Любов-примара вислизає знову
Із літ малих мане навчила, Ти,
Що в цьому світі поруч зі сльозою
Світити будеш сонцем золотим.

Що мала я? Багато? Дуже?
Господь забрав те рідкісне тепло
І серце незігріте небайдуже
Нагадує, що терням поросло.

І знову я невигріте дитя.
Це смішно збоку, та не з середини.
Так, мабуть, буде до мого кінця,
Любов-примара ніжить щогодини.

Душі торкнеться лиш на мить
І знов далеко відлітає,
А коли поруч, то мовчить,
Про Себе ледве нагадає.

Не обійме, не приголубить,
Згина під Себе знов і знов,
Слова крізь фільтри пропускає…
Така, примаро, Ти, Любов?

Згадай мені, оте, дитяче,
Зігрій, щоб вирости, змогла.
Ти знов смієшся, та, одначе,
Причина є тому одна.

І не дивуйся, коли хочу,
З'єднати різні два світи.
Розмова серце не лоскоче?
Та разом нам з Тобою йти.

Любов-примару знов приймаю
І знову губить час Вона,
Про сокровенне не спитає,
Бо з світу іншого прийшла.

Чи хрест такий, чи щось не розумію,
Чи хтось не бачить з висоти,
Що я люблю, і від примари млію,
А серце терням може зарости.