Епохальний збій в людській генетиці. В генетиці вдач і ставленні до світу. Так можна охарактеризувати одну мою знайому. Лише знайому, бо в дружбу між чоловіком і жінкою я не вірю. Дружба між двома такими протилежностями, її фікція – це не що інше, як чекання, поки здобич не захоче злягатись з тобою. Лише знайому, бо наміритись на її любов – це не що інше, як зажадати невинності самої Діви Марії.
Я не знаю, ким вона була мені. Та ми вже давно і не бачились. Я був молодий, і мало хто розумів мене. А розуміння з боку інших – це наче обійми з самим собою. До того ж такі обійми, які тобі точно сподобаються. Пам’ятаю, що сидів сам у парку. Вже сутеніло. А я люблю, коли сутеніє. Таке враження, що хтось натягує ковдру на увесь світ. Та і темрява – це щось привабливе, а напівтемрява – це щось таємниче. Це, як тиша; ти ніколи не знаєш, що вона породить.
Коротше кажучи, наша зустріч – це було не що інше, як стрітення двох людей, скривджених долею. Вона розчарувалась у світі, а я в жінках. Для чоловіка іноді розчаруватись в жінках – все одно, що розчаруватись у світі. Відтоді ми і спілкувались. Раз на місяць ми зустрічались або в тому ж парку, або ж в затишній кав’ярні. Ми навіть не представились, а слова полились з уст.
Скоріше за все, ми використовували один одного. Весь негатив, що назбирався за місяць, ми переливали один одному. Ми ним обмінювались. Усім: проблемами, маленькими думками, що завмирали на півдорозі, і тому були такими надокучливими і обтяжливими, плітками, новинами, розповідями, бажаннями, сподіваннями. Тобто, усім мотлохом, з якого найчастіше складаються людські розмови. Знаю, що вона завжди замовляла зелений чай, а я каву з молоком.
У нас нікого не було. Хіба були коханці на кілька або на одну ніч. Але таке не рахується. Ми ж бо використовуємо не тільки речі, а і людей. Та і люди – це теж речі, виробник яких Бог. І ці людо –речі – приречені на вічні муки самотності, злиднів, залежності від людо – речей і не тільки.
Спілкування з нею (імен сьогодні не буде) – це наче ковток води для спраглого. Таке спілкування – це саморозвиток через посередника. Воно було теплим, як її зелений чай, і затишним, як місця наших зустрічей.
Хтось скаже, що такі стосунки – це чіпляння за соломинку, пошук сенсу. Може і так. Ми ж ніколи не спілкуємось без причин, просто так. Можна зробити висновок, що наші взаємини – це симбіоз двох паразитів.
Спілкувались ми довго, а потім помітили, що юнацький максималізм вивітрився, як запах моїх цигарок наприкінці зустрічі; помітили, що життя очікує більшого, ніж скарг на нього, і тому ми розбіглись. Банально і очікувано.
Проте, добре, що мені є про кого згадати з посмішкою, не дивлячись на те, що ця людина не є близьким і реальним об’єктом, а купкою спогадів, що іноді виринають.
Найбільше я цінував наші діалоги. Діалог має тоді суть і символізує близькість, коли його плутаєш з власним монологом. Та і зрештою, люди вміють підлаштовуватись під хвилі настрою тих, хто їм не байдужий.
Востаннє ми бачились кілька років тому. Недавно я дізнався, що вона вже одружилась, має сім’ю. Це мене здивувало. Це мене злякало. О, як цифри років впливають на людину і на її страх перед самотністю. Найчастіше ж ті, хто восхваляють самотність, просто не мають кого восхваляти. От і все.
Деякі з наших зустрічей для мене – все одно, що фільм у голові.
Приємний і душевний фільм, як – то кажуть.
Ми приходили на побачення вчасно. Спочатку вели себе, як два змовники: невільно, нервово. Потім хтось задавав тему і все.
Скажу лише одне: таких жінок я не зустрічав і, мабуть, не зустріну. Вона була жінкою, яку неможливо було не жадати, проте жодної брудної думки не проскакувало. Коханок мені вистачало,а споріднену душу втрачати не хотілось.
Мене вражали її очі. Темні, як чорна космічна діра, як пітьма, як ніч. Ці очі і робили з неї вродливу жінку. Для епітета «прекрасна» їй не вистачало внутрішнього шарму чи гарнішого одягу, бо вдало підібраний одяг для жінки і надає їй внутрішнього шарму. Тимчасового, але все – таки.
Потім ми обговорювали наші досягнення, втрати. Ще вона гарно сміялась, замружуючи очі. Як кішка, кішка, що задоволена.
- Ти хочеш коли – небудь вийти заміж? –спитав я з цікавості.
- Хіба після того, як позбудусь своїх боргів, - єхидно відповіла вона.
- А в тебе є борги? – поцікавився я.
- Хіба розбиті чоловічі серця! – сказала вона і почала голосно сміятись.
Я не міг її покохати, бо ми були надто схожі і чужі одночасно. Були речі, про які ми не говорили. Не могли говорити. А коли є такі речі, то люди відчужені. Відчуження – це знак, що в стосунках тріщина. Бо коли любиш – то слова, наче істини з вуст екзальтованих пророків, линуть самі.
Я б хотів би мати дочку, схожу на неї. Тоді не довелося б згадувати. Варто було б глянути на дитину, і спогади самі виринали. Вони ж бо люблять для цього приводи.
Отже, наші балачки починалися з кидання один одному сіллогізмів і кінчалися пустими розмовами. Проте пусті розмови – корисна річ. По – перше, вони не виснажують, по – друге, не лишають за собою осад.
Коли вона приходила сумна, то розмови були розфарбовані в темний колір. Доводилось довго відходити.
Вона була геть відмінна. Вибивалась з колії.
- Напевно, я народилась не в свою епоху. Я б хотіла носити довгі сукні, читати романи, грати на піаніно, вчити мови з гувернанткою, і чекати того єдиного, який, як завжди, не виправдав би моїх сподівань, - зі смутком вела вона.
- Ти просто унікальна, ти для мене – знахідка серед пустелі людей.
Після таких слів, фіміамів з мого боку, її очі починали світись, наче софіти.
Прощались ми надто сухо. Так і вітались. Так краще, бо емоційні вітання і прощання – тягар на майбутнє.
Потім ми мовчки стояли кілька хвилин. Вона в задумі опускала голову, її чарівне волосся, наче німб, що опав, опускалось теж.
Згодом ця жінка казала своє «До побачення» і дарувала мені прекрасну посмішку. Надто прекрасну, бо власницею такої посмішки може лише бути жінка з іншої епохи.
18. 06. 2012