Сергія розчарованість штовхала
В пияцтва невимовну простоту,
У ті відомі рятівні лекала,
Де кожен знайде відповідь просту.

І друзі розбігались полохливо,
Почувши про якусь його біду.
Були вони не друзями, можливо,
А видимістю дружби на льоду.

Його шмагали роздуми пекучі
Важкими батогами самоти,
Хоч розбігайся і стрибай із кручі,
Пірнувши у обійми пустоти.

При тьмянім світлі лампочки простої
Сергій читав потріпані книжки,
Шукаючи ідеї осяйної,
Яка прийде до нього крізь віки.

І голос уночі пробився тихо,
Покликавши Сергія в темний ліс.
Невже до нього промовляє лихо?
У серці проростає тривоги спис.

Сергія пішов, узявши себе в руки,
Стежками невідомими туди,
Куди його позвали дивні звуки,
Де промовляли шепоти біди.

У лісі вогнище його зустріло,
Що очищало барвами всіма.
Він, зачарований, стояв несміло
Там, де сплелися літо і зима.

Сюрприз відкрився, ніби ночі диво.
І замість страху захват підійшов.
Так розкривається життя правдиве
На письманах спокійних, наче шовк.

Сергій вбирав у себе це послання,
Яке відкрив у лісі уночі.
Вогонь очищував його терзання,
Вселивши мудрість полум'я свічі.

Нікуди вже іти йому не треба,
Бо все потрібне в лісі він відкрив,
Душею доростаючи до неба,
Відчувши незбагненності порив.

Він захотів пізнати протилежність,
Спустившися на дно самого зла.
Чи це була притлумлена залежність?
Чи кликала на згарище зола?

І він іде в кубло самої смерті,
Де лиш розвал панує навкруги,
Де люди, від пияцтва майже стерті,
Життю самому люті вороги.

Від спокою лісів у царство ночі,
Де корчиться у нападах порок,
Де шльондри п'яні, а не сни пророчі,
Де пекло накладає свій оброк.

Навіщо хлопцю ці лихі потвори?
Що привело Сергія у кубло?
Він не приймає від життя покори,
А хоче викорчовувати зло.

Та ці пориви вельми донкіхотські,
Хоч це не кожен здатен осягти.
Тут можуть затягнути сіті плотські
На дно золи, позбавивши мети.

І він побачив там свою кохану,
Що опустилася на саме дно,
Як мрію незбагненну і жадану
На смітнику, в якому править зло.

Ніяк він не очікував побачить
Таке падіння музи у сміття.
І він її ніколи не пробачить,
Не допоможуть сльози каяття.

Так діамант пропав у мутній жижі,
Портрет упав у неозорий гній.
Життя постало у гримасі хижій,
Красу сховавши в посмішці тупій.

Він вискочив світ за очі подалі
І бачити нічого не хотів.
Змішалися перед очима далі
В картину болю, а музику світів.

Так ледь відчутна лінія розлому,
Що пролягає між добром і злом,
Красою і потворністю. Нікому
Її збагнути не дано чолом.

Він біг кудись, у ритміку природи,
Бажаючи рятунок там знайти,
Шукаючи анестезію, коди
У інший світ, де був би вільний ти.

Та стіни поставили нездоланні,
Хоч би куди Сергій попрямував.
Він простягав до таємниці длані,
Намацуючи мури і провал.

Тепер його нічого не рятує,
Колишня музика сховалась десь.
Волання в небо голосити всує,
Не чує крик стихія піднебесь.

Якщо він не знайде в собі опори,
Йому ніщо не здатне помогти.
Завдання, як премудрості апорій,
Прийшло до нього в царстві самоти.

Припавши до землі в тяжких молитвах,
Він прагнув влитися у ґрунт самий,
Побачити всю істину столику
В екстазі забуття, як буревій.

Сергій уже утратив особистість,
Його частина в землю перейшла.
Так думка в муках перестала битись,
Припавши до святого джерела.

Так він знайшов оту омега-точку,
Що все життя напружено шукав,
У чистому природи закуточку,
Де істини сховались поміж трав.

Сергій побачив любу як примару,
Що даленіла, як туман, як дим.
Цей образ був як дорога омана.
Сергій себе відчув знов молодим...

Він прямував до привида сміливо
І в той же час притишуючи крок.
Хотів він зняти маску з цього дива,
Пізнавати таємничості урок.

Та привид віддалявся в дикій гущі,
Заманюючи в глибину віків.
Здавалося, що хлопця він загубить,
Забравши цвіт небачених років.

І ця хода так плавно протікала,
Немов крізь води вічності плавба
В ріці, що доленосна, мов Каяла,
Крізь тишу, ніби пристрасна клятьба.

І це була не точка, а застиглість,
У хащах космосу пізнання неземне
До глибини, не пропустивши титли,
Де вже сплелося мертве і живе.

7 серпня - 13 вересня 2021