Жив на світі зайчик і звали його Мотя Забутько. Він найвідоміший у лісі чепурун: весь час носить із собою люстерко, а вдома біля ліжка велике, на весь зріст, дзеркало висить. Ох і любив крутитися біля нього, розглядаючи свої вушка пухнасті, хвостик куций, носик, як маленький чорний ґудзик.
Одного разу зібрався Мотя на прогулянку по лісу. Підійшов до люстерка, пригладив вушка і побіг. Ходив-ходив, гуляв-гуляв. І захотілося йому поглянути у дзеркальце. Зайчику аж голова запаморочилася…він його загубив. Мотя засмутився, на очі набігли сльози. Але він схаменувся і вирішив: «Знайду, хоч до ночі блукать буду!»
Почав шукати. Забудько повернувся назад, йшов по-тихеньку, заглядаючи під кожний кущик, під кожну травинку, але так нічого і не знайшов.
Вже стемніло і світлячки повилітали із-за дерев. Побачили вони Мотю та й питають: «Що трапилося? Чого ти такий сумний?»
- Я загубив своє люстерко, а воно було таке гарне, таке мені потрібне – відказав зайчик.
- Давай ми тобі будемо підсвічувати, а ти мерщій шукай.
- Добре – зрадів зайчик і швиденько почав нишпорити.
Але, на превеликий жаль, Мотя знову нічого не знайшов. Сів бідний пухнастик на пеньок і заплакав. Довго він тут був, а потім виріши, що сльозами горю не поможеш, і вирішив піти додому. «Що сидіти тут у темряві, завтра піду знову шукати» - подумав Мотя.
Прийшов зайчик додому, подивився у велике дзеркало на свої заплакані оченята і червоний носик. Раптом він помітив, що на столі лежить щось блискуче. Підбіг і аж застрибав від радості – то ж було його люстерко. Він його не загубив, а просто забув вдома. «Ох я і забудько!» - весело сказав зайчик.
Мотя від радості заспівав пісеньку і застрибав по всіх хатинці.