Я засинаю. Ніби падаю у бездонну прірву. Я нічого не бачу, не відчуваю, не чую, все навколо темно. Це нагадує непрохідну гущу, крізь яку неможливо пройти. Вона охоплює все навколо, вона огортає мене з ніг до голови. Продовжую падати і не можу зупинитись. Це починає лякати і водночас бісить. Я хочу взяти це в свої руки, хочу виправити на свою користь. Хочу проснутись. Чому не виходить? Я не знаю, що робити, але дозволити паніці взяти гору над собою – ні, цього не буде. Я повинна з цим справитись, виправити, проснутись. Ось, здається я чую чийсь голос. Він дуже далеко, але це може бути спасіння. Відлуння голосу ніби ехом б’є з далеку. Я біжу на цей звук, простягаю руку. Здається близько. Чому віддаляється?
--- Стій! – кричу, але все марно. Навколо тиша.
Знову ця глуха тиша. Вона стає густішою огортає мою голову, не дає зосередитись. Вона чіпляється за мої думки знищуючи їх одна за одною.
--- Не треба.--- З мого горла намагається вирватись крик. Все марно. В горлі застряг великий ком, він мішає не дає сказати слова. Я стараюсь його проковтнути, позбутись…раз…другий…третій… Але не виходить, воно здавлює моє горло, не дає дихати. Десь в центрі сонячного сплетіння наростає паніка, старається вирватись на зовні через крик. Тишина. Я хочу відкрити очі але тяжка пелена не дає цього зробити.
--- За що?--- питаю я себе.
Всі мої відчуття відключились ніби хтось вимкнув світло. Темрява, тишина, одинокість. Я більше не можу, я завжди старалась показати себе сильною. Я не піддавалась паніці на людях, йшла на пролом. Не те, що по головах. Ні, я ніколи нікому не шкодила навмисне. Просто старалася добитись того чого хотіла.
А зараз я не можу нічого зробити. Я знову продовжую падати, можливо варто просто здатись, і плисти за течією а не проти?!
Що буде те буде! Але це не в моєму стилі. Я так не хочу, не хочу бути, як всі. Передімною появляється вікно. Можливо зможу вибратись. Я простягаю руку стараючись дотягнутись до нього, воно вже близько, так близько. Я відчуваю дотиком скло, холодне, тверде скло. Ось воно, моє спасіння. Відчиняю його… знову тишина! Знову темрява!

2012р.

For J. and J.

Пройшло чотири роки з нашої останньої зустрічі, з нашої останньої розмови. Чотири довгих роки, ми не спілкувались і не бачились. Ні одного дзвінка, ні від одної сторони. Ніби могильна тиша. Я не знаю, як вони поживають, що вони роблять, як себе почувають. Я не задумувалась над цим раніше. Просто в один прекрасний день, а можливо і не прекрасний, точно… його не назвеш прекрасним, не знаю як і чому ми обірвали всі зв’язки. Отак взяли і роз’їхались по різних точках землі. Хоча це не правильно, від однієї я жила недалеко, як би ми хотіли то час від часу могли б бачитись. Але цей переломний момент коли ми перестали спілкуватись змінив все, і його виявилось достатньо щоб обірвати наше спілкування. Сказати, що десять років нашої дружби пішло коту під хвіст…не можна. В нас за ці роки були веселі і сумні моменти, які ми розділяли на трьох. Ми ділились всім, що нас турбувало, чи коли в нас були хороші новини ми летіли один до одного щоб швидше поділитись. Сказати, що ми не сварились, не хочу лукавити. Ми сварились і навіть дуже часто, бувало через дурниці, але ми швидко мирились. Приходили на допомогу без зайвих слів, підколювали один одного, але ніколи не говорили одна одній цих страшних для дружби слів…а я ж тобі казала!!!
Чому за стільки років, саме зараз я про це згадую, над цим задумуюсь?! Я тримаю фотографію на якій стоять три радісні дружелюбні маленькі дівчинки, вони всміхаються, вони задоволені своїм життям, вони задоволені своєю дружбою.
Зараз же все інакше, все змінилось. Не можу сказати на краще чи на гірше. Я знайома з ними з самого дитинства. Я задоволена цим. Ми разом пізнавали світ по дитячому радіючи цьому. Я ніколи б не проміняла проведений з ними час.
Хоч зараз ми не спілкуємось але я знаю, я з впевненістю можу сказати, що доля ще не раз нас зведе. Ми не раз ще побачимось. Завдяки тому веселому часу проведеному в дитинстві разом, ми будемо мати, що згадати. Я завжди рада їх побачити на своєму порозі, завжди їх прийму, ніколи їх не забуду. Я вдячна долі, що колись в дитинстві вона забажала нас здружити. І подарувала нам щасливі миті дружби!


From O.