І журавлями журиться світанок,
і небокрай розмаює ключі…
Змиває осінь золото веснянок
з рум’яних щічок літа уночі…


Ось і знову йде поволеньки осінь, розфарбовує листочки у сонячні кольори: жовтий, помаранчевий, яскраво золотий… Вночі вже стало холодно, повітря злегка пахне морозцем, і журавлям треба збиратися у далеку дорогу: туди, де ніколи не буває зими. Витончені, зграбні, вони танцюють, прощаючись із рідною стороною до наступної весни. Танцюють на лузі навколо старого, давно висохлого колодязя, над яким простягає у небо свою довгу шию дерев’яний журавель. Як же йому, дерев’яному, хочеться нарешті відірватися від землі, полетіти разом з братами у далекі краї… І вони, брати, знають про цю найзаповітнішу мрію. Тому вже кілька років підряд, перед відльотом, кожен птах залишає дерев’яному журавлю пір’їну для майбутніх крил. Ще трохи – і зірветься дерев’яний журавель у небо, зараз таке недосяжне… Зірветься – і полетить разом з усіма, залишаючи на землі непотрібне йому осіннє золото. А поки що треба почекати – зовсім трішечки… І дерев’яний журавель підіймає та знову схиляє свою довгу шию – вклоняється услід братам, які наступної осені обов’язково візьмуть його з собою у вирій.