Я теж доречні маски натягав,
в зручні одежі душу одягав,
і участь брав в виставах розмаїтних,
в світоглядах людських
на сценах справ малих
старався досягти днів-успіхів потрібних,
збиравши оплески, наче копійки мідні,
і посмішки зрадливі чи привітні...
О, ні, я не хотів —
костюми тих часів
на себе одягати,
та птахом не злетів,
бо людям із землі дано розпочинати,
і падати, і знов вставати,
йти, і грати,
і грати, грати знов, — але не в тім любов,
не в клітці гри.
За грати традицій й декорацій —
суспільству не сховати — потяг душі до волі.
В умовності — в'язниці дурних світобудов —
не буде щастя долі,
не забуяє кров.
Тож сміючись, втікаю,
театри гри кидаю,
надіючись, шукаю правдиві ті шляхи,
де логікою двері в добро привідкриваю —
в невимушені й мудрі тендітні мрії раю...