Піти трохи далі
зі своїх кам’яних печер,
хай навіть вони тепер
архітектурно-гламурні причандали.
Замало пересісти на табуни залізних коней,
бо все одно пересуватися планетою по колу.
Закликаю душерушати в наступне,
витягати сотні своїх я
із попереднього, що тримає підступно,
переставити світ, щоб стала душа – Всесвітня.
«Вірш
як віриш» –
колись прочитав десь в книзі.
І стали шляхи поезії
моєю свободою
в якій відбувся собою.
В цих рядках поетичних проектів
нових Всесвітів
мої діалоги
з Богом,
моя Україна
модерно-космічно написана,
Біблія і конституція,
ідеалу серце.
Це так же важливо як жити,
і після, – відроджуватися
та новонароджуватися, –
у вірші
вірити!

***
Білих хмар скуйовджені простині.
Бутонів розквітлих просинь.
Все, що є, – від на даху бузька
і весняних бруньок на тілі близькому
до зимового щастястояння –
народилося від кохання.
Всесвіти романами Богонаписаними,
відвертими виставами Ними поставленими,
з оголеними декораціями
планетами розлітаються.
А ми по медових сотах перетікаємо,
де душа переходить у форму тіл,
у раях парних перебуваємо,
встаючи з еросів сил світів.
Впадають сонця в моря,
народять нові атмосфери,
щоб дихала мрія
з любовної гри.
Різнотрав'ями,
різносмаків'ями –
перетинаємось,
творимось.
А Земля на гостині кохань
виглядає тортом покраяним.
І на дорозі відкраяній
ми людо-світи
як орбіти далеких привітів,
що розійшлися життями
та смертями
у пошуках безлічі раїв,
іще повернемось із долі надбаннями
та приєднаємось до всемережі чуттів –
небес щастів,
лібідо,
і лебедів...

Повітря сперте в гробниці літератури,
тут замурованим бути живому поету,
чиї орієнтири -
не на чотири,
а на безліч сторін світу.
А він і не стверджував що гравець
на тимчасовості шахівниці.
Бо не наростила його творчість біцепсів накладних
з книжкових накладів.
І не оперся на точку зору
критиків короткозорих.
Але він зачекає,
бо має
за звичність
вічність.
І через якусь тисячу років
від його кривдників не залишиться сліду кроків,
розсунуться стіни,
і з подихом змін,
через мільйон світлових,
можна щось й сотворити,
роздмухати в душі із ідей світи,
подати плани на неба підпис,
звернутися до вищого правосуддя,
долучитися дописами
до галактик нових надбуття.
Щоби не зотліти
в старих книгах,
та не стати пилюкою в майбутнього ногах,
не замуровуйте, а давайте літературі дихати.

Філософ Григорій, почуй - світ не спить :
Майдан як розпечена сковорода.
Вогонь від шин шкварчить.
Юрба -
тече вулицями мов лава вулкана.
Для бунтарів бочки за барабани.
Не водою,
а кров'ю
вмивають руки кати.
Спадають корони з корупціонерів.
Втікають зрадливі гетьмани.

А далі, війна.
На стіну стіна.
І з завойовницької псевдокультури -
лунають вибухи, і вилітають кулі.
Розтопчують імператив Канта
чоботи окупанта.

О невже,
наші подвиги й жертви -
лиш для зміни угрупування
одних, іншими олігархами,
і поповнення Європи
добровільними остарбайтерами.

Світоглядно інша моя Україно.
Здобуток твій воля.
Поезій країно.
Вдосконалюй долю.

Важливі закони
ті що правди кордони,
як фундаменти для побудови
нової світобудови,
не секонд-хендового змісту,
а світу некстмодернізму.

Наші інші світи
мають право світити
у небі космізму
сонцями наступного змісту,
Україну підняти до космопросторів
галактик ідейних зорів.

Лиш тоді недаремні стояння твої на холодних зимових майданах,
і картини що пишуть червоним по-білому перебинтовані рани,
коли змінить країна світогляд буденний,
на яскраві світи некстмодерні.

Коли майдан як вулкан революційний
змінюється заворушеннями вуличної контрреволюції,
і ідеологія заходу
наштовхується на політтехнологію сходу,
тоді кулями по-народу
вистрілюють геополітичні війни,
з вини -
владолюбивих диктаторів,
і тоталітарних культур агітаторів.
І від військової операції
посттравматичні рани нації
не зализати ображеній політиці,
і не вилікувати обмеженій економіці.
Цій країні потрібні зміни
до глибини душі України,
щоб в її метафізичному небі світоглядному
відбулась поява некстмодернізму,
як новий виток розвитку,
розбудови людської, і розквіту...
Він у вірі в людей,
і в галактиках наших ідей,
у гармоніях з світом
і з Всесвітом,
у повазі до різноманіття -
життя.
В цьому краї, де античні філософи не ходили,
й люд хрестили мечем
і вогнем...
Україну, насправді, таки сотворили -
поети.
І в літературному слові, що дальше від класика,
розбудова її ДНК,
і успіху пріоритети -
в оновленні -
в самій людині,
і в її домівці - країні.

Некопіювальні,оригінальні поети
пишуть твори наче проекти,
вириваються з епохи примітивної культури,
віршують,
віщують,вершать,
а рукописи їхні виходять за межі часу і простору...
І перед кабінетів дверима закритими ,
знаходять двері в собі,цв"яхами долі не забитими,
як вихід , як відкриття
ще незнаного буття...
Та надсилають тексти малозрозумілого
як листи із майбутнього,
до людства, що оділо тимчасові етичні цінності
матерій далеких провінцій
периферії життя Земної цивілізації.
Ці поети -
мають слова за мечети
що прорубують шлях
в світоглядних хащах мов в джунглях,
пробиваючись до блага,
до Бога,
до джерела,
до ідеала...
Співставляють тисячі слів улабораторії свого життя
як добра багатоваріантне розмаїття,
пробують -
винаходити проби -
матерій майбутнього щастя.
Тільки такі, дивакуваті,
що без віршів нікроку
що записують їх,на усьому ,що попаде під руку,
навіть на сірникових коробках,
у своїх доробках -
проникають у сутність ідеї у слові
у дивній своїй поетичній промові,
із мовної глини
як з першоцеглини
змоделюють в душі - невідоме,нове,всеможливе...

Якби Іван Франко не вмер,
а став би мером Івано-Франківська,
то чи працював би він в поті чола чиновницького,
чи вибудовував би бюрократичний ідеал світу
із постанов, розпоряджень, наказів…
Знаєте, щось не так,
щось пішло не так у нас
наче в королівстві Данському,
бо ми віддали владу політикам,
а треба би було поетам.
Лише у піснях і віршах —
вижив український народ,
та словом відродився.
І важливішим за владні укази
є Шевченків «Кобзар».
Оберігають мою країну —
поети,
більше за пістолети.
Як казав колись грек Платон
певно розбивши свій глек з вином
об чиюсь чиновницьку голову:
— Лише та держава буде процвітати
де будуть правити філософи та віршотворці…
І щоб урятуватись —
від економічної кризи,
та політичної диктатури, —
люди йдіть у поети!

* * *

Все що треба,
Підводячи слово до Неба,
ці світи що з Землі проросли
зберегти у душі
наче в Шатлі,
мов майбутні панети з ідей,
як комети контексту,
вірші зерно-зорі,
сонця космосу мовні
посіяні серед людей…
І за позаземною орбітою
Недовідомі, найдальші галактики
розприкрасити добротою
винайденою людиною…
З філософської фляги —
всеможливістю форми і змісту життя —
відродити —
зів’ялі часи і простори буття…
Як алхімік, з пробірок,
із формул думок —
вдосконалити Всесвіт…
Ідеального щастя дорога
Веде від людини до Бога…
Домовина ж не дім…
Всі поразки людські на Землі
Мов загублені іграшки
десь у дитинстві,
що не варті плачу ще дитячого людства.
Всесвіт все відшкодує —
людині
що диво у слові збудує…
 

Сексуальна енергія -
найсильніша стихія в світі,
що на фасадах імпотентних культур
стримить феєричним графіті.
І ці короткі спідниці дівчат -
популярніші за прапори політичних партій,
дадуть народу більше задоволення
за парламентські обговорення.
І чиновницькі президії від культури -
наче у ролі презервативів,
коли вони не дозволяють креативів
показу краси оголеної натури.
І усім псевдоморалістам -
що еротики сцену закрили кулісами,
скажу: - що на Землі життя народжують -
оголені секс-пориви поводження,
без яких не було б нічого сущого,
навіть душі.
Яке ж це блюзнірство і збочення, на ділі, -
бути проти оголеного тіла.

Бачу в твоїх очах невідомі світи,
незнайомі планети в просторах космічних,
непрочитані мною слова почуттів,
і мовчання в них райського співу птахів,
заглядаю у їх глибину загадкову
і втрачаю в юрбі цю красу, випадково,
як в оманливім леті зозулі
вже не відшукати тебе на Землі,
випадає все з колій, і кане у лету,
лиш не впадуть вірші перехожим під ноги,
не опалі листки —
не накриють сніги,
бо в поета перо чарівне, всеможливе,
бо мені не дано все прийняти як є,
бо поет у душі переписує світ,
де вірші — це зірки, дум матерій проекти,
і будує незнані з любові планети
розмріявши Всесвіт
до щастя всецвіття…
Сотворити із слова свій космос душі,
Дарувати галактики віршів —
всім людям Землі,
це поетів — орбіти, і долі.

* * *

Майстрові слова невизнання не страшне наче пустеля,
бо посеред людської пустоти
слова лиш справжні спраглим за джерела
і дереву з ідеї прорости.
В безоднях, в безнадіях, там де мрії ¬¬—
знецінились мов висохлі моря,
лиш той не пропаде, в кого в душі — ріки поезії,
і береги добра.
Як сотворити із нічого щось живе —
заклав Творець у дивний дар поета.
З самоосмислення першооснови небуття
з’явилося, заколосилося усе.
Так літератора перо —
випише гори, і поля, і зорі…
Матеріальні сяйва міст мов міражі,
без світла мудрих слів погаснуть неживі.
А у пустелях розцвітуть сади —
невиданих літературних див.

Вибухає —
Коли тиск
на текст
цензурною стрілкою вже зашкалює.
А закон ставлять вище свободи слова,
і він безцеремонно обриває чиюсь розмову,
нахабою — чіпляється до всіх
і втручається в усе.
Коли гроші олігархів на території твоєї країни —
виявляються її окупантами.
А спустошення моральне — то, не від бомбардувань руїни,
а після пограбування власними чиновниками.
Полеміка заворушення розпочинається з тління невдоволення,
і з їдкого диму обурення.
Коли політики стають занадто схожими на пройдисвітів.
А на місце творчої еліти пропихаються гламурні дурисвіти.
Бунти ідей назрівають —
коли глобалізація
нав’язує всім свою цивілізацію,
а незгідних під корінь зрізають.
Коли держава хоче бути над народом,
а не з народом.
Тоді, багряним заревом спалахує бунт тексту.
В час його буревію —
гострі прописи букв
нагадують сокири та коси селянських повстань
безкомпромісними словами
як революційними загонами
штурмують речення бунтівні
засади панівної брехні…
Бунти текстів —
руйнували — колоніальних імперій устої,
від них зазнавали поразок найсильніші армії в історії,
найжорстокіші диктатори боялись цього бунту —
більше будь-яких битв.
І Шевченкові вірші —
не що інше як бунт.
Україна є країною бунтівних текстів,
вони — спротив тоталітарності літератури і країни,
в них виверження антидругорядної словоукраїни,
прорив блокади з бюрократичності,
визволення творчої зоряності —
красою, добром, всеможливою силою слова.
Текстобунт —
ударною хвилею здригає інтернет
і увесь світ,
ураганом зриває тверді палітурки
і з пусто-порожніх книг.
Атакує незручними запитаннями,
і перемагає несподіваними відповідями…
Наступ тексту це свобода мови,
і на його сторінках,
у своїх промовах, —
описуймо ідеали розмаїття
в гармонії Всесвіття…
Вільні твори як космічні світобудови душі —
скинуть вицвівші догми із панівної ніші.
Бурі текстів —
мов грози із хмар темно-синіх поетичних світів,
що написані нами,
напоють словами —
світогляди,
для буяння, для розквіту, для всецвітіння,
без них неможлива прийдешня
убрана в обнову поезії й прози, принадна
бунту світлого, — літературна весна.

Вища література —
це вихід
із матриці тоталітарної культури.
І вхід
в вільний світ цінностей,
де вибір побудов
власних світобудов.
В доброгармонії всесвітностей.
Справжня поезія — не ідейне сміття,
а проекти ідеалів буття —
з безлічі планет і зірок усещастя
в душах людських
і в орбітах поєднаних з Богом.
За всесвітнім порогом,
ще недовідомим,
що є спільним домом,
задоволення всевідчуття того раю,
якого всі сущі шукають.

Я теж доречні маски натягав,
в зручні одежі душу одягав,
і участь брав в виставах розмаїтних,
в світоглядах людських
на сценах справ малих
старався досягти днів-успіхів потрібних,
збиравши оплески, наче копійки мідні,
і посмішки зрадливі чи привітні...
О, ні, я не хотів —
костюми тих часів
на себе одягати,
та птахом не злетів,
бо людям із землі дано розпочинати,
і падати, і знов вставати,
йти, і грати,
і грати, грати знов, — але не в тім любов,
не в клітці гри.
За грати традицій й декорацій —
суспільству не сховати — потяг душі до волі.
В умовності — в'язниці дурних світобудов —
не буде щастя долі,
не забуяє кров.
Тож сміючись, втікаю,
театри гри кидаю,
надіючись, шукаю правдиві ті шляхи,
де логікою двері в добро привідкриваю —
в невимушені й мудрі тендітні мрії раю...

Створити сайт —
мов райський сад…
Де корабель космічний — флешка.
Й навіть мобілки есемеска
несе в собі найвищий сенс…
В мій віртуальний світ —
повір.
На моніторі як душа,
а тіло стукає по клавішах.
Всесвітня павутина електрона —
скидає книгу паперову з трона.
Бо покоління що прийде без блату,
ніхто не вдіне в розкіш фоліанту,
за гроші не придбають собі слави
його безстрашні вільні самвидави.
А розлетяться світом інтернету
відверті вірші космосу поетів,
і загоряться зорі з їхніх творів,
закрутяться планети із промов…
Це інші інженери ідеалів.
Це модельєри всесвіту обнов.
Крізь конформізм, і догми кон’юктури
це пробивається нова література.

Вербально, перформансом, візією, —
проявляються у інтернеті поети,
на орбіти здіймаються наче планети,
приходять весною.
Тут живуть як вигнанці з реальності,
чи то агнці, пророки поезії у віртуальності.
Схід і захід тут їхньої слави.
Застигають, на сайтах закинутих, їхні забави.
Голограми примар
без контакту із їх авторами…
Всесвіт вмре без поетів, потухнуть зірки,
зникнуть за динозаврами люди,
і забуті боги, в саду райському гладити будуть трухляві гілки,
і нікого й нічого не буде.
Бо все втратить свій сенс, без красивої мудрості слова,
без зерна, як полова.
Усе менше читають…
І стомився Пегас перевозити гній,
заповідних віршів його крила чекають…
Вимирає поезій невизнаний геній.
І поети, — лише особливі,
ті, що сонце запалять в душі,
що від їхніх поривів
предмети й слова стають сущі,
зможуть жити у всіх добрих сенсах й світах.
І не впадуть на стратах.
А проникнуть у сутність буття
всеможливих матерій всещастя…
Оприлюднені в часі та просторі вірші —
як сходи,
ведуть в ідеали,
у вище…