
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.23
18:14
У середу близько п’ятої ледь розвидниться
Нишком зачинить у спальню двері
Лишить листа, що все мовить за неї
І на кухню сходами, носовичка
стискаючи
Двері тихцем зачинивши вхідні
Ступить нарешті надвір
Нишком зачинить у спальню двері
Лишить листа, що все мовить за неї
І на кухню сходами, носовичка
стискаючи
Двері тихцем зачинивши вхідні
Ступить нарешті надвір
2025.09.23
14:26
Мідну турку вгортає пелюстями синіми полум'я.
Синій ранок за шибою холодом першим вістить.
Починається осінь іще одна, стомлена й зболена.
Пробивається сонце в тумані остудженим променем.
Синій ранок ув очі вдивляється садом пустим.
Сну розкидані
Синій ранок за шибою холодом першим вістить.
Починається осінь іще одна, стомлена й зболена.
Пробивається сонце в тумані остудженим променем.
Синій ранок ув очі вдивляється садом пустим.
Сну розкидані
2025.09.23
11:45
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2025.09.23
09:50
Холодні іскри зорепаду
Безслідно танули вгорі
Над потемнілим тужно садом
І німотою чагарів.
Вони з'являлись і зникали,
Як не приборкані думки
Про світлі радощі й печалі,
І швидко пройдені роки...
Безслідно танули вгорі
Над потемнілим тужно садом
І німотою чагарів.
Вони з'являлись і зникали,
Як не приборкані думки
Про світлі радощі й печалі,
І швидко пройдені роки...
2025.09.22
22:25
У дитинстві я довго подорожував.
Що я шукав?
Я шукав те, чого не існує,
а знаходив лише порожнечу.
Із дитинства закріпилася звичка
шукання невідомих світів.
Я потрапляв у магму невідомості,
у в'язку речовину невизначеності,
Що я шукав?
Я шукав те, чого не існує,
а знаходив лише порожнечу.
Із дитинства закріпилася звичка
шукання невідомих світів.
Я потрапляв у магму невідомості,
у в'язку речовину невизначеності,
2025.09.22
19:07
Сонет)
Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?
Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?
2025.09.22
16:58
Не гадаю наразі, що буде зі мною —
домовина соснова, чи сонця розмай?
Бач, вервечкою ходить біда за бідою,
без страждання гріхи не пускають у рай.
Ще не все допила із ґрааля терпіння
і не склала в дорогу валізу важку.
На краю океану збираю камін
домовина соснова, чи сонця розмай?
Бач, вервечкою ходить біда за бідою,
без страждання гріхи не пускають у рай.
Ще не все допила із ґрааля терпіння
і не склала в дорогу валізу важку.
На краю океану збираю камін
2025.09.22
15:40
Літає павутина примою в повітрі,
Нюанс плете любові міражем.
І ллється бабиного літечка палітра,
Складає візерунок вітражем.
І швидко час злітає, мов легка пір'їна,
Вже осінь дефілює у вбранні.
Із золотого листя встелена перина,
Нюанс плете любові міражем.
І ллється бабиного літечка палітра,
Складає візерунок вітражем.
І швидко час злітає, мов легка пір'їна,
Вже осінь дефілює у вбранні.
Із золотого листя встелена перина,
2025.09.22
14:40
Згадаю я ті давні дні,
Коли з’явилась ти мені.
І я від тебе шаленів,
Кохання квітку сам приніс.
Приспів:
Хоч роки, як стрімка ріка,-
В моїй руці твоя рука.
Коли з’явилась ти мені.
І я від тебе шаленів,
Кохання квітку сам приніс.
Приспів:
Хоч роки, як стрімка ріка,-
В моїй руці твоя рука.
2025.09.22
10:31
Спокуса щирістю найнебезпечніша з спокус.
Така солодка і така принадна.
Ти відчуваєш доторк її вуст?
Він дуже ніжний й неспростовно владний.
Він проникає у твоє єство,
запалює й розпалює все дужче.
Невже ти хочеш загасить його?
Така солодка і така принадна.
Ти відчуваєш доторк її вуст?
Він дуже ніжний й неспростовно владний.
Він проникає у твоє єство,
запалює й розпалює все дужче.
Невже ти хочеш загасить його?
2025.09.22
10:11
Все швидше й швидше мчать літа,
Все більше й більше смутку в звуках, -
Знедавна втома й гіркота
Дороговказом стали мукам.
Зловісний стрій нових недуг
Вже приглядається до мене
І так ось топчеться навкруг,
Що пилом дихають легені.
Все більше й більше смутку в звуках, -
Знедавна втома й гіркота
Дороговказом стали мукам.
Зловісний стрій нових недуг
Вже приглядається до мене
І так ось топчеться навкруг,
Що пилом дихають легені.
2025.09.21
20:52
У життя мого блокноті для нотаток
Добігають чисті аркуші кінця
І останній вже готується прийняти
Завершальну епіграму від Творця.
Отче наш, пошаруди іще папером:
Переглянь Свої помітки на полях,
Що мені до бенефісу від прем’єри
Добігають чисті аркуші кінця
І останній вже готується прийняти
Завершальну епіграму від Творця.
Отче наш, пошаруди іще папером:
Переглянь Свої помітки на полях,
Що мені до бенефісу від прем’єри
2025.09.21
19:27
В одній тональності
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
2025.09.21
17:17
О, ця жінка зо цвинтаря від мене має діти
Душевна, хай не всяк нас має видіти
Вона ангел звалища, є у неї їжа
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
Якщо трубопровід зламаний, на мості я приникнув
Чи їду з глузду на гайвеї недалік р
Душевна, хай не всяк нас має видіти
Вона ангел звалища, є у неї їжа
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
Якщо трубопровід зламаний, на мості я приникнув
Чи їду з глузду на гайвеї недалік р
2025.09.21
16:12
В історії України скільки раз бувало,
Що самі ж і «верховоди» її продавали.
Хто відкрито її зрадив, хто дурно попхався,
Хотів слави. Замість того сорому набрався.
Ще і більше зробив шкоди, ніж доброї справи.
Тому то наша історія така і кривава.
Геть
Що самі ж і «верховоди» її продавали.
Хто відкрито її зрадив, хто дурно попхався,
Хотів слави. Замість того сорому набрався.
Ще і більше зробив шкоди, ніж доброї справи.
Тому то наша історія така і кривава.
Геть
2025.09.21
15:37
Хоч нема вже літа наче.
Сонце й досі.
А мене у гості кличе
Тиха осінь
приспів
Теплі дні ясні, чудові.
Світ, мов красень.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сонце й досі.
А мене у гості кличе
Тиха осінь
приспів
Теплі дні ясні, чудові.
Світ, мов красень.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олена Савела (1981) /
Проза
Осяяна смутком.
«Дивна ти, їй Богу, дивна!» - гірко зітхала мати, стискаючи пальцями скроні. «Дивись, до чого довела матір – серце ледь не вистрибне з грудей! Чи тобі хлопців мало? Здуріла ти, дівко, ой, накличеш лишенько на свою загублену голівоньку!». Мати гнівалася, сварилася, згадувала Матір Божу з усіма Архангелами, а їй усе було байдуже: немов скам’яніла, сиділа Дарина на старій бабусиній лавці, зронивши важку від роздумів голову.
Тендітна, зі стриженою русявою голівкою, вона була схожа на хлопчиська-школярика, така маленька і, водночас, така доросла. Дитина, чи жінка? Дитина! Дитина дивилася на матір з торішнього фото, мружачи від сонця зелені очі. Ні, жінка! Ця жінка сиділа, зігнувшись від горя, повторюючи, немов навіжена: «Люблю його, мамо, люблю! Хоч в кайдани мене заточіть - все-одно ходитиму! Доля моя така, мамо, доля…»
Нещасна…Від цієї думки здригнулося материнське серце. Нещасна? Хіба я не любила тебе, не берегла?
- Я вдячна вам, мамо…
- Ти вдячна? Гарно ж дякуєш соромом і осудом людським!
Від гострих і болючих слів Дарина не стрималася, схлипнула, помітивши стіл солоною цяткою.
- Плачеш? Плач, доню, і за себе і за мене плач! Бо мені вже й сльози зронити несила. Дарино, Дарино…Богом дарована! Що ж ти накоїла? Він тобі в батьки годиться, а ти про любов шепочеш! Сорому, ой, сорому…
Дівчина підвелася, затьмареними очима обвела кімнату, на мить зупинилась на обличчі матері й кинулася до дверей.
- Тікаєш? До нього тікаєш? Стривай, я ще навчу вас матір поважати, я й до директора дійду: ганьба тримати в школі такого вчителя!
- Він гарний вчитель, мамо, найкращий!
Дарина затулила обличчя долонями й кинулася геть. Тікати, тікати звідсіля подалі: від болю, від неї… Туди, де сонце, де сяйво – до нього!
На шкільному подвір’ї, немов вгодований кіт, розлігся теплий серпневий вечір. Вони сиділи удвох, схрестивши, мов долі, пальці, думаючи кожний про своє, а разом – про спільне. Вона – про матір, а він – про неї, свою кохану Дарину, подаровану Богом і до болю осяяну смутком.
2011 рік.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Осяяна смутком.
«Дивна ти, їй Богу, дивна!» - гірко зітхала мати, стискаючи пальцями скроні. «Дивись, до чого довела матір – серце ледь не вистрибне з грудей! Чи тобі хлопців мало? Здуріла ти, дівко, ой, накличеш лишенько на свою загублену голівоньку!». Мати гнівалася, сварилася, згадувала Матір Божу з усіма Архангелами, а їй усе було байдуже: немов скам’яніла, сиділа Дарина на старій бабусиній лавці, зронивши важку від роздумів голову.
Тендітна, зі стриженою русявою голівкою, вона була схожа на хлопчиська-школярика, така маленька і, водночас, така доросла. Дитина, чи жінка? Дитина! Дитина дивилася на матір з торішнього фото, мружачи від сонця зелені очі. Ні, жінка! Ця жінка сиділа, зігнувшись від горя, повторюючи, немов навіжена: «Люблю його, мамо, люблю! Хоч в кайдани мене заточіть - все-одно ходитиму! Доля моя така, мамо, доля…»
Нещасна…Від цієї думки здригнулося материнське серце. Нещасна? Хіба я не любила тебе, не берегла?
- Я вдячна вам, мамо…
- Ти вдячна? Гарно ж дякуєш соромом і осудом людським!
Від гострих і болючих слів Дарина не стрималася, схлипнула, помітивши стіл солоною цяткою.
- Плачеш? Плач, доню, і за себе і за мене плач! Бо мені вже й сльози зронити несила. Дарино, Дарино…Богом дарована! Що ж ти накоїла? Він тобі в батьки годиться, а ти про любов шепочеш! Сорому, ой, сорому…
Дівчина підвелася, затьмареними очима обвела кімнату, на мить зупинилась на обличчі матері й кинулася до дверей.
- Тікаєш? До нього тікаєш? Стривай, я ще навчу вас матір поважати, я й до директора дійду: ганьба тримати в школі такого вчителя!
- Він гарний вчитель, мамо, найкращий!
Дарина затулила обличчя долонями й кинулася геть. Тікати, тікати звідсіля подалі: від болю, від неї… Туди, де сонце, де сяйво – до нього!
На шкільному подвір’ї, немов вгодований кіт, розлігся теплий серпневий вечір. Вони сиділи удвох, схрестивши, мов долі, пальці, думаючи кожний про своє, а разом – про спільне. Вона – про матір, а він – про неї, свою кохану Дарину, подаровану Богом і до болю осяяну смутком.
2011 рік.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію