царські капризи.

Я невільниця, вірна свомý королю,
Та забути тебе вже не в змозі, ніколи!
Я люблю, так безправно тебе ще люблю!
Пам’ятай і мене, як щасливу недолю…

15.11.2013

Пір’їнки жменями відтятого крила,
Навколішки відчуження помножиш,
Мішень під серцем і націлена стріла,
Із ангела – фантомним перехожим.

Утретє битва із маскованим кінцем,
Запеклий супротивник на арені
Блаженним співом – ідеалу манівцем,
Здаєшся ти під впливом чар Сирени.

І плаче небо тут сльозами ангелят,
І рани кровоточать за плечима,
Вона ж скидає переможниці наряд,
Бо ангелом без міри одержима.

Три ночі поспіль божевільний симбіоз,
Шалено-симфонічне алегрето,
Не жарт, не видумка сюжету – все всерйоз –
Це рішення загинути дуетом…

23-29.10.2013

Ось, не жінка, і не дівка – помідора,
І не товста, не червона, не потвора…
Додає словами фарби у салатик
І не соромно гостей до столу звати.

Обережно куштувати необхідно,
Бо плями виразів її буде видно.
А як пратимеш – згадаєш «маму й тата»,
Гостру на язик цю помідору кляту.

20.10.2013

Задóщене тепло в зіницях,
Засмаглий непрощéний біль,
По-справжньому вона проститься,
Й поллються зливи звідусіль.

Загоїться колись місцями
Й згадаєм ще: Яка була!
Як він* кохав її віршами –
Журливу долю без крилá…

Лиш тихе кошеня зігріє
Твою могилку на весні,
Не в силі сльози стримать віям,
Коли відтворюєм ті дні…

04.10.2013

*він - Володимир Сосюра

Пороки нелюбові тягнуть душі,
У нечистотах зав’язуєм вузли,
Байдужістю ховаємось у мушлі
І не помічаєм більше добрих-злих.

Щезає співчуття, за ним турбота,
Буденність горя скрізь і смерть усюди,
Лише сльоза вночі – мізерна квота,
Потроху нагадає: ще ми люди!

Ми навчимось по-справжньому любити,
І не карати ненавистю дітей,
Спробуємо не жити, тільки б жити,
А позбавлятися гордині й страстей.

22.05.2013

Утечу в безодню у неспокій,
Без речей, голодна і страшна,
Пам’яттю вимірюючи кроки,
Бо від себе я також пішла.

Утечу, під небом вкриюсь смутком,
Без обличчя, без душі, без сліз,
Ти не раз вже воскрешав цілунком,
Вірячи в проклЯтий фаталізм.

Утечу, доп’ю я біль ковтками,
Бо без тебе жити не змогла,
Скрізь друзки від серця з порцеляни,
Й тягне в прірву тіло аж до дна…

30.07.2013

Я більше не пишу уже,
мовчу, як і мовчала досі,
іще пітьма, усе чуже,
лиш ти шепочеш щось там доці
і поряд я - примара боса.

І в такт годинника лицем
торкаюсь вуст немов таємно,
щодня з’являтимусь з кінцем,
лиш не звикай – це тінь нікчемна,
нема мене уже, напевно…

20.06.2013

Не звикай до навколишнього бруду,
не збирай з землі крихточки тепла,
я з тобою, була і завжди буду,
десь у душі – ковточком з джерела.

Ненадовго – метеликом у грудях,
розмалюю занедбану мету,
розгойдаю вмить човен цей відлюдник
і чарами сердечка обплету.

Так щодня – і з тобою , і без тебе,
знов щезаю й вертаюсь вкотре знов,
лишилася палати просто неба,
лиш човен щоб й наосліп віднайшов.

15.06.2013

Ми всі такі потворні і німі,
Чи говіркі та пафосно поважні,
У всіх добра на кожного ліміт,
А у житті ми лежні епатажні.

Мене судомить від бездарних слів,
Від бездуховності – до слави шляху,
Ще маячня впродовж скількох віків
Не набула такого ось розмаху!

І плакати? Кричати? Що робить?
Чи затуляти вуха оптимізмом?
Жива ж краса, нехай таки штормить,
Шукати варто всупереч трагізму!

22.05.2013

Пробач масковану підступність,
Ніким невпізнанну печаль,
Безпечних вибачень доступність,
Цей божевільний фестиваль.

Моє відчуження від світу,
Сліпе поводження з вогнем,
Химерно привидом зігрітись,
Щоб заблукати між імен.

Отак, невидимо розтану,
Розвіюсь попелом з душі,
Повірю в казку, у оману,
Аніж прийму, що ми чужі!

15.05.2013

Стулив свої вуста... П’єсу перервали...
У тиші провінційній клич пташок на схід,
Усе скінчилось, каміння поскладали;
Ти відлетів уже, а я дивлюсь услід.

Підбити б підсумки – мозок дерев’яний,
Ти у склепінні лиш моя примара, тінь.
Продовжу сцену, чи її дограю? Ні.
За мудрість мертву досі, ось – низький уклін.

Знов прощалась, пробачала, доживала,
Та відмолила щирим каяттям за гріх.
І шматок себе тобі я відламала,
а ти спалив його, як хтось колись прорік...

09.11.2010

Промине ця тиша, зникне,
знов почую голос-піснеспад,
розмаїття слів тактильне
перевищить градуси принад.

Побажати щастя - марно.
Відпустить?! Нізащо, не з душі!
Почуття звучать піано,
розфарбують з часом тло дощів.

Ще дует...в обіймах мрії,
так безстрашно гратися теплом,
забагато НАС ще тліє,
подаруй мені себе зі сном.

03.04.2013

Я подихом лечу у далечінь,
змарновані польоти не врахую,
напомацки звільню вчорашнє „ні”,
лиш мрією дощенту співісную.

Керована дурниця: два + нуль,
за звичними „не варто” повернуся –
палкими поцілунками катуй,
збентеж лютневу (досі) ляльку Русю.

18.03.2013

Із піни, попелу і сліз,
сестра двоюрідна Венери,
взяла француженок манери:
любов її - Париж, Париж...

А він шукав її таку –
пихату Стеллу по кав’ярнях,
збивав колінця у блуканнях,
ліпив грайливо із піску...

Горіхи всюди, карамель,
ріка обгорток шоколаду,
нема його, як в домі ладу;
один, хоч поряд спить Шанель.

О, мила Любо, із села,
як ти любила, як чекала,
мене й Париж як проклинала!

Щодня згоратиму до тла...

14.03.2013

Засипав місяць крадькома дорогу
сльозами самоцвітами завзято,
опісля він протверезів потроху
сполохав чорне кошеня пухнате.

Десь там далеко зазвучить віола,
то зОря дивна кличе легкокрила,
любов його дзюрчить палка і гола –
не вкрадена й недосяжна мила.

А вранці роси кришталем на п’яти,
забутим легінем пітьма криниці
прошепче таїну його посвяти
коханій – щастю і його в’язниці.

23.02.2013

День перший
Хоч ще зима – запахло медом,
ковтком тепла у цю негоду.

День другий
Холодна кава в крихтах льоду
зігріє змерзле кволе тіло.
Не ти любив! Нестерпно, милий!

День третій
А я жила, а я боліла,
кроїла серце, щоб на тебе,
писала кров’ю ледве-ледве,
літаю й досі гола в небо.

День четвертий
Чекає хтось мене? Хто-небудь?
Ти палиш. Димно у кімнаті,
піджак зім’ятий твій картатий...
Це сльози? Раптом ти страждаєш?
Не йдеш та руку ще тримаєш.

День п’ятий
Всі зради й біль тобі прощаю.
Не сніг, а дощ і це зимою,
ще жеврію одним тобою,
і лиш за сонцем я сумую.
Ну все, пора, свій пульс гальмую...
Підняли галас, не врятують,
твій крик лише: „Живи! Люблю я!”

День шостий
............................................

День сьомий
Вже не зима – так пахне медом,
ковток тепла в таку погоду,
ми знову разом влітку згодом...

19.02.2013

Мій день народження – це ти,
квітучої сакури мотив,
шепочеш опівночі ім’я...
Твій день народження – це я.

Щаслива з минулим на плечах,
сльозами та сотнею турбот,
палав би вогонь в твоїх очах –
відмовлюсь від слави й позолот.

Твоє народження – це я,
далека, бáжана зоря,
нарізно з'єднанні світи,
моє народження – це ти.

10.02.2013

У серце поранений
лежу у кривавих сльозах,
не маючи зцілення
стікаю любов’ю в словах.

Одна ти на світі цім,
єдині з тобою у всьому,
убивці ми, найманці
загинемо вдвох пів на сьому...

Зав’язав любов на зиму пеленою,
зі стіни зішкрябав завтрашнє тепло,
увірвався гнів сердечною війною:
затремтіли раптом руки і чоло.

Все вище стрИбай – неба не дістати!
Вкусив шматок, а в неї там рубець.
Морозний щем у серці зірве ґрати,
розтрусить грішне тіло нанівець.

Побрязкав сором дзвоником невчасним.
Зіп’явсь на ноги: холодний та живий.
І вірив я казкам усім не власним,
хоч передчував, що це за душу бій.

Вона пашить, згорає, попелиться...
Це гра така – хто більше нагрішить.
За нею млію, туга знов гніздиться:
Як бути далі? Біль як пережить?

24.10.2012

Такий цей світ, таке моє життя,
незаймані дещицю перелюби.
Я не скорюся, серденько, затям!
Поки жива, поки тріпочуть груди!

Не очі переможні у дзеркалах:
від себе не сховатись, не втекти,
вдихати почала лиш... і зв’язала
свої вуста мовчанням: я і ти...

01.02.2013

Протікає вода крізь долоні,
омиває відлигою руки,
відчувати тебе – ще доволі
(вже не я) піднебессями звуків.

Не мені дотанцьовувать танець,
таємниця коштовна у серці,
між світами забутими станем,
мов пегас на обвугленій фресці.

23.01.2013

1.
Різноголоссями думок так просто
розвітриться зайвими „ВИБАЧ” на постіль.
2.
Та крижму твою я стягнула з грудей,
не біль пригорнувся – а жук скарабей.
3.
Нещадним дощем від ін’єкції в очі,
не буду більш дихати – серце не хоче...

18.11.2012

Зоре моя, ти ще плачеш,
зливой зітреш все майбутнє,
жити ж збиралась, неначе?!
Крила склепила могутні...

Зоре моя, я заплачу,
тьма оселилась нікчема,
ти посміхнись – я віддячу...
В’яне твоя хризантема...

Зоре моя, хто не плаче –
всі ситопузі расисти,
мрія яких на додачу
неньку вкраїну розп’ясти.

16.11.2012

Задзеркалля богиня Богемія
дзвінколунко легкою ходой,
переможеш у любій агонії,
поцілунком Шираз заспокой.

Зачаровано гляну крізь хміль
на пакунок: помітно деталь –
етикетку із словом "fragile!"*,
подарунок мій, чеський кришталь.

* fragile! (фр.) – не кидати!
03.11.2012

Зорями танго танцюєш,
біло-плямисту вуаль
легку тріпотно відчуєш,
чаром сплетеш пектораль.

Родимок свіже сузір’я,
губи – фіалковий смак,
сорому зІрвеш ганчір’я,
срібновідзвонний цей такт.

Танець мов з давньої фрески,
снів вознесіння кульбаб,
рухи – ескіз арабески,
дотиків райдужних раб.

Раб добровільного танго,
танго п'янкого твого...

03.11.2012

Відносно проходять хвилини,
від тепер все на світі ніяк,
змарніли від льоду перлини
і ти сльози рахуєш про всяк.

І відлуння лиш кроків далеко.
Що за голос душі в самоті?
Принеси ще утіху, лелеко,
та потрібен мені саме ти.

14.09.2008

Терпкодухм’яним солодом п’яніння,
від запашних трояндових весіль
переродилось щастя в казкослів’я,
щоб чарувати душі звідусіль.

А королівна відблиском веселим
та кольорами присмаку жаги,
замилувавшись вітрові постелить
і подарує те, що до снаги.

Ще й піднебесні дзвоники віночком
переплелись з веселкою в танок:
як пригубити чар цих, хоч ковточок –
себе позбавиш зайвих помилок.

А як співає милий соловейко!
Благословляє всіх, хто прагне жить.
І аж танцює в грудях те серденько,
що присягалось більше не любить.

20.01.2001

Літнім джазом у перейми вітру
листя шурхіт, як вечірня сукня,
пасма дощику лицем привітним,
скажуть серденьку, що я богиня.

Колір золота підкреслить вроду,
губи маками – хмільні цілунки;
примхи осені диктують моду,
пишуть віршами складні малюнки.

28.10.2012

Прибігла сирота на променад,
забути щоб недоленьку недбалу,
крокуючи спокійно між принад,
лиш вивернула душу на поталу.
Промінчик слизько ляже між грудей,
мовчать тривожно важкі литаври,
німа і квола стала до людей,
на суд прийшла, не заради слави.
Повіки вгору, там - ані сльози,
рубці підсохли, рани почорніли
і ледь жива присіла до лози:
„...за щó судить, за тé, що так любили?
Невже кохання спинять перешкоди?
„Любить до смерті” – це мене чекає?!
На шию камінь - викиньте у воду...
А я була щаслива! Хтось це знає?
Як я шептала, що "люблю" постійно,
як віддавалася рукам кремезним,
і губ торкатися солодкомрійно,
як підкоряли небеса безмежні...”
Та стрáшний вирок: Стратить цю повію! –
за ті п’янкі вуста, за справжні царські ночі,
а я давно про смерть без тебе мрію...
Сокиру кат підняв: Усе... закрила очі...

28.05.2010

Так холодно, немовби розлучились.
І чи настала вже пора страждать?
Чи ми любити так і не навчились?!
Лише чекать роками і жадать.

Та ні, любила, справді, я любила,
Я чула стукіт серця твого соло,
Була в коханні твому Моя сила,
Та зараз пульс цей відчуваю кволо.

Ти відпускаєш? Розриваєш нитки?
Ти хочеш жити дійсністю тепер?
На душах двох любов поставить мітки
І не зіграє роль складну дублер...

Не відпускай мене! Зажди,
Від мрії відмовлятись назавжди!

23.09.2012

Приготуєш мене на сніданок,
Зголоднів чарівний мінотавр,
Просто млію від цих лихоманок,
До жаги добираючи барв.

Ти мене перемішуєш ніжно,
Реміксуючи: груди – живіт,
Не знімаючи дивну білизну,
Усе нижче смакуєш бісквіт.

Твій лукавець насититись хоче,
Розпашілий юнацький запал,
Так би тліти з тобою щоночі!
Ангел ти? Божевільний шагал!

Переповниш космічними зорями,
Я продовжу лукаве: „Кохай!”
Кулінарними станемо бранцями,
Мій Парісе! Прощай Менелай!

15.10.2012

Який прекрасний снився мені сон!
Яка була з тобою я щаслива!
Забула все, порушила Закон,
нас розлучить світанку вже не сила.
Дивилась в очі і торкалась вуст,
слухала твій подих наче пісню,
чарівним світлом стало світло люстр,
став дзвінок раптовий долі вісттю.
Яка була щаслива! Та світає...
І ти зникаєш, більше нас нема,
знов піддалась спокусі - не свята я,
творити чудо може ніч німа...

18.05.2010

Не вір мені – усе слова, брехня,
Усе пастки досвідченої стерви.
Втікай вночі, не встигнеш серед дня,
лиш так ти збережеш і душу, й нерви.

Тепер відкриюсь: слово і краса,
Могутня зброя в мому арсеналі,
Вартуй себе, завчасно не згасай,
бо буде happy end у серіалі.

В актриси все продумано давно,
Усі любовні сцени – клоунада.
Досхочу я награлась...Все одно
Тебе люблю–у цьому лише правда!

23.09.2012

Серце... чи зупиниться? Ні.
Пропустити життя через низку повторів,
і чи знала колись як-то бути на дні,
лишитись десь там із тобою в мінорі.
Знай, що було не скажу,
все зайшло через край і не має,
мотузок від душі в бур’янах відв’яжу,
рани болять, але пристрасть минає.

28.04.2008

Я ожила...Ти не дозволив вмерти,
і кисень мною ти вдихнув також.
Хтось лицемірно скаже: „Ці поети!
Давай кохання їм життя впродовж!”
Кохання? Так. А ти і є кохання,
ти мій прекрасний милий Апполон,
ти підкорив свавільну до світання,
любов’ю обеззброїв і забрав в полон.
А далі ніч, самотність і сонати,
твоє мовчання, вітер за вікном,
без тебе серцю й кроку не здолати,
і не споїти почуття вином.
Так і згасала, щастя проминуло,
розлуку „словом” намагалась стерти,
і ти відчув...ти захотів в минуле.
Я ожила... Ти не дозволив вмерти.

10.09.2010

Без гриму, без прикрас,
без права відступити,
луна лиш ніжних фраз,
і жити – не любити?

Кохання без підборів,
Так награно жартуєш,
Сумління без докорів –
Його ж ти не почуєш.

Самотність не сама
І місяць не у рамі,
Прекрасная відьма
Складає оригамі.

Кохання без підборів,
Кохання без make-up(у) –
Нема серед соборів,
Не сподівайсь не мапу.

02.10.2012

Ні разу не самотня,
ні разу не сумна,
колись була щаслива,
колись була твоя.
Зробив рабою навіки
і крила обітнув,
склепив мої повіки,
яка була забув.
Смієшся не втішаєш,
байдужість скрізь снує,
не бачиш і не знаєш,
як біль любов псує.

17.12.2008

Краплинами пестливої туги
повз вуст стікати аж до низу,
ти завжди був мені не до снаги,
та підпалить завжди кортіло цього хмизу.
Підкорена і зваблена була,
і постіль рвали рухами п’янкими,
без сорому кохалась та кляла
своє безсилля перед дотиками цими.

27.05.2010

(із реальних спогадів постраждалих від ЧАЕС)

Прекрасний ранок, тепленька весна,
Яка відгомін Пасхи принеслá,
так квітнуть радісно запилені сади,
і Жулька, і Матрос снують туди-сюди.
Білизна сохне здвору коло хатки,
вся праця в домі цім, усі манатки.
Ніщо й нічого не віщує нам біди....

Щось сталось. При дорозі сосни поруділи,
змінило колір небо, почорніло.
На станції дим і скрізь шматки графіту*,
радіаційна хмара розійшлась по світу...
Живемо ще: у школі діти, малюки на дворі,
новенька хата, статки всі в коморі...
Та не прийти на Прип’ять більше літу...

Майже 13 тисяч чоловік, автобусів колони,
висять над ліжком ще вінчальнії ікони...
Лиш особисті речі з собою...А як же все життя?
І чи від радіації десь буде укриття?
Так покалічить нас, так розіп’ять,
так все майбутнє штучно зруйнувать.
Не чую більше крику, лиш серця мого биття.

О, Жулька і Матрос, за мною не біжіть,
очима не благайте, душу не порвіть!
Вас заборонено з собою брати,
лишаю вас тут, бідні, помирати.
Скінчилася отак природи провокація,
Експеримент удався: нікого – лише станція.
Все місто вимерло ураз. А ми? Де будем доживати?

Чи буде ще життя для нас?!

04.10.2012

*Графі́т (від грец. γραφο — писати) — мінерал класу самородних напівметалів, найстійкіший у земній корі кристалічний різновид вуглецю. Темно-сіра непрозора речовина, алотропна форма вуглецю. На відміну від алмазу графіт добре проводить електричний струм і тепло та дуже м'який.

І сльози ллються із очей прекрасних,
звертаючись до сонця за теплом,
бо серцю промінців бракує ясних,
із холодом боюсь сама лишитись знов.
А ти питаєш, чом я не сумую...
Я сумувала безліч днів підряд,
благала: повернись, життя руйную,
Це був любовний твій обряд.
Я божеволіла, лише жила любов’ю,
кохала так, як ти мене навчив;
рубець хронічний знов налився кров’ю,
коли його ти ненавмисне зачепив.
Помилка світу – ти любить не вмієш,
ти не даси життя за сум очей,
лише розпусту й біль у душу сієш,
зникаючи навік із цих ночей.
Тепер прекрасні почуття забула,
не докоряй, що я чомусь не та,
твоє вчення до тебе ж повернула,
насправді, методика була проста...
26.10.2001

Я в клітці, я за склом,
я не бачу тепла і повітря,
і живу я лиш сном,
повертаю лице на світло.
І серце кидає об стіну,
і тягнуться руки до неба,
забувши про розум і силу…
А жити і далі треба!
Так тісно, а бачу безмежність,
так холодно і постійно,
і квіти забули про вірність,
я гину в полоні – все рівно.
Очі мріють зірвати грати,
тіло пробує бити скло,
хай не бачить ці муки мати,
я за склом – повезло.
Я ще можу дивитись в безмежність,
позабути про клітку свою,
я попала навіки в залежність,
а все щастя „КОМУ” віддаю?

22.04.2000

Ти спиш? А я цілую твої очі,
Невидимо кохаю руки золоті.
Дозволено усе, все можна серед ночі,
Як в літні дні щасливі ті.

Ти спиш? А я, мов Ангел-Охоронець,
Твій спокій збережу, ти спи.
І колискова хай луна з віконець,
Не я з тобою наяву – прости.

Ти спиш і вранці не згадаєш,
Як безтурботно до тепла звикав,
Яким в польоті пристрасним буваєш...
Лиш, що безкрила вже – ти відчував.

19.09.2012 (01.10 ночі)

Без гриму, без прикрас,
Не вивчила промову,
Свідомо так до Вас
Прибігла на розправу знову.
Печуть, пульсують скроні,
І очі повні сліз – то дощ,
Грає совість на клаксоні,
Чути гамір мертвих площ.
Я роздяглась і оголила душу,
Та стала невидима мов тінь.
Ви бачили покірну гейшу...
А я була достойна поклонінь!
Усе, я пориваю зі світом,
Отак – без гриму, без прикрас,
І отрую правдивим ароматом,
Мене молитвою хтось спас,
Бо корінь пристрасті в мені погас...

27.09.2012

Я, як вовчиця, від самотності завию,
в моїх думках твій образ ще не зник,
скляний цей погляд цілунками відмию,
до почуттів вселенських ти не звик.
Я – біла кішка, я – німа принада,
чарівний дзвін у темноті ночей,
хай теплиця життям своїм лампада,
й лягає тінь любові від очей.
Моя душа без тебе помирає,
лиш тіло залишається для тління,
бо правда вже давно на дно скидає,
а пурпурові мізки до прозріння.
Я та ж самотня, пристрасна вовчиця,
як хижий звір, на жертву я чекаю,
не знала жалю, лиш сльоза-водиця
тепер супутниця моя: тебе жадаю...

5.09.2010

Огорнута зеленню серпневою,
Смачними ласую плодами,
піснею пташок живу веселою,
усі радіють щедрими дарами.

Солодкий запах скошеного поля,
В обійми вітру мене кидає,
Пухкі хмаринки кличуть в небо – воля
Так надихає й кайдани скидає.

Душа усю красу увібрала,
Щастя теплим дощиком плекаю,
Це був не сон, це дійсність – я літала!!!
Усе прекрасне...просто я кохаю!

10.08.2012