Сергія розчарованість штовхала
В пияцтва невимовну простоту,
У ті відомі рятівні лекала,
Де кожен знайде відповідь просту.

І друзі розбігались полохливо,
Почувши про якусь його біду.
Були вони не друзями, можливо,
А видимістю дружби на льоду.

Його шмагали роздуми пекучі
Важкими батогами самоти,
Хоч розбігайся і стрибай із кручі,
Пірнувши у обійми пустоти.

При тьмянім світлі лампочки простої
Сергій читав потріпані книжки,
Шукаючи ідеї осяйної,
Яка прийде до нього крізь віки.

І голос уночі пробився тихо,
Покликавши Сергія в темний ліс.
Невже до нього промовляє лихо?
У серці проростає тривоги спис.

Сергія пішов, узявши себе в руки,
Стежками невідомими туди,
Куди його позвали дивні звуки,
Де промовляли шепоти біди.

У лісі вогнище його зустріло,
Що очищало барвами всіма.
Він, зачарований, стояв несміло
Там, де сплелися літо і зима.

Сюрприз відкрився, ніби ночі диво.
І замість страху захват підійшов.
Так розкривається життя правдиве
На письманах спокійних, наче шовк.

Сергій вбирав у себе це послання,
Яке відкрив у лісі уночі.
Вогонь очищував його терзання,
Вселивши мудрість полум'я свічі.

Нікуди вже іти йому не треба,
Бо все потрібне в лісі він відкрив,
Душею доростаючи до неба,
Відчувши незбагненності порив.

Він захотів пізнати протилежність,
Спустившися на дно самого зла.
Чи це була притлумлена залежність?
Чи кликала на згарище зола?

І він іде в кубло самої смерті,
Де лиш розвал панує навкруги,
Де люди, від пияцтва майже стерті,
Життю самому люті вороги.

Від спокою лісів у царство ночі,
Де корчиться у нападах порок,
Де шльондри п'яні, а не сни пророчі,
Де пекло накладає свій оброк.

Навіщо хлопцю ці лихі потвори?
Що привело Сергія у кубло?
Він не приймає від життя покори,
А хоче викорчовувати зло.

Та ці пориви вельми донкіхотські,
Хоч це не кожен здатен осягти.
Тут можуть затягнути сіті плотські
На дно золи, позбавивши мети.

І він побачив там свою кохану,
Що опустилася на саме дно,
Як мрію незбагненну і жадану
На смітнику, в якому править зло.

Ніяк він не очікував побачить
Таке падіння музи у сміття.
І він її ніколи не пробачить,
Не допоможуть сльози каяття.

Так діамант пропав у мутній жижі,
Портрет упав у неозорий гній.
Життя постало у гримасі хижій,
Красу сховавши в посмішці тупій.

Він вискочив світ за очі подалі
І бачити нічого не хотів.
Змішалися перед очима далі
В картину болю, а музику світів.

Так ледь відчутна лінія розлому,
Що пролягає між добром і злом,
Красою і потворністю. Нікому
Її збагнути не дано чолом.

Він біг кудись, у ритміку природи,
Бажаючи рятунок там знайти,
Шукаючи анестезію, коди
У інший світ, де був би вільний ти.

Та стіни поставили нездоланні,
Хоч би куди Сергій попрямував.
Він простягав до таємниці длані,
Намацуючи мури і провал.

Тепер його нічого не рятує,
Колишня музика сховалась десь.
Волання в небо голосити всує,
Не чує крик стихія піднебесь.

Якщо він не знайде в собі опори,
Йому ніщо не здатне помогти.
Завдання, як премудрості апорій,
Прийшло до нього в царстві самоти.

Припавши до землі в тяжких молитвах,
Він прагнув влитися у ґрунт самий,
Побачити всю істину столику
В екстазі забуття, як буревій.

Сергій уже утратив особистість,
Його частина в землю перейшла.
Так думка в муках перестала битись,
Припавши до святого джерела.

Так він знайшов оту омега-точку,
Що все життя напружено шукав,
У чистому природи закуточку,
Де істини сховались поміж трав.

Сергій побачив любу як примару,
Що даленіла, як туман, як дим.
Цей образ був як дорога омана.
Сергій себе відчув знов молодим...

Він прямував до привида сміливо
І в той же час притишуючи крок.
Хотів він зняти маску з цього дива,
Пізнавати таємничості урок.

Та привид віддалявся в дикій гущі,
Заманюючи в глибину віків.
Здавалося, що хлопця він загубить,
Забравши цвіт небачених років.

І ця хода так плавно протікала,
Немов крізь води вічності плавба
В ріці, що доленосна, мов Каяла,
Крізь тишу, ніби пристрасна клятьба.

І це була не точка, а застиглість,
У хащах космосу пізнання неземне
До глибини, не пропустивши титли,
Де вже сплелося мертве і живе.

7 серпня - 13 вересня 2021

Поема

І

Я загубився у гаях понять,
Я віддалився від людей натхненно.
І нависає видиво проклять,
Що поселились на землі нужденній.

Розчарувавшись в марноті доби,
Я поселився в лісі одиноко
І слухаю мелодію дубів,
Розгадуючи ребуси сороки.

В землянці, як у звалищі скорбот,
Тепер живу я під п’ятою неба.
Мене полишили мішки турбот.
Мені нічого зайвого не треба.

Лиш привиди самотні вдалині
Мені сіяють у розпуці ночі.
Те, що почую у ненасні дні,
Відкриє істину, що кровоточить.

Мене мовчання ніжно обійма.
Тут можна увійти в усі глибини.
Повіє від одних думок зима,
Від інших ― літо в гармонійнім плині.

Відкриються всі виразки старі,
Які сховав ти у надійні скрині.
Пора давати звіт, бо дзиґарі
Пробили північ, що у Всесвіт рине.

Сакральні книги прочита струмок,
Які постануть музикою в залі
Безмежний хащ у маренні думок
Й зупиняться на островах печалі.

Побачив хлопця, що натхненно грав
На скрипці твір небачений і дивний.
Я підійшов до нього і спитав:
― У чому істина ясна й правдива?

І він сказав: «Її не віднайти
В словах скупих, приблизних і неточних.
Лише відчути можна, підійти
Крізь кілометри до ї потоків».

І тут юнак розсіявся в імлі.
Його мелодія злилася з лісом.
Хто прочитає письмена землі?
Хто пройде поміж ангелом і бісом?

І часом виникає відчуття,
Що краще привид, аніж самотина.
Із попелу покличе до життя
Вселенський розум космосу дитину.

ІІ

Удалині, за кілька кілометрів
Горить багаття злобних ворогів
Потужних чаклунів, що царство мертве
Послало проти мене з-за морів.

Вони терзали моє рідне місто
Хворобами і повінню безумств.
Проносилась енергія зі свистом
Прологом колективних самогубств.

Ці демони на сцену лізли спритно,
Як навчені та спритні шахраї.
Косили гроші так несамовито.
Таких злодюг не знали ці краї.

Вони манили сивими вогнями,
Щоб я дістався в зону небуття,
Щоб ув’язнити до такої ями,
З якої вже немає вороття.

Так вороги розтали від безсилля.
Я виявивсь сильнішим, ніж вони.
І я поринув у духмяне зілля,
В нірвану, спокій, гармонійні сни.

А світ здригається у землетрусах.
Цей рух не зупинить одинакам.
Ти поринай у магму, як спокуси,
Відкривши серце золотим вікам.

Побачивши небачену красуню,
Я підійшов до неї, та вона
Раптово стала монстром, що посунув
На мене із пекельного вікна.

І я побіг крізь зарості і трави,
Долаючи важке тяжіння зла.
Як важко діставатися до правди.
А під ногами марноти зола.

Я ледве втік, хоч утекти від долі
Напевно, неможливо, хоч кричи.
І я стою, як вітер в чистім полі,
Відкритий всім посланням уночі.

Отак краса і руйнівна потворність
Поєднані, мов небеса й земля.
І так народжується в муках творчість,
Що пропікає поглядом здаля.

ІІІ

З’явився чорт, кудлатий і страшний,
Став говорити: «Нащо всі потуги,
Якщо зусилля в царині земній
Все ж розіб’ються об шпилі наруги?»

Він поселити сумніви хотів
У моє серце у боріннях думки,
Вселити бурю в хащі відчуттів,
Посіяти зерно хвороби духу.

Він каже: «Скільки мудреців було.
Їх прагнення освячували поле.
І думка переходила в зело.
В лісах примарливих губився поклик.

Але вони згоріли в небесах
Високого, піднесеного духу.
І їхня міць була не в чудесах,
А в тренуванні внутрішнього слуху».

Хоч обпікали ці слова мене,
Я не піддався сумнівів навалі.
Вогенна доля вже не промине.
Призначення не втоне у печалі.

Я розірвав тенета з павутинь
І вийшов у омріяну свободу.
Із давніх замків осипався тиньк,
Даруючи самотність в нагороду.

І можна вирватись з одних пасток,
Потрапивши до інших мимоволі.
Покличе позапростір на місток,
Який поєднує світи, мов долі.

І скільки пекло демонів пошле,
Щоб збити зі шляху в пітьмі правічній.
У боротьбі нещадній стане зле,
Та не погаснуть мерехтливі свічі.

Іду я у мандрівку неземну
У магму ночі, що скувала сильно
Кайданами із болісного сну,
Укривши марення барвистим ситцем.

І я порву лахміття це страшне
Світоглядів, що збанкрутіли нині.
І видиво розсиплеться нічне,
Явивши істини в незрушній глині.

17−30 травня 2020