Агов, любий чоловіче! Прокидайся від сну, довжиною в чергову і недовартісну зраду. Так можна і життя проспати. В обмані, що зітканий з любові- фікції, дотикових цілунків на зап’ястях, що випалюють на шкірі чору мітку.
Щастя – це момент світовідчуття, під час якого ти усвідомлюєш, що зустрів того, з ким говориш навіть мовчки. Недолуга посмішка – вияв іронії, дводужність брів – яре здивування, а сяйво очей – дитяча щирість. Знизу доверху блукають людські почуття: спочатку сумнів, потім градація, вибух і розуміння, що пропав без об’єкту обожнення. А коли відчув, що почуття, пройшовши серце і розум, врешті зустрілись – доводь до шляхетної кондиції. Бо що починає любов, те може завершити лише Бог.
Тільки бійся псевдодосконалості. Вона страшна, бо нездатна народжувати дітей. А твоє фіміамокадіння – все одно, що поцілунок отруйної змії: приємно, але лиш на долю секунди.
Я лиш пам’ятаю,як ти вінчав мене словами. На вчинки тебе не вистачило. Тож я, тепер наполовину вінчана, заблукана в пустелі чужих днів, зняла пелену червоної миттєвості, яка росла довго, забираючи мої сили, мої шанси на щирість вартісного.
Спочатку холодно, а потім звикаєш, тверезієш і йдеш далі. Йдеш, оглядаєшся перші тижні, а потім соромно за дарма витрачені секунди, години.
Листи вже не приходять. Вони заблукали. Адресат не відповідає дійсності. Але я їх пишу. Пишу в своїй голові, пишу слізьми з жалоби по самій собі. Що ж це була за любов, що їла мене дволиким звіром? Що пила мене, наче джерело натхнення в часи сірості й одноденності?
Але я вже не боюсь дна. Я там була. Кохання – це тінь. Як ти, лежачи, плачеш за ним. А я оплакую себе. Я тепер навіть не маю що сказати такого, щоб мене почули.
Зате мої слова проросли нарешті кольором довгожданого спокою.

Життя – це дійсно експеримент для того, хто пізнає. І пізнання тут – конкретна філософська категорія. Я люблю твої слова. Коли ніч тече невичерпною оливою, коли день зачаївся, мов привид далекого пілігрима, я заколисую себе під їх млосний шепіт. Вони схожі до вимовленого, намоленого єства, що згладжує всі рани, всі зморшки на тілі моєї душі.
Страшно стало, коли ти замовк. Слова пішли з тобою. І лишалось любити лиш спогад. З тих пір я зненавиділа всі свої спогади. Маленькі кати, що ріжуть мою змучену пам'ять на шматки.
Я уподібнилась долині Іосафата. Я уподібнювалась всьому, що дозволяло цю дію.
Навіть сумом це не можна було назвати. Це було схоже на беззмістовні молитви до неіснуючого адресата.
Так минали дні – пілігрими, текли ночі – оливи. Так, ідеалісти крихкі, але хто може претендувати на силу зараз? Як бути сильним, коли в тобі стільки емоцій, печалей, радостей? І все вимагає причини, щоб набути рис обумовлення. Все любить бути обумовленим, поясненим. Бо у таке легше вірити.
Згодом я змирилась. З собою, насамперед. Але я вже не була обумовленою, тому вірила наполовину, з неохотою.
Але одного разу до мене прийшла мить з відлунням твого слова. І потім все враз замовкло. Ти ж знаєш, як я боюсь тиші: ніколи не знаєш, що породить вона!
Я билась об кригу безсуттєвої свідомості. Бо обумовленість суті не пояснює її необхідність.
Потім приходили дні – молитовники, ночі – сповіді.
Так я зрозуміла, що в мовчанні більше слова.

- Все ж,пане, мислення корисне для життя! – промовив немолодий чоловік, наповнюючи келих старим віскі.
- А в любові тоді яка користь? – різко запитав опонент.
Зависла тиша, але їй не дали і прожити хвилини.
- Відповім я,жінка. Любов корисна ж тоді для співжиття. Вона вможливлює його, - втрутилась білолиця пані.
Я сидів і слухав цей полілог. Слухав, розчинявся в мові людей, з якими мене об’єднувала лише кімната, в якій ми перебували. Я чекав миті, крізь яку просочиться сенс сказаного, але її не було. Я зненацька підвівся і промовив:
- Вибачте, пані та панове, але мушу йти!
- Германе, - промовив немолодий чоловік. – Залиштеся, будь ласка.
- Ні, перепрошую, маю невідкладні справи.
- Ви проміняєте нас на перебування у своєму самотньому помешканні? - зіронізувала білолиця.
Я лиш посміхнувся і прорік:
- Повірте, я вмію доповнити собі компанію. Кращого друга, ніж ти сам, не знайти. Всім гарного вечора. І дякую за гостинність.
Я одягнув піджак, недбалий вигляд якого кричав про мою бідність,вклонився,поцілував дамам руки і пішов у ніч.
- Мислення і любов, - бубонів я.
Чому палка завжди мусить мати два кінці? Чому не можна обмежитись одним?
Ці життєві перепалки з своєю підсвідомістю, що голодним звіром їла мене вечорами, виснажували мене.
Друзі часто промовляли:
-Германе, ти знову схуд! Працюєш над новим твором?
Я відповідав згодом:
- Ні. В мене тепер нове заняття.
- Яке ж?
- Я думаю.
Всі заливались реготом.
- І від цього можна худнути? Треба порадити своїй дружині.
Я вже нічого не казав. Зрештою, від цього і померти можна.
Оточений думками я блукав поночі. Як жити далі, коли в тобі нема моральних сил? Коли ти розтратив молодість на розваги, любов і ніжність на нерозумних жінок? Чи можна стати тим,ким хочеш? І як?
Знову згадався голос батька, який кричав від люті, коли почув, що я покинув прибуткову посаду:
-Письменник? Тобі 28. Ти навіть сім’ї не маєш, ти недавно став на ноги. Облиш, Германе. Тримайся постійності.
Я ж розчарував батька. І не прогадав. Спочатку книги дійсно мали шалений успіх, а потім я почув у собі тління смерті.
Ще трохи. Ще трохи. В мене ще є сили. Але вони покидали мене.
Через тиждень прийшла зима. Замела сліди розчарувань. Але як мені пережити її в самоті? Як пережити чергову зиму? Чи як дожити її?
Коли б була ти, то я б пережив сотні віків, наповнюючись тобою щодня. Але ти обрала самобутність.
- Ти не вмієш любити. Вибирай: або я, або писанина.
Я не обрав тебе. Якби ти була без погорди, то ми жили б вічно. Прекрасний тандем: митець і його жертва. Але ти не могла нею бути.
Я чекав місяцями в передчутті , що відчиняться двері, ти побіжиш до мене, очистиш сварку сміхом і палко пригорнеш. Але ти не приходила. Потім прочитав в газеті оголошення про твої заручини. Я знав твого обранця. Ти житимеш в достатку, але відчуватимеш самотність при живому чоловікові. Мені ставало гірко тоді. Я ж так і не розлюбив тебе.
Я був винен видавництвам нові романи. Але не було сенсу писати їх. Вже все і так написано.
З розумінням мого морального кінця я пізнав смак приреченості. Вже ніщо не втішало. Ні мрії про терпке, зболене завтра, що змінило б хоч щось. Нічого не було, що живило б мене.
Минали дні, а я лише існував.
Коли людині тужливо, вона йде до ближніх, щоб розвіяти сум. Я ж навпаки заривався у мушлю болю і сумнівів. Я не мав їжі для натхнення, тому їв самого себе.
Я знав, що не доживу до весни. Не судилося мені. Я був надто слабкий духом, щоб жити далі. В мене не було альтернатив.
Згадувались наші з тобою розмови. Знайомство. Ти була моїй вогником, який я не зумів розпалити ще більше. Здавалось, що за свій талант я платив силою вмираючого духу і неспокоєм в душі.
- Германе, - шепотіла ти. – Ти не вмієш радіти.
- Не вмію, дорога моя.
- А я вмію. Яке щастя, що мені треба так мало для щастя.
- Мені для щастя треба лиш ти, - відповідав я.
Тоді я цілував тебе в чоло, як батько улюблену доньку і йшов дописувати черговий розділ. Я покидав тебе саму, бо мій злий бог просив данину у формі літер і розділових знаків.
- Германе, йдемо гуляти, - благала ти.
- Ще кілька рядків і підемо.
Ти мовчки сиділа, чекаючи. Не дочекавшись, ти лягала спати.
Я не міг по – іншому. В мені сидів дух одержимості, який підкорив навіть мою любов.
Я все згадував, коли відчув, що час мій щезає. Все просочується крізь тіло. Я доживав останні дні. Друзі радили поїхати на курорт. Пропонували гроші. Але як я міг пояснити, що я віджив своє? Як міг пояснити їм, що я – уособлення приреченості? Мабуть, ніяк. Люди так міцно тримаються за життя, що бояться нагадувань про смерть. А тут ціла заява про неї, про її неминучість для кожного.


Епілог
Будинок немолодого чоловіка. Він працює в кабінеті, коли раптом до нього приходить білолиця.
- А, Еміліє, це Ви. Доброго дня. Сідайте в крісло.
- Доброго, пане. Я радше постою.
- Як бажаєте. Щось сталось? Ви надто сумні, - немолодий чоловік продовжує розглядати документи і вдає вигляд, що зацікавлений Емілією – білолицею.
- Так. Сталось. Сталось те, що, напевно, мало статись.
На обличчі немолодого чоловіка з’явився вираз страху і зацікавлення, що мали схожі риси.
- Герман. Письменник Герман помер сьогодні вранці.
- Як?! Він?! Такий молодий, - чоловік похитав головою.
- Так. Він.
- Які причини смерті, Еміліє?
- Перевиснаження. Так сказав лікар, що оглянув його. Чи,вірніше, тіло.
- Жаль. Звісно, жаль. Його називали майбутнім країни. І те померло. О, Еміліє, а підозр на самогубство нема?
- Ні. Але можна зробити висновки, що він підозрював про свою смерть, бо підготувався, вдягнув все найновіше, привів себе до ладу.
- А якісь записи залишив? – немолодий чоловік не вгавав.
- Так. Лише коротку записку.
- Яку? Що там було написано?
- Morituri te salutant, - прошепотіла білолиця.
- Ах, саме це. Morituri te salutant, morituri te salutant, - шепотів він.
Ви таки сядьте, Еміліє, краще сядьте….

Епохальний збій в людській генетиці. В генетиці вдач і ставленні до світу. Так можна охарактеризувати одну мою знайому. Лише знайому, бо в дружбу між чоловіком і жінкою я не вірю. Дружба між двома такими протилежностями, її фікція – це не що інше, як чекання, поки здобич не захоче злягатись з тобою. Лише знайому, бо наміритись на її любов – це не що інше, як зажадати невинності самої Діви Марії.
Я не знаю, ким вона була мені. Та ми вже давно і не бачились. Я був молодий, і мало хто розумів мене. А розуміння з боку інших – це наче обійми з самим собою. До того ж такі обійми, які тобі точно сподобаються. Пам’ятаю, що сидів сам у парку. Вже сутеніло. А я люблю, коли сутеніє. Таке враження, що хтось натягує ковдру на увесь світ. Та і темрява – це щось привабливе, а напівтемрява – це щось таємниче. Це, як тиша; ти ніколи не знаєш, що вона породить.
Коротше кажучи, наша зустріч – це було не що інше, як стрітення двох людей, скривджених долею. Вона розчарувалась у світі, а я в жінках. Для чоловіка іноді розчаруватись в жінках – все одно, що розчаруватись у світі. Відтоді ми і спілкувались. Раз на місяць ми зустрічались або в тому ж парку, або ж в затишній кав’ярні. Ми навіть не представились, а слова полились з уст.
Скоріше за все, ми використовували один одного. Весь негатив, що назбирався за місяць, ми переливали один одному. Ми ним обмінювались. Усім: проблемами, маленькими думками, що завмирали на півдорозі, і тому були такими надокучливими і обтяжливими, плітками, новинами, розповідями, бажаннями, сподіваннями. Тобто, усім мотлохом, з якого найчастіше складаються людські розмови. Знаю, що вона завжди замовляла зелений чай, а я каву з молоком.
У нас нікого не було. Хіба були коханці на кілька або на одну ніч. Але таке не рахується. Ми ж бо використовуємо не тільки речі, а і людей. Та і люди – це теж речі, виробник яких Бог. І ці людо –речі – приречені на вічні муки самотності, злиднів, залежності від людо – речей і не тільки.
Спілкування з нею (імен сьогодні не буде) – це наче ковток води для спраглого. Таке спілкування – це саморозвиток через посередника. Воно було теплим, як її зелений чай, і затишним, як місця наших зустрічей.
Хтось скаже, що такі стосунки – це чіпляння за соломинку, пошук сенсу. Може і так. Ми ж ніколи не спілкуємось без причин, просто так. Можна зробити висновок, що наші взаємини – це симбіоз двох паразитів.
Спілкувались ми довго, а потім помітили, що юнацький максималізм вивітрився, як запах моїх цигарок наприкінці зустрічі; помітили, що життя очікує більшого, ніж скарг на нього, і тому ми розбіглись. Банально і очікувано.
Проте, добре, що мені є про кого згадати з посмішкою, не дивлячись на те, що ця людина не є близьким і реальним об’єктом, а купкою спогадів, що іноді виринають.
Найбільше я цінував наші діалоги. Діалог має тоді суть і символізує близькість, коли його плутаєш з власним монологом. Та і зрештою, люди вміють підлаштовуватись під хвилі настрою тих, хто їм не байдужий.
Востаннє ми бачились кілька років тому. Недавно я дізнався, що вона вже одружилась, має сім’ю. Це мене здивувало. Це мене злякало. О, як цифри років впливають на людину і на її страх перед самотністю. Найчастіше ж ті, хто восхваляють самотність, просто не мають кого восхваляти. От і все.
Деякі з наших зустрічей для мене – все одно, що фільм у голові.
Приємний і душевний фільм, як – то кажуть.
Ми приходили на побачення вчасно. Спочатку вели себе, як два змовники: невільно, нервово. Потім хтось задавав тему і все.
Скажу лише одне: таких жінок я не зустрічав і, мабуть, не зустріну. Вона була жінкою, яку неможливо було не жадати, проте жодної брудної думки не проскакувало. Коханок мені вистачало,а споріднену душу втрачати не хотілось.
Мене вражали її очі. Темні, як чорна космічна діра, як пітьма, як ніч. Ці очі і робили з неї вродливу жінку. Для епітета «прекрасна» їй не вистачало внутрішнього шарму чи гарнішого одягу, бо вдало підібраний одяг для жінки і надає їй внутрішнього шарму. Тимчасового, але все – таки.
Потім ми обговорювали наші досягнення, втрати. Ще вона гарно сміялась, замружуючи очі. Як кішка, кішка, що задоволена.
- Ти хочеш коли – небудь вийти заміж? –спитав я з цікавості.
- Хіба після того, як позбудусь своїх боргів, - єхидно відповіла вона.
- А в тебе є борги? – поцікавився я.
- Хіба розбиті чоловічі серця! – сказала вона і почала голосно сміятись.
Я не міг її покохати, бо ми були надто схожі і чужі одночасно. Були речі, про які ми не говорили. Не могли говорити. А коли є такі речі, то люди відчужені. Відчуження – це знак, що в стосунках тріщина. Бо коли любиш – то слова, наче істини з вуст екзальтованих пророків, линуть самі.
Я б хотів би мати дочку, схожу на неї. Тоді не довелося б згадувати. Варто було б глянути на дитину, і спогади самі виринали. Вони ж бо люблять для цього приводи.
Отже, наші балачки починалися з кидання один одному сіллогізмів і кінчалися пустими розмовами. Проте пусті розмови – корисна річ. По – перше, вони не виснажують, по – друге, не лишають за собою осад.
Коли вона приходила сумна, то розмови були розфарбовані в темний колір. Доводилось довго відходити.
Вона була геть відмінна. Вибивалась з колії.
- Напевно, я народилась не в свою епоху. Я б хотіла носити довгі сукні, читати романи, грати на піаніно, вчити мови з гувернанткою, і чекати того єдиного, який, як завжди, не виправдав би моїх сподівань, - зі смутком вела вона.
- Ти просто унікальна, ти для мене – знахідка серед пустелі людей.
Після таких слів, фіміамів з мого боку, її очі починали світись, наче софіти.
Прощались ми надто сухо. Так і вітались. Так краще, бо емоційні вітання і прощання – тягар на майбутнє.
Потім ми мовчки стояли кілька хвилин. Вона в задумі опускала голову, її чарівне волосся, наче німб, що опав, опускалось теж.
Згодом ця жінка казала своє «До побачення» і дарувала мені прекрасну посмішку. Надто прекрасну, бо власницею такої посмішки може лише бути жінка з іншої епохи.
18. 06. 2012