Той день минув, коли любив Ти,
Себе відкрити не боявсь,
Коли бездумно й не заради
В чоло так ніжно цілував.
Вже стільки правил назбиралось,
Що стогне вся душа моя.
Любов на волю виривалась,
Та в клітку загнана… І я
Не бачу змісту в днях минулих,
Зігрітих сонячних теплом,
Бо сильна вже від бід прибулих,
І мудрість закриває зло,
Немає вже обгортки щастя,
Нальоту радості нема,
Весна мені уже не здасться,
Вона мене усю пройма…
Спокійно, тихо, без надміру
Знімаю зашморг я із шиї,
Але у що тепер повірю,
Коли навколо вітер виє?
Чи та моя обгортка, може,
Тобі так до душі припала?
Та в чужих шатах - так не гоже,
Голуб мене таку, як стала,
Бо лиш тепло загоїть рани
І спокій серцю поверне
І хай між нас на мить не стане
Розлук чар-зілля запашне,
Бо якщо любиш – не плануй,
За нас усе вже спланували,
Короткий час наш не марнуй,
Бо ще нікому не додали.

Чому в цей день серпневий несвятковий
Тебе, затяту, знову продали?
І честь твою, гартовану у бої,
За папірці зелені віддали?

Чому земля, збагачена віками,
Чужою стала для своїх дітей?
Застелена болючими вінками,
Стражданнями згасаючих людей!

Все продали, дівочу гідність й вроду
Служити низько ви поставили собі!
Чи ви про матір вже забули зроду,
Що юною була в своїй добі?

Хто папірці візьме з собою? Схаменіться!
Ви візьмете печалі і жалі!
Вас повернуть сюди забутими, не зліться,
Прожити, що бажали ви землі.

Він втомився музику писати
І, поклавши скрипку у футляр,
Не чекав до скону дарувати
Перехожим витончений дар.

Не чекав обличчя збайдужілі
Не до музики, ні, просто до життя.
Тільки він й холодні стіни білі
Бачили столичне забуття

Тих, що так спішать зі вчора в завтра,
Що невтомно дивляться вперед,
Та отримують від долі тільки жарти
Зі щоденників із днями наперед.

03-2009

Де загублена, ти, Україно?
Вже народ твій упав на коліна,
І удома, й в далекій країні,
Хто згадає, тебе, Україно?

Ти непроханих гостей частуєш,
А дітей своїх трунком годуєш,
Хто молитву сьогодні згадає,
Коли, ти, наша панно, страждаєш?

Хто народить здорову дитину,
Щоб підняти з руїни Вкраїну?
І хто славу твою пам'ятає,
Коли продане все, що ти маєш?

Україно, голубонько, сива!
Подаруй нам ще крихітку дива,
Дай же сили тебе врятувати,
Бо не час тобі, нене, вмирати.

Я пам’ятаю день після Петра Святого
І дзвін розчулених Софіївських дзвіниць,
І голос мій, відправлений з землі до Бога,
Десь відбивавсь на дні замулених криниць.

Звершилось мучеництво довгих днів сумних
І перше слово чути між чужих й своїх,
І голос в телефоні, й ес-ем-ес
Підтримували Ангели з небес!

Чи сильна я, а чи слабка?
Чи в цьому, доле, річ?
Є Світло в закатованому
Світі Протиріч!
...

Відкриті двері: і куди вони ведуть?
І як за ними люди завтра ще пройдуть?
Чому так важко сильною людині буть?
А ставши сильною, про Бога не забуть?

2012

О, невимовна, радосте, моя!
Мені колискою ти стала, первоцвітом!
Моя душа говорить: „Я- твоя,
Тобою жити, думати, любити!”

Чия донька я? З давніх-прадавен
Багато крові у мені тече, я знаю.
Тебе, колиску-мову, мій човен,
Завжди у серці запальному маю!

Розстріляне Відродження твоє,
Голодомором твої дітоньки убиті,
З чола рікою кров-живиця б’є
І не водою доленька омита!

Ти в жилах багатьох, не помирай!
Дружити – так, це треба. Треба й поважати:
Других, себе. Не плач і не зважай,
Ми не дамо забутись і сконати!

Любов-примара вислизає знову
Із літ малих мане навчила, Ти,
Що в цьому світі поруч зі сльозою
Світити будеш сонцем золотим.

Що мала я? Багато? Дуже?
Господь забрав те рідкісне тепло
І серце незігріте небайдуже
Нагадує, що терням поросло.

І знову я невигріте дитя.
Це смішно збоку, та не з середини.
Так, мабуть, буде до мого кінця,
Любов-примара ніжить щогодини.

Душі торкнеться лиш на мить
І знов далеко відлітає,
А коли поруч, то мовчить,
Про Себе ледве нагадає.

Не обійме, не приголубить,
Згина під Себе знов і знов,
Слова крізь фільтри пропускає…
Така, примаро, Ти, Любов?

Згадай мені, оте, дитяче,
Зігрій, щоб вирости, змогла.
Ти знов смієшся, та, одначе,
Причина є тому одна.

І не дивуйся, коли хочу,
З'єднати різні два світи.
Розмова серце не лоскоче?
Та разом нам з Тобою йти.

Любов-примару знов приймаю
І знову губить час Вона,
Про сокровенне не спитає,
Бо з світу іншого прийшла.

Чи хрест такий, чи щось не розумію,
Чи хтось не бачить з висоти,
Що я люблю, і від примари млію,
А серце терням може зарости.