Мій прадід Федір вкрав зерно в колгоспі.
Голодні ж діти: ніби вчора – ледь
Пережили голодний сорок шостий,
В якому ще й вродилося мале.
А працював же – каторжно – за грами,
Якими трудодень замилив соз,
Бо все під віник вигребли в державу,
Як із лихих тридцятих повелось.
А час іде. А діти просять папи.
А треба й на сорочечку й штанці.
А зборщику “яйцо” ще треба здати…
А тільки облігація в руці…
Пішов. Набрав клумак з-під молотарки…
Спіймали. “Допр”. І слідчий злий як біс.
Дали як слід добрячої припарки.
І – троє літ гайда валити ліс…
Літа минули. Прадід спочиває:
Недовго жив. А правнук голови,
Коли тепер я це розповідаю,
Спогорда пхикне: “Та про що це ви?..”
25.11.2023,
Дашів

О мій «друже» з Москви!
Що ж чинити ти будеш,
І які ще коти на душі зашкребуть,
Як до тебе в помешкання «ввічливі люди»,
Не питаючи дозволу, «чемно» зайдуть?
І промовлять:
«Будь ласка, збирай своє шмаття,
Прихопи всі «шкуринки» і геть заберись,
Бо домівку оцю з перепою наш тато
В подарунок твоїм відписали колись.
По цимбалах нам те, що у вас півгороду –
Щонайкращу землицю – за те відтяли,
Що в цей дім провели ви і світло, і воду,
І городу солоному раду дали.
Твій найменший сюди погукав нас урвитель –
Він давно тебе батьком уже не вважа…»
О мій «брате» з Москви!
Що ти станеш чинити?
Чи ж не всадиш між ребра цим «чемним» ножа?!

2 вересня 2014,
Купчинці

Ви не беркути… чорні ви круки,
Знавіснілі раби брехуна.
Ви претеся з лихої принуки,
Лихо й смерть засіваючи нам.
За кривавицю, вкрадену в люду,
Вас послали вбивати цей люд –
Захищати від правди облуду,
Зграю вбивць, лиходіїв, паскуд.
Ви не беркути. Ви – янучари,
Люті найманці хижих заброд.
І по мордах провісником кари
Вам бруківкою плюнув народ.
Захищайте ручного шакала,
Бороніть золотий унітаз!
Не мине справедливої кари
Ані він, ані кожен із вас.
19.02.2014

Я займаюсь умить від зірниць твоїх віч –
І вогненне єство рветься ввись, на свободу,
Щоб сліпучим стовпом досягти небозводу
І в собі розчинити довколишню ніч.
Я крізь товщу пітьми рвуся в небо вогнем,
Щоб з далекими зорями гратись промінням.
І нехай навіть потім розвіється тління –
Я палаю в цю мить, чорну ніч роблю днем.
Тане товща невдач і туман суєти.
Шаленіє вогонь – вічна сутність первинна.
Я згораю на попіл – є тільки жарина
Там, де в серці моїм поселилася ти.

Чап–чалап – гадючиться дорога.
Чап–чалап – а віття ген шу-шу...
Чап–чалап – хлопчина босоногий
Вперше міря стежку в споришу.
Чап–чалап – набита перша ґуля...
Чап–чалап – із ранцем «першачок»...
От і ногу татів чобіт муля,
І під носом сіється пушок...
Чап–чалап – години і хвилини.
Чап–чалап – ба ні, сягнистий крок.
Та нове ще й досі є щоднини,
І хвилина кожна – мов урок.
Чап–чалап... Стомившись із дороги,
Сів на хвильку, чоботи роззув.
І, забувши думи і тривоги,
Прихиливсь на руку і заснув.
Чап–чалап... І в'ється вдаль дорога –
Вже вві сні – звивається, як вуж.
Чап–чалап – це знову босоногий
Б'є на друзки дзеркала калюж...
Чап–чалап… Підвівсь на рівні ноги,
Мовби їх утома й не пекла.
Знов удаль гадючиться дорога,
Й мить за миттю знову – чап–чалап.
06.11.2003

Я – проросток. Я щойно розправив
Сім'ядоль два зелених крила
І ловлю ними сонце ласкаве,
І в мені дух землі ожива.

Хоч трима стебелина тендітна –
Все одно я лечу до небес.
Мати-земле, яка ти привітна!
Світе ясний, ти чудо з чудес!

Онде хмара вже сонце закрила,
Чорна й темна, як мати-земля, –
Лопотять крапелинки на крила,
Сік земний у мені веселять.

Я – проросток, маленька рослина,
Та росту я до сонця з ріллі.
Не стопчи, босоногий хлопчино!
Ми з тобою оба – ще малі.

23.01.2001

Звеселіло сонце – грає променисто.
День такий, що просто – дихай і живи.
Ледве-ледве чутно шемрає під листям
Соковита парость першої трави.

З переляку шуснув сіверко в криницю –
В кришталево-чисту дзвонкову глибінь…
Дремену за місто: кажуть, що по лісі
Хтось розкидав клапті неба і хмарин.

Кожушанку кину – одягнусь весняно,
Та не обійдуся, мабуть, без чобіт:
Зашпорами в пальці ще заходить ранок,
Вдень же в лісі можна й капці загубить.

І вдихнувши смачно молодистий вітер,
Під оркестр пернатий з-поміж голих віт
Поброджу, щоб сонця в душу наловити
Й перелити в пісню про чарівний світ.

20.03.2005

Коли дуб родив кислиці
Й тхір курчат водив,
На галяві, серед лісу,
Заєць хатку звів
(До теслярства його хистом
Не зобидив Бог):
Дві світлиці, піч вариста,
Хижка, сіни й льох.
Біля хати теж не пустка –
Чималий город:
Морква, ріпа і капуста –
Мав що класти в рот.

Раптом звідкись там з’явилась
Норовиста, зла,
Вередлива і брехлива
Дідова Коза –
Бік обдертий, синя пика
І надбитий ріг:
Перепало на горіхи
За минулий гріх.
Завалилася у сіни
Й бека цілу ніч:
„Відчини мерщій, Зайчино,
І пусти на піч!
Безперечне маю право
Стати до тепла:
Я ж колись на цій галяві
Теж траву скубла!”
Задрижала з переляку
Заяча душа:
„Тьху на тебе, харцизяко!
Грійся. Тільки – ша!”
Щойно гостя біля печі
Відігріла бік,
Як зненацька межи плечі
Зайця рогом – штрик!
Сторопів аж косоокий:
От гостям і вір!..
Тут Коза його під боки
Й випхала надвір.
Зачинила хутко двері –
Й Заячі обід,
Полуденок і вечерю
Впорала як слід.
І, напхавши смачно боки,
Тішилася тим,
Як ломитись косоокий
Став у свій же дім.
Далі стала глузувати:
„Схаменись, дурко!
Не дає дверей ламати
Лісовий закон.
Хоч ломися, хоч штовхайся –
Хата вже моя.
Й хоч до Лева позивайся –
буду чиста я!
Можеш далі гуркотіти
Хоч на цілий ліс!”
Вчули Заячий гармидер
Пес, Ведмідь і Лис.
На галяві біля хати
Всілися ладком,
Стали по рядках читати
Лісовий закон.
І до того дочитались
(Що вже тут казать!)
Що правий, можливо, Заєць,
Та права й Коза…
Доки стали розбиратись –
Нагодився Джміль
І, що сталося з вухатим,
Миттю зрозумів.
Покружлявши біля хати,
Крізь вікно проник
І прояву злу рогату –
Шпиґ у драний бік!
І прожогом, об дверцята
Роз’юшивши ніс,
Лихо вискочило з хати
Й дременуло в ліс.

----

До цієї ось пригоди
Силу дам таку.
Коли маємо закони,
Як в отім ліску,
Що за ними є дві правди –
Радість крутія, –
В кожній справі треба брати
Приклад із Джмеля.

06.03.2007

1

Зими ще нема. Ще тримається осінь:
Хоч золото листя й обсипала з віт,
Та мокрими ряднами трусить і росить
Увесь посмутнілий довколишній світ.

А хочеться – снігу, лапатого снігу,
Щоб линув і линув, у вальсі кружляв –
Ланам на врожай і малечі на втіху
Ясним щоб укрилась кожухом земля.

Дарма що мороз наскубе всіх за вуха
І більше до грубок нестимем дровець,
Хай грає весела навкруг завірюха
І видме осінню зажуру сердець!

26.12.2006,
Дашів

2

Шалапутний вітер сивий бісер ниже,
Напина над світом пелену-намет.
А з повітки журно виглядають лижі –
Просяться на ноги в заметільний лет.

Ковзани питають: „Чом не склиться річка?”
І санчата марять гіркою у снах…
І, неначе ситом, вітер сіє мжичку
На лани й діброви, й на широкий шлях.

26.12.2006,
Дашів

3.НОВОРІЧНА ІРОНІЧНА

Сплять у шафі кожушок,
Шапочка й пальчата:
Забарився десь сніжок,
Білий та лапатий.
Сниться крига ковзанам,
А санчатам – гірка:
Забарилася зима,
Красна білозірка.
Подарунки Рік Новий
Нам везе на возі,
Бо Мороз саньми старий
Десь застряг в дорозі.
Тільки в новорічний час
Хочеться не дуже,
Щоб Снігуронька до нас
Міряла калюжі,
Бо якщо буде зима
Мокра і погана,
По дорозі Дід Туман
Із Мороза стане.

01.01.2007,
Дашів

4. ГРІМ У СІЧНІ*

Отакої! Що за дивовижа?
Не зимово дишуть небеса:
Опівнічну темряву і тишу
Раптом розпанахала гроза.
Хто це так вогню шалено креше?
Хто на небі дідуха спалив?
Хто це нас на свято Водохреща
Як з відра свяченою облив?
Добре ж нагрішили українці,
Що з кропилом ходить сам Господь
І дощем рясним не поодинці,
А мільйон освячує господ!

22.01.2007,
Дашів

5

Наостанку мокрий січень
Хвацько кидає до ніг
Запізнілий, новорічний,
Дуже вже жаданий сніг.
Завірюха, завірюха!
Не збрехав-таки прогноз:
Трусить білого кожуха
Довгожданий Дід Мороз.
Де ялинка? Де торбинка?
Відгриміла вже й кутя*...
Десь барилися сніжинки!
Але все ж – летять! Летять!..
Як їм, білим, не радіти? –
Глянь: краса навкруг яка!..
Завтра будемо ліпити
Ми гуртом сніговика!

26.01.2007,
Дашів

Прийшла –
Неначе з віщих снів на світ зійшла,
Довкола чисте сяйво розлила.
Така тендітна, мила, чарівна,
Як весна.
І враз
У сяйві цьому наче світ погас,
І заворожено спинився час.
І, мов царівна з дивних снів,
Ти посміхнулася мені.

Ти скажи, звідкіля
Свою вроду взяла,
Від якої спиняється подих?
Може, рання зоря
Всю красу віддала,
Щоб на щастя у світ ти прийшла?

Нехай
На цілу ніч до нас увійде рай –
В моїх палких обіймах знемагай.
Вино кохання в келих наливай,
Через край:
Для нас
Нехай зупиниться нестримний час –
Кохаймо, наче це в останній раз,
Смакуймо ніч п'янку до дна,
Мов келих доброго вина!

Хай не стомлює віч
Зачарована ніч –
Подарована посмішка долі!
Освятиться не раз
Неповторний цей час,
Що навіки поєднує нас!

17.03.2003

Як ми любили! Як ми вас любили!
Як вірили! Як знали! Як могли!
Сказали б ви: «Натисніть-но щосили!!!» –
Всіх пінчерів під ноги підмели б,
Від фальші й зла розчистили б дорогу
Й червоний килим кинули б до ніг…
А ви… за рік у нас украли Бога
Й дали падлюкам карту-оберіг.
Тепер ви вже гендлюєте Майданом,
Щоб знов п’ять літ прожити без турбот,
І по срібняк плазуєте до «пана»…
Скажіть нарешті: ми для вас народ?
Чи все-таки – тупа й німа раб-сила
І цегла на будову ваших дач?..
Вожді, вожді! Нітрохи не змінились:
Такі ж ви ниці й підлі – ну хоч плач.
06.03.2006

У столицю, до майдану,
З’їхалась громада
„Захищати від Указу
Легітимну владу”.
Роздзвонили в усі дзвони,
Що „людей – мов хмари!..”
А насправді – мов промчали
Вчора яничари.
Обіч сцени, де „трибуни”
Люто виступають,
Біля камер кілька сотень
Свищуть і горлають.
Далі там, за прапорами,
Під гучні промови
Хлопці купками на пару
Б’ють у підкидного.
Стільки влада на підтримку
Людей назбирала,
Що для них і площі в Гунчі*
Було б не замало.
Що ж за гомін над майданом,
Мов народу – сила?
Чудасію – акустична
Техніка зробила,
Бо покластися не можуть
На народні маси
Ті, що звикли підробляти
Вибори й ковбаси.

02.05.2007

Кум в політиці – премудра голова.
Знає партії усі – як два по два,
А під чарку він би й тиждень бубонів,
Хто і з ким би коаліцію створив.
Якось ми взяли півлітра перваку,
Щоб своєму був дохід виробнику,
Смиконули – і балачка понеслась
Про сімейно-політичний дисонанс.
«Я, – кум каже, – демократ давно в душі,
А моя – ніби воскрес туркменбаші:
Понад волю, демократію й закон
Ставить стиль авторитарний – макогон!»
Міг лишень поспівчувати куму я,
Бо така ж тоталітарна і моя:
Раз були моїй саддамі донесли,
Що ми з кумом по чарчині узяли,
То качалкою під бік як садоне –
І на тиждень перехнябило мене…
В кума ж клепка політична – хоч куди.
«Чуєш? – каже. – Нам імпічмент аж смердить.
Час створити коаліцію, аби
Не позбавили мандатів нас баби!
А щоб ширша коаліція була,
То до неї ще запросимо Павла»,
Запросили. Все погодили. Й зійшлись
Ми на свій коаліційний перший з’їзд.
Щоб усе це по закону змудрувать,
Прихопили ми угоду – літрів п’ять;
Кум, мудрак, на цих угодах зуби з’їв –
Ще й закуски… ой! – поправок прихопив.
А в угоді що не слово – то алмаз.
Постатейно смакували – раз-у-раз.
І такого ми консенсусу дійшли –
Майже всю і без поправок… прийняли.
Залишилося… схвалити… три… рядки,
Раптом суне опозиція – жінки,
А в руках у них – залізний аргумент.
Став Павло позафракційним у момент.
«Ви як хочете, – сказав він, – а мені
Аргументом бути битим – ані-ні».
Словом, з нього нікудишній депутат.
Стали сили – 50 на 50.
Опозиція отут і розійшлась:
Аргументом по угоді зразу – хрясь!
…І лишились від угоди черепки
І в синцях у нас із кумом всі боки.

І з усього ми засвоїли урок:
У політиці важливий кожен крок.
Щоб міцною коаліція була,
Підбирай товаришів не для числа,
Бо не втримає угода й на момент
Тих, кому страшний залізний аргумент.

07.11.2007

Ніби вчора вибороли Волю...
А вставати знову на порі:
Ще не встигли дополоти поле –
А позаду вже цвіте пирій.
Трохи, браття, втішились ми – й скисли:
Все поволі котиться назад.
Лантуху горба не давить крісло,
Грабченки гребуть усе підряд.
І правий ще досі дід Кирило
(Це, щоправда, втямили не всі):
То все байка, що часи змінились,
Бо керують досі ті ж Кузі.
Все ще є Михайлівки й Пальміри –
Правда, досі збільшився масштаб;
І дере Везучий Прокіп кирпу,
Наче весь народ – у нього раб...
Браття, ми чогось не доробили:
Все вертає на круги своя.
Рано шаблю вішати на килим:
Кузь таки боїться Турбая.
12.01.2007

Спасибі, доле, що новий засяяв день,
Хліба ростуть, дорослішають діти.
Спасибі, доле, за усіх близьких людей,
Що є зі мною у величнім світі.
Спасибі, доле, що відлунює в мені
Цей щедрий вік то радістю, то болем,
За шир твоїх доріг, за тяготи земні,
Які здолавши лиш, стаєш собою.

Приспів:
За те, що ти - ріка без берегів,
За світлу весну і сувору зиму,
За щирих друзів, та й за ворогів -
Спасибі, доле. За усе спасибі!
За сльози і за щастя не вві сні,
За те, що ти мене не шкодувала,
За кожен подих дякую тобі,
Лиш на півслові щоб не обірвала.

Спасибі, доле, що я винен ще тобі,
І за минулу, й за прийдешню силу.
За все, що зможу я, за все, що переміг,
Спасибі, доле, істинно спасибі!

Приспів:
За те, що ти - ріка без берегів,
За світлу весну і сувору зиму,
За щирих друзів, та й за ворогів -
Спасибі, доле. За усе спасибі!
За сльози і за щастя не вві сні,
За те, що ти мене не шкодувала,
За кожен подих дякую тобі,
Лиш на півслові щоб не обірвала.
12.01.2013

Самотня ніч. Незатишна і темна.
Це б, зоре, зараз променів твоїх!
Тебе ж, напевне, на десятім небі
Гойдає сон у хмарах пухових.

Гойдає сон… Що він тобі шепоче,
В які веде незвідані світи?
До тебе – на десяте небо – ХОЧУ!
Пірнути в хмари теплі, віднайти

Кубельце – й до нестями цілувати
Волосся, очі, плечі та вуста,
І палко притискати й попускати
Такий тремкий, жаданий, теплий стан…

І ринути разом у хвилю щастя –
У первісну гармонію Буття,
Аби на світ – таке, як ти, прекрасне –
З’явилося іще одне життя.

04.01.2008

Прикликав Музу вдень. Аж наніч прилетіла!
Прости мені, перо! Не брав тебе давно,
Бо вже зо троє літ під жайворона співи
З продовженням роман пишу: я ж агроном.

Перо моє – сівник. Блокнот – ріллі гектари.
А літери й слова… за кілька днів зійдуть.
Тоді – радій, плекай, підживлюй – щоб зростали,
Від шкоди захищай зелених слів могуть.

А з липня – наслухай мелодію комбайна,
Під музику читай, що написав за рік,
Як плине з рукава ріка золотосяйна!..
А далі що? – вставай до сонця, до зорі,

І знову – сій, плекай, вимолюй дощ піснями,
Від лиха захищай!.. І в цьому – суть Буття.
Пишу на чорнім тлі зеленими рядками
З продовженням роман про волю до життя.

16.12.2010

На горі будеш ти – я, повір, не залишуся долі:
Вп’явшись пальцями в скелю, повзтиму увись, аж на ґрунь,
Й від натуги з рамен виростатимуть крила поволі –
Й розпросторяться, й злину, й під небо тебе заберу.
Попливеш ти у даль, розтинаючи хвилі завзято, –
Я, налігши на весла, свій човен пущу навздогін,
Щоб тебе ні штормам, ні високим валам не віддати,
Щоб з тобою пліч-о-пліч сягнути незнаних країн.
А – крий Боже! – ти зіб’єшся в хащах правічних з дороги –
Я, твій поклик учувши, вогненним стовпом спалахну
І палатиму, доки не вщухне на серці тривога...
А тоді, щоб зігріти тебе, чимміцніш пригорну.
26.01.2007