«Дивна ти, їй Богу, дивна!» - гірко зітхала мати, стискаючи пальцями скроні. «Дивись, до чого довела матір – серце ледь не вистрибне з грудей! Чи тобі хлопців мало? Здуріла ти, дівко, ой, накличеш лишенько на свою загублену голівоньку!». Мати гнівалася, сварилася, згадувала Матір Божу з усіма Архангелами, а їй усе було байдуже: немов скам’яніла, сиділа Дарина на старій бабусиній лавці, зронивши важку від роздумів голову.
Тендітна, зі стриженою русявою голівкою, вона була схожа на хлопчиська-школярика, така маленька і, водночас, така доросла. Дитина, чи жінка? Дитина! Дитина дивилася на матір з торішнього фото, мружачи від сонця зелені очі. Ні, жінка! Ця жінка сиділа, зігнувшись від горя, повторюючи, немов навіжена: «Люблю його, мамо, люблю! Хоч в кайдани мене заточіть - все-одно ходитиму! Доля моя така, мамо, доля…»
Нещасна…Від цієї думки здригнулося материнське серце. Нещасна? Хіба я не любила тебе, не берегла?
- Я вдячна вам, мамо…
- Ти вдячна? Гарно ж дякуєш соромом і осудом людським!
Від гострих і болючих слів Дарина не стрималася, схлипнула, помітивши стіл солоною цяткою.
- Плачеш? Плач, доню, і за себе і за мене плач! Бо мені вже й сльози зронити несила. Дарино, Дарино…Богом дарована! Що ж ти накоїла? Він тобі в батьки годиться, а ти про любов шепочеш! Сорому, ой, сорому…
Дівчина підвелася, затьмареними очима обвела кімнату, на мить зупинилась на обличчі матері й кинулася до дверей.
- Тікаєш? До нього тікаєш? Стривай, я ще навчу вас матір поважати, я й до директора дійду: ганьба тримати в школі такого вчителя!
- Він гарний вчитель, мамо, найкращий!
Дарина затулила обличчя долонями й кинулася геть. Тікати, тікати звідсіля подалі: від болю, від неї… Туди, де сонце, де сяйво – до нього!
На шкільному подвір’ї, немов вгодований кіт, розлігся теплий серпневий вечір. Вони сиділи удвох, схрестивши, мов долі, пальці, думаючи кожний про своє, а разом – про спільне. Вона – про матір, а він – про неї, свою кохану Дарину, подаровану Богом і до болю осяяну смутком.


2011 рік.