Агов, любий чоловіче! Прокидайся від сну, довжиною в чергову і недовартісну зраду. Так можна і життя проспати. В обмані, що зітканий з любові- фікції, дотикових цілунків на зап’ястях, що випалюють на шкірі чору мітку.
Щастя – це момент світовідчуття, під час якого ти усвідомлюєш, що зустрів того, з ким говориш навіть мовчки. Недолуга посмішка – вияв іронії, дводужність брів – яре здивування, а сяйво очей – дитяча щирість. Знизу доверху блукають людські почуття: спочатку сумнів, потім градація, вибух і розуміння, що пропав без об’єкту обожнення. А коли відчув, що почуття, пройшовши серце і розум, врешті зустрілись – доводь до шляхетної кондиції. Бо що починає любов, те може завершити лише Бог.
Тільки бійся псевдодосконалості. Вона страшна, бо нездатна народжувати дітей. А твоє фіміамокадіння – все одно, що поцілунок отруйної змії: приємно, але лиш на долю секунди.
Я лиш пам’ятаю,як ти вінчав мене словами. На вчинки тебе не вистачило. Тож я, тепер наполовину вінчана, заблукана в пустелі чужих днів, зняла пелену червоної миттєвості, яка росла довго, забираючи мої сили, мої шанси на щирість вартісного.
Спочатку холодно, а потім звикаєш, тверезієш і йдеш далі. Йдеш, оглядаєшся перші тижні, а потім соромно за дарма витрачені секунди, години.
Листи вже не приходять. Вони заблукали. Адресат не відповідає дійсності. Але я їх пишу. Пишу в своїй голові, пишу слізьми з жалоби по самій собі. Що ж це була за любов, що їла мене дволиким звіром? Що пила мене, наче джерело натхнення в часи сірості й одноденності?
Але я вже не боюсь дна. Я там була. Кохання – це тінь. Як ти, лежачи, плачеш за ним. А я оплакую себе. Я тепер навіть не маю що сказати такого, щоб мене почули.
Зате мої слова проросли нарешті кольором довгожданого спокою.