І журавлями журиться світанок,
і небокрай розмаює ключі…
Змиває осінь золото веснянок
з рум’яних щічок літа уночі…


Ось і знову йде поволеньки осінь, розфарбовує листочки у сонячні кольори: жовтий, помаранчевий, яскраво золотий… Вночі вже стало холодно, повітря злегка пахне морозцем, і журавлям треба збиратися у далеку дорогу: туди, де ніколи не буває зими. Витончені, зграбні, вони танцюють, прощаючись із рідною стороною до наступної весни. Танцюють на лузі навколо старого, давно висохлого колодязя, над яким простягає у небо свою довгу шию дерев’яний журавель. Як же йому, дерев’яному, хочеться нарешті відірватися від землі, полетіти разом з братами у далекі краї… І вони, брати, знають про цю найзаповітнішу мрію. Тому вже кілька років підряд, перед відльотом, кожен птах залишає дерев’яному журавлю пір’їну для майбутніх крил. Ще трохи – і зірветься дерев’яний журавель у небо, зараз таке недосяжне… Зірветься – і полетить разом з усіма, залишаючи на землі непотрібне йому осіннє золото. А поки що треба почекати – зовсім трішечки… І дерев’яний журавель підіймає та знову схиляє свою довгу шию – вклоняється услід братам, які наступної осені обов’язково візьмуть його з собою у вирій.

Перший тиждень травня робить Київ схожим на великий букет бузку, в якому острівцями біліє ніжно-порцеляновий квіт каштанів. Йду чистими, злегенька присипаними облетілими пелюстками плодових дерев доріжками ботанічного саду, дивлюся на золоті бані Видубицького монастиря, на спокійну сірувату воду Дніпра і десь всередині себе знову бачу Київ таким, як на старих післявоєнних світлинах – пошрамованим руїнами… І чую тихий голос мами, який вкотре розповідає мені про те, що відбулося з нею тоді, у страшному 42-му… Спокійний такий голос, буденний – та й очі у неї сухі: спогади їй вже не так болять, кам’яніють з роками. Тільки мамині руки, покладені на коліна, раз у раз навіщось розгладжують спідницю…
Їй було усього неповних десять рочків. Разом з батьками, моїми дідусем і бабусею, жила вона під Києвом, у селі Ошитки, яке буде залите Київським морем. Але це – потім. А тоді, під час війни, це були чудові чорноземи. Мамі ще й досі інколи сниться поле, а за ним, скільки сягає око, – голубий обрус Дніпра… Перед тим, як був окупований Київ, прийшла звістка про те, що батько, мій дід, пропав без вісти. Мати, моя бабуся, навідріз відмовилася виїжджати з села – їй все здавалося, що чоловік повернеться, а її нема… Тож і залишилися «під німцем». Взагалі то німців у селі майже не було – до того часу, як біля напівзруйнованої снарядами каплички знайшли вбитого німецького офіцера і розбитий мотоцикл. Того ж дня в село приїхала німецька «зондеркоманда». Хати не палили – тільки вигнали всіх підряд, від вагітних жінок до старих дідів, оточили автоматниками і погнали у Бровари, де був найбільший під Києвом концтабір. Того, хто намагався заховатися, просто вбивали. Мама була маленька, тендітненька, сил небагато – тож йшла вона разом з моєю бабусею в передостанній колоні, з самого краєчка. Пам’ятає, що вразило найбільше: була її мати завжди чорнява, чорноброва, а тут волосся посіріло, а на брови ніби паморозь впала – посивіли… Такою назавжди і залишилася в пам’яті – як снігом присипаною… Бо став той шлях для моєї бабусі шляхом у вічність…
Майже поряд біля мами йшов німецький автоматник – останній конвоїр, позаду німців вже не було. Такий собі типовий «фріц», білявий, не дуже молодий. Коли одна зі старих жінок впала на дорозі, він разом з іншими німцями бив її ногами, поки не зашкандибала далі. Пам’ятає мама його очі: якісь безбарвні, глянеш – аж у грудях потерпне. І йдеш далі, бо нема куди дітися… Отак дійшли до великого села, а там жінки позбігалися з плачем, бо в колоні і знайомі були. Крик, гамір, автоматні черги… Народ сахнувся назад, і в цю ж мить «фріц» схопив мою маму за волосся і виштовхнув з колони прямо в обійми жінки, яка голосила край дороги. А колона пішла далі. І з нею найрідніша людина в світі… Мама погано пам’ятає, що було далі. Прийшла в себе вже у чужій хаті, де і залишилася до кінця війни. А тоді пішла до Києва, до дитбудинку. Потім – поліграфічне училище, заміжжя… Потім – я…
Отака невигадана історія. Інколи я питаю себе: що було би, якби не той «фріц»? «Тоді не було би і тебе», – тихенько шепоче мені мамин голос…