ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.19
02:31
У колгоспі "Червоне дишло"
Вся свідома громадськість вийшла.
Уперед понесли їх ноги,
Перекрили усі дороги.
Транспорант несе дядя Юра,
Визначна й відома фігура.
І кричить він, хоча й не хлопчик:
Вся свідома громадськість вийшла.
Уперед понесли їх ноги,
Перекрили усі дороги.
Транспорант несе дядя Юра,
Визначна й відома фігура.
І кричить він, хоча й не хлопчик:
2024.05.18
20:22
Заступаєш у тінь, як у сірий, понурий куток,
Не прикритий від ока, що зрить віковою злобою.
Підійшовши до прірви, торкаєшся краю ногою,
Прислухаючись. Серце й годинник відлічують крок.
Чий це вирок? Урок? І ти зводиш свій зір, як курок.
Але це пантом
Не прикритий від ока, що зрить віковою злобою.
Підійшовши до прірви, торкаєшся краю ногою,
Прислухаючись. Серце й годинник відлічують крок.
Чий це вирок? Урок? І ти зводиш свій зір, як курок.
Але це пантом
2024.05.18
18:30
Я виходжу зі гри, бо кохання не гра,
а святе почуття незбагненне.
Це блаженство душі, світло вічного Ра,
на солоних губах рідне ймення.
Не гравець запасний, що на лаві вузькій
жде на зоряний час з нетерпінням.
Заздрість чорна і біла — пристрітом
а святе почуття незбагненне.
Це блаженство душі, світло вічного Ра,
на солоних губах рідне ймення.
Не гравець запасний, що на лаві вузькій
жде на зоряний час з нетерпінням.
Заздрість чорна і біла — пристрітом
2024.05.18
11:26
Шановна редакція майстерень!
Чому видалено мій допис-відповідь гундарєву і при цьому його юрко-гав залишився не тронутим? Це така вибірковість? Я маю свою думку щодо гундарєва і дорофієвської і висвітив це без порушень правил сайту. гундарєва дуже зачипт
2024.05.18
06:42
Уже навкіл не міражі,
А дійсність повсякденна, –
Як сирота в сім’ї чужій,
Вчуваю скверни терні.
Стає все важче далі жить
Мені в хисткій хатині, –
Тривоги множаться щомить
В новім життєвім плині.
А дійсність повсякденна, –
Як сирота в сім’ї чужій,
Вчуваю скверни терні.
Стає все важче далі жить
Мені в хисткій хатині, –
Тривоги множаться щомить
В новім життєвім плині.
2024.05.18
05:41
– Крок у небо.
– А далі що?
– Тиша.
Більше такої не буде ніде.
І тільки вітер купол колише,
навіть двигун літака не гуде –
тиша.
Тут горизонти зовсім інакші,
– А далі що?
– Тиша.
Більше такої не буде ніде.
І тільки вітер купол колише,
навіть двигун літака не гуде –
тиша.
Тут горизонти зовсім інакші,
2024.05.18
01:39
Я - твій промінчик, вірний оберіг.
Тебе, кохана квіточко, зігрію!
Врятую я твою крихку надію
В байдужості засніжених доріг.
Я згаснув. Так багато ще не встиг!
Але своїм теплом я втілив мрію
В життя твоє. Я добре розумію:
Тебе, кохана квіточко, зігрію!
Врятую я твою крихку надію
В байдужості засніжених доріг.
Я згаснув. Так багато ще не встиг!
Але своїм теплом я втілив мрію
В життя твоє. Я добре розумію:
2024.05.18
00:04
Зроби це, поки я ще не встиг на око зважити pro і contra.
В моєму світі нема святих. То страть його поцілунком шльондри.
А хочеш – ніжно-грайливим «ні» розбий його на слова та звуки.
Будь найзначнішим митцем брехні та диригентом моєї туги.
Замкни в ду
В моєму світі нема святих. То страть його поцілунком шльондри.
А хочеш – ніжно-грайливим «ні» розбий його на слова та звуки.
Будь найзначнішим митцем брехні та диригентом моєї туги.
Замкни в ду
2024.05.17
20:47
«Це добре, – розум говорив, –
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
2024.05.17
19:20
Починаючи з міста в якому усе слова,
Починаючи з вулиць де трава обростає камінь,
Кроки стирають підошви запилюжених сандаль,
І пейзаж витісняє пам'ять
Про все, що залишилось вчора, як сонце близьким
Здається далеким, — насправді, як на листівці,
Починаючи з вулиць де трава обростає камінь,
Кроки стирають підошви запилюжених сандаль,
І пейзаж витісняє пам'ять
Про все, що залишилось вчора, як сонце близьким
Здається далеким, — насправді, як на листівці,
2024.05.17
15:23
А ви б хотіли чути танго ночі,
а чи ранково-світанковий вальс,
або закрити з насолоди очі
і серце в такт забилося у вас?
А як щодо отримати утіху
або відчути раювання смак
і помирати жартома зі сміху?.
а чи ранково-світанковий вальс,
або закрити з насолоди очі
і серце в такт забилося у вас?
А як щодо отримати утіху
або відчути раювання смак
і помирати жартома зі сміху?.
2024.05.17
09:49
Дощ весняний цілує обличчя спросоння,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.
Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.
Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
2024.05.17
09:24
Ти людина-пригода,
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*
2024.05.17
09:03
Укотре Микола Соболь починає першим. Незважаючи на свої постійні виправдовування: «Не я першим починаю!»…
Так, на мій вірш «Моя вишиванка», який 16 травня був опублікований на всіх провідних літературних порталах, зокрема урядовому, Соболь надіслав прово
2024.05.17
05:31
Припадаю до шиби
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
2024.05.17
04:22
Чому зима триває більше року?
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Інна Ковальчук (2014) /
Проза
Невигадана історія
Їй було усього неповних десять рочків. Разом з батьками, моїми дідусем і бабусею, жила вона під Києвом, у селі Ошитки, яке буде залите Київським морем. Але це – потім. А тоді, під час війни, це були чудові чорноземи. Мамі ще й досі інколи сниться поле, а за ним, скільки сягає око, – голубий обрус Дніпра… Перед тим, як був окупований Київ, прийшла звістка про те, що батько, мій дід, пропав без вісти. Мати, моя бабуся, навідріз відмовилася виїжджати з села – їй все здавалося, що чоловік повернеться, а її нема… Тож і залишилися «під німцем». Взагалі то німців у селі майже не було – до того часу, як біля напівзруйнованої снарядами каплички знайшли вбитого німецького офіцера і розбитий мотоцикл. Того ж дня в село приїхала німецька «зондеркоманда». Хати не палили – тільки вигнали всіх підряд, від вагітних жінок до старих дідів, оточили автоматниками і погнали у Бровари, де був найбільший під Києвом концтабір. Того, хто намагався заховатися, просто вбивали. Мама була маленька, тендітненька, сил небагато – тож йшла вона разом з моєю бабусею в передостанній колоні, з самого краєчка. Пам’ятає, що вразило найбільше: була її мати завжди чорнява, чорноброва, а тут волосся посіріло, а на брови ніби паморозь впала – посивіли… Такою назавжди і залишилася в пам’яті – як снігом присипаною… Бо став той шлях для моєї бабусі шляхом у вічність…
Майже поряд біля мами йшов німецький автоматник – останній конвоїр, позаду німців вже не було. Такий собі типовий «фріц», білявий, не дуже молодий. Коли одна зі старих жінок впала на дорозі, він разом з іншими німцями бив її ногами, поки не зашкандибала далі. Пам’ятає мама його очі: якісь безбарвні, глянеш – аж у грудях потерпне. І йдеш далі, бо нема куди дітися… Отак дійшли до великого села, а там жінки позбігалися з плачем, бо в колоні і знайомі були. Крик, гамір, автоматні черги… Народ сахнувся назад, і в цю ж мить «фріц» схопив мою маму за волосся і виштовхнув з колони прямо в обійми жінки, яка голосила край дороги. А колона пішла далі. І з нею найрідніша людина в світі… Мама погано пам’ятає, що було далі. Прийшла в себе вже у чужій хаті, де і залишилася до кінця війни. А тоді пішла до Києва, до дитбудинку. Потім – поліграфічне училище, заміжжя… Потім – я…
Отака невигадана історія. Інколи я питаю себе: що було би, якби не той «фріц»? «Тоді не було би і тебе», – тихенько шепоче мені мамин голос…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Невигадана історія
Із історії моєї сім'ї
Перший тиждень травня робить Київ схожим на великий букет бузку, в якому острівцями біліє ніжно-порцеляновий квіт каштанів. Йду чистими, злегенька присипаними облетілими пелюстками плодових дерев доріжками ботанічного саду, дивлюся на золоті бані Видубицького монастиря, на спокійну сірувату воду Дніпра і десь всередині себе знову бачу Київ таким, як на старих післявоєнних світлинах – пошрамованим руїнами… І чую тихий голос мами, який вкотре розповідає мені про те, що відбулося з нею тоді, у страшному 42-му… Спокійний такий голос, буденний – та й очі у неї сухі: спогади їй вже не так болять, кам’яніють з роками. Тільки мамині руки, покладені на коліна, раз у раз навіщось розгладжують спідницю…
Їй було усього неповних десять рочків. Разом з батьками, моїми дідусем і бабусею, жила вона під Києвом, у селі Ошитки, яке буде залите Київським морем. Але це – потім. А тоді, під час війни, це були чудові чорноземи. Мамі ще й досі інколи сниться поле, а за ним, скільки сягає око, – голубий обрус Дніпра… Перед тим, як був окупований Київ, прийшла звістка про те, що батько, мій дід, пропав без вісти. Мати, моя бабуся, навідріз відмовилася виїжджати з села – їй все здавалося, що чоловік повернеться, а її нема… Тож і залишилися «під німцем». Взагалі то німців у селі майже не було – до того часу, як біля напівзруйнованої снарядами каплички знайшли вбитого німецького офіцера і розбитий мотоцикл. Того ж дня в село приїхала німецька «зондеркоманда». Хати не палили – тільки вигнали всіх підряд, від вагітних жінок до старих дідів, оточили автоматниками і погнали у Бровари, де був найбільший під Києвом концтабір. Того, хто намагався заховатися, просто вбивали. Мама була маленька, тендітненька, сил небагато – тож йшла вона разом з моєю бабусею в передостанній колоні, з самого краєчка. Пам’ятає, що вразило найбільше: була її мати завжди чорнява, чорноброва, а тут волосся посіріло, а на брови ніби паморозь впала – посивіли… Такою назавжди і залишилася в пам’яті – як снігом присипаною… Бо став той шлях для моєї бабусі шляхом у вічність…
Майже поряд біля мами йшов німецький автоматник – останній конвоїр, позаду німців вже не було. Такий собі типовий «фріц», білявий, не дуже молодий. Коли одна зі старих жінок впала на дорозі, він разом з іншими німцями бив її ногами, поки не зашкандибала далі. Пам’ятає мама його очі: якісь безбарвні, глянеш – аж у грудях потерпне. І йдеш далі, бо нема куди дітися… Отак дійшли до великого села, а там жінки позбігалися з плачем, бо в колоні і знайомі були. Крик, гамір, автоматні черги… Народ сахнувся назад, і в цю ж мить «фріц» схопив мою маму за волосся і виштовхнув з колони прямо в обійми жінки, яка голосила край дороги. А колона пішла далі. І з нею найрідніша людина в світі… Мама погано пам’ятає, що було далі. Прийшла в себе вже у чужій хаті, де і залишилася до кінця війни. А тоді пішла до Києва, до дитбудинку. Потім – поліграфічне училище, заміжжя… Потім – я…
Отака невигадана історія. Інколи я питаю себе: що було би, якби не той «фріц»? «Тоді не було би і тебе», – тихенько шепоче мені мамин голос…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію