«Дивна ти, їй Богу, дивна!» - гірко зітхала мати, стискаючи пальцями скроні. «Дивись, до чого довела матір – серце ледь не вистрибне з грудей! Чи тобі хлопців мало? Здуріла ти, дівко, ой, накличеш лишенько на свою загублену голівоньку!». Мати гнівалася, сварилася, згадувала Матір Божу з усіма Архангелами, а їй усе було байдуже: немов скам’яніла, сиділа Дарина на старій бабусиній лавці, зронивши важку від роздумів голову.
Тендітна, зі стриженою русявою голівкою, вона була схожа на хлопчиська-школярика, така маленька і, водночас, така доросла. Дитина, чи жінка? Дитина! Дитина дивилася на матір з торішнього фото, мружачи від сонця зелені очі. Ні, жінка! Ця жінка сиділа, зігнувшись від горя, повторюючи, немов навіжена: «Люблю його, мамо, люблю! Хоч в кайдани мене заточіть - все-одно ходитиму! Доля моя така, мамо, доля…»
Нещасна…Від цієї думки здригнулося материнське серце. Нещасна? Хіба я не любила тебе, не берегла?
- Я вдячна вам, мамо…
- Ти вдячна? Гарно ж дякуєш соромом і осудом людським!
Від гострих і болючих слів Дарина не стрималася, схлипнула, помітивши стіл солоною цяткою.
- Плачеш? Плач, доню, і за себе і за мене плач! Бо мені вже й сльози зронити несила. Дарино, Дарино…Богом дарована! Що ж ти накоїла? Він тобі в батьки годиться, а ти про любов шепочеш! Сорому, ой, сорому…
Дівчина підвелася, затьмареними очима обвела кімнату, на мить зупинилась на обличчі матері й кинулася до дверей.
- Тікаєш? До нього тікаєш? Стривай, я ще навчу вас матір поважати, я й до директора дійду: ганьба тримати в школі такого вчителя!
- Він гарний вчитель, мамо, найкращий!
Дарина затулила обличчя долонями й кинулася геть. Тікати, тікати звідсіля подалі: від болю, від неї… Туди, де сонце, де сяйво – до нього!
На шкільному подвір’ї, немов вгодований кіт, розлігся теплий серпневий вечір. Вони сиділи удвох, схрестивши, мов долі, пальці, думаючи кожний про своє, а разом – про спільне. Вона – про матір, а він – про неї, свою кохану Дарину, подаровану Богом і до болю осяяну смутком.


2011 рік.

Вона повільно йшла засніженою вулицею. Струнка, світлоока білявка у пухнастій шубі й білих чобітках, така схожа на справжню Снігуроньку. Зима цього року видалася щедрою на сніг, і з неба падали й падали сріблясті мереживця, осідаючи на пухнастих віях. «31 грудня, - думала вона, - Новий рік! Не прийшов, навіть, не подзвонив…Навіщо? Тобі й без мене весело: друзі, однокурсники, дівчата. «Абонент знаходиться поза зоною досягнення». Це я в тебе – поза зоною. Ти ж у нас такий недосяжний, самовпевнений, успішний. Навколо тебе обертається всесвіт: тебе всі люблять, ти всім потрібен. І мені теж дуже потрібен зараз…»
- Дівчино!! Ви мене чуєте, дівчино?
Приємний чоловічий голос намагався достукатися до затьмареної роздумами свідомості: «Ви загубили рукавичку!». Немов прокинулася. На неї стривожено дивилися карі очі сивобородого Діда Мороза. Справжнього! «Але таке трапляється лише в казках, - подумала дівчина. – Здалося? Ні, він дійсно тут, у червоному кожусі, прикрашеному сріблястим дощиком, з чарівним посохом у руках».
- Дівчино! Та що з вами таке? – Я не примара, не бійтеся.
- А хто ви?
- Дід Мороз.
- Справжній?
- Звісно. Ось візьміть свою рукавичку.
- Дякую! - Вона повернулася й повільно пішла.
- Дівчино, зачекайте. Здається, нам по дорозі.
Наближався святковий вечір . «31 грудня - Новий рік, зрадливо нашіптувала їй ображена свідомість. – А казка? Де казка? І взагалі, де всі: жодного перехожого? Хоча про що я? Сьогодні – Новий рік, усі святкують, всім весело. А я…»
- Снігуронько, можна я буду звати вас так?
Знайомий голос вивів зі стану оцепініння.
- Як хочете..
- У вас щось трапилося? Сьогодні свято, а ви така сумна?
- Трапилося. Я вперше зустрічатиму Новий рік одна.
Незнайомець на мить зупинився, ніби вирішуючи щось важливе.
- А ви коли-небудь пили каву з Дідом Морозом?
- Ні.
- Тоді я згоден бути першим Дідом Морозом, якого ви запросите до себе на каву…
Дива! Напередодні Нового року зустріти справжнього Діда Мороза – не казка? Запросити його до себе на каву й до ранку розповідати про заповітні мрії й нездійсненні бажання. Здійсняться? Можливо. Принаймні, ці двоє зустрінуть Новий рік разом. А значить, зима знову й знову засипатиме землю снігом, а самотні дівчата губитимуть рукавички на щастя!
2011 рік.

Я кохаю тебе. Я КОХАЮ тебе. Я кохаю ТЕБЕ. Яка глибинна суть людських почуттів і стосунків закладена в цих простих словах. У великому, просто безмежному світі зустрілися двоє. Двоє – зустрілися! З сотні поглядів її очі обрали його, й до звичайного сердечного ритму додалося ще одне “тук”. Здійснилося – і посміхнувся Всевишній!
А зовні нічого не сталося. Скажений і завжди поспішаючий світ продовжував бігти. Лише ті двоє на мить завмерли, немов зупинені кнопкою пульту. Двоє – у безмежному морі натовпу. І потяглися назустріч долоні, невпевнено, наче вперше, і защеміло у підреберні, бо останнє народжене “тук” застрягло в аорті. А найбожевільніша з мільйона скажених – думка встромила свої наманекюрені нігті в скроні: “Торкнутись!” “До неї!”, - немов мишеня, ворушилось сполохане серце. “До нього!” – умить обізвалося інше. Філософія погляду, одвічна й незламна істина.
Я кохаю тебе… Я кохаю тебе. Я КОХАЮ тебе. Я кохаю ТЕБЕ!
2011 рік.