Поема

І

Я загубився у гаях понять,
Я віддалився від людей натхненно.
І нависає видиво проклять,
Що поселились на землі нужденній.

Розчарувавшись в марноті доби,
Я поселився в лісі одиноко
І слухаю мелодію дубів,
Розгадуючи ребуси сороки.

В землянці, як у звалищі скорбот,
Тепер живу я під п’ятою неба.
Мене полишили мішки турбот.
Мені нічого зайвого не треба.

Лиш привиди самотні вдалині
Мені сіяють у розпуці ночі.
Те, що почую у ненасні дні,
Відкриє істину, що кровоточить.

Мене мовчання ніжно обійма.
Тут можна увійти в усі глибини.
Повіє від одних думок зима,
Від інших ― літо в гармонійнім плині.

Відкриються всі виразки старі,
Які сховав ти у надійні скрині.
Пора давати звіт, бо дзиґарі
Пробили північ, що у Всесвіт рине.

Сакральні книги прочита струмок,
Які постануть музикою в залі
Безмежний хащ у маренні думок
Й зупиняться на островах печалі.

Побачив хлопця, що натхненно грав
На скрипці твір небачений і дивний.
Я підійшов до нього і спитав:
― У чому істина ясна й правдива?

І він сказав: «Її не віднайти
В словах скупих, приблизних і неточних.
Лише відчути можна, підійти
Крізь кілометри до ї потоків».

І тут юнак розсіявся в імлі.
Його мелодія злилася з лісом.
Хто прочитає письмена землі?
Хто пройде поміж ангелом і бісом?

І часом виникає відчуття,
Що краще привид, аніж самотина.
Із попелу покличе до життя
Вселенський розум космосу дитину.

ІІ

Удалині, за кілька кілометрів
Горить багаття злобних ворогів
Потужних чаклунів, що царство мертве
Послало проти мене з-за морів.

Вони терзали моє рідне місто
Хворобами і повінню безумств.
Проносилась енергія зі свистом
Прологом колективних самогубств.

Ці демони на сцену лізли спритно,
Як навчені та спритні шахраї.
Косили гроші так несамовито.
Таких злодюг не знали ці краї.

Вони манили сивими вогнями,
Щоб я дістався в зону небуття,
Щоб ув’язнити до такої ями,
З якої вже немає вороття.

Так вороги розтали від безсилля.
Я виявивсь сильнішим, ніж вони.
І я поринув у духмяне зілля,
В нірвану, спокій, гармонійні сни.

А світ здригається у землетрусах.
Цей рух не зупинить одинакам.
Ти поринай у магму, як спокуси,
Відкривши серце золотим вікам.

Побачивши небачену красуню,
Я підійшов до неї, та вона
Раптово стала монстром, що посунув
На мене із пекельного вікна.

І я побіг крізь зарості і трави,
Долаючи важке тяжіння зла.
Як важко діставатися до правди.
А під ногами марноти зола.

Я ледве втік, хоч утекти від долі
Напевно, неможливо, хоч кричи.
І я стою, як вітер в чистім полі,
Відкритий всім посланням уночі.

Отак краса і руйнівна потворність
Поєднані, мов небеса й земля.
І так народжується в муках творчість,
Що пропікає поглядом здаля.

ІІІ

З’явився чорт, кудлатий і страшний,
Став говорити: «Нащо всі потуги,
Якщо зусилля в царині земній
Все ж розіб’ються об шпилі наруги?»

Він поселити сумніви хотів
У моє серце у боріннях думки,
Вселити бурю в хащі відчуттів,
Посіяти зерно хвороби духу.

Він каже: «Скільки мудреців було.
Їх прагнення освячували поле.
І думка переходила в зело.
В лісах примарливих губився поклик.

Але вони згоріли в небесах
Високого, піднесеного духу.
І їхня міць була не в чудесах,
А в тренуванні внутрішнього слуху».

Хоч обпікали ці слова мене,
Я не піддався сумнівів навалі.
Вогенна доля вже не промине.
Призначення не втоне у печалі.

Я розірвав тенета з павутинь
І вийшов у омріяну свободу.
Із давніх замків осипався тиньк,
Даруючи самотність в нагороду.

І можна вирватись з одних пасток,
Потрапивши до інших мимоволі.
Покличе позапростір на місток,
Який поєднує світи, мов долі.

І скільки пекло демонів пошле,
Щоб збити зі шляху в пітьмі правічній.
У боротьбі нещадній стане зле,
Та не погаснуть мерехтливі свічі.

Іду я у мандрівку неземну
У магму ночі, що скувала сильно
Кайданами із болісного сну,
Укривши марення барвистим ситцем.

І я порву лахміття це страшне
Світоглядів, що збанкрутіли нині.
І видиво розсиплеться нічне,
Явивши істини в незрушній глині.

17−30 травня 2020