Жив на світі зайчик і звали його Мотя Забутько. Він найвідоміший у лісі чепурун: весь час носить із собою люстерко, а вдома біля ліжка велике, на весь зріст, дзеркало висить. Ох і любив крутитися біля нього, розглядаючи свої вушка пухнасті, хвостик куций, носик, як маленький чорний ґудзик.
Одного разу зібрався Мотя на прогулянку по лісу. Підійшов до люстерка, пригладив вушка і побіг. Ходив-ходив, гуляв-гуляв. І захотілося йому поглянути у дзеркальце. Зайчику аж голова запаморочилася…він його загубив. Мотя засмутився, на очі набігли сльози. Але він схаменувся і вирішив: «Знайду, хоч до ночі блукать буду!»
Почав шукати. Забудько повернувся назад, йшов по-тихеньку, заглядаючи під кожний кущик, під кожну травинку, але так нічого і не знайшов.
Вже стемніло і світлячки повилітали із-за дерев. Побачили вони Мотю та й питають: «Що трапилося? Чого ти такий сумний?»
- Я загубив своє люстерко, а воно було таке гарне, таке мені потрібне – відказав зайчик.
- Давай ми тобі будемо підсвічувати, а ти мерщій шукай.
- Добре – зрадів зайчик і швиденько почав нишпорити.
Але, на превеликий жаль, Мотя знову нічого не знайшов. Сів бідний пухнастик на пеньок і заплакав. Довго він тут був, а потім виріши, що сльозами горю не поможеш, і вирішив піти додому. «Що сидіти тут у темряві, завтра піду знову шукати» - подумав Мотя.
Прийшов зайчик додому, подивився у велике дзеркало на свої заплакані оченята і червоний носик. Раптом він помітив, що на столі лежить щось блискуче. Підбіг і аж застрибав від радості – то ж було його люстерко. Він його не загубив, а просто забув вдома. «Ох я і забудько!» - весело сказав зайчик.
Мотя від радості заспівав пісеньку і застрибав по всіх хатинці.

На хазяйському подвір’ї проживало безліч різної живності – кури, гуси, маленькі курчатка, свині, корови, індики – та ще багато кого, всіх не порахуєш. І було тут одне маленьке кошеня, якого звали Матроскін. Думається мені, що назвали його на честь кота з «Простоквашино». Проте схожість була лише у їх смугастості. Наш Матроскін був дуже допитливим, але і сором’язливим та боязким.
Так одного літнього дня вигрівався котик на сонечку. Раптом його вушко піднялося вгору, бо почуло чийсь писк. Оченята ліниво відкрилися і перед собою побачили курча. Жовте, як сонечко, і м’яке, як вата. Матроскін здивувався такому ще не баченому диву. Котик сплигнув з лави і хотів підійти, познайомитися із прибульцем. Але раптом зупинився. Вирішив просто спостерігати. А курча все пищало – кликало маму. Матроскіну швидко набридло скиглення і він вирішив все ж таки привітатися з пухнявим «сонечком» і потрогати його лапкою (напевно хотів пересвідчитися чи справді воно таке м’яке, як здається на перший погляд). Котик щосили почав нявчати, але курча його не розуміло. І тільки наш натураліст-дослідник підняв лапку, щоб погладити пташку, звідкіля не візьмись прибігла здоровезна, як здалося Матроскіну, курка (мати курчати) і як дзьобнула його у вушко. Бідний котик занявчав не стільки від болю, скільки від образи, адже він не хотів нічого лихого, лише познайомитися.
Після цього випадку Матроскін забачивши курку, інших її родичів, зі швидкістю сонячного світла мчав у найближчі кущі малини, де відсиджувався поки його вороги зникали з поля зору.
2012p.